Минулого
тижня дали про себе знати кілька тенденцій у світовому та українському
католицтві, які можуть, але не мусять мати подальшого розвитку, а відтак
− доволі значимого впливу на життя Вселенської Спільноти Католицької
Церкви.
У світовому контексті знов актуалізувалося питання християн Близького
Сходу. Конференцію 2 березня цього року у Женеві стосовно стану
християнства на Близькому Сході хіба що використала Московія
для чергового повторення брехливої мантри про переслідування
московитських православних в Україні. Захід і надалі залишається глухим
до долі християн, загрожених Ісламським халіфатом.
Навіть минулотижнева подія – знищення бойовиками халіфату залишків
міста Німруд, біблійного Німроду, не викликала жодної серйозної реакції
Заходу. Біблія називає Німрод – найстаршим містом на землі (Бут).
Звісно, що біблійна згадка, не мусить значити для секуляризованого
суспільства нічого. Але символізм у цій події майже апокаліптичний. З
давніх-давен ознакою цивілізації прийнято вважати саме існування міст.
Тобто у біблійному символізмі Німруд – початок людського цивілізованого
суспільства. Його знищення бойовиками халіфату – символ
антицивілізаційного характеру цього терористичного угруповання. Цілком
можливо, що цей акт вандалізму сам халіфат сприймає саме як виклик
цивілізованому світові. Але світ, який байдужий до своєї спадщини
взагалі, виявися байдужим і до знищення фактичного символу своїх
підвалин.
Також у світовому католицтві, здається, йде серйозна дискусія проти
спроб невеликої, але галасливої, групи змінити традиційне католицьке
вчення стосовно моральних норм пов’язаних з людською сексуальністю. Так
минулого тижня Примас Бельгії Архиєпископ і митрополит Брюсселю
Андре-Жозеф Леонар підчас зустрічі в Льєжському університеті зазначив,
що значна більшість у католицькому єпископаті виразно є проти внесення
ліберальних змін у доктринальні питання стосовно сімейної та сексуальної
моралі. Більше того, сам Архиєпископ Леонар вважає такі зміни
неможливими.
Також дискусія, пов’язана з питаннями сім’ї, викликала значну
активізацію консервативного крила католицтва, чиїм медійним експонентом
на цьому етапі є кардинал Раймонд Берк. Останнім часом кардинал Берк
через різні ЗМІ активно пропагує і обстоює позиції ортодоксального
католицтва. Його недавнє інтерв’ю для міжнародного католицького блогу «Rorate Caeli», який пропагує погляди Священичого Братства св. Петра,
не тільки торкається питань піднятих ІІІ Асамблеєю Синоду єпископів
Католицької Церкви, але й доволі широко висвітлює основні моменти
поглядів католиків-традиціоналістів, які зберігають єдність з
Апостольським Престолом, як рівно ж торкається проблем лібералізації
церковного життя.
Цілком можливо, що запланована на жовтень цього року Асамблея Синоду
єпископів Католицької Церкви стане переломним моментом у кристалізації
позиції Церкви, а також, може, ознаменується навіть відходом від Церкви
невеличкої ліберально налаштованої меншини, яка приймає гендеризм за
свою вихідну позицію.
У цьому контексті цілком можливою є спроба використання Москвою не
тільки римо-католицьких – греко-католицьких протиріч в Україні, але
також і спроб протиставлення ліберально налаштованих елементів усередині
католицької спільноти України з доволі консервативно налаштованою
більшістю українських католиків.
На можливість такої спецоперації гібридної війни проти України вказує
дискусія довкола пам’ятника митрополита Андрея Шептицького у Львові,
яка по трохи починає набирати ознак конфлікту між ліберальною молоддю,
яка не заперечує Бога, але відкидає Церкву. Ситуацію, яка почала
розгортатися у Львові, добре проаналізував, вказавши на її можливі
причини, о. Юстин Бойко (студит) у своїх публікаціях «Про істерію навколо спорудження пам’ятника митрополиту Андрею у Львові» та «З ім’ям Шептицього на устах, але без любові до Церкви».
Присутність цього конфлікту в зародку, який може розгорітися доволі
серйозно, завдаючи іміджевих втрат по, найперше, державі Україні, а
також по УГКЦ і Католицькій Церкві в Україні в цілому, хоча і посмерджує
можливою спецоперацією московських спецслужб, усе ж таки вказує, що
українські католики практично проспали момент появи в Україні доволі
впливового ліберального руху, який не шукатиме компромісів з Церквою, а
цілком можливо в найближчому часі оголосить «визвольний» похід проти
християнства в Україні як такого, без огляду на конфесію й обряд.
Тоді будуть цілком немічними апеляції до вирішальної важливості
християнства і зокрема католицтва на формування української культури та
ідентичності. Цьому сприяють не тільки прорахунки і недопрацювання збоку
Церкви, але й пасивність української держави у національно-культурних
питаннях. Так 200-ліття з дня народження о. Михайла Вербицького,
греко-католицького священика, автора музики теперішнього державного
гімну України в Україні пройшло виключно під знаком активності церковних
структур, а держава начебто забула про цю дату.
У таких питаннях як духовна спадщина України, яка є фундаментальної
частиною ідентичності українських громадян, оскільки держава виявилась
майже повністю незацікавленою, а Церква вимушена брати на себе роль
оборонця традиційної культури та ідентичності, виявляється нездатність
українського суспільства протистояти гібридній війні Московії.
Уже зараз закладені підвалини для серйозної руйнації українського
суспільства через витворення двох нових українських ідентичностей,
протиставлених у своїй суті: національно орієнтованої ідентичності,
опертої та фундаменті традиційного християнського світогляду, та
космополітичної ідентичності, яка не зважає на надбання минулого
власного народу. Українсько-московитська війна у цьому випадку є гальмом
конфлікту, що народжується. Але коли ця війна стане буденною частиною
існування українського суспільства, або буде завершена, тихий конфлікт
між двома уже доволі сформованими українськими ідентичностями стане
багато активнішим. Цей конфлікт уже не буде загрозою існуванню України,
як держави, а стане загрозою самому існуванню такого коликтивітету як
український народ.
Тенденція до внутрішнього розколу українського суспільства на лінії
ліберал (антинаціональний секуляризм) – консерватор (національно та
клерикально забарвлений патріотизм) показує ознаки поглиблення і
радикалізації. Якщо сюди доплюсувати радикалізацію, яку спричинює війна
та суспільно-соціальні проблеми, перспектива виглядає малопривабливою.
Українським християнам потрібно уже заздалегідь готуватися до
розколу, який на сьогоднішній момент характеризує більшість суспільств
демократичних країн – розколу громадянського суспільства на ліберальний і
консервативний табори. На жаль, попри помірний консервативізм
українського загалу, на цей момент цілком вірогідною є зміна цієї
позиції на поміркований лібералізм, який насправді, відкриє дорогу більш
радикальним ліберальним елементам, які не зупиняться на руйнуванні
Церкви. Радикальний лібералізм постгуманітарної доби йде уже значно
далі. Його ціллю є не тільки деконструкція суспільних взаємовідносин і
сім’ї, але й деконструкція самої людини. Ця самовбивча тенденція, яка
виявляється і в галасливій меншині світового католицтва і в наших
українських реаліях, може у найближчому часі стати і серйозною частиною
українських проблем.
Якщо українське християнство і надалі продовжуватиме спати, якщо
мирянство не зрозуміє своєї реальної ролі в Церкві, то скоро може
опинитися на узбіччі суспільного життя. Українському християнству час
уже пройти реальне очищення, починаючи з власного середовища, інакше,
очевидно, Бог буде змушений застосувати до нього єдиний можливий метод,
який змушує і клир, і мирян провадити реальне християнське життя –
переслідування й утиски. Сьогодні ми ще можемо вибирати між активізацією
християнської місії й активної суспільної християнської присутності та,
з іншого боку, маргіналізації, супроводжуваної переслідуваннями й
утисками. Вибір залежить від активної чи пасивної позиції кожного з нас.
У конкретному випадку відсутність вибору – вибір на користь
маргіналізації та переслідування й утисків.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар