Продовження. Початок розмови читайте тут.
Настрій у донеччан такий, що «лиш би не стріляли»...
У домінантної частини людей у Донецьку настрій такий, що «лиш би не стріляли». Тому що, насправді, ситуація там жахлива. Щоденне очікування смерті у шалений спосіб тисне на свідомість людей. Коли ти місяцями живеш в очікуванні смерті, коли місяцями поряд за вікном пролітають «Гради» чи ще щось, то це дуже впливає на людей. Люди перебувають в особливому психологічному стані. Все, що було роками набуте, в один момент зникло. А втрата житла для деяких категорій людей прирівнюється до втрати родича.
Люди ще навіть не усвідомлюють тієї психологічної, душевної травми, яку отримують. Вони просто ходять з цим, якось живуть з цим. Потрібно якийсь час, щоб людей розігріти, розворушити, щоб вони почали спілкуватися. Наші щонедільні зустрічі у церкві Блаженного Миколая Чарнецького починаються з того, що всі жаліються. Людям так простіше почати, вони балакають про все, що наболіло. Поплакали, обновились, підтримали одне одного, запланували якісь дії і закінчили дуже позитивно. Потім мені телефонують і дякують за зустріч.
«10 років все, що стосувалося українського, нищили»...
Те, що Донецьк не є українським регіоном – це стереотип. Я донеччанин у шостому поколінні. Народився у містечку, яке знаходиться за два кілометри від Донецька. Скільки я себе пам’ятаю, зі своєю бабцею, дідусем ми завжди спілкувалися українською мовою. Донецьке село – на 100 % українське. Є специфіка міста Донецьк, Макіївки і промислових міст – туди за часів Хрущова звозили людей на важкі роботи. Часто ці люди були з кримінальним минулим.
Упродовж 10 років, з 2004 року, я був свідком того, що над Донецьким регіоном Партія регіонів проводила шалений експеримент. Ще з часів Хрущова все, що стосувалося України, українського, релігійного, на Сході нищили. Пам’ятаєте, як Хрущов казав, що останнього попа вони покажуть по телевізорі? І цей експеримент, насамперед, проводився на Донбасі. Під час Помаранчевої революції я на зустрічах з Ющенком казав, що все, що є гарне українське, треба нести на Донеччину. На жаль, ми не були почуті. 10 років все, що стосувалося українського національного, нищили. Крім нашої Церкви, на нас якось не тиснули.
Я намагався відкрити українську книгарню, шукав приміщення. Коли власники дізнавалися мету, відразу відмовляли. Нищили все українське і паралельно казали: «Ви унікальні, ви годуєте всю Україну». Водночас у шахтарських містечках люди жили в жахливих умовах. У мене складається враження, що працювали на те, щоб у певний момент скористатися цим станом людей і направити у потрібне русло. З людьми працювали: з одного боку, соціально тиснули, з іншого – намагалися емоційно підняти або погладити по голові.
«Розстрільні списки»: зловити і вбити!
На захопленій території зараз є так звані «розстрільні списки». Перший список – «Зловити і вбити», інший – «Зловити і відвезти в СБУ». У перший список входять абсолютно всі українські патріоти, які в якийсь спосіб засвітилися, донецькі журналісти, які позитивно писали про Україну, греко-католицькі, римо-католицькі священики, протестантські пастори, які брали участь у Молитовному марафоні. Тому там зараз ситуація дуже непроста.
«Ті люди, які мислять одним днем, залишились там»
Щодо донеччан, які зараз перебувають у Львові, то не можу сказати, що вони ефективно долають свої проблеми. Бо навіть тим людям, які мають можливість винаймати житло (декому вдалося навіть бізнес перенести сюди), львів’яни відмовляють, коли дізнаються, що вони зі Сходу. З фактом відмов в оренді житла нашим людям ми сткнулися зараз дуже чітко. Тому люди не мають особливих перспектив: «Нам бы день простоять, да ночь продержаться». Хоча ті люди, які мислять одним днем, залишились там. Сюди приїхали ті, які мають багато духовних потреб.
«Працюю в режимі швидкої допомоги»
Ми гуртуємось. Я йду до кожного парохіянина і кажу, що, якщо ми будемо разом, то зможемо подолати всі ті процеси. Але проблема відома – зростання громадянської свідомості взагалі у нашому суспільстві. Рівень зростання по всій Україні є дуже низьким.
Люди, які зараз виїжджають, перші декілька діб не можуть спокійно спати, бо вони не звикли до тиші. З людьми просто треба спілкуватися. Я священик, а тому розумію, що маю бути для них, по-перше, камізелькою, в яку можна поплакати. Я роздаю усім візитівки і працюю в режимі швидкої допомоги. Дуже важливим для людей є те, що я сам з Донецька і маю сумний досвід полону. Це теж у якийсь спосіб відкриває їхні серця до мене. Для них важливо, що я такий, як вони.
Коли до мене приходять донеччани, вони насамперед не бачать у мені священика, бо це абсолютно інший менталітет. У Львові той факт, що я священик, полегшує мені життя. У Донецьку ставлення «як до священика» не існує. Тож основні проблеми, з якими до мене приходять – це житло і праця.
Я отримав притулок у монастирі св. Альфонса на вул. Замарстинівській, 225. Це згромадження має три парохії у Львові – церква святого Йосафата, церква Матері Божої Неустанної Помочі і храм Блаженного Миколая Чарнецького. Щодень у церкві Блаженного Миколая Чарнецького на просп. Чорновола я служу Літургію, сповідаю, освячую хати. Брати монастиря мене активно долучають.
Переселені люди у Львові збираються у монастирі щонеділі. Це абсолютно світські зустрічі. Бо, насамперед, я такий самий переселенець, як і вони, і перебуваю у такому ж становищі, що й всі вони. Тому я знаю, про що цих людей болить серце. Спеціально на ці зустрічі приїжджають сім’ї з Трускавця, з Тернопільської області.
Ми створили громадську організацію під назвою «Спільнота біженців з Донецька та Сходу України». Стратегія організації – це захист інтересів наших людей, допомога адаптуватися їм в нових умовах. По-друге, я просто хочу підтримати цих людей, дати їм можливість поспілкуватися, поплакати. Я бачив у Грузії чудові містечка для біженців. Тож моя ідея – побудувати таке містечко для біженців у Львові.
«Наскільки для нас важливо бути з Україною»
Зараз ми хочемо познайомити Львів з українським Донбасом, ми збираємо світлини. Хочемо показати, що навіть п’ять років тому Україна в Донбасі була. Люди організовували патріотичні акції, ходили у вишиванках і з прапорцями, всупереч політиці. Ми мислили про львів’ян теж нав’язаними стереотипами. Тому самим фактом існування нашої організації ми хочемо бути буферною зоною для подолання стереотипів, щоб ми могли показати один одному, що, насправді, більшість донеччан, завдяки подіям, які відбулись, на 100 % у Донбасі відчули себе українцями. Може до того ми до кінця такого не усвідомлювали. Тепер ми зрозуміли, наскільки ця земля важлива, наскільки для нас важливо бути з Україною.
У домінантної частини людей у Донецьку настрій такий, що «лиш би не стріляли». Тому що, насправді, ситуація там жахлива. Щоденне очікування смерті у шалений спосіб тисне на свідомість людей. Коли ти місяцями живеш в очікуванні смерті, коли місяцями поряд за вікном пролітають «Гради» чи ще щось, то це дуже впливає на людей. Люди перебувають в особливому психологічному стані. Все, що було роками набуте, в один момент зникло. А втрата житла для деяких категорій людей прирівнюється до втрати родича.
Люди ще навіть не усвідомлюють тієї психологічної, душевної травми, яку отримують. Вони просто ходять з цим, якось живуть з цим. Потрібно якийсь час, щоб людей розігріти, розворушити, щоб вони почали спілкуватися. Наші щонедільні зустрічі у церкві Блаженного Миколая Чарнецького починаються з того, що всі жаліються. Людям так простіше почати, вони балакають про все, що наболіло. Поплакали, обновились, підтримали одне одного, запланували якісь дії і закінчили дуже позитивно. Потім мені телефонують і дякують за зустріч.
«10 років все, що стосувалося українського, нищили»...
Те, що Донецьк не є українським регіоном – це стереотип. Я донеччанин у шостому поколінні. Народився у містечку, яке знаходиться за два кілометри від Донецька. Скільки я себе пам’ятаю, зі своєю бабцею, дідусем ми завжди спілкувалися українською мовою. Донецьке село – на 100 % українське. Є специфіка міста Донецьк, Макіївки і промислових міст – туди за часів Хрущова звозили людей на важкі роботи. Часто ці люди були з кримінальним минулим.
Упродовж 10 років, з 2004 року, я був свідком того, що над Донецьким регіоном Партія регіонів проводила шалений експеримент. Ще з часів Хрущова все, що стосувалося України, українського, релігійного, на Сході нищили. Пам’ятаєте, як Хрущов казав, що останнього попа вони покажуть по телевізорі? І цей експеримент, насамперед, проводився на Донбасі. Під час Помаранчевої революції я на зустрічах з Ющенком казав, що все, що є гарне українське, треба нести на Донеччину. На жаль, ми не були почуті. 10 років все, що стосувалося українського національного, нищили. Крім нашої Церкви, на нас якось не тиснули.
Я намагався відкрити українську книгарню, шукав приміщення. Коли власники дізнавалися мету, відразу відмовляли. Нищили все українське і паралельно казали: «Ви унікальні, ви годуєте всю Україну». Водночас у шахтарських містечках люди жили в жахливих умовах. У мене складається враження, що працювали на те, щоб у певний момент скористатися цим станом людей і направити у потрібне русло. З людьми працювали: з одного боку, соціально тиснули, з іншого – намагалися емоційно підняти або погладити по голові.
«Розстрільні списки»: зловити і вбити!
На захопленій території зараз є так звані «розстрільні списки». Перший список – «Зловити і вбити», інший – «Зловити і відвезти в СБУ». У перший список входять абсолютно всі українські патріоти, які в якийсь спосіб засвітилися, донецькі журналісти, які позитивно писали про Україну, греко-католицькі, римо-католицькі священики, протестантські пастори, які брали участь у Молитовному марафоні. Тому там зараз ситуація дуже непроста.
«Ті люди, які мислять одним днем, залишились там»
Щодо донеччан, які зараз перебувають у Львові, то не можу сказати, що вони ефективно долають свої проблеми. Бо навіть тим людям, які мають можливість винаймати житло (декому вдалося навіть бізнес перенести сюди), львів’яни відмовляють, коли дізнаються, що вони зі Сходу. З фактом відмов в оренді житла нашим людям ми сткнулися зараз дуже чітко. Тому люди не мають особливих перспектив: «Нам бы день простоять, да ночь продержаться». Хоча ті люди, які мислять одним днем, залишились там. Сюди приїхали ті, які мають багато духовних потреб.
«Працюю в режимі швидкої допомоги»
Ми гуртуємось. Я йду до кожного парохіянина і кажу, що, якщо ми будемо разом, то зможемо подолати всі ті процеси. Але проблема відома – зростання громадянської свідомості взагалі у нашому суспільстві. Рівень зростання по всій Україні є дуже низьким.
Люди, які зараз виїжджають, перші декілька діб не можуть спокійно спати, бо вони не звикли до тиші. З людьми просто треба спілкуватися. Я священик, а тому розумію, що маю бути для них, по-перше, камізелькою, в яку можна поплакати. Я роздаю усім візитівки і працюю в режимі швидкої допомоги. Дуже важливим для людей є те, що я сам з Донецька і маю сумний досвід полону. Це теж у якийсь спосіб відкриває їхні серця до мене. Для них важливо, що я такий, як вони.
Коли до мене приходять донеччани, вони насамперед не бачать у мені священика, бо це абсолютно інший менталітет. У Львові той факт, що я священик, полегшує мені життя. У Донецьку ставлення «як до священика» не існує. Тож основні проблеми, з якими до мене приходять – це житло і праця.
Я отримав притулок у монастирі св. Альфонса на вул. Замарстинівській, 225. Це згромадження має три парохії у Львові – церква святого Йосафата, церква Матері Божої Неустанної Помочі і храм Блаженного Миколая Чарнецького. Щодень у церкві Блаженного Миколая Чарнецького на просп. Чорновола я служу Літургію, сповідаю, освячую хати. Брати монастиря мене активно долучають.
Переселені люди у Львові збираються у монастирі щонеділі. Це абсолютно світські зустрічі. Бо, насамперед, я такий самий переселенець, як і вони, і перебуваю у такому ж становищі, що й всі вони. Тому я знаю, про що цих людей болить серце. Спеціально на ці зустрічі приїжджають сім’ї з Трускавця, з Тернопільської області.
Ми створили громадську організацію під назвою «Спільнота біженців з Донецька та Сходу України». Стратегія організації – це захист інтересів наших людей, допомога адаптуватися їм в нових умовах. По-друге, я просто хочу підтримати цих людей, дати їм можливість поспілкуватися, поплакати. Я бачив у Грузії чудові містечка для біженців. Тож моя ідея – побудувати таке містечко для біженців у Львові.
«Наскільки для нас важливо бути з Україною»
Зараз ми хочемо познайомити Львів з українським Донбасом, ми збираємо світлини. Хочемо показати, що навіть п’ять років тому Україна в Донбасі була. Люди організовували патріотичні акції, ходили у вишиванках і з прапорцями, всупереч політиці. Ми мислили про львів’ян теж нав’язаними стереотипами. Тому самим фактом існування нашої організації ми хочемо бути буферною зоною для подолання стереотипів, щоб ми могли показати один одному, що, насправді, більшість донеччан, завдяки подіям, які відбулись, на 100 % у Донбасі відчули себе українцями. Може до того ми до кінця такого не усвідомлювали. Тепер ми зрозуміли, наскільки ця земля важлива, наскільки для нас важливо бути з Україною.
Марта Плішило, Духовність
Джерело: CREDO
Немає коментарів:
Дописати коментар