ЛЮБОВ і ЗАПОВІДІ

ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ

Війна добра зі злом триває весь час існування людства. На вістрі цієї боротьби стоїть Христова Церква і Націоналізм. У цій праведній битві Воїни Світла і ландскнехти зла відстоюють кожен свої ідеали. І деколи навіть у загартованих і випробуваних Лицарів виникають сумніви та питання.

Ця стаття нашого побратима Леоніда Підлипчука, власне, і є відповідями на питання, що турбують сучасних Христових Воїнів – українських націоналістів. Глибинне розуміння Правд Христової Віри дає можливість другу Леоніду чітко і змістовно розставляти акценти у нашій сучасній боротьбі за Бога, Україну, Свободу.

Хай цей матеріал стане порадником і натхненником молодих українських патріотів, які пов’язали своє життя з Боротьбою за Ідеали добра.

Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Дмитро ЯРОШ

“Ви ж любіть ворогів ваших, добро чините їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних.” (Лк.6,35)

Не один з нас подумає чи й скаже собі: заповідь ця тяжка, вона суперечить законам і звичаям світу та властивостям людської природи. Однак слід згадати, що тут головно йдеться про наше внутрішнє переконання і настанову, тобто площину серця.

Оскільки правдива війна не живе ненавистю, а радше любов'ю до рідної нації, землі й Батьківщини, любов'ю до волі, до незалежності, то любов до ворогів не вимагає скасування трибуналів, процесів, засудів і т.п., якщо лише вони стоять на сторожі Божих законів і природних прав людини.

Які ж плоди приносить людям ненависть до ворогів?

Першими плодами ненависті є: смуток, гнів, страх, всілякі турботи і скорботи серця, заколоти, переслідування, гоніння, ув'язнення, війни. Звільнення від цього цілковито залежить від нашої власної волі. Якщо ми постановимо собі, поодиноко чи спільно, усунути ворожнечу з нашого серця, гнів і ненависть до нашого співбрата, якого, можливо, і вважаємо ворогом, ми станемо радісні, незлостиві, лагідні, спокійні, здатні до позитивної і конструктивної праці.

Часто ми вважаємо, що той, хто зробить добро своїм ворогам, стане предметом глуму з боку світу цього. Чи стали святі Василій Великий, Атанасій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий посміховищем світу за те, що добро чинили своїм ворогам? Ми знаємо, що весь християнський світ називає їх наймудрішими з людей, великими, вважає їх славою і гордістю світу та співає пісні на їх прославу. Навпаки, хто плекає і ширить ненависть чи помсту, не здобуває собі приязні й пошани, але радше стає огидою й посміховищем цього світу і соромом заплямовує всі людські істоти.

Врешті, заповідь про любов ворогів не суперечить природі й істоті людини. Отже, нехай тоді кожний, хто ворогує з кимось, спитає себе, чого він хоче і чого вимагає від свого ворога: добродійства чи напасті, користі чи шкоди, любові чи гоніння? Безсумнівно, кожний бажає, щоб його ворог припинив ворогування, злобу, напасті, гоніння, коротко кажучи – щоб любив його! Отже, “як хочеш, щоб чинив з тобою ворог твій, чини й ти йому те ж саме!” – припини незгоду, ненависть, ворожнечу та справді внутрішньо полюби його.

Як бачимо, заповідь про любов до ворогів не можна назвати суперечною істотним властивостям людської природи. Чому ж, однак, у серцях людей існує ворожнеча до ворогів і бажання їх знищити? А тому, що серце людське зіпсоване власною злобою. Чому так часто вимагаємо помсти для ворогів? А тому, що ми позбавлені всякої чесноти і божественної благодаті. Чому думки наші часто переконують нас, щоб ненавидіти ворога? А тому, що вони бувають запаморочені жадібністю і гріхи наші знесилюють наш розум і волю. Отже, ворожнеча до людей шкодить душі й тілу та приносить руїну їм обом. Саме тому краще для кожного обернути ворожнечу на згоду і примирення зі своїми ворогами.

У заповіді Христовій про любов полягає торжество християнської віри, радість для християнського серця, слава і похвала для християнського закону.

Виконання заповіді про любов до кожного з людей зсилає небесний мир на землю і підносить християнина на висоту бажаної ним моральної досконалості. Вона уподібнює людину Богові, який “велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних”.

Коли ж ми не виконуємо цієї заповіді, то не маємо ніякого виправдання перед Богом. Христос, що бажає людям не лише спасіння душі, але й добра в земному житті, щоб охоронити їх від усякого зла, що його породжує взаємна ворожнеча, дав нам заповідь: “Любіть ворогів ваших і добро робіть...” Тим, що додержуватимуть його заповіді, він обіцяв велику нагороду: благословення Боже, життєву радість, усиновлення і блаженство вічне.

Що ж скажемо ми на це? Чи будемо коритися заповіді Всемогутнього Бога? Чи, можливо, будемо вперто порушувати її на шкоду собі і загибель своєї душі, ненавидячи ворогів своїх?

Замість післямови.

Україна й українці. Бог і заповіді.

Загалом Господь наш, Ісус Христос, давав дві заповіді любові для нормальних людей (гетеросексуальної орієнтації), а не для збоченців (гомосексуалістів, лесбіянок, бісексуалів тощо). До чого тут це порівняння, запитаєте ви? А до того, що деякі українці за своєю внутрішньою суттю подібні до тих збоченців, бо ж ворогів люблять більше, ніж себе самих: вони ладні пригорнути усіх історичних і новоявлених ворогів українства, навіть звірятам віддавати більше любові, честі і поваги, ніж рідним співвітчизникам-українцям...

Отже, який ми можемо з цього зробити висновок? Деякі українці ще не доросли не тільки до виконання, але й до розуміння цієї прекрасної Божої заповіді, яка відкриває для кожної людини, яка нею житиме, чудову перспективу бути Божою дитиною.

р.Б. Леонід (ПІДЛИПЧУК)

Джерело:     БАНДЕРІВЕЦЬ

01.03.2012р. Б. / Ми мусимо повернутися до реальності!

 

Великий Піст є ідеальним часом, щоб застановитися над своєю ситуацією, ще раз оцінити свої цінності, переглянути життєві пріоритети, стати і поглянути на напрямок руху свого життя, на своє місце у туземних колотнечах.

Християнина з поміж інших вирізняє одна суттєва річ – він екзистенціально є прочанином. «Батьківщина наша – на небесах!» (Фил. 3, 20) Саме туди прямує дорога нашого життя. Схибити з цього напрямку означало би приректи себе на вічну поразку поза ціллю життя, поза спільністю з Богом, Його ангелами і святими. Тобто, кажучи відкритим текстом, – не потрапити в ціль у цьому випадку означає потрапити до пекла.

Ми не покликані блукати цим світом, як безголові мухи, а йти до зовсім зрозумілої і чіткої цілі – до нашої Небесної Батьківщини.

На шляху туземного життя багато є того, що збиває нас з орієнтирів, за якими ми мали би рухатися. Тому час від часу потрібно стати і ще раз звірити відповідність своїх орієнтирів з орієнтирами Божими.

І якщо на якомусь особистому рівні принаймні невеличка частина християн сяк-так старається якось приготуватися до Великодня, відшукавши хоча б основні життєві орієнтири,  то суспільний аспект такого приготування для багатьох залишається поза увагою.

А суспільний аспект для нас, українських католиків у Краї, не на Поселеннях, виглядає, як стан загострення хвороби у шизофреника. Ми готові протирати до крові коліна, полірувати пучками пальців до блиску зернятка вервичок і чоток, але ми зовсім не готові у щоденному житті жити християнським життям. Ну і про суспільне життя за християнськими стандартами годі й думати. А де вже про просування в суспільстві норм католицької моралі, католицької соціальної доктрини!

Ми радо бавимося у чистунство, не пропонуючи зовсім ніякої альтернативи. Ми радо нарікаємо і скаржимося на ситуацію, але зовсім не стараємось докласти навіть мінімуму зусиль, щоб цю ситуацію змінити.

Радо втікаємо в історичні та інші міфи, частенько й самі займаючись міфотворством, стараючись не помічати, що зона нашого життєвого комфорту скорочується до меж, які обмежують ззовні нашу черепну коробку.  Ми – наркомани! Наркомани історичних міфів, втрачених ілюзій, створених нами віртуальних світів. Впритул не помічаємо не лише своїх ближніх і того, що з ними відбувається, а й не хочемо і не збираємось помічати того, що відбувається з нами. А той, хто намагається нас повернути до притомного стану, ризикує «нарватися» на неприємності…

Ми дивимось на світ, на свій народ, на самих себе, на свою Церкву, на Бога широко заплющеними очима.

Однак ми мусимо повернутися до реальності. Не до «реального» світу кабінетного богослів‘я і такого ж кабінетного душпастирства, не до «реального» світу ЗМІ. Ми мусимо помаленьку почати розплющувати очі, бо розплющивши їх широко після широкого заплющення ми просто ризикуємо втрати зір.

Маємо добрий рецепт для цього, який нам дав Ісус: «Спізнаєте істину, і вона вас визволить» (Ів. 8, 32). І ще: «Раджу тобі купити від Мене золото прочищене огнем, щоб ти збагатів, і одежу білу, щоб зодягнувся, і не видно було сором наготи твоєї, і мастю очною помаж свої очі, щоб бачити міг. Я, кого люблю, тих доганюю і караю. Тож будь ревний і покайся. От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною. Переможному дам сісти зо Мною при престолі моїм, як і Я переміг і сів з Отцем моїм на престолі його. Хто має вухо, нехай слухає, що Дух говорить Церквам» (Одкр. 3, 18 – 22).

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

20.02.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт: Питання про суть терпіння

 

Терпіння, як у фізичній, так і духовній формі, завжди породжує в людині питання про його джерело, мету і суть. Майже від початку філософських роздумів воно супроводжувало життя людини, і, незважаючи на численні спроби, до цих пір, здається, не вдається знайти відповіді. Слід зазначити, що ця неефективність пошуків філософів є сама по собі дуже цікавим явищем. В рамках динамічного розвитку цивілізації, відсутність відповіді на це питання є особливо надокучливою.

Дехто вважає, що терпіння є карою за гріхи. Важко з цим погодитись, хоч водночас слід визнати, що часто воно є наслідком гріха. Крім того, воно є наслідком, який заторкує інших людей, а не самого грішника. Часто буває так, що грішник здається успішною людиною. До речі, у Святому Письмі неодноразово звучить заклик не заздрити успіху нечестивих людей, оскільки рано чи пізно справедливість восторжествує. Звичайно, гарячкова, нетерпелива людська природа вимагає негайного покарання, але логіка Бога – на щастя – інша.

Так само терпіння, пов’язане з хворобою, може бути наслідком гріха – як, наприклад, занедбування турботи про здоров’я, неуважність, різні вчинки, що напряму шкодять здоров’ю, хоч слід чесно зазначити, що так не повинно бути. Хвороба і пов’язане з нею терпіння можуть з’явитись цілком не пов’язано із людською діяльністю. І що тоді? Чи це означає – як дехто стверджує – що Бог не любить людину, що не дбає про неї, а якщо й так, то це, мабуть, Йому не вдається?

Бунт, гнів і претензії до Бога, виражені такими словами, не є рідкістю. Вони є частиною терпіння, виразом голоду справедливості, прагнення, щоб просто було добре. Однак життя нерозривно пов’язане з терпінням. У ширшій, богословській інтерпретації світу, кожне терпіння пов’язане з гріхом людини, починаючи від хвороби до землетрусу, оскільки усе створіння переживає наслідки відвернення людини від Бога. Духовний зв’язок, що поєднує усе створіння, спричиняє до того, що кожен гріх має свої подальші суспільні наслідки. Цей самий зв’язок дає нам усім надію, оскільки плоди Христового відкуплення можуть заторкнути усіх нас.

Тут дуже важливо згадати про Особу Сина Божого. В Ньому Бог показує, що супроводжує нас у терпінні, що Він сам є його учасником. Він не забирає наш біль, не забирає від нас хрест, але сам терпить. Водночас надає терпінню суть, власне через поєднання його із справою відкуплення.

Можна сказати, що хоча у витоках терпіння стоїть людський гріх, стільки терпінь знаходять свою суть не в понятті справедливості, належної кари за гріх, але в любові Відкупителя, що супроводжує людину. І хоча ця присутність не забирає біль і терпіння залишається, через призму любові це терпіння можна побачити як дар: запрошення до особливої спільності з Христом.

Це не означає, що тоді перестає бути важко. Блаженний Іван Павло ІІ зі свого власного досвіду писав у Листі про терпіння, що «терпіння завжди є випробуванням, деколи навіть надзвичайно важким випробуванням, якому піддається людство» (SD 23). Не кожен проходить це випробування успішно, і це стосується не лише тієї людини, яку безпосередньо торкнулась хвороба. В не меншій мірі це стосується і тих, хто оточує хворого: чи затримаюсь і похилюсь над терпінням ближнього, чи допоможу і підтримаю, чи, можливо, зайнятий своїми справами, піду далі. Скільки ж разів ставалось так, що ми це випробування не проходили! Скільки разів нам не вдалося прийняти у своєму серці рішення, щоб відмовитись від своїх примх заради людини в терпінні.

Таким чином доповнюється своєрідне коло життя: від гріха, через терпіння, до зміцнюючої благодаті і заклику до жертвенного служіння – через заступницьку молитву, через жертвування своєї хвороби для інших, але і через чування і опіку над особою, що потребує допомоги. Це – коло життя, початком і кінцем якого є Бог. І хоча Його відповідь на таємницю терпіння не піддається інтелектуальному розумінню, а швидше служить моральному зросту людини – Бог дає відповідь на питання про суть терпіння. Це – любов.

Ks. Piotr Kieniewicz MIC
За матеріалами Radio Watykańskie
Біоетичний лабіринт: Відколи пацієнт є людиною, відколи людина є пацієнтом?
Біоетичний лабіринт – істина і добро чи моя примха
Біоетичний лабіринт – подвійне обличчя перинатальної медицини
Біоетичний лабіринт – смертна кара


Джерело:  Мандрівники Христа Царя