Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 18 вересня 2012 р.

17.09.2012р. Б. / Фундаменталізм – релігійний фальсифікат, який прикриває відсутність зв’язку з Богом


 
Епоха постмодернізму проголосила гасла деідеологізації, деміфологізації, індивідуальної повної свободи, індивідуальної істини кожного зокрема. Насправді ж, очікувана смерть ідеологій не настала. Постмодернізм сам став еклективною ідеологією, яка увібрала в себе елементи гіперлібералізму, войовничого секуляризму, не менш войовничого «захисту» вигаданих прав різних маргінальних груп, політкоректності, яка руйнує основні устої, на яких дотепер трималося західне суспільство, мультикультуралізму, який, підриваючи основи європейської цивілізації, водночас покриває небажання ісламських емігрантів інтегровуватися в західні суспільства.
 
Тому для сповідників постмодерністичної ідеології головними ворогами стали будь-яке покликання на традицію і європейську культуру, християнські цінності та християнство в цілому. На словах постмодерністи активно борються проти ісламського фундаменталізму, але на ділі їхня боротьба обертається проти будь-яких виявів християнства у середовищі колись християнських народів.
 
Зрештою, усяка ідеологія має маніакальну схильність переростати у своєрідну псевдорелігію, бо вона тією чи іншою мірою тяготить до всеохоплюючого пояснення усього. Для неї релігія є просто знаряддям. І не більше. А коли релігія не так, як цього би хотілося ідеології, пояснює певні речі, то ідеологія радо стає до боротьби проти релігії. Поведінка ідеологічних диктаторів ХХ століття є доволі красномовною ілюстрацією такого стану. Гітлер використовував групу лютеран, які, приймаючи ідеологію нацизму, назвалися «Німецькими християнами», але переслідував католиків, яких йому не вдалося зробити своїм знаряддям. Сталін зумів створити Московську патріархію як інструмент власної політики і широко її використовував для своїх цілей, але переслідував католиків, яких, як і Гітлер, не міг інструменталізувати.  
 
Адже релігія і сама претендує на роль всеохоплюючої істини не у вузько науковому смислі. А дві різні системи, кожна з яких прагне дати відповіді на фундаментальні питання людського буття та існування людського суспільства, рано чи пізно мусять увійти у конфлікт. Тому ідеологія й релігія – речі практично несумісні. Хтось мусить відступити. Або релігія призводить до краху ідеологію, або релігія, абсорбована ідеологією, перетворюється на фундаменталізм.
 
Релігія за своєю суттю є пошуком Божественного Абсолюту, це не філософський пошук Першопричини буття, а екзистенційний пошук зв’язку з Істиною в останній інстанції. Підміна цього пошуку ідеологемами туземного порядку перетворює релігію якщо не на магізм, який намагається інструменталізувати Божественне, то, щонайменше на своєрідний деїзм, який вбачає в Богові першоджерело творіння, але на практиці взагалі Ним не цікавиться. Фактично фундаменталізм, поєднуючи в собі ідеологію й релігію, постає як ідеологічний фальсифікат релігії. Найкраще було би охарактеризувати фундаменталізм як відсутність релігії, відсутність живого зв’язку з Богом. Тобто грубо кажучи, фундаменталізм – це фактично відсутність релігії, яку підмінили ідеологією, що за своїми формами нагадує релігію. Це так званий «релігійний» фундаменталізм. Його вияви можуть бути присутні в будь-якій релігії, а його ідеологічне забарвлення може коливатися від крайнє правого до крайнє лівого.
 
Ми легко зауважуємо вияви «релігійного» фундаменталізму в інших релігіях – особливо в ісламі та індуїзмі. Легко його помітити серед різних сектантських угруповань, а коли він ховається всередині нашої Церкви, то це значно складніше. Але, на жаль, і між нами католиками є його хворобливі вияви.
 
Так, наприклад, екуменізм, піднесений до рівня ідеології, позбавлений живого контакту з Богом, перетворюється з пошуку реальних шляхів християнської єдності у фанатичне плювання по власній Церкві й параноїдальні пошуки конфесійних ексклюзивістів. Пошук вірності ортодоксії, позбавлений живого зв’язку з Богом, перетворюється на звичайнісіньке полювання на єретиків, реальних та несправжніх. Пошук шляхів кращого душпастирювання, позбавлений живого зв’язку з Богом, перетворюється на фанатичну відданість психологічний, соціальним та антропологічним теоріям, і веде до забування про реальні потреби народу Божого та Бога самого. Заклик повернення до джерел – на фанатичне руйнування тисячолітньої спадщини Церкви.
 
З одного боку, в Католицькій Церкві, Богу дякувати, всякий фундаменталізм веде особу чи групу осіб до конфлікту з Вселенського Католицькою Спільнотою, а в кінцевому варіанті – до залишення цієї Спільноти. Тим самим Церква, яку веде Святий Дух, самоочищується. Але, з іншого боку, трагедія фундаменталістів, зумовлена перманентним конфліктом, перетворюється на трагізм поруйнованих людських доль. Виникнення практично кожної одної секти зумовлене саме якоюсь формою фундаменталізму. Тобто секти та розколи – це вираз відсутності живого контакту з Богом.
 
Але фундаменталізм має і свою нерелігійну форму, форму, яка в той чи в інший спосіб заперечує релігію як таку, вводячи на місце поклоніння Богу поклоніння ідолам – нації, класу, расі, свободі, державі – та, звісно ж, обов’язкове поклоніння своїм вождям, реальним чи фальшивим ідеологам.  Комунізм запроваджував ідолатрію класу, фашизм – держави, нацизм – раси, шовінізм – нації.
 
Навіть український патріотизм радо послуговується ідолізацією провідників чи народних будителів.
 
Теперішній постмодернізм запроваджує псевдорелігійне поклоніння ідеям мультикультуралізму, секуляризму, політкоректності. Затята антихристиянська боротьба західних лібералів відверто вказує на релігійний, чи радше псевдорелігійний характер їхніх переконань.     
 
Затяжна боротьба адміністрації Барака Обами проти релігійних переконань доброї більшості американських громадян для пересічного спостерігача виглядає політичним самогубством. Але якщо розглядати її як релігійну боротьбу, тоді все стає на свої місця. Виглядає на те, що про релігійний характер цієї боротьби недвозначно натякнув чи не найпопулярніший католик США, кардинал Тімоті Долан. «Збережіть нашу свободу практикувати релігію і залишіть нас в спокої», – це, на думку Нью-йоркського Митрополита Тімоті Долана, основне послання людей віри до американського уряду. Неспроможність американського уряду погодити свої дії з релігійними переконаннями більшості американців наштовхнула навіть такого прихильника Обами як відомий американський протестантський пастор Рік Воррен закликати американських християн голосувати проти Обами.
 
Боротьба американського постмодерного неолібералізму усе відкритіше стає боротьбою псевдорелігії войовничого мульткультурального політкоректного секуляризму проти християнства як релігії.
 
Християнство зі своїм моральним кодексом просто заважає релігії постмодерного неолібералізму. Вона його не може зробити своїм знаряддям. І хоча їй вдалося інструменталізувати окремі західні протестантські конфесії, в цілому християнський загал не в змозі прийняти постулати неолібералізму і залишитися християнами.
 
Черговий удар християнства та новітньої псевдорелігії, загорненої в обгортку нерелігійної ідеології, ще раз доводить несумісність релігії і християнства зокрема з будь-якою ідеологією.  
 
У розпалі політичної боротьби в Україні політики, прикриваючись тією чи іншою ідеологією, вбираючись у шати великих християн, роблять чергову спробу зробити християнство засобом для власних політичних цілей. І така спроба втягування християнства в політику найбільше шкодить населенню України, закладаючи в ньому підвалини подальшого розчарування в релігії та сприймання її як інструменту політики. І це є чи не найстрашнішим надбанням, яке «русскій мір» залишив Україні у спадок. Такий стан уже одного разу призвів до практично цілковитої руйнації християнства в Московії після 1917 року. На жаль, щонайменше так виглядає, цей історичний досвід так не абсорбували і не засвоїли ні українські політики, ні українські християни.
 
Не відсторонення від політики, а навпаки – активна участь українських  християн у побудові справедливішого суспільства в Україні, боротьба проти антилюдської диктатури усіма дозволеними методами має бути імперативом українських християн, якщо вони не хочуть втратити віродостойність. Але також і розуміння того, що Церква і держава – інституції повністю автономні, не має зникати з погляду українських християн. Церква не є політичною структурою, але вона не може не давати оцінки суспільно-політичних процесів, бо відсутність таких оцінок веде до моральної дезорієнтації вірних.
 
Церква покликана голосити Христове Євангеліє і вимагати від своїх вірних жити згідно з євангельськими засадами. А це накладає на неї обов’язок давати згадані оцінки. Та попри це Церква не може асоціювати себе з якоюсь політичною силою, ані окремо взятим політиком, оскільки Її послання не того рівня і масштабу. Проте, обстоюючи добро народу Божого, цінності Христового віровчення, Вона, хоча сама є над політичними процесами, покликана без страху і компромісу обстоювати Христову правду за будь-яку ціну.
 
Політики, які зараз маніпулюють церковними мужами, цим видають себе як людей кардинально непорядних, підступних і нехристиянських. А ті, що піддаються на їхні маніпуляції, виявляють власну незрілість і неусвідомлення своєї відповідальності за духовне здоров’я ввіреного їм стада. Йдучи на компроміс з політиками, вони виявляють брак не лише второпності, але й живого зв’язку з Богом. І що скоріше вони отямляться, то ліпше буде для майбутнього Церкви в Україні.
 
Адже шлях компромісів з політикою і політиками – це найпевніший шлях до зради християнства і Христа. Такі компроміси рано чи пізно доводять до формування фундаменталізму.
    
Забуваючи про молитву як засіб боротьби проти зла, українські християни автоматично прирікають себе на поразку. І саме в цей час молитва мусить стати одним з основних імперативів українського християнства. А нам, католикам, в особливіший спосіб треба дослухатись до слів Святішого Отця: «Часто перед обличчям зла маємо відчуття, що не можемо нічого зробити, але в такі хвилини першою та найуспішнішою відповіддю, яку можемо дати і яка скріплює наші силі в щоденній обороні добра, є молитва».

Тож до молитви! У Христі наша перемога!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар