Цілком
мотивоване зосередження суспільної уваги на корупції як фундаментальній
проблемі української посткомуністичної влади має один небезпечний
нюанс. Адже на тлі цієї справді болючої проблеми губиться інша, ще більш
важка хвороба нашої влади – хамство.
Пригадую, як моя старша колега по кафедрі, надзвичайно інтелігентна й
вищою мірою порядна жінка, після першої телетрансляції публічної
зустрічі новообраного президента Ющенка з колективом Міністерства
внутрішніх справ ділилася зі мною пережитим шоком:
У певному сенсі влада в демократичній країні – дитина її народу,
котрий народжує систему управління в політичній боротьбі й формує
адміністративну вертикаль шляхом виборів. Але в свідомості зле
вихованої, самовпевненої й загалом недалекої людини, що опинилася на
чиновницькій посаді, стосунки «народ – влада» здатні змінити полюси. У
хворій на манію величі уяві губиться реальна система субординації, а
брутальність і зневага до підлеглих стає формою самоствердження.
Навіть у старій совєтській бюрократії, котра намагалася приховати
авторитарну систему влади, існувало правило: відповідь на заяви громадян
мала бути дана в місячний термін. Нова адміністрація, сформована
внаслідок Революції Гідности, декларує пошану до прав людини й
дотримання європейської системи вартостей. Тож вона мала б ставитися до
звернень громадян із увагою, оперативно відповідаючи на них та
підтримуючи народні ініціятиви.
Але ось ще на початку російської аґресії, коли наша Покровська
парафія в Сватовому опинилася в центрі протистояння іноземному
напасникові та його найманцям, а настоятель парафії о. Дмитро Романків
прийняв на себе духовну опіку над усіма військовими підрозділами на
лінії розмежування сил, я звертаюся до міністрів внутрішніх справ і
оборони з офіційним листом про надання цьому священикові повноважень
капелана від нашої єпархії. Минає вже два роки – а відповіді немає ані
від МВС, ні від Міністерства оборони.
Наприкінці Великого посту в Харкові стається резонансна подія:
колишня каплиця, експропрійована большевиками ще 1929 р., переходить до
нового власника й перетворюється на пивний бар. Розташована вона впритул
до Свято-Дмитрівського храму УАПЦ. Настоятель храму, о. Віталій Зубак,
пише заяву з проханням захистити від наруги церковну спільноту.
Відповіді ж від Харківської обласної адміністрації немає вже два
місяці...
Електронна пошта істотно прискорила й полегшила наше спілкування. В
тому числі й спілкування народу з його обранцями та найманими
працівниками. Наші стосунки стають динамічнішими й відкритішими. Але й
атавістичне хамство, перебране від авторитарної державної структури,
виглядає в новому інформаційному контексті ще потворнішим. Якщо ще в
Середні Віки точність називали ввічливістю королів, то в наш насичений
подіями час непунктуальність і необов’язковість цілком перекреслюють
авторитет державного чиновника, яку б високу посаду він не займав. Якщо в
ХХ ст. відповідь на лист протягом місяця з часу його надходження
вважалася за норму, то електронне листування мусить ущільнити цей
термін. Коли ж високопосадовці, що завдячують своїм становищем Революції
Гідности, не вміють шанувати гідности співвітчизників, то це достатнє
свідчення їхньої фахової незрілости й підстава для відкликання їхніх
повноважень. Бо ж духовні нащадки Хама здатні тільки бути «рабами рабів своїм браттям» (Бут. 9:50), а не відповідальними за долі інших людей.
Архиєпископ Ігор Ісіченко
Немає коментарів:
Дописати коментар