Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 1 квітня 2015 р.

01.04.2015р. Б. / Владика Василій (Тучапець): Наше суспільство на Сході України проходить шлях християнізації

Про служіння Української Греко-Католицької Церкви на Сході України, про труднощі і плани розбудови Харківського екзархату розмовляємо з владикою Василієм (Тучапцем), екзархом Харківським УГКЦ.

2 квітня минулого року було створено Харківський Екзархат, виокремивши його з Донецько-Харківського Екзархату. Якщо оглянутися, то яким цей рік був для вас? Чим він вам особливо запам’ятався?

Справді, 2 квітня Столиця Апостольська проголосила про створення Харківського Екзархату нашої Церкви. До цього Екзархату ввійшли три області: Харківська, Полтавська і Сумська.

Перший рік був роком знайомства зі священиками, монашими спільнотами, а також вірними, які відвідують наші каплички, щоб побачити, чим живуть наші парафії, які в них потреби, що можна зробити, щоб вони розвивалися і булим живими парафіями. Але разом з тим, цей рік був багатий на різні події, зокрема 25-ліття легалізації нашої Церкви, до відзначення якого ми теж долучилися, взявши участь у загальноцерковній прощі до Зарваниці. Також у Харкові ми відслужили Урочисту Святу Літургію, на якій дякували Богові за дар свободи для нашої Церкви та нагородили осіб, які зберігали вірність УГКЦ у підпіллі: родичку бл. владики Никити Будки – Іващенко Зоряну (її прабабця та мати владики  – рідні сестри); і Тараса Барана – сина греко-католицького священика о. Василя Барана, який страждав за віру, пройшов сталінські табори і не зрадив своєї Церкви, не відрікся Христа. Повернувшись із заслання, він підпільно продовжував служити вірним, а після легалізації нашої Церкви повернувся до с. Цебрів на Тернопіллі, де був парохом ще до таборів.

Ще однією важливою подією цього року була Ad limina apostolorum, коли єпископи нашої Церкви у лютому місяці відвідали Римські святині, поклонилися мощам святих апостолів Петра і Павла, служили Св. Літургії в чотирьох великих базиліках Риму та в нашому соборі Святої Софії. Крім цього, ми щодня відвідували різні конгрегації, знайомилися з діяльністю Римської Курії та обговорювали питання актуального стану і розвитку нашої Церкви. І без сумніву, найважливішою подією нашого перебування у Римі була зустріч зі Святішим Отцем Франциском. Це була незабутня подія, коли під час спілкування зі Святішим Отцем можна було відчути, з однієї сторони, велику скромність і разом з тим глибоку духовність та цілковиту довіру до Бога Папи Франциска, а з іншої – його турботу про тих людей, які терплять. Папа цікавився ситуацією на Донбасі, де йде війна, де гинуть і страждають люди, а особливо діти. Він розпитував про те, як наша Церква допомагає людям, які знаходяться у зоні бойових дій, а також вимушено переселеним особам. Можна було відчути, як щиро Папа переживає за тих людей, які терплять. В кінці нашої зустрічі Глава нашої Церкви Блаженніший Святослав подякував Папі за молитву і підтримку нашого народу в цей непростий час та запросив Святішого Отця відвідати Україну.

Харківський екзархат охоплює досить великі території трьох областей України. Як виглядає служіння Української Греко-Католицької Церкви на цих теренах?

У нашому Екзархаті служать чотирнадцять священиків, з них десять жонатих, два неодружених та два монахи-василіяни. Тут працюють також сестри святого Йосифа в Харкові, які займаються катехизацією дітей, молоді та старших, а також сестри милосердя святого Вінкентія у с. Деменки Полтавської області, які ведуть Будинок для сиріт і опікуються чотирма дітьми. Є ще сестра Світлана, яка доглядає за Покровським храмом монастиря Отців Василіан у Покотилівці. Загалом небагато священиків та парафій на такій великій території.

Найстаршим осередком нашого Екзархату є Свято-Покровський Василіанський монастир у смт. Покотилівка біля Харкова. Минулого року він святкував ювілей – 20-річчя від заснування. Там знаходиться єдиний храм на території Екзархату, бо решта священиків служать у капличках або вагончиках.

Отож умови служіння священиків – нелегкі. Їх можна порівняти до апостольських часів. Тому важливим є підтримати священиків, їхній ентузіазм та апостольську ревність.

Також вірні нашого Екзархату з різних місцевостей звертаються з проханням про реєстрацію громад в їхніх містах. Це відкриває нові можливості для розвитку Церкви.

Ви сказали, що першим осередком нашої Церкви на Харківщині був Покотилівський монастир, хто розпочинав там працю?

Першим ігуменом монастиря був о. Онуфрій Репецький, ЧСВВ. Він пережив найважчі часи: його і переслідували, йому погрожували, робили різні провокації. Але отець, з Божою допомогою, перейшов ці випробування. Він сформував громаду в Покотилівці і здобув там великий авторитет серед людей. Зараз ігуменом монастиря є о. Йосиф Щур, ЧСВВ, який продовжує працю о. Онуфрія. Монастир далі активно розвивається. На богослужіння до Свято-Покровського монастиря приїжджають люди з Харкова та з інших міст області. Цей монастир справді є духовним осередком у нашому Екзархаті.

У травні минулого року відбулася ваша хіротонія у Соборі Христового Воскресіння в Києві, і згодом ви були представлені на кафедру у Харкові. Що змінилося на цих теренах із Вашим призначенням?

Мабуть, комусь зі сторони легше сказати, що змінилося. Але вже той факт, що єпископ є на певній території, підвищує авторитет Церкви. Наприклад, присутність єпископа на різних заходах, які організовуються державною владою чи громадськими організаціями, підносить вище ранг Церкви. З іншої сторони, я думаю, що це важливо для священиків: вони відчувають більшу підтримку, адже єпископ є ближче і до нього можна звернутися у потребі. Це полегшує особисту комунікацію між єпископом та священиками. Факт призначення єпископа на певну територію є дуже важливим кроком для розвитку Церкви на цій місцевості.

Як складаються Ваші стосунки з місцевою владою, вона сприятливо ставиться до УГКЦ чи блокує їїі ніціативи?

Відносини з державною владою є добрими. Я назвав би їх партнерськими, відкритими і конструктивними. Нас разом з іншими конфесіями завжди запрошують нас на різні заходи, такі як День соборності, День незалежності, День пам’яті жертв голодомору чи інші.

Окрім Вас Харкові служать Архиєреї інших конфесій. Чи співпрацюєте Ви і в яких питаннях?

Між Церквами в нас також складаються дружні та братерські відносини, ми підтримуємо зв’язки з архиєпископом УАПЦ Ігорем (Ісіченком), владикою УПЦ (КП) Митрофаном (Бутинюком) та, звичайно, єпископом РКЦ владикою Станіславом (Широкорадюком). Владика Станіслав запрошував нас на храмове свято Успіння Матері Божої, на святкування Різдва Христового. Владики також були присутні і на моїй інтронізації, і на нашому храмовому святі св. Миколая.

Цього року ми організовували у Харкові тиждень молитов за єдність Церкви.  У цій спільній молитві брали участь владики і вірні різних конфесій, окрім представників УПЦ (МП). Але ми є відкритими і запрошуємо всі конфесії на спільні зустрічі чи молитви. З митрополитом УПЦ (МП) Онуфрієм(Легким) ми зустрічалися на спільних заходах, які організовувала державна влада, але не було ще можливості ближче познайомитися.

Які найбільші труднощі має Харківський екзархат на даному етапі?

Найперша трудність, що ми не маємо храмів. А храм – це місце спілкування людини з Богом, єднання з Господом у Святих Тайнах. Наші священики моляться у капличках чи вагончиках. Тому на даному етапі працюємо над тим, щоб у кожній нашій парафії був храм. І друге питання – це матеріальне забезпечення священиків. Чим більша парафія, тим легше їй утримати священика.

Зараз на деяких наших парафіях тривають будівельні роботи: будується храм у Харкові, який буде кафедральним собором. Також будується храм у Люботині Харківської області та в Кременчуці на Полтавщині. Плануємо також розпочати будівництво у самій Полтаві, у смт. Білики, реконструювати каплицю у с. Деменки (Полтавської області). Не вистачає також приміщень для катехизації.

Які найважливіші плани щодо розбудови Екзархату?

Дуже важливим є реалізація програми нашої церкви «Жива парафія – місце зустрічі з Живим Христом», де наголос ставиться найперше на молитву, на участь у Святих Тайнах; на катехизацію дітей і дорослих, на євангелізацію, щоб відкривалися біблійні гуртки для пізнання та поглиблення Слова Божого, зміцнення віри. Також важливою є «дияконія», тобто служіння та допомога тим, які є у потребі, зараз також вимушено переселеним особам. Це завдання стоїть перед «Карітасом» , але також і перед кожною парафією.

Але завдання Церкви не лише в тому, щоб опікуватися своїми вірними, але також проповідувати Євангеліє тим людям, які ще не знають істинного Бога, які шукають Його. Тому вважаю, що катехизація та євангелізація є пріоритетними напрямками служіння в Екзархаті.

Ви говорили, що одним з моментів Стратегії розвитку УГКЦ є соціальне служіння. Чи здійснюється таке служіння в Екзархаті?

Так. Важливою подією в Екзархаті було створення цього року Благодійного фонду «Карітас-Харків». У цьому була велика потреба через військові дії на Сході України. Зокрема, «Карітас» допомагав потребуючим у Слов’янську після звільнення міста. Зараз організація допомагає переселенцям, оскільки їх на Харківщині є понад 200 тис. Їм допомагають харчами, одежею, проживанням, сприяють вирішувати питання оренди приміщень, навчання дітей.

Окрім того, у Харківському військовому госпіталі вже більше як півроку почергово служать наші капелани, священики різних єпархій духовно опікуються пораненими. Це дуже велика місія. Адже в госпіталі дехто вперше зустрічається зі священиком, має можливість особисто поспілкуватися з ним, відкриває для себе значення віри у житті. Війна робить людину більш відкритою на Бога і неначе змушує повірити в Нього, адже перед лицем смерті боєць усвідомлює, що його життя залежить лише від Господа. Розмова зі священиком, молитва над пораненими, Святі Таїнства Сповіді і Євхаристії, відкривають пораненим живого Бога, який є поруч і який реально допомагає. Користуючись нагодою, я хочу подякувати о. Андрію Логіну, який координує ротацію капеланів у госпіталі та щиро дякую всім капеланам за їхнє жертовне служіння.

На Сході України досить мало знають про Українську Греко-Католицьку Церкву і часто запитують, а чим ваша Церква відрізняється від інших?

Зараз багато людей цікавиться нашою Церквою, не раз висловлюють повагу до неї. Коли мене запитують на Сході, чим ваша Церква відрізняється від інших, зокрема від Православної, я відповідаю, що наша Церква своїм початком завдячує великому князю Київському Володимирові – Хрестителю Русі. До речі, цього року ми відзначаємо 1000-ття від його переставлення. Після хрещення Русі у 988 році утворилася Київська Митрополія у складі Константинопольського Патріархату. Тоді Церква Христова була ще єдиною, адже розкол наступив згодом. І ось, у 1596 році, на синоді у Бересті, Православна Київська Митрополія уклала унію з Римським Апостольським Престолом, тобто змінила юрисдикцію, вийшла з підпорядкування Константинопольського патріарха і визнала верховенство Папи Римського, тобто відновила Євхаристійне сопричастя з Римською Церквою, при цьому зберігаючи свою східну Візантійську традицію: Літургію, богослов’я, обряди та звичаї. Наша Церква не відрізняється від Православної ні богослужінням, ні обрядами, а лише підпорядкуванням. Слід зазначити, що саме наша Церква зберегла апостольське спадкоємство Київської Митрополії.

Від приналежності до Вселенської Церкви, наша Церква нічого не втратила, а лише здобула. По-перше, Церква зберегла Київську традицію і, попри різні сприятливі чи несприятливі історичні періоди, залишилася і є українською. По-друге, підвищився освітній рівень духовенства. По-третє, через катехизацію та євангелізацію дітей, молоді і дорослих покращується знання Слова Божого та поглиблюється віра народу. А це змінює все суспільство, воно проходить етап християнізації. Це актуально особливо на Сході України та для усіх нас, які вийшли з Радянського минулого і повинні прийти цей шлях. Ми вважаємо себе християнами, але в щоденному житті в поведінці, в манерах ще далекі від цього, щоб носити це почесне звання. І завдяки невтомній апостольській праці Церкви стара радянська людина поступово змінюється на нову –  християнина-українця.

Розмову вела Уляна Стеців-Тимчук

Немає коментарів:

Дописати коментар