Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 29 березня 2015 р.

29.03.2015р. Б. / Коментар Апостола на 5-ту Неділю Великого посту

Неділя 5-та Великого Посту

Послання ап. Павла до Євреїв, 9,11-14

1. Текст: Євр 9,11-14

9,11. Христос, з’явившись як архиєрей майбутніх благ, через більший і досконаліший намет, що зроблений не людською рукою, – тобто не земної будови, – 12. і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю, – увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення. 13. Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла, 14. то скільки більше кров Христа, – який Духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, – очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!

2. Христове священство у Посланні до євреїв

Центральною темою Послання до євреїв є представлення Ісуса Христа, Божого Сина, який став людиною, як первосвященика Нового Завіту, який приніс своє життя у жертву на прославу Бога і оправдання людей.

Уже в пролозі Син Божий представлений як той, що «здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині» (1,3). Згодом Ісус названий «тим, хто освячує» (2,11), а також «в усьому подібним до братів, щоб стати милосердним і вірним архиєреєм у справах Божих на спокутування гріхів народу» (2,17), апостолом і архиєреєм (3,1). Подальші окреслення Ісуса Христа як первосвященика звертають увагу на успішність його посередництва (4,14-15), на те, що він обраний Богом (5,5), що пройшов випробування і страждання (5,7-9).

Але найповніше архиєрейська гідність Ісуса Христа, успішність його служіння та жертви і безсумнівна вищість Христового священства над старозавітнім священством представлені у центральній частині Послання до євреїв. Перш ніж перейти до обговорення цих тем, автор звертає увагу адресатів на необхідність уважного і старанного осмислення того, про що він буде писати, і застерігає їх перед браком розуміння (5,11), перед відреченням від віри (6,4-6) та перед недбайливістю (6,11).

Починає автор розгляд теми із зазначення, що, коли Бог засвідчує своє слово клятвою, тим самим хоче підкреслити надзвичайну важливість обітниці, яку проголошує (6,13-20). Це відноситься і до урочистої клятви, яку знаходимо у Псалмі 110,4; цей вірш, в якому є згадка про священика за чином Мелхиседека, автор дослівно цитує тричі (5,6; 7,17.21). Слова псалма він відносить до Ісуса Христа, тому докладно аналізує особу оцього Мелхиседека, згаданого у 14 розділі книги Буття, і виявляє його вищість над священиками з роду Леві (7,1-10). Священство священиків з роду Леві, нащадків Арона, не було досконалим, тому потрібно було його зміни, і новим первосвящеником, якого появу заповідав Пс. 110, священиком на зразок Мелхиседека, став Божий Син Ісус Христос (7,11-28).

Опис змісту Христового священства починається урочистим ствердженням: «Головна ж річ нашої бесіди та, що ми маємо такого архиєрея, який возсів на небі по правиці престола Величі...» (8,1). Ці слова повертають нас до прологу Послання до євреїв (1,3), у якому віднаходимо зазначення цієї центральної для усього послання теми, а також вони будуть знову повторені згодом (10,12; 12,2). Далі у розділі 8 мова йде про те, що священство Ісуса Христа відповідає кращому завітові, ніж той перший, заключений на горі Синай. Про цей Новий Завіт однозначно висловився Бог у пророцтві з книги Єремії (31,31-34), яке автор Послання до євреїв наводить повністю як Боже слово (8,8-12).

Визначивши, що Христове священство перевищує левітське і відповідає Новому Завітові, автор звертає далі увагу на цінність, суть, значення і наслідки жертвоприношення Христа первосвященика. Хоч перший завіт мав свої установи священнослужінь, вони були недостатні, неспроможні зробити досконалим сумління їх учасників (9,1-10). Нав’язуючи до обряду жертвоприношення в День Примирення (приблизне окреслення юдейського свята Йом Кіппур), коли первосвященик, один лише раз у році, входив з кров’ю принесених у жертву тварин у Найсвятіше храму (Святе святих), автор Послання до євреїв представляє Ісуса Христа, який із власною кров’ю «увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення» (9,12). Це Христове жертвоприношення здатне очистити сумління людей, які вірують у нього. У наступних рядках підкреслюється значення смерті Ісуса Христа для встановлення Нового Завіту (9,15-19), очищуюча роль крові жертви (9,20-22), незрівнянно висока цінність жертви Ісуса, який увійшов не в рукотворний храм, а в саме небо, і знищив раз назавжди гріх своєю жертвою (9,23-28), а також зміст цієї жертви Христової, яка є здійсненням Божої волі з мотивів синівського послуху (10,1-10).

У завершальній частині роздумів про зміст Христового священства та його жертви автор підкреслює наслідки жертви Ісуса Христа для освячення, удосконалення та прощення гріхів тих, які вірують у нього (10,11-18), а далі іде заохочення адресатів до віри, надії й любові та пересторога перед відреченням від віри в Ісуса Христа. Очевидно, після завершення цієї центральної теми про архиєрейську гідність Ісуса послання ще не закінчується, у подальших розділах наголос покладений на вірі, витривалості та вірності у визнаванні Христа первосвященика. Господь Ісус, який «учора й сьогодні – той самий навіки» (13,8) названий посередником Нового Завіту (12,24), через якого потрібно приносити завжди Богові жертву хвали (13,15).

3. Контекст уривка Євр 9,11-14

Як уже зазначено вище, представлення Христового священства автор Послання до євреїв розпочинає з аналізу Пс. 110,4 та опису особи Мелхиседека, щоб побачити у цій таємничій особі прообраз Ісуса Христа (7,1-28). Піддаючи критичній оцінці левітське священство, яке було недостатнім і тільки тимчасовою установою, автор переходить до визначення першого завіту на Синаї як старого, який має бути замінений новим (8,1-13).

Наш уривок міститься в центрі аргументації щодо недостатності жертв Старого Завіту, найвизначнішими з яких були ті, які приносив первосвященик у День Примирення (Йом Кіппур): з кров’ю цих жертовних тварин він входив у Найсвятіше храму, щоб були знищені, скасовані, прощені його гріхи і свідомі та несвідомі гріхи усіх представників народу. Проте, жодна з названих жертв не могла зробити людей досконалими у сумлінні.

Уривок Євр 9,11-14 як перший із серії аргументів (9,11-10,18), які характеризують жертву Ісуса Христа, вказує, таким чином, на істотні риси його жертви та її здатність очистити сумління тих, які вірують в нього.

4. Коментар

9,11. Христос, з’явившись як архиєрей майбутніх благ,

Попередній уривок, Євр 9,1-10, описує влаштування святині першого (чи старого, пор. 8,13) завіту і підкреслює, що це «образ теперішнього часу» (в. 9), тимчасові норми богослужби, «установлені до часу їх виправлення» (в. 10). На противагу їм, Христос приходить як архиєрей нового устрою, розпочинає час Нового, кращого завіту.

Термін «Христос», який є грецьким перекладом єврейського «Машіах» – «Месія», «помазаник», для євреїв означав Божого помазаника, якого прихід Бог заповів через пророків як визволителя народу і переможного царя. Для християн Христос – це Ісус з Назарета, тобто Божий Син, який став людиною, проповідував добру новину про Боже царство, був виданий на суд Пилата, переніс страждання і смерть і воскрес на третій день з мертвих, вознісся на небо і перебуває у славі, сидить по правиці Бога Отця як Син Божий і Син людський, Цар всесвіту, суддя живих і мертвих.

Єдиний раз у Посланні до євреїв знаходимо тут слово «з’являтися», яке означає прибуття, появу когось перед тим неприсутнього. Воно не має якогось додаткового навантаження, як-от несподіванки, раптовості, а говорить тільки про прихід, появу, присутність.

Слово «майбутніх» засвідчене у частині грецьких рукописів, серед них таких поважних, як Синайський (ІV ст.), Олександрійський (V ст.), а також у більшості грецьких рукописів візантійської рукописної традиції (а отже і в літургійних книгах у слов’янських мовах), і в часах перекладу Римської Біблії (1963 р.) було, мабуть, у критичних виданнях грецького Нового Завіту. Інший варіант тексту, також засвідчений деякими стародавніми рукописами, сучасні критичні видання Нового Завіту подають за більш вірогідний, ближчий до оригіналу, у перекладі на українську він міг би звучати так: «благ, які настали». І справді, термін «майбутнє» відноситься до того, що поки що не почалося, а тільки очікується, а цього не можна сказати про наслідки жертви Ісуса Христа, які уже присутні. Він є архиєреєм благ, які настали внаслідок його жертви. Слово «майбутніх», яке знаходимо в багатьох рукописах, могло опинитися в них з огляду на логічне протиставлення вірша 9,11 до попереднього (9,9), де знаходимо вислів «теперішнього часу», та внаслідок його уподібнення до виразу «майбутніх благ» у Євр. 10,1.

через більший і досконаліший намет, що зроблений не людською рукою, тобто не земної будови, – 

Намет, через який увійшов Ісус, є більшим і досконалішим у порівнянні до того намету завіту, який автор описує у попередньому уривку (9,1-10). Автор послання відтворює розпорядження книги Виходу 25-26 щодо влаштування намету зборів та намету свідоцтва (у перекладі зустрічаємо термін «скинія свідоцтва» – від грецького σκηνὴ – «намет»), а ніяким чином не згадує про влаштування храму в Єрусалимі. Очевидно, для автора нормою і точкою відліку є слово Боже, збережене у Писанні, а не історичний храм, збудований Соломоном, відбудований після повернення ізраїльтян з неволі та знову перебудований за часів царя Ірода. Зі змісту Послання до євреїв неможливо визначити, чи в часі його писання цей храм був ще цілий, чи вже зруйнований. Це і не має суттєвого значення. Недосконалість намету (храму) Старого завіту вимагає його заміни у Новому завіті.

Що це за нерукотворний намет не земної будови стає зрозумілим з Євр. 4,14, де мова, що великий архиєрей Ісус «вже пройшов небо», та з Євр. 9,24, де говориться, що «Христос ... ввійшов не в рукотворну святиню, яка була подобою правдивої (пор. 8,5), а в саме небо, щоб тепер з’явитися за нас перед обличчям Божим».

Не слід забувати, що автор послання вважає намет зборів, збудований за зразком побаченого Мойсеєм на горі, тільки «образом і тінню небесної святині» (8,5) і «справжнього намету, що його Господь спорудив, не чоловік» (8,2).

12. і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю, –

У більшості жертви Старого Завіту полягали на заколенні тварин. Це жертвування тварин замість заподіяння смерті людям, які завинили перед Богом, було установою, яка дозволяла через пожертвування власності осягнути примирення і поєднання грішної людини з Богом та з релігійною спільнотою. Описаний обряд входу первосвященика в Найсвятіше храму (9,6-7.10) відноситься до єдиного в році обов’язкового покутного дня в релігійному календарі ізраїльтян, Дня Примирення, встановленого на десятий день сьомого місяця (Лев. 16,29). Вхід у Святе святих із кров’ю заколених тварин передбачав обов’язкову жертву, яка здійснювалася цього дня. Вхід первосвященика у храм з кров’ю тварин з метою надолуження за гріхи і освячення храму, який інакше залишався б оскверненим через велику кількість гріхів людей, які до нього приходять, був нормований єврейським законодавством (Лев. 16).

Вхід Ісуса Христа з власною кров’ю означає також передусім його жертву, яка, на відміну від старозавітніх, не є жертвуванням тварин, але добровільним пожертвуванням себе самого, прийняття смерті на хресті з метою надолуження за гріхи людей.

увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення.

На відміну від первосвящеників Старого Завіту, які кожного року в День Примирення мали входити в Найсвятіше храму з кров’ю принесених у жертву тварин, Христос тільки один раз здійснив свою жертву. Але цінність цієї жертви є настільки великою, що здійснена один тільки раз вона достатня, щоб гарантувати навіки свободу тим, за яких принесена. Слово «відкуплення» взяте з термінології купівлі-продажу рабів, але не слід шукати у цьому терміні всіх нюансів торгівлі, зокрема: кому платити гроші, за що, скільки тощо. Цей термін у богослов’ї Нового Завіту означає дарування свободи грішникові, який через свої гріхи став невільником диявола (пор. Євр. 2,14-15), подібно як хтось міг дарувати свободу рабові шляхом його викупу з рук торговців або власника.

13. Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла,

На відміну від окроплення кров’ю жертвуваних тварин, яке здійснював священик, попелом із рудої ялівки, розчиненим у воді, окроплювали дім після похорону померлого (Чис. 19). Таким чином освячувалися для релігійного вжитку речі і проходили обряд релігійного очищення люди, щоб могти брати участь у житті громади, як суспільному, так і релігійному.

14. то скільки більше кров Христа, – який духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, – очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!

Якщо ці тимчасові обряди давали змогу участі в релігійному житті спільноти Божого народу, то оскільки більшим є наслідок жертви Ісуса Христа. Жертви і обряди Старого Завіту не могли «у сумлінні зробити досконалим того, хто служить» і були «установлені до часу їх виправлення» (9,9.10). Натомість жертва Ісуса Христа здатна очистити сумління від мертвих діл, на служіння живому Богові. Слово «непорочний» нагадує, що як жертви Старого Завіту мали приноситися з тварин без ніякої вади, так бездоганним є Ісус Христос, який став жертвою Нового Завіту. Хоч він є жертвою, не перестає бути одночасно і священиком, який приносить у жертву себе Богові.

5. Літургійний контекст

Богослуження та літургійні читання П’ятої, останньої неділі Великого посту мають на меті приготувати вірних до пережиття подій наступних двох тижнів. Якщо Євангеліє представляє нам передвіщення Ісусом своїх страждань, то читання Апостола звертає нашу увагу на зміст і значення цієї жертви Ісуса Христа, жертви нашого відкуплення, гарантії нашого спасіння. Який більш вдалий уривок Апостола можна знайти, як не цей сьогоднішній, щоб побачити справжню цінність жертви Христової та здійснення завдяки ній Божого задуму спасіння людства?

Жертва Ісуса Христа здійснена один раз змінює і вчиняє зайвою усю попередню ікономію спасіння і виявляє недостатність попередніх жертв та релігійних обрядів Старого Завіту. З цієї жертви, яка, завдяки літургії, з її символічним та містагогічним вимірами, стає доступною людям усіх прийдешніх поколінь, випливає усе багатство Божих дарів. У літургії Божий народ, об’єднаний навколо Ісуса Христа Богочоловіка в Його прославі Отця у Святому Дусі, віднаходить себе як спільноту людей, відкуплених Христовою жертвою. У християнській літургії відбувається не повторення жертви Ісуса Христа, – бо вона є зі своєї природи єдиною, раз принесеною на Голготі, – але уприсутнення цієї жертви. Завдяки цьому ми стаємо учасниками цієї жертви, події, яка відбулася один раз, але якої наслідки поширюються на всіх людей усіх часів. Якраз уприсутнення цієї жертви у Божественній Літургії та доступність її у пресвятій Євхаристії є центром та фундаментом християнського життя у вірі, надії й любові.

Великий піст є часом переосмислення особистого життя, перевірки правоти свого сумління та участі у святих Таїнствах покаяння та Євхаристії. І зовсім неправильно відкладати великодню сповідь на тиждень після Квітної неділі, краще здійснити її сьогодні або в один з найближчих днів.

6. Христова жертва і життя християн

Кров Христова, пролита у хресній жертві нашого Спасителя, здатна, за словами Послання до євреїв, «очистити наше сумління від мертвих діл на служіння Богові живому» (9,14). Сумління як голос Божий, який через наші пам’ять, свідомість, розуміння, чутливість промовляє до нас, дає нам можливість розрізнювати, що добре, що погане, що корисне, що шкідливе, що прекрасне, що огидне. Сумління, його чистота і правота, визначає, якими будуть наші вчинки, наші дороги перед людьми і Богом.

Не варто й нагадувати, як важливо берегти своє сумління чистим і правим. Але гріх, який його занечищує, обдурює, принижує, дуже влізливий. Часом нам здається, що ми діємо під впливом достойного пориву горливості та відваги, а потім виявляється, що там була і впертість, і нещирість, і бажання сподобатися людям.

Дві протилежні дороги – чинення мертвих діл і служіння Богові живому. Не завжди так легко розпізнати, на якій дорозі ми є і куди вона нас веде.

Про чистоту сумління потрібно просити Бога. Це Ісус Христос своєю жертвою, наслідками якої є прощення гріхів, може і хоче очистити наше сумління від мертвих діл і спрямувати нас на дорогу життя в Бозі, на чинення Божої волі.

Деколи хтось губиться у лабіринтах своїх думок і не має відваги і можливості заглянути в таємні закутки свого сумління. Воно не завжди і можливо. Вистачить для початку розпізнати те, що Господь нам через наше сумління виразно об’являє. Здебільшого правда лежить на поверхні, аби тільки ми захотіли звернути на неї увагу.

Коли людина слідкує за своїм сумлінням, очищує його від гріхів, береже від поганих думок і намірів, то з часом не залишиться там і найменшого куточка, якого не опромінило би світло Божої благодаті, тоді сумління стане справді дзеркалом душі, у якому яснітиме її краса.

Не треба відкладати покаяння на невизначений час, навіть на наступний тиждень. Жертва Ісуса Христа виявляє свою силу у святій Тайні покаяння, щоб простити грішникові, який кається і має щире рішення виправити свої помилки, та запросити його до участі у пресвятій Євхаристії.

о. Діонисій Заведюк

Немає коментарів:

Дописати коментар