Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 2 листопада 2013 р.

02.10.2013р. Б. / 2 листопада - святого великомученика Артемія


святий мученик АртемійВ цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого великомученика Артемія.

Артемій, Христовий мученик, родом єгиптянин, був воїном при великому царі Константині і при Константі, сині його, а при Юліяні-відступнику за Христа постраждав. Щоб ясніше збагнути його житіє та страждання, належить спершу довідатися, якого роду був Юліян і яким чином прийшов у царський сан. 

Коли Диоклитіян та Максиміян Геркулій, нечестиві царі, поклали свої царські вінці, скіпетри та багряниці, — Бог так захотів, щоб Церква його свята дочасно прийняла відраду від лютого гоніння, — настали після них двоє: у країнах східних після Диоклитіяна настав Максиміян Галерій, на Заході після Максиміяна Геркулія настав Константій, названий Хлор. Цей Константій народив Константина Великого від Єлени, інших же синів народив од Теодори, що була дочкою жінки Максиміяна Геркулія. А народжені від Теодори сини такі були: перший Константій, батько Галлія та Юліяна-відступника, другий же Далматіян, а третій Аннибаль.

 Умираючи, Константій Хлор залишив на престолі своєму сина Константина, котрий од Єлени, цей воював супроти Максентія, брата Теодори, жінки брата свого. Був тоді при Константині Артемій-дукс воїном, хоробрий у бранях. Коли ж явилося Константану знамення святого хреста, зображеного зорями, побачив те знамення очима своїми й Артемій і утвердився у вірі у Господа нашого Ісуса Христа, і міцно силою хресною перемагав ворогів, воюючи за царя свого Константина. Коли ж помер Константан Великий у Никомидії за навітом братів своїх, які таємно дали йому смертну труту, його смерть провістила зоря, звана комета. Залишилися після нього три сини його, із них першого назвав іменем Константин, другого іменем батька свого — Константій, третьому ж ім'я було Конста. Ці ж ото брати були спадкоємцями отчого престолу і розділили царство на три частини: старший брат Константан узяв горішню Галлію, яка є за горами Альпес, острови Бритійські, Германію та Іспанію, Англію та інше; молодший же Конста взяв долішню Галлію, чи Італію, і самий Рим, також Сицилію, і Іллірик, і Африку, а середній Константій, при ньому був і святий Артемій, прийняв східні країни, і Цар-град, і Єгипет і володів аж до Персиди, але невдовзі і братні жереби в його владу перейшли, бо старший брат Константан у битві був убитий. Молодшого ж Консту Магнентій, вождь воїв його, із воїнами своїми порадившись, пана свого убив, коли той був на ловах, але і сам згодом убитий був від Константія. І володів Сходом та Заходом середній брат Константій, який залишився. В його ото царство явилося в Єрусалимі на небі знамення хреста святого пречудне і пресвітле, сяянням-бо своїм сонячну світлість перекривало. Явилось у сам празник Пентикостії о третій годині дня, був-бо хрест простертий од лобного місця аж до гори Єлеонської, про що Кирило, патріарх єрусалимський, звістив цьому царю Константно. 

На початку царства свого Константій побив ворогів батька свого: убив Константія, батька Галієвого та Ліянового, брата ж Константина Великого, убив і другого брата отчого Аннибаля і юного Далматіяна, подібного до Константина Великого. Сидячи ж достатні літа на престолі батька свого, побачив, що не має по собі наслідника, бездітний-бо був та й нікого з братів не залишилося, тож урадив собі за спільника і царству за помічника взяти когось із родичів своїх і прикликав Галлія, двадцятип'ятирічного, рідного брата Юліянового, свого ж двоюрідного, бо був сином брата його батька, його поставив собі у співправителі. Задля віри та утвердження одружив із ним сестру свою Константію і послав його на схід захищати царство від персів, був той хоробрий і у війнах щасливий. Сам же пішов на брань супроти Магнентія та Ветеріяна, їх-бо й переміг до кінця. Тоді Юліян, заздрячи брату своєму Галлію у царському сані, вдався до волхвування та всілякого бісівського вчення, відкинувся-бо таємно від Христа й приніс жертви бісам. Ховаючись зі своїм відступництвом, боявся царя Константія і брата Галлія, щоб не довідалися про безчестя його і не був од них скараний; тож називався тільки іменем християнським, а весь був бісівський, бісам-бо віддавався, щоб із їхньою допомогою зміг стати царем. Галлій же, брат його, узявши владу на Сході, вознісся серцем і захотів вийти на вищий ступінь царства. І вже не покорявся своєму добродійникові Константію, але й зле про нього намишляв і деяких вельмож, що не прихилилися до нього, повелів, прив'язавши до ніг кінських, волочити, і так люто погубив їх. Почув те Константій, послав вірних друзів своїх до нього, щоб відібрати царство. Вони ж, знайшовши його в Істрії, біля міста Полля, там і вбили його. Почув Константій про Галлієву смерть, вельми пожалів за ним, не велів-бо вбивати його, а тільки відібрати владу царську. І прикликав із Іонії у Медіолан брата його Юліяна, котрий мав двадцять і дев'ять років, і приєднав до царювання свого замість Галлія, і сестру свою Єлену з ним одружив. Доручив йому на збереження західні країни, а сам повернувся на Схід.

Почувши ж від одного єпископа, що тіла Христових апостолів Андрія та Луки поховано є в Ахаії (Андрія в Патрах, Луки в Тивії Біотійській), покликав достохвального Артемія і послав його взяти святі мощі та й перенести в Царгород. Пішов Артемій за повелінням царевим, приніс із великою честю мощі святих у царське місто, і сам від царя більшої честі сподівався, як достойний: дано було йому єгипетське начальство. І жив боговгідно, володіючи єгипетськими краями і розширюючи честь та славу імені Христового, численні ідоли скинувши та побивши.

Невдовзі помер цар Константій, син Константина Великого, і взяв владу всього царства на Заході та на Сході Юліян, беззаконний відступник, котрий, узявши царство, явно відкинувся від Господа нашого Ісуса Христа і вклонився перед усіма ідолами. Послав же по всіх краях своєї області, східних та західних, щоб тії храми, які в часи Константина Великого відняли християни від еллінів і на свої церкви освятили, то щоб ті церкви знову перетворені були в ідольські храми і щоб були поставлені в них кумири і здійснювалися погані жертви. І завів той поганий цар знову еллінське багатобожжя, що впало при святому царі Константині (Великому), християн же вельми утискав, сильно гонячи Христову церкву, мучачи та вбиваючи вірних і розграбляючи маєтки їхні й огуджуючи словами та письменами своїми ім'я Ісуса Христа.

Той беззаконний цар кістки святого пророка Єлисея і мощі святого Івана Хрестителя (окрім чесної його голови й правої руки), які лежали в Севастії, що давніше була Самарія, взявши з ковчега, змішав із кістками безсловесних тварин та й нечестивих людей, спалив, а порох у повітрі розвіяв. Одначе християни попіл той і кістки, що залишилися після вогню, зібрали і чесно зберегли. Свята ж голова Предтечі в іншому місці десь була Богом прихована, а права рука його ще раніше святим апостолом Лукою була перенесена в Антіохію, про що січня місяця на сьомий день згадується. Той-таки всепоганий цар Юліян, узявши Спасове вирізьблене подіб'я, те, що в Паніаді було владнане від кровоточивої жони, яка зцілилася, торкнувшись краю риз Христових і на видному місті було поставлене, а під ним росло зілля, яке зцілювало недуги, то це подіб'я Христове беззаконний Юліян скинув і, за ноги шнуром зачепивши, повелів волочити по торжиську, доки помалу, дроблячись, не знищене було все, тільки голову один із вірних вкрав та й зберіг. На тому місці злочестивий цар повелів поставити свого образа, якого побито було, бо з виші грім та блискавка на нього вдарили.

Зібрав-бо беззаконний силу велику і захотів іти на персів, і прийшов до Антіохії, гонячи, за звичаєм своїм, Христову Церкву і вбиваючи вірних. І приведено було до нього двох антиохійських пресвітерів — Євгенія та Макарія, вправних у всіх писаннях, із ними довго дискутував Юліян про богів своїх від еллінських писань, але не переміг вуст богомовних, — їм-бо дано було премудрість, якій не зміг противитись ані відповідати, а противлячись їм, більше й сам був словом переможений, посоромлений і в злочесті викритий. Не терплячи ганьби своєї, повелів святих, оголивши, бити нещадно, і нанесено було Євгенію п'ятсот ран, а Макарію без числа.

Коли мучили немилосердно святих, трапилося при тому бути Артемію Великому, старому воїну і чесному князю, й августалію над єгипетськими краями, що його поставив цар Константій. Почувши, що зацарював Юліян і йде на Перську війну, від нього й писання дістав із повелінням, щоб з усім воїнством прийти в Антіохію; прийшов із воями своїми за повелінням його і належну йому честь із дарами віддав. Був поруч біля царя у той час, коли святі сповідники Євгеній та Макарій мучені були. Дивлячись на муки святих і слухаючи огуду на Господа Ісуса Христа, які виходили із поганих вуст богоненависного царя, наповнився ревності і, приступивши до царя, сказав: "Через віщо, о царю, ти не по-людському мучиш неповинних і Богові освячених мужів та й примушуєш їх відступити від православної віри? Знай, що й ти того єства є, хоча й царем настановив тебе Бог, однак подобопристрастний чоловік ти є, і, гадаю, що началозлобний змій-диявол, як колись на Иова випросив Бога, щоб навести напасті, і прийняв їх, так і тебе на нас узяв і навів на голову нашу, щоб тобою знищити Христову пшеницю і посіяти кукіль свій. Але марнотні є його починання і немічна є його сила; від-коли-бо прийшов Христос і поставлено хреста, і був піднесений на ньому Господь, упала бісівська гординя і попрана була його кріпкість. Не зваблюйся-бо, царю, і не віддавайся бісам, гонячи богохранимий рід християнський, знай-бо, що Христова міцність та сила непереможна й нездоланна є".

Юліян, це почувши, запалав, як вогонь, ярістю і великим голосом заволав: "Хто і звідки є цей нечестивий, що зашумів на нас дерзновенно і прийшов злословити у лице нам?" Відповіли наближені: "Князь це александрійський, владико". Цар же рече: "Чи не є це Артемій мерзотний, що влаштував смерть брату моєму Галлу?" Відказали наближені: "Так, державний царю, він це є". Мовив цар: "Маю віддати подяку безсмертним богам, а передусім дафнійському Аполлону, що мені цього ворога самоприйшлого і самоявленого до рук дав.

 Нехай цей всепоганець скине сан і хай пояс буде віднятий мерзотнику, і нехай прийме кару нині за безсоромне дерзновення. Завтра на бажання богів нанесу на нього суд за убиття брата мого і помщуся на ньому за кров неповинну і не однією тільки погублю смертю, але тьмами: не простого-бо чоловіка, але царського кров пролив". Коли цар прорік таке до еллінського люду, який там стояв, то схопили Артемія зброєносці і, сановного пояса забравши і стягши одяг, голого поставили. І відданий був святий у руки катів, які руки й ноги йому зв'язали, розтягли начетверо й били воловими жилами по хребті і по череві стільки, що змінилося біля нього чотири по двоє, і можна було бачити дивне його і нелюдське терпіння, бо ніби нечутливий став: не випустив голосу, ані застогнав, не рухнувся й тілом, ані іншого чогось не виказав такого, як буває, коли люди приймають рани. Земля кров'ю його напоїлася, він-бо незмінний пробував, що всім і самому нечестивому Юліяну напрочуд було. Відтак повелів перестати бити і відвести його до темниці, і поведений був святий Артемій із святими мучениками Євгенієм та Макарієм. І, йдучи, страстотерпці співали:
Бо ти, Боже, нас випробував,
Ти нас перетопив, як срібло перетоплюється,
Ти ввів нас у сіть,
Поклав ти скорботи на хребті нашому,
Возвів людей на голови наші,
Залишилось пройти нам крізь вогонь та воду,
Хай же в прохолоду виведеш ти нас.
Коли закінчили співати, сказав подумки Артемій: "Артемію, це рани Христові на тілі твоїм накреслені є. Залишилося ще, щоб саму твою душу за Христа віддати із рештою крові своєї". І, згадавши пророче слово, сказав: "Підставив я плечі свої на рани, а щоки свої — на удари". "Але хіба більше Владики мого, — сказав, — перетерпів я, недостойний? Він-бо по всьому тілу роздроблений був, від ніг до голови не було на ньому цілості; голова тернями поколота, руки й ноги до хреста прибито заради гріха мойого, Сам же не пізнав гріха, ані лестощів на вустах не поклав. О, які великі суть страждання Владики мого! І як далеко від Його терпіння та незлобності я є, окаянний! Радію й веселюся, просвічений стражданнями Владики мого, що полегшують мені болісті мої. Дякую тобі, Владико, що своїми стражданнями вінчав мене Ти; здійсни-бо, молю, протяг життя мого у сповіданні Твоєму, щоб не вказав мене недостойним оцього страждального починання. Я ж бо на твої щедроти поклався, преблагий Господи, чоловіколюбче!" Так святий, подумки бесідуючи, досяг темниці і в ній проздовж усієї ночі, купно зі святими Євгенієм та Макарієм, у славослов'ї пробули.

Коли ж настав ранок, злочинець повелів знову мученикам на судище стати і, ні про що не запитуючи, розлучив їх: Артемія при собі залишив, Євгенія ж і Макарія в ув'язнення послав до Оасиму Аравитського — згубна-бо є країна та, віють на неї отруйні вітри, і ніхто з тих, що відбувають туди, не можуть пробути й одного літа, впадають відтак у люту хворобу та й умирають. Туди-бо Євгенія та Макарія було відіслано і по певному часі блаженну кончину дістали, святий же Артемій більші перетерпів страждання.

Але спершу злочинець, як вовк, овечу надів на себе одежу і покірливо, ніби співчуваючи Артемію і жаліючи його, почав говорити: "Безрозумним своїм дерзновенням примусив ти, Артемію, обезчестити старість твою й пошкодити здоров'ю твоєму, про що і я шкодую. Прошу тебе, приступи й поклади жертви богам, передусім дафнійському пребажаному Аполлону, моєму чудовому богу. Коли це вчиниш, відпущу тобі вину крові брата мого і саном більшим та славнішим пошаную тебе; поставлю-бо тебе великим архієреєм богам і патріархом жерцям, що є по всесвіті, отцем же своїм назву тебе й будеш ти другий після мене в усьому царстві моєму. Відаєш-бо і сам, Артемію, що брат мій Галлій марно через заздрість від Константія убитий був; нашому ж роду царювати подобає більше, ніж Константиновому, адже батько мій Константій був народжений од Максиміянової дочки та діда мого Константа. Константин же в нього був від Єлени, якоїсь низькородної жінки. Крім того, дід мій тоді не був ще кесарем, коли від Єлени народив Костянтина, а батька мого народив, коли вже був на царстві, але Константин дерзотливістю норову царство захопив і кров дому свого пролив. Поревнував же і син його Константій батьку своєму, забив батька мого і братів його, і мого брата Галлія недавно забив, і мене вбити хотів, коли б не спасли мене від рук його боги, на них-бо я сподівався. Відкинувся християнства і до еллінського життя прихилився, добре відаючи, що еллінське та римське благочестя є стародавніше, християнська ж віра вчора явилася, її Константин, як невіглас та нерозумний, прийняв, відкинувши давні й добрі закони римські. Через це й боги його зненавиділи як найпоганішого і цих вірувань недостойного, крові ж своєї наповненого, адже сина свого Кріспа, доброго мужа, марно забив, не пожалів і жони своєї Фаусти, котра ні в чому не була повинна. За оці ото неподобні діла боги зненавиділи і від себе його прогнали, і сім'я його нечестиве і всепоганий рід від людей знищили. Чи не правду я кажу, Артемію, ти людина стара й розумна, чи ж не так було все? Пізнай-бо істину і наш будеш, хочу тебе мати за друга, а царству спільника".

Це все почувши, святий Артемій трохи помовчав і почав говорити: "Спершу про брата твого відповім тобі, царю, що я неповинен у його смерті і ні в чому не зогрішив щодо нього: ані ділом, ані словом і хоч би й безконечно трудився, випитуючи щодо цього, не знайдеш мене повинним у його смерті. Знав його, що істинним християнином він був, благочестивим, і закону Христовому повинувався. Тож нехай знає небо, й земля, й весь лик святих ангелів, і Господь мій Ісус Христос, Син Божий, якому служу, що чистий я від заколення та смерті брата твого, ані зволяв убивцям, ані був з царем Константієм у той час, коли щодо брата твого рада чинилася, але в Єгипті пробував аж до цього літа. А що велиш мені відкинутися Христа, Спаса мого, на це відповім тобі словами трьох юнаків, що були при Навуходоносорі: "Нехай буде тобі, о царю, знане, що богам твоїм ми не служимо, а золотому бовванові твого любого Аполлона не будемо кланятися". А що блаженного Константина та його рід принизив ти, називаючи його ворогом богів, і безумним, і крові своєї наповненим, таке щодо нього тобі відповідаю: твій батько із братами почав на нього неправду, отруту смертоносну йому давши, за що від сина його вбитий був. Обмовляєш його, що вбив сина свого Кріспа і жону свою Фаусту, але він Кріспа убив через невідання, як людина, пойнявши віру неправді. А що вбив жону свою Фаусту, то це діло добре й праведне учинив: коли не знаєш причини вбивства того, то я скажу. Фауста, жона, бачачи Кріспа, сина його, який від першої жінки Мінерви йому народився, вельми красного, уразилася від нього, як друга Федра, жінка Тезеєва, що Іпполіта, чоловікового сина, красою запалившись, тягла його до осквернення отчого ложа, а коли добрий юнак не зволив на те беззаконня, то Федра, розгнівавшись, обмовила його батькові, а своєму чоловіку, що ніби насилля їй чинив. Так і Фауста, похотівши вельми прекрасного Кріспа, принуджувала його до свого беззаконня. Він-бо, цнотливий бувши, не захотів осквернити ложа батька свого ані викрити її перед батьком, але мовчки те утаював і боявся її зваби. Вона ж, нечестива, не діставши бажаного собі, підняла голос, як перелюбна Федра на Іпполіта (або як погана в Єгипті жінка Панефрієва на Йосипа), так і ця на Кріспа заволала, ніби Крісп, син царевий, її ґвалтує. Цар-бо, батько отой, скарав свого сина, як бажав: пойняв віру брехливій і пристраснолюбній Фаусті. По тому явив Бог неповинність Кріспову, а Фаустину неправду викрив. 1 коли про все цар звістився, тоді праведно засудив на смерть Фаусту, як достойну такої покари. Про віру Константинову, яким чином від богів ваших неправедних навернувся до істинного Бога, Ісуса Христа, покликаний од Нього із висоти, послухай мене, самовидця тієї речі. Коли йшов на брань супроти Максентія, лютого мучителя і неситого на кров людську, ополудні з'явився хрест на небі, що більше сонця зорями блискотів, і писання, зорями зображене, римською мовою, яке обіцяло йому у тім знаменні перемогу. Отого хреста, що на небі являвся, всі ми бачили і писання прочитали, і є ще дотепер між воїнства багато старих воїв, котрі те пам'ятають добре, на що очі дивилися ясно. Попитай, коли хочеш, знайдеш так, як кажу оце тобі. Але про що мова: Христа пророки провістили за багато літ, як і сам ти добре знаєш. Численні є свідчення про пришестя його, і від тих-таки ваших богів численні є пророчення, і провіщення, і писання Сивиллина, і Вергілієві творіння". І оповів святий, як багато бісів, що живуть в ідолах, Божою принуджені силою, і не бажаючи, сповідали, що Христос істинний є Бог.

Юліян же, не терплячи слухати істинних слів Артемієвих, повелів оголити мученика і розпаленими залізними рожнами проколоти ребра його, і хребта його тризубцями гострими шарпати. Артемій же, як і раніше, ніби не відчував і трохи болю, не подав голосу, ані застогнав — непереможним у терпінні виявився. Знову після тих мук відіслав його до темниці, повелівши голодом та спрагою морити святого, сам же пішов у місто Дафне принести жертву богу своєму Аполлону, запитуючи його про перемогу над персами. І прогаяв там немало днів, велику кількість худоби щодня жертвуючи поганому Аполлону, але не дістав бажаного, біс-бо, котрий сидів ув Аполлоновім ідолі і людям, котрі запитували, давав відповіді, замовчав відтоді, коли в Дафнієве місто принесено було мощі святого Вавила із трьома дітьми, що разом із ним постраждали, — не відповів і Юліянові нічого. Випитав Юліян ретельно: з якої причини онімів Аполлон, бог його, й довідався, що через мощі Вавилові, які там неподалік лежали, і повелів тоді християнам забрати звідтіля мощі, а коли забрали святі мощі, впав вогонь із небес на Аполлоновий храм і спалив його із ідолом.

Артемій-бо, сидячи у в'язниці, відвіданий був самим Господом зі святими ангелами Його; коли молився, явився до нього Христос, кажучи: "Артемію, мужайся, я є з тобою, звільню тебе від мук усяких і уготую вінця слави; як ісповідав ти мене перед людьми на землі, так і я ісповім про тебе перед Отцем моїм небесним. Дерзай-бо й радій, зі мною будеш у Царстві моїм". Це мученик почув од Господа, відтак зцілів од ран, що ані струпу не стало на святому тілі його, а душа його сповнилася божественної втіхи і пробував, співаючи і благословляючи Бога. А відколи був укинутий до темниці, не їв нічого від земної їжі ані з пиття аж до кончини своєї, але живлений був із виші, бо рукою ангеловою посланий йому був небесний харч, хліб життя, що укріплював його.

Повернувся-бо Юліян від жертв із соромом, вину спалення Аполлонового поклавши на християн, кажучи, що це християни вночі запалили. І забрав од християн святі церкви й на ідольські храми перетворив, і дуже утискав християн. Вивів також Артемія із темниці й каже до нього: "Знаю, чув ти, що учинилось у Дафні: нечестиві християни запалили храма великого бога Аполлона і погубили пречудового кумира його. Але не порадіють від цього беззаконні і не посміються з нас, я ж бо воздам за це помсту їм сімдесяткрат семерицею, як кажуть словеса ваші". Святий же Артемій відповів: "Чув, що богопопустний гнів і вогонь, з небес зійшовши, поїв бога твого і храма твого спалив. Коли ж бо Аполлон твій був бог, пощо він себе від вогню не збавив?" Рече цар: "І ти насміхаєшся, окаянний, і тішишся від спалення Аполлона?" Відповів Артемій: "Сміюся над безум'ям вашим, що такому служите богу, котрий не може себе самого від вогню збавити, то як же вас од вогню вічного збавить? Тішуся, що впав він, і радію з усього того, що Христос мій чудодіє, а що ти нахваляєшся на неповинних християн, котрі не вчинили тобі ніякого зла, нанести відомсту сімдесят семерицею, то відомсту на собі побачиш, коли невгасимий вогонь прийме тебе і вічна мука, яка тобі приспіє скоро; уже-бо погибель твоя близько є, і невдовзі пам'ять твоя із шумом загине".

Розгнівався мучитель, повелів каменотесам розсікти вельми великого каменя і, коли розсікли каменя, повелів покласти святого на одній частині каменю посередині, а горішню частину, піднявши вгору, опустити на святого. І сталося так: усе тіло святого мученика покрив упалий на нього камінь і настільки його пригнітив, що всі кістки його стер і нутрощі його розпалися, й поламалися всі члени його і очні зіниці із місць своїх вискочили. І було видно чудо велике, що в такій пригніті посеред двох каменів залишився живий святий і закликав Бога, помічника свойого, і Давидовими сказав словами: "На скелю мене піднеси, мене попровадь, бо для мене ти став пристановищем, баштою сильною супроти ворога". Поставив ти на камені ноги мої і направив ти стопи мої! Прийми-бо, Єдинородний, дух мій, що знаєш ущемлення моє і щоб не зачинив мене в руках ворожих" . І пробув святий у тому пригніченні день і ніч, по тому повелів Юліян зняти каменя, гадаючи, що помер святий, але святий неприродно виявився живий і, вставши, ходив. І було всім страшно дивитися: гола-бо людина, сплюснута, ніби дошка, має скрушені кістки і всі нутрощі випалі, лице стерте й очі вивалені, але душа в ній ще трималася і ноги ходити могли, а язик добре промовляв. Мучитель же, побачивши таке чудо, жахнувся і до присутніх там сказав: "Чи людина це є, чи привидіння. Чи ж не зачарував очей наших цей чародій, це-бо видіння страшне й природу людську перевищує! Хто-бо сподівався, що жити він буде? Тепер же, хоч нутрощі його випали і має всі суглоби стерті й розслаблені, рухається, ходить та промовляє! Це боги наші на отямлення багатьох людей зберегли його живого, щоб той, котрий не хотів силі їхній поклонитися, став жахливим страшилищем для тих, які дивитимуться на нього". І каже до мученика: "Це вже, окаянний, очей позбувся ти і всіма вудами нікчемний є, яка ще тобі залишається надія на того, на кого марно уповав? Але проси милості у богів милосердних, хай помилують тебе і принаймні тим, що в пеклі, мукам хай не віддадуть тебе". Христовий же мученик, почувши про муки, посміявся, й каже цареві: "Чи твої боги віддадуть мене мукам? Вони й самі своїх мук не можуть уникнути, з ними й ти безмежному вогню відданий, вічно мучений будеш, бо Сина Божого відкинув ти і кров його святу, за нас пролиту, потоптав ти і над благодаттю Святого Духа наругу учинив ти, пагубним бісам підкоряючись. Я ж за малий біль, від тебе принесений мені, сподіваюсь у Господа мого, за якого страждаю, мати вічний спокій в його небесній світлиці". Юліян же, таке почувши, такий на нього видав вирок:

"Артемія, який огудив богів, римські й наші закони поправ, ісповідує себе християнином, а не римлянином, і який замість князя августалієм себе нарік, віддати конечному смертному засуду і погану його голову мечем відсікти повеліваю".

Такий вирок прийнявши, святий поведений був на місце усічення, і йшов із радістю невимовною, бажаючи відійти і з Христом жити. Прийшов-бо на місце, де мав бути усічений, попросив часу на молитву і, звернувшись на схід, уклякнув тричі й достатньо помолився. Почув голос, що промовив з небес: "Ввійди прийняти зі святими уготоване тобі воздаяння!" І тоді підхилив під меча голову свою й усічений був одним із воїнів місяця жовтня в двадцятий день, була-бо тоді п'ятниця, в яку здійснив святого мученичого свого подвига. Чесне і святе тіло його одна жінка, на ймення Ариста, диякониса Антиохійської церкви, випросила в мучителя і, багато цінними ароматами помазавши, вклала до ковчега і послала до Константинограда, де і похований був чесно. Від мощів його бували численні й невимовні чудеса Господні і витікали недужим різні Божі зцілення — це й нині Господь подає через святого Артемія всім, що з глибокою і твердою вірою в Христа Спасителя до нього стікаються.
Після кончини його збулося скоро пророцтво, яке він про смерть Юліянову у лице йому прорік, кажучи: "Погибель твоя близько є, і невдоззі пам'ять твоя з шумом загине". Бо Юліян, убивши святого Артемія, двигнув із воїнами своїми з Антіохії і пішов у Перську землю. І коли досяг міста Ктисифонта, зустрівся з ним один персіянин, муж старий, і чесний, і вельми добророзумний. Той пообіцяв Юліянові Перське царство без труду віддати й був беззаконному царю і всьому його воїнству провідник у Перські країни, але не на добро лихому кровопивцю, бо той персіянин звабив його і, вдаючи, що правдивими й добрими дорогами веде його, завів злочинця у Карманитську пустелю — у безпутні й гористі, безводні та порожні місця, де, всіх воїнів голодом та спрагою притомивши, коней же та верблюдів їхніх заморивши, признався, що волею те учинив і навмисне завів їх у такі порожнисті та страшні місця, з чого занемогла їхня сила. "Через те, — сказав, — те учинив, — щоб не побачити вітчизну мою полонену від ворогів, і ліпше тут самому мені, аніж усій батьківщині моїй, від вас загинути!" І тоді розсічений був той персіянин на шматки.

Довго блукали пустелею греки й римляни; натрапили мимовільно на перське воїнство, і учинилася битва — багато з Юліянового боку впало поранених. Сягла й самого Юліяна Божа помста, бо з виші невидимою рукою і невидимим поранений був у бік зброєю, що пробила наскрізь підутробину його. І застогнав тяжко і злоголосно, і взяв рукою кров свою, пролив у повітря й гукнув, кажучи: "Здолав ти, Христе, наситися, Галилеянине!" — і такою лютою смертю вивергнув свою ворожу й погану душу, і загинув із шумом, за пророцтвом святого Артемія. Воїнство ж після смерті Юліяна поставило царем Иовіяна, що був християнином, він учинив із персами мир і назад повернувся. Юліян, отож, у пеклі з Юдою мучиться, Артемій же зі святими на небесах веселиться, стоючи перед Богом у Тройці єдиним, Отцем, і Сином, і Святим Духом, Йому ж слава навіки. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)

Джерело:   КІРІОС

Немає коментарів:

Дописати коментар