Минулий
тиждень повернув нас до реалій гібридної війни РФ проти України уже в
повному обсязі. Якщо випади на адресу УГКЦ після Гаванської декларації
та істерику московського православ’я довкола 70-річниці Львівського
псевдособору 1946 року можна було ще якось вважати одним з пунктів війни
московського православ’я проти УГКЦ, тобто якимось міжконфесійними
чварами, то події суботи 19 березня у Львові поставили все це у ширший
контекст гібридної війни, яку Московія веде проти України.
Відразу потрібно віддати належне роботі спецслужб РФ. Провокації
довкола УГКЦ, вибудувані саме так, що не зреагувавши на них, Церква
втрачає свою віродостойність в очах суспільства взагалі, а зреагувавши,
ризикує опинитися під шквалом критики ліволіберальних кіл. Окрім цього,
підкидаючи українському суспільству теми, які глибоко ділять наше
суспільство – як-то релігійна приналежність, питання місця ЛГБТ осіб в
суспільстві, ліволіберальні «цінності» (які приписують Заходу, як йому
притаманні), сили, що зацікавлені у дестабілізації ситуації в нашій
країні, провокують не лише дестабілізацію інформаційного поля довкола
України, але й спричиняють зріст євроскептиків в українському
суспільстві.
У цій інформаційній грі ліволіберальна, а краще сказати,
безідеологічна українська еліта стає простою іграшкою в руках спецслужб
сусідньої країни. Ця еліта, сформована в умовах відірваності від
національної та релігійної ідентичності, орієнтована виключно на
економічні вигоди, нездатна збагнути небезпеку гри з питаннями
ідентичності як такої. Якщо ця еліта реагуватиме на московитські
провокації, як би на них реагували ліволіберальні еліти Заходу, то
безповортно дистанціюється від своїх природних союзників – власного
народу та країн Середньої Європи і балтійських держав.
Така ситуація на особистому та інституційному рівні є великим шансом
для українських католиків. Адже у ситуації, коли порушують та ставлять
руба питання, пов’язані із самою християнською ідентичністю, потрібно
визначатися: де є ти особисто. Так, ці питання, що їх ставить гібридна
війна як стратегію поділу українського суспільства, показують і
правдивий характер основних ліволіберальних ідей – гендеризму,
мультикультуралізму, політичної коректності, «права» на аборт, «права»
на евтаназію, «прав» ЛГБТ-меншин, ідей про відмирання національної та
релігійної ідентичності, як рівно ж показують реальну нетолерантність
затятих проповідників толерантності. А тому дають можливість свідоміше
обрати той бік, на який стати. Відсидітися в кутику, здається, вже не
вийде, оскільки таке відсиджування призведе до втрати суспільного
авторитету і поступової, але дуже реальної і дуже болючої маргіналізації
в суспільстві.
До всього, позиція оборони в цій ситуації є наперед програшною.
Українські католики мусять перестати поводитись реактивно. Тобто
реагувати тільки на подразники з боку ворогів Церкви. Бо така позиція
призводитиме до того, що в очах суспільства Церква виглядатиме, як та,
яка виправдовується. А виправдовуватись перед суспільством нам,
католикам, нема жодних причин.
Московитська гібридна агресія та її свідомі чи несвідомі союзники в
Україні – ліволіберали – накидають суспільству жорстку гру. І це є
серйозним викликом для українських католиків, які 25 років української
незалежності не перестають тішитися, що нарешті вони отримали свободу
віросповідання, не помічаючи того, що в умовах любої диктатури чи
авторитаризму – лівого, ліберального, тоталітарного,
промосковського, проєропейського, клептократичного і т.п., саме католики
дуже легко втратять свободу віросповідання. Відмова від менталітету
переслідуваної меншини, яка нарешті отримала свободу – це насправді один
з найбільших викликів для українських католиків сьогодні.
І це передбачає, найперше, перехід до менталітету усвідомлення
власної відповідальності не тільки за власну долю, але й за долю
суспільства, в якому живемо. У свою чергу вартувало би провадити
активнішу інформаційну політику, тобто доносити інформацію про Церкву
якнайширшому загалу. Адже східніше Збруча більшість міряє Католицьку
Церкву стереотипами, якими звикли міряти московське православ’я. Та й
переважно уявлення українського суспільства за межами Галичини про
католицтво сформоване московсько-православною та більшовицькою
пропагандами. У цьому контексті інформаційна складова євангелізації є
святим обов’язком кожного католика в Україні.
Звісно, що ця інформаційна стратегія мусить передбачати чітке
висвітлення позицій, переконань та доктрин, які сповідує Католицька
Церква – від змісту віри, до соціальної доктрини, від моральних
принципів до конкретної душпастирської та харитативної діяльності. Також
не слід боятися визнавати перед самими собою та українським
суспільством власні помилки, недосконалості й подібні речі. Таке
визнання не тільки не зменшить суспільного авторитету українського
католицтва, а навпаки –зміцнить його, вибивши добру частину зброї із рук
ворогів Церкви.
Окрім цього, теперішня ситуація вимагає створення сітки громадських
організацій, які б активно пропагували в українському суспільстві
християнські цінності, соціальне вчення Церкви, здоровий християнський
спосіб життя, займались національною та релігійною просвітою. Такий
підхід, збудований на свідченні Христового Євангелія, може не лише
оздоровити українське суспільство, але й значно знизити градус агресії,
яка здебільшого корениться у відсутності реальної інформації.
Усе це, звісно, вимагає від українських католиків вийти із своїх
затишних храмів та звернутися до тих, хто не завжди здатен чути голос
Церкви, а навіть – і власного сумління. Це означає вийти із зони
власного комфорту. Для багатьох це не так просто. Проте мусимо
усвідомити, якщо ми як народ Божий не залишимо ту зону власного
комфорту, то суспільні процеси найближчим часом її просто зруйнують.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар