07.04.2012р. Б. / Міжконфесійна Хресна Дорога у Городку

 

У Велику Середу у Городку, що на Хмельниччині, вулицями міста пройшла міжконфесійна Хресна Дорога, яку організували священики та семінаристи Греко- та Римо-Католицької Церкви. 

 

У Хресній ході взяли участь жителі міста – римо- та греко-католики, а також православні.

Під час Хресної Дороги, яка розпочалася від римо-католицького храму св. Станіслава, вірні молилися в різних намірах. Пригадували, як багато Ісус вистраждав за людські гріхи, несучи на Оливну гору важкий хрест, а також дякували Богу за Його любов, перепрошували Господа за гріхи. 

Хрест по черзі несли священики, монахині, молодь, діти та представники церковних спільнот. Хода завершилася біля греко-католицького храму спільною молитвою усіх віруючих та піснею «Чи ти був на Голгофі». 

 
Тетяна Бойко



Джерело:  КРЕДО

Гріх гетеродоксності, або Cкільки думок – стільки й істин

 частина перша

У наш плюралістичний вік говорити про ортодоксію вважається чи не верхом непристойності, виразом ригідності, ознакою відсталості й мракобісся. Слова «ортодокс», «ортодоксальний» стали мало не образливими. Ба, навіть більше, ортодокс – це ворог прогресу, глобалізації, екуменізму і поступального розвитку вперед. Так думає світ, що нас оточує.

 

Зараз усе ще модно підточувати основи всього, що віками вважалося непорушним. Модно висловлювати оригінальні думки і будувати оригінальні теорії, байдуже, що часто це повний ідіотизм – головне, щоби було оригінально. А ще модніше ті оригінальні думки та теорії знову ж таки оригінально критикувати, розбивати, головне, щоб було оригінально.

 

Люди щораз більше зачаровуються зовнішніми формами, не звертаючи жодної уваги на зміст, а доречно зауважити, що часто під гарною обгорткою змісту взагалі ніякого нема. Головне – гарно запакувати і вміло продати власну оригінальність. І в тому люди нашої епохи мало чим відрізняються від людей епохи пізньої антики, хоча наші сучасники свято переконані у оригінальності власної оригінальності.

 

Але що лежить в основі такого поверхневого світосприйняття? Що є першопричиною такої деградації?

 

Відповідей на це питання є стільки, скільки й переконань. Одні вбачають у цьому нормальний процес розвитку суспільства і культури, інші причину вбачають у лібералізмі, інші – у черговій спробі підмінити духовні цінності матеріальними, ще інші – у відході від християнства, ще дехто – у відході від природи.

 

І що найприкріше – більшість з цих міркувань правдиві. Бо усе це частини одного процесу. Єдиною можливою помилкою цих міркувань є те, що кожен старається наголосити якусь частину, якийсь сегмент і вперто недобачає цілості.

 

Спробуймо охопити цілість, поглянувши спершу на фундаменти сучасної цивілізації.

 

Наша сучасна європейська цивілізація свято переконана, що кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання. Це один з головних фундаментів сучасної цивілізації. Забравши його – руйнуємо усю складну систему сучасної культури і міжлюдських взаємовідносин. І це є постулат нормального суспільства. Але висновки, які з цього роблять, не зовсім відповідають реальності.

 

У сучасній цивілізації побутує переконання, оперте на понятті, перейнятому з фізики, – відносність. Але це не є відносність Ейнштейнівського типу, яка все ж таки оперта на певних твердих постулатах. Це відносність філософського типу, яка спирається на розчаруванні у здатності людського розуму спізнати реальність як таку. Для такого підходу немає об’єктивностей – існує лише наше відношення до реальності, а реальність як таку створює собі кожен сам. Тому немає істини одної єдиної, є багато істин, які між собою цілком рівноправні. А коли це застосувати до постулату «кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання», то отримуємо висновок, що власна думка кожного і є його об’єктивною істиною.

 

Так і виникає висновок у стилі: «Всі японці – крокодили», коли для логічної операції взяти одне правильне твердження: «Всі японці – люди», і одне помилкове: «Всі люди – крокодили». У нашому конкретному випадку: «кожен маж право на власне переконання і власний світогляд» + «об’єктивної істини не існує» = «кожен має право на власну істину».

 

Так історики, створюючи нові парадигми в історії, твердять, що об’єктивні знання в історії неможливі, те саме твердять лінгвісти, антропологи, літературознавці, культурологи, етнографи. Але таке твердять і математики, фізики, астрономи – здавалося б представники точних наук. Сократівський вираз покірливості перед істиною – «я знаю, що я нічого не знаю» – став парадигмою сучасної науки, яка ще й до нього додала «і знати не можу».

 

І що найтрагічніше: у цьому мало хто звертає увагу на абсурдність самого вислову «усе є релятивним». Адже якщо усе релятивне, то і сам вислів релятивності усього є релятивним, а тому і таким, який втрачає обов’язковість. Отож, помилковість цього твердження видно вже з нього самого.

 

Та, на жаль, заперечення існування об’єктивної істини, чи принаймні можливості її пізнання сьогодні стало пануючою парадигмою західної цивілізації, як це вже відбулось тисячі років тому в індуїзмі. А сумні наслідки такого підходу до реальності на індійському континенті видно неозброєним оком.

 

Саме на цьому помилковому твердженні опертими є боротьба за «право» на аборт, за «право» вважати збочення нормальним явищем, за «право» не визнавати жодних авторитетів, за «право» бути неприроднім чи навіть протиприроднім. На цьому ж таки твердженні ґрунтується й заперечення права народом бути самим собою, реального права на власні релігійні переконання, права ненароджених на життя, права виховувати дітей згідно з власним релігійним переконанням. Звісно, що це можливе лише тоді, коли можливим є заперечення самого існування об’єктивної істини. Адже немає істини – нема і об’єктивних критеріїв поведінки. Усе стає предметом суспільного договору. Але і такий суспільний договір залишається лише чисто функціональною фікцією, адже він не має свого обґрунтування.

 

Думаю, що нікого не потрібно переконувати, що поведінка людини ґрунтується на її переконаннях. І більшість нормальних людей, хоча і входять час від часу в конфлікт з власними переконаннями, усе ж таки свою діяльність свідомо чи підсвідомо обґрунтовують власними переконаннями. Тому якщо заперечити існування об’єктивної істини, тим самим заперечуються і об’єктивні норми поведінки. Заперечивши ортодоксію, тим самим заперечуємо й ортопраксію. Тож наскільки абсурдними виглядають вимоги дотримання якихось прав і свобод, якщо заперечується їхнє об’єктивне обґрунтування!

 

Помилковість переконань в історії приводили до величезних трагедій. Влаштовуючи Голодомор, Йосип Віссаріонович Сталін, очевидно, виходив з переконань марксизму про необхідність пролетарської революції в цілому світі, і не лише про її необхідність, але й про її невідворотність. Молодій марксистській державі необхідно було очолити цей процес, а для цього потрібна буда сильна індустрія, а для індустрії – кошти. Отримати кошти можна було збільшуючи продаж зерна на Захід. От і знайшовся вихід – відібрати зерно, навіть необхідне для прожиття, в селян і продати його. Щобільше, знищуючи українське село, Сталін вирішував й проблему українського національного відродження, яке для інтернаціональної імперії було нічим іншим, як виразом реакційної контрреволюції.  Помилка в переконаннях і як невідворотній наслідок замість загального щастя гори трупів і ріки крові. На помилкових переконаннях ґрунтувався також і нацизм, і фашизм, і китайський маоїзм, і багато інших «-ізмів».

 

Помилковість переконань практично обов’язково призводить до помилкових дій. А заперечення існування об’єктивної істини чи можливості її пізнання, обов’язково веде до морального хаосу і деградації суспільства, позбавляючи його об’єктивних норм та критеріїв функціонування.

 

Але в кожну людину засаджено відчуття, що об’єктивна істина таки існує, бо існують більш-менш об’єктивні критерії її власної совісті. І щоб там не говорили прихильники різних релятивізмів, кожна людина в глибині свого єства відчуває істинність чи помилковість того чи іншого морального твердження. Цим і зумовлена ненависть релятивістів до християнства. Адже християнство претендує на посідання об’єктивної істини, і то істини у останній інстанції.

 

А парадигма релятивізму заперечує саму суть християнства, яке твердить, що воно ґрунтується на об’єктивній реальній істині – воскресінні історичної Особи – Ісус з Назарету. Це чітко підмітили відданій цій парадигмі уми. Так Людвіґ Вітґенштайн заявив, що оскільки поняття «Бог» неможливо точно верифікувати, то будь-яка мова про Бога не має жодного смислу. А протестантський теолог Рудольф Бультман взагалі заявив: «Мене не цікавить чи Христос існував реально – мені важливо що він значить для мене особисто». Сам пан Бультман навіть не помітив, як підірвав основу віри, яку він начебто сповідував.

 

Ідеологічне підґрунтя постмодерної цивілізації у своїй суті є запереченням християнства як такого, і прийняття цього ідеологічного підґрунтя підточує не християнство як таке, воно підточує прийняття християнства як цілості. Ідеологія пост-модерни не може не впливати на релігійні переконання. Саме ідеологій пост-модерни зводить Христа до рівня індуїстського аватара чи одного з моральних авторитетів людства, позбавляючи Його унікальності, як єдиного Спасителя людини, підриваючи сам фундамент християнської віри.

 

Християнин, приймаючи ідеологічний релятивізм постмодерну, перестає бути християнином.

Далі буде…

о.Орест-Дмитро Вільчинський




Джерело:   Мандрівники Христа Царя

05.04.2012р. Б. / Звільнення: діячка pro-life вийшла із в’язниці

 

Мері Вагнер випустили із в’язниці в Торонто після того, як вона відсиділа майже три місяці. Арештована у листопаді 2011 року за участь в акції «40 днів за життя», вона, за рішенням суду, «може бути звільнена без застави, до закінчення терміну». Переговори від її імені тепер провадить адвокат Рассел Браун, а раніше, за словами подруги і однодумиці Ліди Кроуфорд, Мері в суді представляла себе сама. 

Звільнення Мері Вагнер є умовним: їй загрожує поновне ув’язнення, якщо вона й надалі продовжить свої консультації в абортаріях Торонто. Сама Мері ніколи не погоджувалася на дотримання такої умови свого звільнення. 

Її було арештовано 8 листопада у клініці Bloor West Women, де раніше її арештовували за протиабортну діяльність 23 грудня 2010 року і 12 серпня 2011-го. Цього разу її супроводжували друзі, Лінда Гіббонс, Ліда Кроуфорд і Джон Булша, які зняли арешт діячки на відео. Зі своїм зворушливим закликом на захист життя Мері справді часто приходить у зали очікування абортаріїв, де розмовляє з жінками і дарує їм троянди. Після цього арешту троянди Мері було знайдено на підлозі в коридорі клініки. 

«Ваш Бог помиляється», – сказав канадський суддя до діячки pro-life. Проабортні представники схвально сприйняли ці слова судді, але голова Канадської ліги громадянських прав вбачає у цьому антирелігійний ухил, і справу прийняла до розгляду суддівська рада. «Ви неправі і ваш Бог неправий», – сказав суддя Форд Клементс 38-річній Мері Вагнер, що підтверджує адвокат. 

За спільним поданням прокурора й адвоката, Мері пропонувалося винести вирок на три роки умовного ув’язнення, якщо вона триматиметься подалі від абортних клінік штату Онтаріо. Суддя запитав діячку, чи вона погоджується з таким рішенням суду, на що Мері відповіла: «Ні». Кінцевий вирок – 92 дні ув’язнення, без урахування тих 87, які вона вже відсиділа. 

Коментар судді Клементса проти позиції Мері Вагнер і проти Бога пролунав у контексті її засудження суддею «за нечутливість» до жінок, які прийшли скористатися правом на аборт: «Ви не маєте права завдавати додаткового болю й горя». Втім, супротивна сторона справи не представила ніяких свідчень від клієнток абортарію щодо того, що Мері «завдавала додаткового болю». 

Адвокат Мері Вагнер сказав, що уважно слідкуватиме за стенограмами судового процесу. «Можливо, суддя хотів, щоб його репліки змішалися з її висловлюваннями. Він сказав: якщо вам не подобається закон, то змініть його», – сказав адвокат, відзначаючи, що суддя не повинен був нападати на віру його клієнта. 

Джозеф Бен-Амі з Канадського центру перспективних досліджень (Оттава) назвав висловлювання судді «глибоко абсурдними». «Вони викликають питання, чи суддя не є упередженим. Навіть якби я був атеїстом, то, на мій погляд, дуже глупо для судді таке казати». 

Бен-Амі відзначає: в західній культурі прийнято, що закони переформовуються через громадянський спротив. «Дуже добре, що є люди, згодні піти у в’язницю заради зміни закону». 

Тим не менше, Джойс Артур, виконавчий директор канадської Коаліції права на аборт, сказала: «Мері отримала те, на що заслужила. А ось репутації м’якої і лагідної вона не заслуговує. Насправді вона доволі агресивна. Вона йде в клініки, і навіть якщо просто стоїть і нічого не робить, то вона небезпечна, бо приносить тривожність, стрес, страх, що збільшує ризик медичних ускладнень, як фізичних, так і психологічних. Співробітники клініки постійно мають справу з наслідками цього». 

Мері Елен Дуглас, представниця канадського Об’єднання справи життя, висміяла цю заяву, що власникові абортарію «страшно» від самої присутності Мері Вагнер. «Деякі з нас, пролайферів, можуть бути страшними, але не Мері. Це найніжніша душа». 

За матеріалами: Lifesitenews.com / ncregister.com 





Джерело:  КРЕДО 

04.04.2012р. Б. / У Тернополі дискутували як змінити українське суспільство

Роль Церкви у процесі відродження суспільства, кризові явища та виклики духовності і моральності у житті України стали темою дискусії учасників круглого столу “Зрілий християнин перед викликами сучасності”. Захід відбувся 3 квітня у приміщення фундації "Справа Патріарха Йосифа". Організатор круглого столу — комісія у справах мирян УГКЦ — ставила за мету поширити дискусію про суспільне вчення Церкви та обговорити можливі кроки для покращення економічного та політичного життя в Україні.

У робочому засіданні взяли участь протосинкел Тернопільсько-Зборівської архиєпархії о. Андрій Романків, представники громадських, мирянських організацій, політичних партій, місцевої влади, журналісти, семінаристи та міський голова Тернополя Сергій Надал.

Мер Тернополя, звертаючись до присутніх, зазначив: “Ми вже звикли до ток-шоу і дискусій на політичні теми. Телебачення у наші дні перетворилось на суцільний політичний піар-серіал. Але ми там не бачимо дискусії, не бачимо пошуків відповідей. Зрештою, там і не ставляться питання, які передбачають глибину дискусії... Мабуть суспільству бракує дискусії або відвертої глибокої розмови на тему духовності, сенсу життя, національної ідентичності, місця людини в світі і місця України на карті світу. Бракує розмови у духовній системі координат”.

Керівник департаменту зовнішніх зв'язків УГКЦ о. Олекса Петрів розповів про роль церков у суспільному житті України, а також представив основні напрямки діяльності Всеукраїнської ради Церков.

Довголітній в'язень радянських концтаборів Мирослав Маринович, проректор УКУ, представив доповідь "Вплив на суспільство і особисте моральне переображення". Доповідач говорив про виміри морально-здорового суспільства, ініціативи церков київської традиції щодо створення руху морального очищення українського суспільства. “Сьогодні вже настав той момент, коли ми відчуваємо, що щось треба робити. Ми заходимо в такі кризи, з яких знайти вихід непросто”.

Пан Маринович осудив життя за принципами диктату грошей та сили: “Не можна збудувати нормальне суспільства, якщо жити за хибними моральними установками. Довірмося тій думці, яку пропагує Церква. Людина може зробити дуже багато, але ... потрібно зі своїми однодумцями взятися за руки і сказати: “Ми будемо жити за іншими правилами!” Це означає чимось пожертвувати. Ми у нашому житті не хочемо жертвувати, хочемо, щоби інший це зробив, а вже я якимось чином опинився у якійсь іншій державі. Так не буде!.. Мусить бути критична маса людей, які починають жити за іншими законами... У гнилому, аморальному суспільстві ми маємо жити так, щоб було видно, що ми хочемо жити за моральними принципами. Бути альтернативою до того, що є”.

Про необхідність вишколення християн у суспільному вченні Церкви говорив Юрій Підлісний, голова Патріаршої комісії УГКЦ у справах мирян. Пан Підлісний наголосив на відповідальності кожного мирянина за усі сфери суспільного життя відповідно до суспільного вчення Церкви. Він підкреслив, що покращення в економіці не принесе змін у моральній та політичній сфері, а в першу чергу необхідно змінити свідомість, світогляд та ментальність громадян.

прес-служба архиєпархії









Джерело:  Мандрівники Христа Царя

03.04.2012р. Б. / В Святому Письмі є відповіді на всі запитання – ієрм. Рафаїл Турконяк

 

Вчора, 2 квітня, сорокову річницю священства святкував архімандрит Української Греко-Католицької Церкви, доктор богослов'я і доктор літургіки, біблійний перекладач, ієромонах Студійського уставу, лауреат Шевченківської премії за переклад Острозької Біблії українською мовою (2007), почесний професор і завідувач кафедри богослов’я Національного університету "Острозька академія" отець Рафаїл Турконяк. Напередодні з отцем відбулася невелика бесіда про життя без розчарувань.

 

- Отче, як відбувся Ваш вибір на користь служіння: Вас виховували «на священика» чи просто одного разу відчули поклик..?

Щоб так спеціально бути священиком, то я не хотів. Я хотів бути монахом. Вступив до монастиря, але, оскільки пройшов уже частину студій на богослов’ї, то я їх довершив і мене висвятили, бо в монастирі святять від потреби. Так я став священиком, але щоб спеціально хотів бути ним, то ні. Виховання звичайно впливало. В нас завжди в хаті на столі лежало Святе Письмо. Ми спільно молилися. Малим я приходив до церкви і любив ритися у старих церковних книгах, а мені заборонили, бо казали, що то «замудрі» книги для мене. Однак пообіцяли: «Як станеш священиком, ми тебе до них допустимо». Був такий старенький пан Візанович і як мене висвятили, він дав ключ, запровадив мене до тієї кімнати і каже: «Тепер робіть з тими книжками, що хочете».

 

- Ви полюбляли вчитися?

Я змалку любив читати. Не дуже любив їздити, хоч мусів багато подорожувати, але, якщо можу кудись не їхати чи не йти, то я то швидше зроблю. Маю кавалок роботи на щодень і мушу зробити, бо ще не знаю, скільки Бог часу дав, а без мене ніхто того не зробить.

 

- Чи мали сумніви, що не зможете поєднувати життя душпастиря і науковця?

Я душпастирем мало був. Більше року в монастирі в Німеччині, 12 років в Америці. А наука завжди відігравала важливу роль у моєму житті. Я науку любив і нею займався, а Блаженніший Йосиф хотів, щоб всі священики наукою займалися. Як він приїхав на Захід, то насамперед заснував УКУ, бо бачив, що нам потрібно науки. Острозьку Біблію я переклав тільки тому, що покійний Блаженніший того бажав.

 

- Тридцять років заради однієї праці… Не шкодуєте?

Так, я працював над Острозькою Біблією тридцять років, але треба розуміти, що не лише перекладав. Сам переклад зайняв півтора року. Найбільше часу пішло на пошук оригіналу Острозької Біблії, а потім зрівнювання старослов’янського тексту з грецьким, щоб правильно поділити слова, бо в старослов’янській мові дуже слів не ділили, папір економили, та й не прийнято було. Тоді розділових знаків не знали. Тому стихи поділити правильно можна було тільки, якщо знав оригінальний текст. А часу не шкодую. Я багато довідався, чого доти не знав. Наприклад, що наша наука в XVI столітті набагато вище стояла, ніж на Заході. Там тоді не мали таких видань, як Острозька Біблія. Щось подібне зробить тільки в 1592-94 рр. Римська Церква – то буде наукове видання їхньої латинської Біблії. А ми їх випередили на 11 років! Інша така праця Дмитра Туптала-Ростовського - його Чети і Мінеї – надзвичайна річ! Це повна збірка «Життя святих», яку він закінчив у 1705 році, а в Латинській Церкві щойно почали її збирати у 1702 році. Так що ми знову випередили світ на кілька років. Того ніхто раніше не досліджував.

 

- Отче Рафаїле, скільки мов Ви знаєте?

... більше, як маю пальців на руках.

 

- Що потрібно робити, щоб стільки мов вивчити?

Німці мають таке гарне слово «зічфляйш». То значить на задній частині треба мати багато м’яса, щоб добре сидіти, бо то бере дуже багато часу (усміхається). Я все кажу своїм студентам: «То нічого не поможе, якщо всі слова напам’ять завчати. Мозок є дуже хитра річ: якщо ви не вживаєте мови, ви її забудете. Він бачить, що вам то не стає в пригоді і стирає з пам’яті. Кажу: якщо хочете знати грецьку, мусите щодня читати, а інакше мозок викине то все з голови.

 

- Окрім «Острозької Біблії» Ви двадцять років перекладали Святе Письмо з грецької мови. Отже, вивчили цю Книгу досконало?

Ні, досконало не можна її знати. В Старому Завіті пише, що то є скарбниця, з якої кожного разу виносимо щось нове і щось старе.

 

- То Ви і зараз перечитуєте?

О так, то є основа нашого християнського життя – не тільки знати, але й за тим жити.

 

- Часто знаходите там відповіді на свої запитання?

В Святому Письмі є відповіді на всі запитання, але я навмисно не шукаю. Є прихильником того, щоби ми читали Біблію так, щоб вона до нас промовляла, а не ми її запитували. Бо, якщо будемо дошукуватися, то знайдемо, те, що хочемо, але то не обов’язково буде те, що Бог хоче нам сказати. Не треба навмисно шукати. Хай Слово говорить те, що має сказати, бо ним Бог провадить. Чим більше ми дошукуємося і кажемо, що таке чи сяке там є, то більше ставимо свою правду на місце Божої правди.

 

- Отче, Ви задоволені станом речей у нашому сьогоденні?

Він є, який є, бо кожен робить свій вибір. Кожне покоління говорить про молодих як про гірших, ніж воно було. Я не скажу, що молоде покоління є гірше, воно є інакше. І це нормально, ми також були інакші і всі казали: «Ой, що то буде з тими молодими, то світ завалиться!» А ми тепер те саме кажемо, бо звикли до певної системи життя, до певного порядку, а то все змінюється, нічого нема вічного.

 

- Ви коли-небудь розчаровуєтеся?

- Щоб я був розчарований, то ні, бо я сприймаю речі як вони є. Я реаліст. Не всі речі є такими, як ми хочемо, і нема на то ради. Нема чого перейматися. Ви іншої людини не зміните, хіба себе і то з великим трудом. В кожному поколінні є добрі і погані люди, бо це особистий вибір кожної людини.

 

- Отче, Ви викладаєте в Острозькій Академії. Подобається працювати зі студентами?

Вони того потребують. Я викладаю шість предметів - таких, що не знаю, чи хто інший міг би викладати, бо мало хто має такі знання. Вступ до біблістики, грецьку мову, літургіку, екзегезу…

 

- Молодь Вас надихає?

Я від них вчуся - як їх правильно навчити. Не просто відчитати предмет. Мене цікавить, що їм знадобиться і що вони бажають знати. Я також ніколи не зобов’язую на своїх лекція сидіти, бо вважаю, що кожен професор повинен так викладати, щоб студент мав бажання сидіти на лекції, а якщо він так викладає, що всі студенти втікають, значить він своєї роботи не виконує. Натомість змушувати студента сидіти на парі і тратити свій час, то не по-людськи і не по-християнськи. Ми колись також мали таких професорів, до яких хотілося приходити, але й таких, від яких хотілося втікати.

 

- Пригадуєте відчуття, які переймали під час першої Літургії сорок літ тому, в Римі?

Блаженніший Йосип (Сліпий – авт.) рукоположив мене на священика у Велику П’ятницю, але того року вона співпала з Благовіщенням, таке нечасто буває. У Велику П’ятницю не служать Літургії, а тоді служили, так що я мав таку можливість в перший же день свячень. Особливих відчуттів зараз вже не пригадую.

 

- Що означає бути священиком?

То значить служити іншим у всьому, в чому вони потребують.

 

- Як знати, що саме їм потрібно?

Священик мусить бути чуттєвим і прислухатися, люди кажуть, що їм потрібно. Священство - то не панування, ані не старшування над кимось, а це є служіння тій громаді, над якою він поставлений.

 

- Чому, отче, Ви приїхали з Італії в Україну?

Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський – авт.) попросив їхати з ним, то я й приїхав. Мені легко було згодитися, бо я веду таке, як я кажу, «циганське життя». Мене завжди посилали або сюди, або туди, я ніколи не засиджувався довго на одному місці.

 

- Шкодуєте, що не маєте часу душпастирювати?

Ні, я приймаю те, що Бог дає. Не перебираю. Маю свою працю. Церква просила, щоб я її далі провадив, то я науково працюю. Все залежить від того, що Церква потребує. То так, як у війську: як вам генерал каже, що треба туди йти - ану, не послухайся! Так само і в Церкві повинно бути: якщо вона просить певні речі робити, вони мають бути зроблені.

 

- Чи важко навчитися такого послуху?

Того не вчать. То є питання вибору. Якщо ти вибрав бути священиком, вибираєш і послух, маєш зобов’язання в Церкві. Ми зараз багато говоримо про свої права. Маємо право на те, на се, а забуваємо, що з кожним правом приходять і обов’язки. І є важливо їх виконувати, а не тільки захищати свої права.

 

- Думали коли-небудь, як би склалося Ваше життя, якби ви не стали ієромонахом?

Ні, я не трачу на таке час. Живу своїм життям і нічого не збираюся змінювати. І не сумніваюся, що ніколи вже не випробую іншу лінію долі.

Розмовляла Юлія Роїк



Джерела: dyvensvit.org / www.ugcc.lviv.ua

Мандрівники Христа Царя

Фото: rr.lviv.ua

02.04.2012р. Б. / Блаженніший Святослав: «У сучасному світі нелегко бути християнином»

 

«Ми добре знаємо, що у сучасному світі нелегко бути християнином, що означає жити хрещенням, яке кожен із нас отримав. Адже змістом християнського життя є служіння». Таке переконання висловив Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у п‘яту неділю Великого посту. Богослужіння відбулося 1 квітня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.

 

Промовляючи до мирян, Блаженніший наголосив, що «змістом життя Христа є служити кожному з нас. Він хоче взяти життя кожного з нас на себе. А відтак його обновити, спасти і наповнити, замість смерті, вічним життям».

 

Далі Патріарх УГКЦ нагадав, що 2012 рік УГКЦ проголосила Роком мирянина, тобто кожного, хто прийняв таїнство Хрещення. Бути християнином у сучасному світі - означає жити хрещенням, яке кожен з нас отримав. За його словами, Господь Бог посилає нас у цей світ, щоб ми, з одного боку, були причасниками Його чаші, а з іншого - носіями Його служіння, бо кожен, хто охрестився, прийняв Христову місію, став учасником Його потрійного життєвого завдання: як Царя, Священика і Пророка. «Кожен із вас через Хрещення стає царським народом, народом священиків і народом пророків. Ви маєте зрозуміти, що бути християнином - означає служити іншим і своє життя дати як викуп за багатьох. Тоді ми справді беремо участь у спасительній місії Ісуса Христа”, - відзначив Блаженніший Святослав.

 

Крім того, Глава УГКЦ наголосив, що в час Великого посту, який наближається до кінця, Церква особливо закликає вірних приступити до таїнств Сповіді й святого Причастя. «Нехай же заклик Христовий, який сьогодні лунає до кожного з нас, буде справді завдатком того, що коли вип'ємо до кінця все те, що Він нам хоче дати, тоді будемо сидіти праворуч і ліворуч Нього, не в земному царстві, а в Царстві Небесному”, - завершив Блаженніший Святослав.

Департамент інформації УГКЦ

01.04.2012р. Б. / Суть сьогоднішнього свята полягає в тому, щоб відповісти на запитання: Ким для мене є Ісус з Назарету?

 

«Пальмова Неділя – це широкі двері, через які входимо у Страсний Тиждень, тиждень, під час якого Господь Ісус прямує до вершини свого земного життя», – розпочав свою проповідь Святіший Отець, зазначаючи, що Ісус іде до Єрусалиму, щоб сповнити Писання, щоб бути піднесеним на хресті – троні, на якому Він царюватиме повіки, притягаючи до Себе людство всіх часів.

 

Під час цієї останньої подорожі, вів далі Папа, трапилася особлива подія, «яка посилює очікування того, що має статися, та спричиняється до того, що увага до Ісуса ще більше посилюється». На шляху, яким йшов Спаситель, сидить сліпий жебрак, який, довідавшись про те, що надходить Ісус, починає кричати: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся наді мною!» Його надаремне намагаються примусити замовкнути, врешті, Сам Ісус кличе його та запитує: «Що хочеш, щоб я вчинив тобі?» «Учителю, щоб я знову бачив» – каже той, а Ісус відповідає: «Іди, віра твоя спасла тебе». І той почав бачити. Саме після цього чуда, супроводжуваного закликом «Сину Давидів», серед народу зросли месіанські очікування, і люди запитували, чи той Ісус, що йде до Єрусалиму, не є Месією, новим Давидом? І чи з Його входом до святого міста не прийшов час відновлення Давидового царства?

 

Святіший Отець зазначив, що також приготування до в’їзду до Єрусалиму спричинилося до оживлення месіанських надій. Ісус прибуває зі сторони Оливної гори – звідки, згідно з пророцтвами, мав прийти Месія. Всіх огортає ентузіазм: люди стелять свою одіж та пальмові галузки, починають вигукувати слова Псалма: «Осанна, благословенний хто йде в ім’я Господнє. Благословенне царство, що надходить, отця нашого Давида!» Як пояснив Бенедикт XVI, цей святковий заклик, записаний всіма чотирма євангелистами, «виражає однодушне переконання в тому, що в Ісусі Бог відвідав свій народ, що так очікуваний Месія нарешті прийшов». Отож, зростає очікування на діло, яке Христос довершить, увійшовши до міста.

 

Старозавітні пророцтва про Месію, пригадав далі Святіший Отець, передвіщали, що Він прийде сповнити давню обітницю, яку Бог дав Авраамові: «Виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе... Тобою всі племена землі благословлятимуться». «Отож, Той, Якого натовп вітає, як благословенного, є, одночасно, Тим, в Якому буде благословенне ціле людство», – сказав Бенедикт XVI, додаючи, що у Христовому світлі «людство визнає себе глибоко об’єднаним та огорнутим плащем Божого благословення». Тому, в сьогоднішньому святі ми повинні навчитися правильно дивитися на людство, на народи світу, на різні культури та цивілізації. «Погляд, який вірний отримує від Христа – це погляд благословення... здатний збагнути красу світу та співчувати його вразливості», – зауважив Папа.

 

Але, вів далі Римський Архиєрей, люди, що вітали Ісуса, мали своє бачення Месії, своє розуміння того, як повинен діяти обіцяний та очікуваний Цар. І тому, зовсім не випадково, через кілька днів вони кричали: «Розіпни!», –бо розчарувалися тим, як Ісус здійснював свою царственість. «Саме в цьому – наголосив Бенедикт XVI, – суть сьогоднішнього свята також і для нас. Ким для нас є Ісус з Назарету? Яку ідею маємо про Месію, яку ідею маємо про Бога. Це – вирішальне питання, якого ми не можемо оминути, особливо тепер, коли протягом цього тижня ми покликані іти за нашим Царем, Який обрав своїм троном хрест; ми покликані іти за Месією, Який не гарантує нам легкого земного щастя, але – небесне щастя, Боже блаженство».

 

Далі Святіший Отець звернувся до молоді. «Нехай Пальмова Неділя буде для вас днем рішення прийняти Господа та йти за Ним до кінця, рішення зробити Його Пасху смерті й воскресіння сенсом свого християнського життя. Це рішення, яке веде до справжньої радості», – сказав Бенедикт XVI, вказавши також на приклад святої Клари з Ассізі, яка 800 років тому, захоплена життям святого Франциска, якраз у Квітну Неділю залишила батьківський дім, щоб цілковито посвятитися Господу Богу.

 

Папа побажав, щоб в ці дні християни сповнювалися почуттями прослави, як це було з тими, які зустрічали Ісуса в Єрусалимі, та вдячності Богові за той Його великий дар, свідками й учасниками якого ми будемо під час Страсного Тижня.

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя