Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 10 липня 2016 р.

10.07.2016р. Б. / Краса патріотичної ідентичності, одухотвореної в Христі: Чому віру та патріотизм ніколи не можна нав’язувати

Ідентичність є ототожненням або ідентифікацією особистості чи групи з загальними трансцендентними характеристиками або ідеями. У богословському сенсі Вселенська (Католицька) Церква є не випадковою чи розпорошеною “колекцією” вірних або обрядів, а нареченою Христа (нареченого, який є основою її ідентичності), покликаною євангелізувати світ та закликати всіх до святості. У соціальному сенсі вона є захисником кожної особистісної трансцендентної гідності, оскільки створена на образ і подобу Божу.

Для помісної Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), як і для всіх Церков східного обряду, літургійний вимір життя є найбільш значущим, що визначає її важливість. Сама мова літургії, молитви вірних і діяльності конкретної Церкви не залишає ніяких сумнівів щодо того, за яку націю та за яких людей молиться УГКЦ як вираз її особливого благочестя, навіть тоді, коли вона також молиться та свідчить людям незалежно від їх національної приналежності. Як конкретна Церква, вона містить фундаментально важливий елемент греко-католицької ідентичності — єдність із Вселенською Церквою через Папу Римського.

На перший погляд, національна приналежність (з її політичним та соціальним виразом — патріотизмом і культурою) та християнська віра (літургійне життя як вираження віри в Бога) виявляється у протилежностях: національна ідентичність, зокрема патріотизм, виражається в підтримці своєї країни, в той час як християнство є універсальним в утвердженні всіх людей в їх ставленні до Бога (Гал. 3,28). Проте, як Христос удосконалює людську природу, так і віра в Христа допускає перетворення національної приналежності та патріотизму в щось, що ділиться правдою, добром і красою нації з іншими народами.

У вказаному контексті віра в Христа не повинна диктуватися бажанням або бути доповненням до патріотизму. Навпаки, християнська віра, яка, перш за все, повинна бути основою патріотизму, одухотворює любов до своєї Батьківщини і народну готовність ділитися своїми дарами з іншими народами. Справді, патріотизм, зокрема на особистісному рівні, не може живитися винятковістю, але повинен бути вираженням найкращих пунктів своєї національної ідентичності, що проявляється як дарунок для інших.

Правильно впорядковані взаємовідносини між національною приналежністю (або патріотизмом) і релігійною вірою є чимось справді піднесеним. Як же досягти такого порядку? Як може релігійна віра оживити культурну та політичну виразність, що проявляється як патріотизм? Як релігійна віра, яка повинна бути  вільно поєднаною і, одночасно, необхідною, щоб стати основою національної ідентичності групи?

Це, по суті, є піднесення. Бо якщо підхід є технократичний, планований і накинутий (немовби машиною або як механічний процес), то результати будуть передбачуваними та викликатимуть занепокоєння: багато хто відкидає релігійну віру, в той час як інші прагнуть її узурпувати, щоб використати для підтримування конкретної ідеології ... і таке суспільство приречене на поразку. Якщо ж, з іншого боку, підхід заохочує і пропонує істини, які резонують з тим, що означає бути раціональним і соціальним створінням — людською істотою, — ці істини можуть пожвавити піднесений патріотизм.

Прикладом невпорядкованого погляду релігійної віри — відмови від Божих правд щодо людської природи — є спроби одностатевого руху узурпувати Бога: одночасно присутнє звертання до Нього як до Любові та намагання  в нелюблячий спосіб нав’язати суспільству аспект важкого гріха як “нормальний спосіб життя”. У зв’язку з цим перед нещодавнім невдалим “Фестивалем Рівності Львів-2016”, архиєпископ Ігор Возьняк, митрополит Львівський, сміливо виступив з відкритим листом (від 17 березня 2016 року) до Міського голови Львова Андрія Садового, нагадавши йому, що майбутнє належить тим країнам, для яких подружжя є святістю, а сім'ї є чистими:

Принцип рівності, у його правильному розумінні, не допускає суперечності зі свободою і разом з нею дає кожній людині змогу реалізувати своє право на індивідуальність. Свобода, дарована людині як Божий дар, дала нам блага, яких нас позбавив гріх. Обираючи гріх, людина втрачає свободу, а біль від скоєного провокує її до того, щоб будувати ідеологію своєї правоти, обґрунтовувати та виправдовувати гріх… Церква проповідує Правду, яка для декого є болючою, але спасаючою.

Правда є — на одному рівні — відповідністю людського розуму (вираженою у вигляді пропозицій) реальності. Найбільша реальність, звісно, - це Христос, Дорога, Правда і Життя. Іншими словами, Істина – Логос – є Особистістю. Найбільш небезпечними ідеологіями є ті, які засновані на запереченні істини, або які пропонують “розмитість” істини, чи стверджують, що “істина є відносною”, навіть якщо вони лицемірно звертаються до власної “істини”, як до нерозмитої чи відносної! Чому? Тому, що заперечуючи істину, вони заперечують саму Істину – Христа. Істина не може бути накинутою, вона може бути тільки вільно прийнятою. Істина не може бути одержимістю, швидше, вона повинна отримати дозвіл заволодіти нами! Але істина як свобода також повинна бути захищеною, подібно як вище вказує архиєпископ Ігор.

В самій природі релігійної віри є те, що коли хтось заборгував щось Богові – благоговіння, то зробив це особисто і вільно. Свобода не є самоціллю і не повинна сприйматися як вседозволеність. Свобода є можливістю не тільки обирати, але й жити істиною, добром та прекрасним. Це поширюється й на національні вираження благочестя в лоні конкретної Церкви, яка перебуває в лоні Вселенської Церкви. Якщо людина змушена до присутності на Літургії, то, звичайно, Бог не буде задоволеним таким “благочестям”, а людина зводиться до чисто політичного гвинтика.

Національна ідентичність повинна бути оживлена релігійною вірою, але віра не може бути приписаною або нав’язана силою. Сила придушує особисту волю (людська воля повинна бути підтримана Божою волею, який є правдивим провідником досконалості) і, отже, руйнує те, що повинно бути зроблено, змінюючи те, що просто може бути зробленим. Сила не дозволятиме вільному проявлянню християнської віри, а тому усуватиме можливість для добра національної і патріотичної виразності справді вільної людської особистості.

Що значить бути вільною людиною? Для одних це означає жити згідно зі своєю людською природою і шукати святості через Божу благодать, яка ніколи не руйнує, а вдосконалює людську природу. Ніхто не може бути справді вільним, якщо не діє в правді згідно з чеснотами: вірно, справедливо, розсудливо, мужньо, помірковано, ощадливо, терпеливо, вирозуміло, розумно і т. д. Всі чесноти насправді необхідні для свободи: свобода призначена для правди, добра та прекрасного.

Хороші принципи заохочуватимуть до чесноти, але чеснота, включаючи богословські чесноти віри, надії і любові, не може бути накладена ззовні, немовби випадкова механічна одиниця. Чеснотливо потрібно діяти знову і знову, що було поглядом Аристотеля: щоб стати доброю особистістю, в тому числі стати патріотом, вибір потрібно зробити тисячу разів, а потім знову ще тисячу, і знову, і знову для правильної мотивації. Голос добра каже нам: постійно і всюди. Принципи і закони повинні сприяти тому, щоб вони захищали релігійну віру, але не змушували ні до чого, оскільки примус до чесноти і віри знищать їх. Як зазначив Клайв Льюїс у філософському трактаті Людина відміняється (The Abolition of Man): “...ніяке виправдання чесноти не дозволить людині бути доброчесною. Без допомоги тренованих емоцій інтелект безсилий супроти тваринного організму”.

Заклики до боротьби з корупцією або до “бажання величі”, чи то ховаючись за закликами до “духовної свободи”, зіткнувшись з реальними злом (гомосексуалізмом, порнографією, економічною корупцією, абортами і т. д.) без початкової підтримки реальних змін в людях (читай: покаяння і перетворення), зазнають невдачі. Можливо, українці могли б спиратися на мудрість Джорджа Вашингтона у його прощальній промові до нації в вересні 1796 року:

“З усіх можливостей і звичаїв, які призводять до політичного добробуту, релігія і мораль є необхідною підтримкою. Даремним було б чоловікові претендувати на належний патріотизм, який мусить працювати над тим, щоб зруйнувати ці великі стовпи щастя, найнепохитніші опори обов’язків людей та громадян”.

У цьому сенсі Блаженніший Святослав Шевчук прекрасно розуміє, що спричинило б втрату Христа в наших серцях, і він блискуче нагадав своїй пастві, що Христос не може бути нічим замінений та не повинен конкурувати ні з чим, в тому числі з любов’ю до своєї країни. Патріотизм – тобто ідентичність з власним народом, повинен бути одухотворений християнським розумінням того, що він, у світлі хреста, зосереджується на любові до країни через призму любові до ближнього. Це повернення назовні до інших, а не повернення всередину до ідолів:

“Обов’язком християн нашого часу, – вважає Глава Церкви, – є зцілювати нашу суспільну свідомість, наповнювати поняття патріотизму справді християнським змістом. Християнський патріотизм нікого не виключає, а за свою мету ставить загальне благо, тому невіддільний від відповідальності. Це чеснота, яку можна і необхідно розвивати, удосконалюючись у любові до ближніх”.

Іншими словами, Його Блаженство закликає свою паству прийняти мудрість святого Томаса Мора: “я хороший слуга короля, але Богові належить першість”. Це гостре питання пріоритетів: “Чи спочатку Ви католик, чи українець?” Крім того, “Україна понад усе!” – не може бути на першому місці.. Тільки якщо Христос є на першому місці, ідентичність нації зможе перетворитися завдяки благодаті. А наше християнське вітання “Слава Ісусу Христу!” – це благодать в дії.

В свій час митрополит Андрей Шептицький робив спроби пояснити радикально налаштованій молоді на боротьбу, яка своє добро ставила вище за людську гідність та християнські цінності те, що Бог, любов і повага до людини мусить цінуватися: «Бачу у Вас гарячу любов  до Батьківщини – України; любов, що йде аж до пожертви, а не раз до цілковитої жертви зі себе, зі свого добра, зі своєї будуччини і зі щастя власного, а навіть зі щастя і добра Ваших батьків. Християнство, Дорогі, це любов, так як Євангеліє – це наука любови. А що Ваша любов Батьківщини готова на всякі жертви, то це також прикмета глибока і дійсно християнська. Однак маю щось і проти Вас. Ви, і це природна недостача Вашого віку, в жертві йдете часом так далеко, що Ви не лише себе готові посвятити, але й готові посвятити чуже добро і загальнонаціональні цінності. А це вже не є прикмета, а пересада, що може знищити до самої суті ту прикмету, з якою лучитися. Чуже добро і чуже щастя повинно бути святе не лише для християнина, але й для людини, як такої. І нарушувати це добро невільно нікому. Бо найкраща ціль не освячує лихих засобів. … Ви думаєте, що жертва тим успішніша з чим більшою бравурою вона принесена, а через те з більшою не розвагою. Однак, через те скільки ж то жертв, принесених найблагороднішими поривами найкращих з-поміж Вас стає не тільки безуспішними, але просто шкідливими!? Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів, як довго жертва ще неповна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці. Не зривами одної хвилини лише безупинним, напруженим і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар і злобу людей і ненависть ворогів і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання. Своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!Ось так Ваші прикмети, стають недостачами. Ваша енергія – марнування сил, Ваша буйна запальність – шкідливою пересадою. На склоні мого життя закликаю Вас: застановіться над моїми словами, двічі-тричі їх прочитайте, передумайте глибше їхнє значення! Бо не дай Боже, щоб хаос і зло, яке гряде, застало нас у такому розбитті, в якому сьогодні находимося!» (Зі «слова до молоді»,1932 р.)

Олександр Р. Січ, доктор технічних наук
Францисканський університет м. Стюбенвілль (штат Огайо, США)

Біографічні дані: Олександр Р. Січ - професор фізики та початкових курсів інженерної науки (попереднього проектування), доцент “Центру Верітас” із дослідження етики в суспільному житті при Францисканському університеті м. Стюбенвілль, має дванадцятирічний досвід професійної праці в галузі міжнародної ядерної безпеки та нерозповсюдження ядерного палива, зокрема в Україні. Упродовж 2014-15 навч. років доктор Січ був стипендіатом за навчально-дослідницькою програмою Фулбрайта в Українському католицькому університеті (Львів, Україна), де викладав філософію природи в арістотелівсько-томістичній філософії. Доктор Січ отримав науковий ступінь доктора в галузі ядерної енергетики при Массачусетському технологічному інституті (Кембридж, штат Массачусетс), ступінь магістра в галузі радянських студій при Гарвардському університеті (Кембридж, штат Массачусетс), ступінь магістра в галузі філософії при Коледжі та Семінарії святих апостолів (Кромвел, штат Коннектикут) та ступінь бакалавра у галузі ядерної енергетики й фізики при Політехнічному інституті Ренсселера (Трой, штат Нью-Йорк). Доктор Січ та його дружина Наталія мають семеро дітей.

Христина Кутнів  - випускниця УКУ, головний редактор часопису «Вірую».
З часопису «Вірую»

Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар