Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 10 серпня 2013 р.

10.08.2013р. Б. / Україна в небезпеці


Україна – в небезпеці. Цим тривожним станом просякнуті всі 22 роки існування незалежної України. Під цим щитом однаково комфортно орудують і націонал-патріоти у вишиванках, і совки в куфайках, й українофоби, і русофоби.

Та навіть звичайні індиферентні люди відсторонюються від "державотворчості" з цієї ж причини: хоч би що ти робив – Україна все одно є і буде в небезпеці. Над Україною витає перманентний стан хиткості й загрози. І він не зникне, допоки існуватиме Україна в сучасних контурах.


Антидержава

Діагноз «Україна в небезпеці» характеризує Україну як щось неорганічне, проблемне і внутрішньо-конфліктне. І це правда: навіть найбільш райдужні оптимісти неозброєним оком бачать ті велетенські детонатори, закладені в саму конструкцію України (починаючи від антагоністичних територій і закінчуючи бутафорними інституціями держави). Держави України (в цивілізованому розумінні) немає – є такий-перетакий істеблішмент, на обслуговування якого заточені всі державні та правові системи. Більше нічого. Українська держава – це набір репресивного інструментарію в руках обмеженого кола можновладців, які винятково завдяки державним важелям стрімко стають найбагатшими людьми Європи. Хто взяв владу – той і є державою.

Це – Україна. Типова анти-держава, спрямована проти людини. Вона існує тільки тому, що насильно централізована. І тільки тому, що суспільство боїться визнати себе безпорадним. Україна – це державна форма без державників. Це декоративне утворення, яке для заспокоєння україноцентричної частини суспільства прикрилося тризубом, синьо-жовтим стягом і гімном «Ще не вмерла Україна», а для байдужої частини – культивуванням відчуття тимчасовості. Насправді Українська держава не влаштовує (навіть дратує) і перших, і других – от тільки обом слабό сказати це вголос. Повстати проти цього фантома (чи пробувати наповнити його справжнім змістом) означає підняти руку на святеє-святих. Держава-паразит існує (і щороку кріпне) лише тому, що патріоти купилися на тризуб, а всі решта плювали на нього.

Існування анти-держави освячене страхом і лінню. Страхом демонтувати красиву вивіску і лінню братися за справжню державотворчість. Так, Україна – молода держава, але чому в ній уже давно ніхто нічого не будує? Чому все українське в Україні або громогласно профанується шароварщиною, або мовчки терпиться. На це «чому» є проста відповідь: Українська держава – це симулякр. Си-му-лякр.


Україна є і її немає

Цитуючи засновника постмодернізму Жана Бодріяра, симулякр – це дійсність, яка приховує той факт, що її немає. Україна, оздоблена в державні шати, насправді приховує той факт, що її немає. Скажу по-іншому: Україна існує не по всій Україні, тобто є шматки України, в якій або цілком, або здебільшого немає України (побутово, мовно, культурно, медіа-інформаційно). Що довше не-Україна перебуває в Україні, то швидше Україна втрачає свої позиції навіть там, де вона переважно присутня. У такий спосіб чужорідне тіло заражає собою решту організму, видозмінюючи його. Все зайшло надто далеко. Україна – в небезпеці.

І знову це виводить нас на дефініцію: «симулякр – це зображення без оригіналу». Україна повністю підпадає під це визначення. Вона не має ні досвіду, ні «репетиції» існування в сучасних територіальних кордонах (УРСР я не вважаю державним утворенням) – а значить, вона є зображенням без оригіналу. Контури України від Сяну до Дону немає з чим звірити. Та й не потрібно, адже надто явною стане штучність України в нинішніх кордонах. Українці не можуть освоїти та заповнити своєю ідеєю надані їм простори, а значить, Україна в небезпеці. Коли я чую екзотичні заклики «А  Кубань то наша!», то завжди кажу: «Вам би з законною Україною дати раду»...

Допоки Україна насильно унітарна – вона завжди буде в небезпеці. І не тому, що Схід і Захід несумісні – а тому що Схід і Захід ніколи не зможуть (та й не повинні) перекреслити своє походження. А воно різне, хоч стріляй. Батьків не вибирають. Імперій також. І минуле не піддається ревізії. Тому Україна в нинішніх кордонах симулює державу. Загальнодержавна мова, єдиний геополітичний вектор, єдина для всіх історична правда, єдина конфесія тощо, завжди буде симулякром на папері. Бажання патріотів уніфікувати Україну – це та сама симуляція, яка на виході завжди отримає нуль. Симулякр базується якраз на тому, що нібито підтакує всім: україноцентрична частина втішена формальним існуванням України, а байдужа частина втішена тим самим.


Віддати все

На чому зачинався український симулякр? На підміні понять. На зміні вивісок, яка створила ілюзію народження чогось нового. Мирне утворення України в серпні 1991 року є мирною передачею влади від ЦК Компартії до безпартійних комуністів. Українські патріоти-мрійники отримали пустушку з красивими атрибутами, тож велелюдні мітинги патріотів хутко розійшлися по домах, добровільно відмовившись від боротьби за свою державу.

Проголошена Українська держава – це поразка україноцентричної частини, яка згорнула боротьбу. 24 серпня 1991 року є днем припинення будь-яких потуг створити державу Україну. Це тотальна поразка. І мені смішно чути мантри про те, що Українська держава – це продукт боротьби цілих поколінь. І воїни УПА, і воїни Червоної Армії, і дисиденти-шестидесятники помирали за форму – за сам факт державності. Усі попередні покоління змістовно ніяк не окреслювали майбутню державу. Хай це прозвучить популістично, але вони точно не помирали за Межигір’я і Феофанію в синьо-жовтих тонах. І всі попередні спроби заснувати державу не мають аніякого стосунку до мирного вручення влади партноменклатурі у серпні 91-го. Сучасна держава Україна – кругла сирота, вона не має предтеч. Ми дуримо самі себе, притягуючи за вуха і Козацьку республіку, і УНР. Все це – цілковита дурня, яка не має взагалі ніякого стосунку до 24 серпня 1991 року. Єгипет теж на своїй території має предковічні піраміди – але сучасні єгиптяни не мають за що навіть хліба білого купити. На те він і є симулякр, аби дарувати ілюзію наявності чогось. Українська держава не постала з боротьби. Її просто формально перейменували з УРСР. Якби було інакше, то Україна ніколи не була б у небезпеці.


Спільна і нічия Україна

Марно думати, що психологічне переживання небезпеки може служити добрим чинником для мобілізації. Не в українському випадку. Усе це наглядно нагадує мені логіку людей, які тимчасово орендують житло. Вони ніби і вважають житло своїм – проте лише на рівні експлуатації. Відтак у голови орендарів ніколи не прийде гадка здійснити генеральне перепланування, замити вікна чи сантехніку. Тому що не моє. Україна – поняття спільне і нічиє. В Україні спостерігається народонаселення, яке начебто орендує країну, не бажаючи робити її назавжди своєю, з генеральним переплануванням та заміною вікон.

Україна як поняття – спільне і нічиє. Держава Україна зависла у стані тимчасовості. Усі розуміють: «все так не буде». Рано чи пізно буферна зона змушена буде припинити геополітичну проституцію, по черзі розвертаючись то на Захід, то на Схід. Рано чи пізно некапіталізовані ресурси вичерпаються, і недо-державні недо-системи рухнуть. Рано чи пізно глибинне відчуття анархізму та безкарності упреться в жорстку потребу мати дієві правила для свого ж блага. Рано чи пізно українська тимчасовість плавно переросте в якусь, кращу чи гіршу, тривалість. Це можна називати як завгодно: боротьбою за Україну, еволюцією чи логікою розвитку. Але зрозуміло одне: борцям за Україну не потрібна перемога. Їм потрібна перманентна боротьба як процес, заснований на тривозі. Як тільки виклики зникають (епоха Ющенка) – сіється зневіра, депресія, паніка через непотрібність боротьби. І тоді нові вороги придумують нові виклики – і знову в боротьбу. І так по колу, гопак на граблях. Боротьба за Україну, яка в небезпеці, – це теж симулякр. Щоправда, більш комфортний для імітаторів. Нічого дивного: у державі-симулякрі навіть священні речі стають симулякрами.

Це не я, це Бодріяр.

Автор: Остап Дроздов

Джерело: 
ZAXID.NET

Немає коментарів:

Дописати коментар