Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 7 грудня 2015 р.

07.12.2015р. Б. / Про пріоритети духовного життя

"Кому Церква не мати, тому Бог не Отець"
Св. Кипріян Карфагенський

Нещодавно в «Нотатках» ми роздумували над молитвою. Літургійною і приватною. Як молитись вдома, як часто відвідувати храм..? А нащо взагалі відвідувати..? Можна ж «вірити в душі» і при тому бути в мільйон разів кращою\кращим від «зажерливих і відсталих» церковників…

Мабуть всоте у своїх текстах повторюю, наводячи бекґраунд подій про які хочу сказати, що живемо в часи постмодернізму. Час, який не визнає констант. Час, який хоче відчути, дослідити, оцінити особисто і тільки тоді виносити власне судження. Час, який з одного боку вільний від кліше, а з іншого – став їх заручником, адже сам дуже любить вішати ярлики і кидатись гучними осуджуючими, чи навпаки виправдальними фразами. Про це ми теж говорили. Про вміння постмодерного суспільства загорнути щось погане у гарну обгортку і шматок … чогось поганого представити «цукерочкою».

Але правда, та яка є не умовною, а апріорною: «Я – дорога, правда і життя» (Ів. 14,6) все-одно залишиться правдою. Хоч у час інформаційних воєн, якими постмодерн, до речі, характеризується; буде виглядати непривабливою. Бо вона правда. Вона хороша. Їй не треба чепуритись, макіяжитись і загортатись у красиве, вона красива сама по собі і прикрас не потребує, а от брехня (а хто є її батьком ми знаємо зі Святого Письма), яка негарна і зморщена, проте гарно вдягнута, має атракційний мейкап і прекрасну промоцію може впасти в око більше, і з першого погляду здатись набагато приємнішою і симпатичнішою. Тому вона, – оця негарна, але розмальована і атракційна інколи виглядає привабливіше. Навіть у Львові над «Духовною Величчю» якого ми, автори, і наші читачі ось уже два роки чуваємо. Але правда всеодно залишиться правдою. Бо якщо змішати відро меду і відро гною, вийде два відра гною, як би «прогресивні» і «інтелектуальні» медійники нас не переконували в тому, що вийшло два відра «особливого» меду, смак якого «відсталі таліби» просто не в змозі оцінити. Ні. Не так. Те, що мед солодкий, а лайно бридке знають всі, але чомусь, під впливом пропаганди часом не всі хочуть визнавати…

До чого я це все..? Бо трішки накипіло. В контексті подій, які тривають від весни цього року… Сквери, прибудови до балконів, «супорти», знову сквери, але вже у іншій частині міста… Як кажуть «хто знає – той зрозуміє». Насправді виглядає сумно. Є намагання тої ж, такої близької до постмодерну підміни понять. Через сквери і чиновниць-мучениць створити образ «відсталих і оборзілих» і запихнути Церкву на якийсь віддалений маргінес з якого її не буде видно і чути… Адже так вигідніше. Навіщо старатись, працювати над собою, вправлятись у особистій праведності, якщо можна забезпечити собі «залізну відмазку» фразами про «в сто разів грішніших від мене» представників духовенства. Можна вийти захищати поламані лавки і зогнилі стовбури, набиваючи в них цвяхи, лише для того, аби показати, що «зажерливим церковникам» завжди мало… Можна говорити про «жирування», при тому не уточнювати, що мова іде про одну маргінальну і відпалу вітку, але переносити ці просторікування про тотальний декаданс на цілу Церкву… Можна… Адже ніхто не подасть у суд і не буде захищатись. Бо не можна, «ви ж священик, а Христос проповідував любов…». Так проповідував. І сам був Любов’ю. При тому справжньою, яка не тільки говорить медоточиві слова, але і ставить на місце коли людина входить у  гріх. Аби це зрозуміти, варто історію про Ісуса і блудницю, а саме 11 вірш 8 розділу Євангелія від Івана дочитувати до кінця.  Бо там, окрім фрази «То і я тебе не осуджую» є і інша: «Йди та вже віднині не гріши». А оце вже важче. Адже грішити так хочеться… при тому, що вже придумали гарні окозамилювальні фрази, котрі на 1000% оправдовують і відбілюють гріх… А тут Церква зі своїми Заповідями. Як зуб в носі… Тому і тривають всі ті події. Бо є бажання засунути цей «голос вопіющого» за стіни храмів, при цьому самим туди не ходити, та й інших відмовляти. А навіщо? Ми ж «вірим в душі»…

І все б нічого. Але є одне «але». Навіть два. При цьому – дуже суттєві. І ці «але» – Святе Письмо і Наука Отців… А вони кажуть, що Церква –Тіло Христове. І хоч вона й складається із грішних людей (в т.ч. із грішних священиків, єпископів, митрополитів, кардиналів і т.п.) то покликана усіх вести до свого Глави – Христа і до Його Царства  до вічного життя. І те, що повнота засобів спасіння є тільки в Церкві, – не пусті слова, а та сама Предвічна правда. Звичайно, можна це заперечити, пославшись на Другий Ватиканський Собор, але це буде неправдою, бо «Аджорнаменто» – відкритість до світу, яку Собор впровадив – ніяк не суперечить Христовій науці, а навпаки потверджує її, робить інклюзивною, такою, яка кличе до Спасіння всіх своїх вірних чад… Тому замість воювати і обливати тонами помиїв, може краще варто прислухатись..? І усвідомити, що воювати із вадами людей – це одна справа, а воювати проти Тіла Христового – цілком інша…

Бажаю всім нам мудрості і розсудливості… Всім бути злученими у єдиному Тілі Христовому і в Ньому сміливо подорожувати до Спасіння.

Володимир Мамчин
ілюстрація – ікона “Богородиця – Нерушима стіна”, розміщена в апсиді Софії Київської

Немає коментарів:

Дописати коментар