Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 10 квітня 2015 р.

10.04.2015р. Б. / Надія є!

Отець Андрій Хомишин військовий ка­пелан Гарнізонного храму святих апос­толів Петра і Павла у Львові. Двічі їздив на схід України, де тривають бойові дії. Зараз опікується пораненими військовослуж­бовцями, що перебувають у військовому госпіталі, а також спільно з волонтерами організовує збір і передачу найнеобхідні­шого в зону АТО. "Кана" порозмовляла з отцем Андрієм про хрис­тиянську надію, яка допомагає витривати і перемогти.

– 3 наближенням свята Воскресіння Христового частіше говоримо про надію. Що для Вас оз­начає надія?

– Надія – це очікування обіцяної зустрічі з Богом. – Не можна сказати, що я не бачу Бога у своєму що­денному житті й тільки чекаю чогось у майбутньому.

Що є надія в контексті сьогоднішньої війни? Зараз ми всі очікуємо Божого вироку, який Він запланував для нашого краю і народу. Водночас важливо, щоб сам народ не тільки надіявся на Бога, але й робив щось·для того, аби це очікування пришвидшити.

– Надія мала б долати зневіру. Де Ви бачили більше зневіри: тут, де не стріляють і не ллється кров, чи там, де зараз триває війна?

– Напевне, все-таки більше зневіри я відчуваю тут. Хлопці, які повертаються зі сходу, кажуть, що завдяки Богові вони, хоч і зазнали серйозних травм, залишилися живими і вийшли з того пекла. І багато з тих бійців почали інакше ставитися до Бога і прав­ди, яку Він нам доносить. У них зараз більше надії.

Тут я бачу навіть не так зневіру, як докори до Бога, що Він допускає такі кривди, чую різні запи­тання до Бога. Я не скажу, що це погано, напевне, так і має бути. Ми шукаємо істину через сумніви, і в тому теж є позитив. Таким чином людина нама­гається собі пояснити те, чого вона не розуміє. В ре­зультаті це скріпить нашу надію і віру.

Очевидно, є багато причин для незадоволен­ня наших військовослужбовців, через що вони зневірюються. З іншого боку, ті, хто зараз воює, ма­ють найвірніших друзів, які всіляко підтримують їх, і це також допомагає пробиватися променеві надії через темряву. Цей дух загальнонародної підтримки веде воїнів на позиції, де вони захищаю:rь Україну.

– Про що Ви, священик, розмовляли з військо­вослужбовцями на сході?

– Я пригадую розмови з одним дуже освіченим чоловіком, який знав Святе Письмо, думаю, навіть краще за мене. Під час наших дискусій мені доводи­лося не раз захищати Бога. Потім я побачив, що пе­реконувати ту людину нічого не дасть, бо в неї були свої "залізні" аргументи. Але пізніше інший священик, який перебував із тим чоловіком в одному місці дов­ший час, розповідав мені, що згодом у нього змінило­ся розуміння присутності Бога в нашому житті.

Хлопці, які повертаються зі сходу, мають кращі стосунки з Богом, ніж це було доти. До мене якось підійшов хлопець, який просив помолитися за Бог­дана й Олександра, які загинули, рятуючи життя його і побратимів. Також у цій кімнаті, де ми спілкуємося, був один боєць, який пережив страшні речі, перебу­ваючи близько трьох місяців у полоні терористів. Він розповідав, що молився до своїх померлих побра­тимів, щоб вони були заступниками перед Богом за нього і за інших хлопців.

– Віра відкриває двері до надії...

– Для мене очевидний знак цього – вервиці, які носять наші військові. Це вже стало атрибутом фор­ми. Я бачив, що навіть курсанти, які відбули в АТО, також носять при собі вервиці з надією, що Бог їх оберігає. Можливо, це не до кінця правильне бачення ролі вервички, але в такий спосіб вони наближаються до Бога.

Я мав зустріч із жінкою, яка пожертвувала кошти на те, щоб наші поранені військовослужбовці поїхали до храму св. Юра у Львові, де був виставлений Нерукотворний образ Ісуса Христа. Я запропонував їй компенсувати ці витрати, а вона дала таку дуже просту відповідь: "Отче, я сплю в теплому ліжку". І ця відповідь пояснює все. Якщо такий підхід буде в багатьох людей, то це помножить нашу спільну надію на перемогу.

Напевне, ви чули багато випадків, коли іконка чи молитвенник, які військові тримають під одягом біля серця, рятували їм життя. На Майдані теж були випад­ки, коли все навколо горіло, а Святе Письмо залиша­лося неушкодженим і ним далі можна було користу­ватися.

– Надія – це Божий дар. Але чи кожен готовий його прийняти?

– Чимало людей звикли робити все самі, і їм тяжко прийняти думку, що їм ще хтось потрібен, хто буде допомагати. З цієї людської гордості люди не хочуть прийняти надію Божу. Бог є милосердний, але і спра­ведливий. Якщо ти приймаєш від Нього надію, ти по­винен приймати і Його правила. А люди не дуже хо­чуть "грати" за Його правилами.

Черпати з джерела – означає дбати, щоб це дже­рело було чистим, доглянутим. Отже, надія – це і від­повідальність. Якщо людина не готова до цієї відпові­дальності, то вона сторониться надії й очікування, що надія сповниться.

– Як нам не занепасти духом сьогодні? Як плека­ти надію?

– Ніхто не є гарантований від коливань віри, і я та­кож. Не кажу – занепаду віри, бо то було би вже зовсім страшно. Звичайно, сьогодення впливає на наш внут­рішній стан, тому треба старатися добачати у своєму житті і в житті інших людей прояви Божої дії. Пос­тавмо собі запитання: якщо Бог мені зараз допоміг, то чому б Він не міг допомогти мені в майбутньому? А як інші чинили тоді, коли мали такі ж випробування?

Для мене завжди є прикладом Митрополит Ан­дрей Шептицький. Ця людина пережила дві війни, постійно перебувала під перехресними вогнями і все одно зберігала надію. І на смертному ложі Митропо­лит сказав, що наша Церква розквітне, що настане в Україні воля, але це потребує багатьох молитов і праці всього люду й кожного зокрема. Цей приклад людей, які достойно перейшли через тяжкі випробу­вання, підживлює мою надію сьогодні.

Ще одне – ми повинні рости у своїй вірі. Не може бути так, що ми навчилися від бабусі "Отче наш" і на тому зупинилися. Це літепла віра. Той стрес, який зараз переживає наш народ, це як краш-тест. Багато автомобілів розбиваються, але ті, які пройшли цей краш-тест, є міцними і безпечними. Зараз у нас теж багато втрат. Ці втрати незворотні, але віримо, що загиблі своєю жертвою вже є в небі. Всі інші жодним чином не повинні змарнувати тої жертви.

– Багато сталося за рік часу. 3 чим Ви зараз всту­паєте у піст і як переживаєте наближення цьогоріч­ного Великодня?

– Вже майже рік часу Церква закликала нас пос­тити в наміренні за мир і спокій у нашій державі. Для цього було вибрано окремий день – вівторок. Те­пер ми маємо постити всі 40 днів у цьому наміренні, пам'ятаючи, що наша перемога над особистим грі­хом – це перемога над тим страшним гріхом, який і спричинив війну. Надіюся, що мої мікроперемоги влиються у загальну перемогу над агресією.

Розмовляла Христина Дорожовець
За матеріалами: Журнал "Кана", № 4, квітень 2015

Немає коментарів:

Дописати коментар