Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 25 березня 2015 р.

25.03.2015р. Б. / Володимир В’ятрович: Завдяки Шептицькому УГКЦ стала справді національною Церквою

Голова Інституту національної пам’яті, історик, дослідник національно-визвольного руху в Україні Володимир В’ятрович розповів, хто такий митрополит Андрей Шептицький, рік якого відзначаємо, для українського народу.

Пане Володимире, чи є щось у спадщині митрополита Андрея таке, що ви вважали б актуальним і сьогодні?

У посланнях і діях Шептицького було бажання і вміння поєднати релігійну роботу з громадсько-політичним рухом. На мою думку, це була дуже правильна стратегія, яка посилила і Церкву, і національно-визвольний рух у цілому. Коли на початку ХХ століття митрополит Андрей очолив Церкву, – це взагалі було новинкою – щоб Церква так зблизилася з громадським рухом.

Саме завдяки стратегії, яку обрав Шептицький, Українська Греко-Католицька Церква стала справді національною Церквою. А національний рух, у свою чергу, посилився, і Церква стала йому потужною опорою.

Гадаю, це актуальне зараз. Тому що ми знову переживаємо важкі часи, хоча, слава Богу, не такі важкі, як на початку ХХ століття, і громадських рух відбувається в рамках власної держави, і рівень консолідації української нації є набагато вищий, ніж був тоді. Та й нині ми потребуємо єдності духовних цінностей Церкви і народу. Таке єднання, вважаю, чудово продемонстрував Майдан…

Чи, на вашу думку, ця постать варта того, щоб у Києві назвали вулицю іменем митрополита Андрея Шептицького?

Вважаю, Митрополита одним із провідних діячів в історії України ХХ століття, тому, безперечно, він би мав бути увічнений у столиці. Тим більше що він тут був. До речі, неодноразово. Уперше – наприкінці ХІХ століття, коли мав зустріч з істориком Антоновичем. Удруге – коли повертався з Росії, де перебував в ув’язненні.
Митрополит Андрей був фігурою загальнонаціонального масштабу.

Але минуло 150 років від дня його народження, але й досі люди мало що знають про цю величну постать…

До Незалежності України тема Шептицького була табуйована й майже взагалі не досліджувалася. У незалежній Україні тривалий час були закриті архіви, які могли б розкрити ті чи інші аспекти діяльності Митрополита. Зараз ця проблема вже позаду. Бракує завзятих істориків, які б взялися досліджувати цю постать. А ще немає журналістів, котрі б популяризували правду про Митрополита. Загалом дуже бракує науково-популярних статей, творів, присвячених діяльності Андрея Шептицького. Ми поки що не маємо жодної книжки науково-популярного формату, яка б розповідала про його велич. Звісно, це не може бути обмежено лише книжками, бо у ХХІ столітті ми маємо багато інших інформаційних медіа-технологій. Зокрема, це можуть бути документальні та художні фільми.

Митрополит зробив величезний внесок і в українську культуру. Можна згадати його як мецената і творця національної ідеї. У Львові він зробив надзвичайно багато для збирання артефактів, ікон та інших експонатів, пов’язаних з традиційною українською культурою. Він зробив надзвичайний внесок у збереження української культурної спадщини.

На ваш погляд як дослідника визвольного руху, яку роль митрополит Андрей відіграв у повстанському русі в Україні?

Відносини Шептицького та українського націоналістичного руху, а потім – українського повстанського руху – були доволі непростими. Оскільки, очевидно, націоналісти, котрі працювали в підпіллі, могли собі дозволити значно більше, ніж Митрополит, Глава Церкви, який діяв офіційно й відповідав за те, щоб зберегти Церкву і свою паству. Тому він не міг собі дозволити радикальних заяв і кроків, які дозволяли собі радикальні націоналістичні сили у 20-30-і роки.

Крім того, у ці міжвоєнні роки буле таке собі змагання за душі молоді між Українською Греко-Католицькою Церквою і Організацією українських націоналістів. Обидві хотіли мобілізувати якомога більше молоді. Мета була одна – Українська незалежна держава, але методи – різні. Шептицький виступав за більш спокійний шлях, а націоналісти – за революцію. Відповідно, інколи це доходило до гострих суперечок. Проте вони завершилися одразу, як стало зрозуміло, хто є справжнім ворогом українців…

У 1939 році, коли західноукраїнські землі було приєднано до Радянського Союзу, почалися репресії, котрі зачепили і українських націоналістів, і громадських діячів, пов’язаних з УГКЦ. Й, очевидно, уже тоді почався готуватися ґрунт до ліквідації УГКЦ. Для совєцької влади однаково небезпечні були як українські націоналісти, так і більш спокійна течія Українська Греко-Католицька Церква, яка становила собою одну з підвалин існування української нації.

У 1941 році прийшла німецька владі. Були очікування з боку Церкви і ОУН, що німці, які позиціонували себе як антикомуністи, можуть бути визволителями українського народу. Але вже швидко стало зрозуміло, що жодного визволення вони не несуть. І на літо 1941 року припадає цікавий епізод співпраці між ОУН та Митрополитом, коли було проголошено Акт відновлення незалежності України, який оголосив Ярослав Стецько. Ярослав Стецько отримав підтримку митрополита Шептицького як прем’єр-міністр цієї самопроголошеної держави. Та, на жаль, як ми знаємо, вона проіснувала дуже коротко: через тиждень було заарештовано її керівництво. Почалися масові репресії, спрямовані проти українських націоналістів, які перейшли до антинімецького підпілля. Згодом почали пригнічувати Церкву, хоча німці побоювалися робити масштабні репресії проти неї, які дозволяли собі совєти.

Німці зосередили свою агресію на євреях – почали винищення єврейського населення. І митрополит Андрей Шептицький був чи не єдиний, хто публічно виступив проти цієї політики.

А непублічно він займався тим, що рятував євреїв від винищення, що могло коштувати йому та іншим священикам, долучених до цієї роботи, життя. Монастирі, кляштори, часто ставали прихистком для тих євреїв, котрі тікали від знищення. Їх там свідомо переховували, дозволяли їм пережити ті страшні вибухи Голокосту. Серед тих, хто рятував євреїв, був особисто митрополит Шептицький та його брат Климентій – тоді настоятель Унівського монастиря, у якому переховувалося багато єврейських сімей.

Так сталося, що в повоєнний період Климентія Шептицького було визнано Праведником народів світу. Натомість, очевидно, з політичних міркувань митрополита Андрея досі Праведником не визнано, незважаючи на те, що чимало євреїв, єврейських організацій вважають, що він заслуговує на це звання. І це ганьба для тих, хто не здатний оцінити таку особистість, яка прислужилася для порятунку стількох людей!

Може, до цього доклалася рука Москви? Врешті, до Ізраїлю дуже багато росіян виїхало...

Звичайно, що в Ізраїлі потужне середовище, яке налаштоване прорадянськи і яке має досить сильне політичне лобі. У дискусіях навколо фігури Андрея Шептицького дуже часто лунають аргументи абсолютно радянської риторики, що він нібито вітав німецьку владу і що благословляв капеланів у лави дивізії СС «Галичина», яку створювали німці у Львові.

Проте, гадаю, рано чи пізно це питання буде вирішено позитивно.

У роки Другої світової війни та за радянської влади відбувалося постійне зближення українського визвольного руху з підпільною Церквою. Знову таки, підпільні храми й монастирі ставали місцем для переховування не тільки євреїв, а й поранених вояків, там надавалася перша медична допомога. Багато священників пішли капеланами в Українську повстанську армію, щоб надавати духовну підтримку повстанцям.

Після смерті митрополита Шептицького ця співпраця тривала. А коли в 1946 році формально було ліквідовано УГКЦ і частина священників перейшла в підпілля, вона стала ще тіснішою, бо обидва рухи досить тісно між собою співпрацювали. Священик Микола Хмельовський став одним з членів Української головної визвольної ради, тобто підпільного парламенту. І така співпраця обох підпільних рухів тривала аж до моменту ліквідації українського націоналістичного руху.

Ми знаємо, що Українська Греко-Католицька Церква пережила радянські часи. Цікаво, що в кінці 80-х років український національний рух пов’язують з рухом за відродження Церкви. Рух за відродження УГКЦ був частиною ширшого визвольного руху – як боротьба за українську мову, за екологію, за політичні права. Один з діячів, хто поєднував вимоги громадсько-політичного характеру з вимогами відродження Церкви, був нині покійний Іван Гель. Він був політв’язнем, дисидентом, постійно порушував питання про відродження Української незалежної держави.

Тобто ми бачимо дуже щільне переплетіння Українського національного руху в цілому, боротьби українців за Незалежність і діяльності УГКЦ. І це все так чи інакше починалося з часів митрополита Андрея Шептицького, який одним із перших зрозумів важливість поєднання громадянської позиції з церковною.

Як Інститут національної пам’яті планує відзначати рік пам’яті Андрея Шептицького?

На жаль, тих півроку, що вже минуло, триває реорганізація нашого інституту. Це дуже важкий бюрократичний процес, який полягає в тому, що ми повертаємося до попередніх функцій, які були за Ігоря Юхновського (перший керівник інституту), коли інститут був центральним органом виконавчої влади. Відповідно, це відбирає значну частину нашої уваги. Ми тільки тепер починаємо набирати співробітників. Відповідно, нам бракує часу на те, аби розгорнути свою діяльність повною мірою. Гадаю, це стане можливим у другій половині цього року.

Ми знаємо, що на державному рівні створено оргкомітет з відзначення ювілею митрополита Андрея Шептицького. Сподіваюся, найближчим часом за участі нового керівництва Мінкультури відбудеться засідання цього оргкомітету. Ми проводили зустріч з керівниками Церкви щодо їхніх пропозицій. Намагатимемося, аби вони були враховані серед заходів, що заплановані Кабінетом міністром. З нашого боку ми внесли ювілей Шептицького в перелік дат, які відзначатимуться на державному рівні. Відповідну постанову вже прийняла Верховна Рада.

Розмовляла Оксана Климончук

Немає коментарів:

Дописати коментар