Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 9 лютого 2015 р.

09.02.2015р. Б. / Минулий тиждень: Україна – Ватикан – Москва

Минулий тиждень скандалізував усю католицьку Спільноту України – і греко-католиків, і римо-католиків папською заявою про начебто «братовбивчий» характер війни в Україні. Різні коментатори давали різні оцінки причин такої заяви, але їх можна звести у дві категорії: Папа не розібрався в ситуації в Україні, або – у Ватикані дуже потужне москвофільське лобі. Скоріше за все одне і друге не так далеке від правди, якби цього хотілося.

І перш за все це питання особистості Петрового Наслідника. Папа Франциск уже неодноразово показав себе типовим латиноамериканцем, який не зовсім здатен збагнути складнощі Старого континенту. Його поведінка сильно зафарбована власною культурною приналежністю. Це, з одного боку, згіршує європейських та північноамериканських католиків, але з іншого – надає євроатлантичній цивілізації задуматись над власним культурним шовінізмом в середині Всесвітньої Католицької Спільноти.

У цьому контексті війна Московії проти України може Папі виглядати війною Чилі проти Аргентини – іспаномовні потомки тих же ж самих іспанських колонізаторів та тих же ж самих індіанських племен провадять реально братовбивчу війну одні проти інших. Не слід забувати, що латиноамериканцю не так просто вийти з класової парадигми – багато поневолюють бідних і ввійти в національну парадигму – один народ поневолює інший. Для латиноамериканця твердження на кшталт: аргентинці поневолюють парагвайців, або чилійці прагнуть винищити аргентинців – виглядають повним абсурдом. Здається, що саме тому, перенесення такого досвіду власної культури на українсько-московитський конфлікт, може дійсно бути реальної підставою для подібних папських заяв. Очевидно, що й особисте аморфне ставлення Папи до українсько-московитського конфлікту є однією з причин таких заяв.

Якщо теперішню позицію Ватикану стосовно україно-московитського конфлікту порівняти з позицією Ватикану у часі воєн у колишній Югославії, то теперішня позиція виглядає явно морально і політично програшною. Не слід забувати, що війни в Югославії також були гібридного характеру та багато в чому подібні з подіями, які розвиваються в Україні. Але Ватикан у тому часі мав іншого очільника – св. Івана Павла ІІ, який був безкомпромісним борцем з комунізмом та його наслідцям. Окрім цього, сам мав досвід імперського поневолення власної Вітчизни і добре розбирався у європейській ситуації. Саме особистою позицією Івана Павла ІІ і була форматована позиція Ватикану стосовно югославських воєн. І це попри скажений опір промосковського та проправославного лобі у самому Ватикані.

Момент москвофільства доброї частини Римської курії теж не слід скидати з рахунків. З одного боку після ІІ Ватиканського собору серед католиків Заходу усе ще спостерігається сильне захоплення православною духовністю саме у її московитському виданні. Причин для такого багато. І одна з них – це пропаганда цієї духовності московитською білою еміграцією. А також й інфантильний пошук західними духовними анархо-лібералами скарбів духовності у чомусь екзотичному, а не у власній традиції. Це, зумовлений лівацьким бажанням перевернути все верх дном, бездуховний дискурс буцімто духовних пошуків, а не реальне захоплення православ’ям і його духовністю. Як би це було реальне, щире захоплення православ’ям, ми б спостерігали доволі масовий відтік католиків у православ’я, а цього не видно. Це так собі – загравання з формами, позбавленими їхнього реального змісту. Безглузде колупання в носі з філософською міною. Не більше.

Дозволю собі нагадати, щоб багато вдумливих аналітиків саме оце лівацьке: «Ми все старе знесемо дощенту і на його руїнах збудуємо нове і ліпше», звинувачують у сучасній кризі християнства, не тільки католицтва, але й протестантизму і православ’я. На жаль, УГКЦ теж не уникла цього анархо-ліберального «духоподвижництва», щоправда, в нас воно вдягнулося в інші форми.

Вертаючись до теми, варто зазначити, що не слід також скидати з рахунків і те, що певна кількість людей у Курії екуменізм зробила частиною свого життєвого кредо. А РПЦ, як чисельно найбільша православна церква та ще й до того неприступна, викликає в них щось на кшталт неприступної жінки, яку за всяку ціну прагнеться здобути.

Ватиканісти уже давно відзначали пов’язаність екуменічного лобі з ліберальним крилом Курії. І зокрема утіловленням такого, з одного боку, ліберального, а з іншого боку гіперекуменічного лобі мав би виступати кардинал Вальтер Каспер. Саме про цього кардинала очільник Конгрегації з питань віри кардинал Герхард Мюллер не так давно заявляв, що кардинал Каспер усе далі віддаляється від Католицької Церкви.

У часі понтифікату Бенедикта ХVІ кардинал Каспер фактично втратив усі функціонально значущі посади. Але, принаймні, так виглядає, останнім часом намітилось зближення кардинала Каспера, якщо не особисто з Понтифіком, то принаймні з Курією.

На таке зближення вказує те, що перед уже тепер скандально відомою ІІІ Асамблеєю Синоду єпископів Католицької Церкви саме кардинал Каспер оприлюднив тези, які в основі заперечували науку католицької Церкви про сім’ю та сексуальну мораль. При цьому кардинал твердив, що це зробив на прохання Папи Франциска. Вимога більшої частини єпископату, яку настирливо озвучував кардинал Раймонд Берк, щоб Папа дистанціювався від заяв кардинала Каспера, так і не була почута, а втрата кардиналом Берком функції в Курії тільки посилила негативні підозри в цій справі.

У світлі цього не видається уже настільки неймовірним безглуздям публікація проміжного постдискусійного звіту ІІІ Асамблеї, який викликав протести практично усього католицького єпископату та хвилю надзвичайного згіршення в усьому католицькому світі. Слід також зазначити, англійський варіант цього документу в певних місцях значно відрізнявся від італійського, фактично, оригінального тексту. І саме ці відмінності й породили масу згіршень і протестів. Тобто суть питання не тільки і не стільки у самому тексті документу, як у вибриках анархо-ліберального лобі у Римській Курії.

Так само не видається у цьому контексті уже настільки безумним запрошення на трибуну ІІІ Асамблеї кремлівського пропагандиста в рясі митрополита Іларіона Алфєєва, як рівно ж і відсутність будь-якої офіційної реакції Ватикану на брехливі алфєєвські заяви на адресу УГКЦ, а з іншого боку неймовірно широка підтримка УКГЦ католицьким єпископатом.

Адже якщо ліберальне куріальне крило, репрезентоване кардиналом Каспером, дійсно дійшло до більшого впливу в Курії, то усі ці скандали виглядають цілком закономірними. У цьому контексті варто собі згадати, що займаючись екуменізмом від імені Церкви кардинал Каспер ніколи не приховував свого негативного ставлення саме до українських греко-католиків, яких він, в унісон з очільниками московитського православ’я, вважає головною перепоною до зближення з РПЦ.

Проте, антегендеристські заяви Папи Франциска, які звучать останнім часом, могли би вказувати на те, що не все так однозначно у Римській Курії, як воно видається на перший погляд. І зарано говорити про перемогу лібералів-гендеристів над консерваторами-ортодоксами.

Скоріше за все, у згаданих випадках маємо справу з інтригами ліберального лобі Римської курії проти Папи, який не має досвіду куріальних інтриг. Тому занадто переоцінювати роль москвофільського лобі у скандалі з «братовбивством» не варто, але водночас не варто забувати про його існування і вплив.

Є ще один момент, як на мене, багато ймовірніший, аніж згадане москвофільське лобі у Ватикані, а це так звана реальна політика (real politik) Курії щодо питання католиків під комуністичним пануванням. «Жертвами» такої куріальної політики не були тільки українські греко-католики, як це полюбляють часто і на широко розповідати антиримські кола в УГКЦ, але й католики усього соцтабору. Проте ця політика дозволила зберегти сяку-таку присутність католиків у країнах під комуністичною диктатурою, а самим католикам дозволила бути моторами падіння комуністичних режимів в Європі. Окрім цього, саме завдяки real politik за залізну завісу соцтабору, а згодом і СССР потрапляли Біблії й духовна література, що мало не малу роль у повалені комуністичних режимів Європи.

Тобто папська заява про «братовбивство» могла би бути ціною за легалізацію Московією католиків у Криму. Тим більше, що досвід тиску Московії на Церкву, через тиск на католицькі громади на українських територіях, що знаходяться під московитською окупацією є.

Питання кримських та донбаських католиків та їхнього існування на окупованих теренах – це скоріше питання не зовсім продуманого ставлення католицької єрархії в Україні до потреб власних вірних, які опинилися у скрутній ситуації московитської окупації. Католиків на окупованих теренах не має у такій великій кількості, щоб не можливо було організувати їхню евакуацію з цих теренів та подальшого їхнього облаштування на вільних територіях і тим самим позбавити Москву серйозного важелю тиску на Католицьку Церкву. Тим більше, що досвід подібних евакуацій католицького населення із зони бойових дій та окупованих теренів є в кількох країнах. І цим досвідом можна було скористатися. Звісно, така евакуації вимагає дуже серйозних зусиль і затрат, але статус «catholikfrei» окупованих територій, залишав би чисте поле для маневрів у стосунках з Московою та можливість чистого сумління. Тому скандал, викликаний папською заявою про «братовбивство», мав би поставити питання, яке люблять собі ставити галичани: а чи сі виплатит шкіра за виправу?

З усього сказаного, можна з певною дозою ймовірності твердити: папська заява, дуже ймовірно, спровокована не одним чинником, а сукупністю чинників.

Перш за все, це особистий чинник – трудність для Папи латиноамериканця збагнути заплутану систему національних та релігійних взаємин на Старому континенті. Не слід також забувати надмірну емоційність Папи Бергольо та його досвід існування Церкви в умовах аргентинської хунти. Очевидно, звідси й емоційні скарги на те що в Україні охрещені вбивають охрещених. А це знову ж таки від викривленого уявлення про українські реалії. І тут частково вина лежить на католиках України, які не доклали потрібних зусиль, щоб чітко проінформувати особисто Святішого Отця про українські реалії, а навіть більше того, продовжують в умовах московитської агресії бавитись у розплутування кресов’яцьких претензій.

Другий, дуже ймовірний чинник, намагання ліберального лобі підставити Папу. Звісно, тут виникає питання, а що ліберальне лобі взагалі робить в Римській Курії?

Третій чинник, можливо, найвпливовішій у цій ситуації, питання долі католиків на окупованій Московією українській території. Якщо це обмежується тільки питанням окупованої території, то це реально одна вага питання, але якщо йдеться про долю католиків також і в самій Московії, то ціна питання значно зростає. І ситуація робиться багато заплутанішою і комплекснішою. Та якою б не була ціна питання, усе ж таки потрібно було якось народ Божий відповідно інформувати - ми не у ХІХ столітті, коли інформація  йшла днями і навіть не у ХХ, коли вона йшла годинами. Інформаційний потік ХХІ століття значно швидший, потужніший і всепроникний.

Якщо заяви Папи про «братовбивство» не є простим ляпом, а викликані потребою убезпечити католиків Московії та окупованих нею територій, це мало б віднайти своє відображення у певних інформаційних акціях. І вимагати від людей, які є жертвами чужинецької агресії, сліпої довіри опертої на «бо так треба», це вимагати від них правдивого геройства, до того ж, цілком безпідставно. Якщо це дійсно так, якщо це план порятунку легального статусу католиків під панування Московії, то також слід було зважити на наслідки папської заяви для католиків України.

Адже закономірно викає питання політичної шкоди завданої папською заявою, як для української держави, так і шкоди завданої державно-церковним стосункам в Україні, а й духовної шкоди завданої самим католикам України, як опинилися роздертими між лояльністю Папі й лояльністю істині та власним патріотизмом.

Аморально порівнювати добро навіть не 1 млн. московитських католиків та десь 6 млн. католиків України і чисельної української греко-католицької діяспори у світі. Але також аморально є жертвувати добром одних за рахунок добра інших. Ситуація дійсно непроста. Вона реально вимагає неординарних рішень.

Що ж роби нам – католикам України в такій ситуації?

Перш за все – молитися. Молитися за розплутування стану речей в Україні та за встановлення справедливого миру. Молитися за гармонійні стосунки всередині католицької Спільноти України. Молитися за Папу і католицький єпископат України. Молитися за Римську курію і за всю Католицьку Церкву.

Друге, прохати своїх єпископів та Апостольського Нунція в Україні про донесення Святішому Отцю правди про теперішні українські реалії.

Третє, докласти усіх зусиль щоб не допустити успіху московитської пропаганди у католицькому середовищі України. Адже, вона пробує осягнути розкол і деморалізацію католицької Спільноти України, оскільки добре собі усвідомлює потенціал цієї Спільноти, який сама Спільнота часто не усвідомлює і розмінює на всякі нерозумні цяцьки, які їй підкидає диявол і Москва.

І на останок. Не варто забувати, що уже Святе Письмо каже про потребу докоряти Папі, якщо він щось не так робить, як би це мало бути зроблене. «Коли ж Кифа прийшов в Антіохію, я виступив одверто йому в вічі, тому що заслужив на докір. Перше бо ніж прийшли деякі від Якова, він їв з поганами; а як прийшли, то почав таїтися та відлучатися, боявшись обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що й Варнава був зведений їхнім лицемірством. Та коли я побачив, що вони не ходять право за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то як ти можеш силувати поган, щоб жили по-юдейському?» (Гал 2, 11-14). Але, оскільки цей текст виразно ставить св. Павла, як того, то опам’ятовує св. Петра, то це дає право твердити, що таке спам’ятовування, такі докори зарезервовані виключно за єпископами, але не за священиками чи мирянами.

Іншим моментом, який нам мав би бути орієнтиром у цій ситуації є Четверта Божа заповідь: шануй батька і матір. Вона також включає і шанування духовних провідників. Практичне виконання цієї заповіді добре нам демонструє одна хасидська історія.

Якось відомий ребе почав свого дев’ятилітнього сина премудростям юдейської традиції. Він відкрив перед сином найтяжче і найзаплутаніше місце Талмуду. Син, перечитавши його один раз, закрив том Талмуду і дав батькові чітку відповідь стосовно позицій, викладених там, та дав відповідь, як він би вирішив проблему. Батько дав синові по вухах і відповів: «Вай-вай, шмаркачу, ти раз перечитав і уже даєш відповіді. Але наші мудреці заслуговують того, щоб їхні тексти прочитати хоча б три рази перед тим, як спробувати давати відповідь».

Пройшло багато літ. Син і сам став відомим ребе, перевершивши батька у всьому. І ось батько опинився на смертному одрі. Син поспішив до нього. Помираючий ребе радісно зустрів сина. Після довгої розмови старий промовив: «Сину, я горджуся тобою, горджуся твоїми знаннями і твоїм вмінням використовувати свої знання на благо людям. Але я мушу вибачитись перед тобою. Ти може пам’ятаєш, як ти мав дев’ять літ і я тобі дав прочитати найтяжче місце Талмуду, і коли ти одразу дав відповідь, то дістав від мене по вухах. Вибач мене за це. То в тебе була правда, а не в мене».

«Батьку, – відповів син, – я і тоді це знав і кількома реченнями міг тобі це довести. Але, по-перше, я люблю Бога, тому хотів дотриматись Його наказу поважати старших. А по-друге, я люблю тебе і не хотів тебе ставити в неприємну ситуацію. Тому я змовчав».

Але кожен нехай висновки робить сам.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар