Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 10 вересня 2013 р.

10.09.2013р. Б. / Священик: «Може, хтось заопікується дитиною?»


діти на МесіМій настоятель, о. прелат Томаш Боронь, черговий раз мене здивував. Ото дитина, приведена до хрещення, така вже чималенька, стала під час богослужіння щораз то вільніше бігати сходами пресвітерію. Батьки і похресні спокійно собі стояли у першому ряду стільців, за метр, і не реагували. І тоді настоятель перервав зачитування різних формул і сказав, дуже ввічливо й культурно: «Може, хтось би заопікувався дитиною, бо буде нам тут цілу Месу бігати?»
 
Я завмерла… Однак нічого не сталося. Батьки не вибігли з храму, не відмовилися охрестити дитину, а взяли її на руки й стали пильнувати. Я була шокована. Бо ж діти католицькі, на відміну від православних, повинні вільно бігати по храму під час Меси, гратися, перегукуватися, їсти і взагалі поводитися як на дворовому мавп’ячому майданчику. (Православні діти, як відомо, так поводитися не повинні, але вони інакше сконструйовані.) Я чула це від багатьох католицьких батьків, а також від численних священиків. Це догма, така само непорушна, як склад Пресвятої Трійці. І я вже майже увірувала в цю догму… доки не потрапила на Месу, де були кількарічні діти Марселя Переса. Ну що, може, вони, як потомство двох видатних хорових співаків, обтяжених традицією, також сконструйовані інакше? Або тероризовані. Бо ж відомо, що традиційні родини мучать і зловигадливо карають своїх дітей, аби вони ґречно і спокійно поводилися на Месах. Тому ті бідні діти зненавидять християнство, Бога і Церкву, і одразу ж, щойно зможуть, перестануть ходити до храму, на відміну від дітей ліберальних пособорних батьків, які, відомо, не полишають віри і регулярно беруть участь у релігійних практиках в дорослому віці. 

Бо ж католицькі діти просто фізично неспроможні 45 хвилин поводитися спокійно, зосереджувати увагу на молитві та святих діях, а їхнім батькам боронь Боже звернути на це увагу, бо то було би їх публічним приниженням, яке би їх зранило. А священикові — незручно. Мій правий рукав мокрий від виплакування священиків і братів-монахів, які скаржилися, як сильно верескливі розбігані діти перешкоджають їм у молитві та відправі Літургії, але ж вони не можуть нічого сказати, бо не можна, бо не слід, бо не годиться!!! Були й такі, хто гаряче мені дякував, коли я взялася за це (зважилася порушити табу, коли семирічний г*нюк упродовж усієї Євхаристійної молитви разом із Піднесенням дарів на очах кількох сотень людей просто перед вівтарем виробляв колінця брейкдансу імені покійного Майкла Джексона). Самі вони цього зробити не могли, бо ж не годиться… 

А тут раптом мій настоятель просто так собі спокійно каже: «Може, хтось би заопікувався дитиною?» Не турбуючись про те, що напевно цілу родину відштовхнув цим від віри, а матір дитини впаде у депресію і потребуватиме довготривалої терапії. 

Після Доксології ж, коли дитина кілька хвилин голосно ридала, а батьки не вивели її назовні, він запитав із теплотою в голосі: «Може, ви перейдете з дитям до ризниці?» А після Меси, коли вже все повернулося до норми, священик благословляє сім’ю, сердечно вітає… І нічого страшного не робиться. 

Отаке питання спало мені на думку. Як відомо, важливою метою пособорної літургійної реформи було збільшення спільнотності у переживанні Євхаристії. Почуття спільноти, а не індивідуалізм, відчування євхаристійної спільноти тощо. Аби гарантувати це почуття спільноти, відмовилися від багатьох елементів літургії. Тож чому добрий принцип раптом порушується, коли йдеться про окрему особу (навіть не так про дитину, як про її більш вільнолюбно наставлених батьків), яка перешкоджає спільноті молитися і співслужити Святу Літургію? Чому він є обов’язковим завжди, тільки не в цьому разі? Чому саме тут думка раптом перескакує на принцип «роби, що хочеться», гуляй, душе? 

І це одне питання мене не полишає. Чи ті матері, які дозволяють своїм дітям виробляти у храмі, що лиш тим заманеться, дозволяють їм так само поводитися, скажімо, у магазині? 

Бо про те, що дуже маленьких дітей, аби могти переживати Євхаристію, не треба брати до храму, і можна з ними без гріха залишитися вдома, я вже навіть згадувати не хочу. Одна мамуся сказала: «Бо Я добре почуваюся з сім’єю в храмі, люблю ходити на Месу, і МЕНІ не заважає, що моя дитина бігає і кричить».
 
Домініка Крупінська, Краків 

Джерело:   КРЕДО 

Немає коментарів:

Дописати коментар