Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 17 січня 2016 р.

17.01.2016р. Б. / Бог живе на фронті

Бійці РУВ (Російсько-Української Війни або т.зв."АТО") і військові капелани стверджують: дуже часто головною зброєю на передовій стає молитва.

«Був у нас на базі один солдат, якого всі називали Невіруючий Міша. Затятий атеїст, він постійно ходив із Біблією у руках та висміював її. Однак уже після другого обстрілу Міша напам’ять знав «Отче наш», «Вірую» та «Богородице Діво»… На війні усі вірять Богові. Бо більше немає кому», – каже івано-франківський боєць Лев Василик.

Бог ніколи не підводив

У художніх фільмах часто показують сцену, коли в героя, який помирає, перед очима пропливає ціле життя. Так само відбувається на полі бою, переконує Роман Сметана, демобілізований солдат з Івано-Франківська. «Коли мене важко поранили, в одну хвилину вмістилися всі спогади, – продовжує боєць. – Відчиняється стара рипуча шафа із запиленими сторінками твого життя. Виринають усі ті речі, плани, задуми, бажання, мрії, які ти завжди відкладав на потім. Перед очима з’являються люди, яких ти образив, а вибачення посунув теж на потім. І ось тут і зараз ти розумієш, що «потім», напевно,  більше ніколи не настане. Ти запізнився, хлопче. Тоді починаєш хапатися за останню рятівну соломинку – віру в небесну допомогу. Можливо, Бог передумає?»

Військовий капелан, координатор військових капеланів Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ отець Роман Залеський каже, що на передовій часто трапляються дивні речі. «Коли ми поверталися додому з РУВ, – ділиться власним досвідом священик, – довелося пройти пекельну путь. Смерчами і ураганами нас рівняло із землею, зусібіч обстрілювали, вісімнадцятеро хлопців полягли, а на великому хресті, який по черзі несли у руках, – жодної подряпини. Взагалі, свої найщиріші молитви я промовив саме на фронті».

Боєць Лев Василик наголошує на потужній силі загальної молитви, яка жодного разу не підвела вояків. «То був лютий обстріл, – пригадує солдат. – Вороги понад годину «лупасили». Смерть уже дихала нам в обличчя. Ми безпомічно засіли в бліндажі та уявляли, як це укриття стане нашою братською могилою. Тоді старшина зненацька наказав: «Усім молитися!» Молилися. Через 15 хвилин навколо стихло. Нападники раптово кудись зникли». Відтоді хлопці молилися під час кожного обстрілу – і Бог ніколи не підводив.

А ось снайпер, «кіборг» Микола Воронін навіть навчився використовувати Господню допомогу на фронті. Наприклад, писав у «Фейсбуці», що починається гостра бойова ситуація, і просив друзів з усієї України молитися за нього. За півтора року на передовій з бійцем так нічого й не трапилося. «Я постійно відчував, як Всевишній несе мене на своїх руках, – каже снайпер. – Наче ангельські крила виростали. Ти просто прямуєш уперед, і геть нічого не страшно».

«Воював із нами один атеїст, – додає Микола Воронін, – але він уже загинув. Так і не дожив до усвідомлення Творця».

Снайпер розповідає свою улюблену притчу про невіруючого багатія, який прийшов до мудреця і сказав: «Давай я дам тобі мільйон, а ти покажеш мені, де є Бог». На що той відповів: «Давай я дам тобі два мільйони, а ти мені покажеш, де Бога нема».

«Знав я одного військового медика із Києва, який стверджував, мовляв, ні у що не вірить, та висміював існування Творця, – розповідає капелан, отець УГКЦ Віталій Кузьмин. – Я його не став переконувати, бо Всевишнього не можна нав’язувати. Але десь через тиждень той солдат прийшов до мене і схвильовано запитав: «Коли в тебе Літургія? Я прийду. Напевно, на небі все ж таки хтось є». Лікар пояснив священику, що коли їздив на передову, аби роздати медикаменти, потрапив під лютий обстріл. Однак дивним чином урятувався, ба більше – переконував, що відчув на собі Господню руку допомоги.

Отець Роман Залеський згадує молодого десантника з Кіровограда, який дивом уцілів під час ворожої атаки: «У госпіталі поранений хлопчина хапає мене за руку, дуже хоче розповісти: «Батюшка, я там молився… На вервиці… «Отче наш». Питаю його, як саме молився. А той натхненно відповідає: «Отче наш, Отче наш, Отче наш, Отче наш…». Боєць пояснив священику: «Коли вирушав на фронт, бабуся просила мене молитися. Часто молитися. Постійно. Хоча вона так само казала і до війни. Але я відмахувався, мовляв, ще буде час, та поспішав на дискотеку. Коли нас «накрили» градами, я нарешті згадав про Бога, бабусю, невивчену молитву, бажання жити… Тому почав повторювати єдині два слова, які знав: «Отче наш». І там наверху мене почули».

«Коли говориш із Господом, слова не мають значення, головне – аби серце промовляло», – додає капелан. – Можливо, хтось скаже: «Отче, ви такі банальні речі розповідаєте». Можливо. Але я бачив і переживав це разом із ними. Ну ж бо, поїдьте туди самі, поживіть у військовому наметі, який кишить мишами, протримайтеся, коли холодно і голодно, навколо смердюча багнюка, коли пекельна спека і ми задираємо намет, аби в поранених не було пролежнів, спробуйте закрити хлопчині очі, коли він залишає цей світ, прикрийте пораненого солдата бушлатом, коли кров сочить і ціла автівка усередині залита кров’ю. Гадаєте, це банально?..»

Отче, навчіть молитися

Коли отець Роман Залеський приїхав у військово-польовий госпіталь у селищі Побєда, перше, що йому сказав командир, було: «Отче, у нас тут на війні невіруючих немає».

Щоранку, поки тривав лікарський обхід, капелан правив Службу Божу. Коли ж медики закінчували огляд поранених, священик починав свій обхід. Зазвичай він мав із собою малюнки, які діти з усієї України надсилали воїнам РУВ, крихітні Біблії, вервиці, хрестики, а в кожній кишені – ще й образки.

«Батюшко, навчіть молитися… Отче, дайте хрестик, бо свій загубив під час обстрілу. То не гріх?.. Помоліться за мене…». Такі щиросердні звернення Роману Залеському доводилося чути постійно, потрібно було по кільканадцять разів пояснювати та вислуховувати кожного бійця, проводити катехізацію. Каже, деякі хлопці навіть не вміли правильно скласти пальці, аби перехреститися. Що штовхало їх до Бога? Вони понад усе на світі хотіли жити.

Капелан пригадує: «Я казав: «Дорогі солдати, сьогодні я вкотре прийшов до вас, аби помолитися за вас. Так, як це роблять ваші діти, батьки, кохані, друзі… вся Україна. Чи ви би хотіли помолитися разом із нами? Кому важко підійнятися, може лежати, хто хоче, може займатися своїми справами чи навіть вийти. Кожен може вибрати собі малюнок, хрестик чи вервичку. Також я буду кропити свяченою водою». І ми молилися».

Іноді вояки, які на власному досвіді відчули Господню допомогу, казали: «Треба всіх примусити молитися!» Отець Роман заперечував: «Не можна в жодному разі. Натомість необхідно дати приклад цілющої сили молитви. І усвідомлення само прийде, адже там усі дорослі люди, які особисто знайомі зі смертю. Вони знають, скільки коштує життя».

За словами отця Віталія Кузьмина, переважна частина вояків на передовій є християнами, однак основна проблема багатьох полягає в їхній духовній хитавиці, марновірстві, нерозумінні істинного духа. «Наприклад, був один боєць, який на фронті постійно зловживав алкоголем, – пояснює капелан, – і вважав це нормальним явищем. При цьому солдат щиросердно просив мене дати йому іконку або хрестик. Я пояснював хлопцеві, що можу його обвішати всіма християнськими атрибутами, але якщо немає справжньої віри і твердої життєвої позиції, то нічого не допоможе. Це ж лише зовнішні речі, які не є сутністю віри».

Для укріплення віри бійців надзвичайно важливим є перебування священика на фронті. Багато вояків мають проблемні стосунки з Богом, бо ще в цивільному житті набули чимало стереотипів про церкву. «Священик на передовій – це вже для них було вражаюче, – розповідає капелан Віталій Кузьмин. – Ми разом і в ліс по дрова їздили, і воду носили, і пічки розпалювали… З часом хлопці розуміли, що цьому батюшці можна довіряти. Лише тоді приходили до сповіді, на духовні розмови».

Віталій Кузьмин зізнається, що на війні навчився самопокорі. «Іноді починав Службу Божу і дивлюся – нікого нема, – пригадує капелан. – Починають мучити страхи: а раптом ніхто з бійців так і не прийде? А це вже гординя, мовляв, ну, який же я священик, коли до  мене навіть на Літургію ніхто не хоче йти. А потім усвідомлюю: «Та хто я взагалі такий? Господь приведе всіх, кого треба». Тоді починаю правити Службу Божу і вже через 10 хвилин чую шурхіт позаду. Повертаюся, а там уже з десяток вояків стоїть. Так вчишся довіряти Творцеві й розуміти, що ти всього лише ручка, якою Всевишній виписує мудрість життя».

Боєць Лев Василик розповідає, що на фронті траплялися ганебні випадки, коли до вояків підсилали священиків-сепаратистів: «Ми не відразу викрили цю пастку, адже людину в рясі підозрюєш в останню чергу. Так звані «святі отці» приїжджали начебто відправити Літургію, а насправді – дізнатися точні координати, внутрішню обстановку і т.д. Наприклад, після одного з таких візитів уже через півгодини вороги нас дивним чином вичислили і влучно обстріляли. Або ще гірше – псевдосвященики погоджувалися відвезти солдатів додому у відпустку, а потім бідолахи потрапляли у полон. Тому на початках ми не дуже довіряли священикам. Серед них є такі ж продажні особи, як і чимало українських генералів».

Не вбий

Якось один солдат запитав у отця Романа Залеського, як під час війни пояснити заповідь «Не вбий». «Я не одного відправив на той світ», – безпорадно додав воїн.

Капелан, зазвичай, пояснює на прикладі архистратига Михаїла: «Чому він не подав руку люциферу? Адже можна було укласти мирну угоду, чи не так? Натомість архангел, не роздумуючи, змітав злого духа. У Євангелії пише, як Христос казав: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав із неба». А Давид не має гріха за те, що проламав Голіафу череп? Останній прийшов як завойовник і намагався загарбати чужий дім. Давид як уособлення божого народу захищався, бо став жертвою. То на чиєму боці Бог: агресора чи скривдженого? Боронити свою землю і народ є християнським обов’язком. Саме тому Господь сьогодні з Україною».

Коли військовий капелан Віталій Кузьмин приїхав на передову, перше запитання, яке почув, було: «Отче, ми багато вбиваємо… Бог нас простить?» На що священик поставив зустрічне запитання: «А якби був інший спосіб захищати рідну землю, ви би вбивали?» – «Ні…» – «Ну ось, ви щойно відповіли на свої сумніви і докори сумління». Коли солдат іде в бій, він не повинен відчувати ненависті, бо вона засліплює. Треба розуміти, що таким чином він рятує тисячі життів. Хтось мусить стріляти. «Я дякую їм, що вони виконують цю роботу за нас», – додає отець Віталій Кузьмин.

«Вбивство вважається гріхом, – міркує боєць Лев Василик. – Але так ми захищаємо свою домівку. Нехай на небі розсудять, де правда».

Щодо сумнівів у Божому прощенні отець Роман Залеський знаходить відповідь у молитві «Отче наш»: «…І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Зрештою, якщо людина кається, то Бог би навіть Іуду простив.

«Мене якось запитали, – продовжує священик, – чи я би зміг простити сепаратистові. Навряд чи, якби не пережив один переломний випадок на фронті. Якось у селище Побєда привезли з-під аеропорту поранених сепаратистів. Один із них, спітнілий, весь у болоті та крові, хапнув мене за рясу, вклякнув на коліна, зазирнув просто у вічі та простогнав: «Батюшка, прастітє. Мєня бєс папутал». – «Який такий біс? Генерал?» –  «Нєт, дьявал». Я побачив людину, яка усвідомила, що скоїла страшний гріх і щиро кається, бо знає – це кінець. Як би зробив Христос: розстріляв чи простив? Мені кажуть: «Отче, але кляті нелюди відрізають язики і вуха нашим солдатам, катують нещадно?» То що, ви хочете бути такими самими? Я – ні, бо я не варвар».

За словами отця Віталія Кузьмина, під час активних бойових дій, коли доводиться багато вбивати, вояків найбільше вражає, коли священик каже, що Бог усе одно любить їх. При цьому декотрі бійці починали плакати, інші раптово просилися до сповіді, часто до першої в своєму житті, ще хтось вирішував охреститися.

Відмитися від бруду

Для багатьох вояків, які повернулися з фронту додому, війна продовжується в їхніх головах. Люди, які пережили те пекло, надовго втратили мир у серці. Вони не знаходять собі місця, не можуть пристосуватися до цивільного життя. «Лише Бог може дати мир, – каже капелан Віталій Кузьмин. – Коли людина молиться, сповідається, то будь-який негатив покидає серце. Воякам необхідно почати розмовляти з Господом, знайти собі духівника, який би дав певні поради і підтримував у скрутну хвилину».

Боєць Роман Сметана, який після демобілізації пройшов реабілітацію в Гошівському монастирі, наголошує на важливості духовного відновлення.

На жаль, багато вояків відмовляються від такої пропозиції, знаходячи порожні відмовки на кшталт «немає часу». Виходить, що в кризові моменти на передовій солдати згадують навіть ті молитви, яких ніколи не вчили, а просто десь-колись почули в церкві. Однак після демобілізації багато хто забуває обіцянки, які він давав Господу під час рандеву зі смертю. Ясна річ, значно простіше зустрітися з бойовим побратимом, випити по чарці та нарікати, як усе навколо погано і несправедливо.

«Багато хлопців остерігаються, аби в їхній душі копирсалися, – пояснює Роман Сметана. – Уявляють, як із них почнуть витягувати інформацію, мізки промивати і т.д. Зрозуміло, що відразу з’являється спротив. Вважаю, ті, хто запрошують бійців на таку реабілітацію, повинні робити це якомога обережніше, делікатно і правильно все пояснити».

Роман Сметана закликає вояків не боятися і взяти участь у духовній реабілітації: «Протягом кількох днів ми мешкали в монастирі. Зранку, в обід та увечері молилися. Постійно чимось займалися: арт-терапія, тренінги, трудотерапія. Під час духовних розмов зі священиками і співбесід із психологами ніхто не пхався в душу, з нами просто по-людськи розмовляли. Коли поверталися назад додому, здавалося, кожен випромінював чарівне сяйво. Так, начебто тебе відмили від давнього бруду».

Важливо, щоб віра не перетворилася на «бухгалтерське» ставлення до Бога, мовляв, я молюся, але за це Господь повинен для мене здійснити щось добре. «Віра має бути безкорисливою, – пояснює священик Віталій Кузьмин. – Не варто постійно очікувати чудес як доказ існування Творця. Людина каже: «Побачу – повірю», а Бог відповідає: «Повіриш – побачиш». Коли Христос прийшов у Галілею, то здійснив там дуже мало чудес. А все через невірство місцевих жителів. Дарунком за віру завжди буде диво. Якщо людина вірить, то Бог працює. Не все те, що можна помацати, є істиною».

Своя хресна дорога

Отець Роман Залеський каже, що у духовних розмовах на фронті бійці часто обурювалися діями чинної влади. Наприклад, коли через безглузді накази за кілька мізерних клаптів землі доводиться віддавати сотні життів. Їх також обурювало нерозуміння з боку мирного населення. Скажімо, коли водій громадського транспорту виганяє солдата за неоплачений проїзд, кажучи: «Не я тебе туди посилав».

«Християнин не може такого сказати, – міркує капелан. – Невже Небесна сотня полягла за те, аби ми продовжували грішне життя? Без Бога не збудуємо української хати». Священик підкреслює – на шляху до перемоги мусимо здолати свою хресну дорогу.

Наталя МОСТОВА

Немає коментарів:

Дописати коментар