Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 17 серпня 2015 р.

17.08.2015р. Б. / Капелан Іван Ісаєвич: «Ми зараз маємо брати в руки совість, розум і ставати на захист держави»

Рік на передовій. З Біблією та добрим словом замість автомата, 44-річний закарпатський військовий капелан Іван Ісаєвич підтримує наших солдат у РУВ (Російсько-Українській Війні).

Старенькій матусі, аби не турбувалась, сказав, що Їде до Італії. Сам тим часом склав заповіт і без зброї, з молитвословом, подався на передову. На Донеччині облаштував свою капличку, а вдячні бійці змайстрували для панотця кадило із залишків снаряду «граду». На фронті капелан отримав два поранення (одне – кульове, куля застрягла у бронежилеті, друге майже в те саме місце – осколкове), але це його не спинило. Підлікувавшись вдома, капелан знову і знову вертався у зону проведення антитерористичної операції. Каже – там його потребують найбільше. Проте потребують отця Івана не лише на сході. Біля Ужгорода, в селищі Середньому, де служить священнослужитель, його приїзду та мудрих порад щораз з нетерпінням чекають парафіяни. А вдома (у Королеві на Виноградівщині) за отця Івана переживають півтора десятка дітей-сиріт, яких він прихистив у своєму будинку. Кілька тижнів тому волонтери нагородили військового капелана орденом «Народний герой України». Священнослужитель саме повертався з Широкиного (Сектору «М») додому. Там, у Королеві на Виноградівщині, ми й зустрілися.

Цікавимося в панотця ,як його здоров’я і чи не даються взнаки бойові травми?

– Ну, на мені не видно. Богу дякувати, я навпаки, після лікування трохи навіть кілограми заяві набрав, але нічого. Дякую Богу, може, Бог мене попередив: «Будь обережний»… Все добре, моє обличчя говорить, що все добре.

На вихованні в отця Івана 15 сиріт (двоє хлопців і 13 дівчат) здебільшого з Виноградівщини та Львівщини. Доглядають за малечею три монахині. Всі мешкають у 2-поверховому будинку. Дитячі кімнати розділені по двоє-четверо. Для економії місця у деяких апартаментах можна побачити 2-поверхові ліжка. Найменшій мешканці притулку – 6. Вона ходить до тутешнього дитсадка, якого отець Іван організував, коли в Королеві постала проблема із закриттям дитсадків. Найстаршій вихованці – 21. Вона теж ходить до дитсадка, але на роботу. Священнослужитель зізнається – завжди мріяв допомагати дітям, давати їм шанс на хороше майбутнє.

– З дітьми працював з 1997 року. Багато з них вже одружені, мають дітей. Я працював, допомагав дітям вулиці. Це не були навіть сироти чи напівсироти. Це були діти, які мали батьків, але жили погано, ніби в них їх не було. Навіть до того як я став священиком, я мріяв відкрити будинок для сиріт або зробити все для дітей, про яких не дбають батьки, щоб дати цим дітям освіту, щоби дати їм майбуття. Це була моя мрія. Я був здивований сам, але це вдалося. А вже у 2004-му році ми зробили будинок сімейного типу. Тут є й такі діти, які вже виросли, але все одно тут лишаються.

Сироти називають його отцем Іваном або просто – «батьком». От уже рік малеча вимушена ділити свого тата з війною, але ні на що не нарікають. Попри свій юний, вік – розмірковують ,як дорослі, і в усьому підтримують панотця.

– Ну хто, як не ми. Ми молимось, коли він їде туди. Ми переживаємо. Переживаємо за тих хлопців, які там є. Ну так потрібно значить, – каже 17-річна вихованка Іванка. – Отець Іван з тих людей, які ніколи не стоять в стороні. Коли почався Майдан, він просто не міг сидіти на місці, він цілу годину нам розказував, пояснював, що відбувається, завжди навчав нас, щоб ми пам’ятали, що ми народилися в Україні, це є наша земля.

– Він для нас батько і герой, – додає Андрій. – Він не лежить на ліжку, він йде вперед, рухається далі, бо ті, що на війні, вони просять допомоги від отця Івана і він допомагає,. Також він допомагає й нам, підказує часто, що робити, а чого робити не варто.

Іван Ісаєвич сам із багатодітної родини, 7-й з восьми дітей пані Верони. Свою 80-річну маму капелан забрав жити до себе. Про те, що син був на сході їй підказувало материнське серце. Каже – сином пишається, однак переживає, коли його довго немає.

– Звичайно, я відчуваю його. Коли його немає три тижні, я вже знаю, що то лиш туди (на схід, – пр.авт.) мав піти. Все, що я можу – це лише молитися за нього. Я кожен день рано встану і молюся, щоб Бог дав йому щастя і здоров’я.

Перебуваючи вдома, на Закарпатті, капелан тримає тісний зв’язок зі сходом. Отець Іван телефонує військовим, щоб дізнатися, як у них справи. Та й солдати час від часу шлють йому повідомлення і телефонують, запитуючи, коли той приїде. Схоже, він знову готується до небезпечної подорожі. На запитання, чи збирається повертатися в зону АТО, ствердно киває, але коли їхатиме – таємниця.

– Це мій обов’язок. Буду бачити. На те є команди. Сходом я живу. Хлопці відправляють мені, наприклад, СМСки, що треба відправити. Якщо щось треба терміново, ми їм швидко відправляємо. Якщо іде свято якесь, або щось подібне, хлопці хочуть посповідатися, я можу перервати навіть свою відпустку і поїхати, побути тиждень і більше, але коли приходить команда на 30 – 40 днів, це не від мене залежить. Мене запрошують, Владика благословляє – і я їду. Я розумію, що їм треба психолога, я розумію, що їм треба священика. Коли я туди поїхав, побачив, що їм не тільки треба психолога і священика, треба бути батьком, волонтером: одягати, взувати. Робити все і навіть більше, ділитися своїми знаннями, підтримувати.

– Із чим зверталися бійці, що їх бентежило найбільше?

– Проблеми пов’язані не з тим, що вони воюють, а з тим, що у них вдома. Вони боялися, ну говорю відкрито, вони боялися жінці сказати: «Я тебе люблю». І коли якась проблема була вдома, вони не могли перебороти її любов’ю, тому що бракувало навіть тих компліментів. Деякі стидалися про віру говорити, стидалися йти до храмів. Також були проблеми щодо формування родини, коли він любить і хоче, щоб вона стала його жінкою, але не бачить, як забезпечити родину, боїться. А ще вони питали: «Чому Бог допускає, що влада нам бреше?!» Ну і тут треба було пояснювати, що це не Бог допускає, це ми самі допускаємо в наших головах, в наших серцях, бо коли ми брешемо, то що говорити про владу, яка бреше, це по-перше. По-друге, мене часто запитують: «От треба слухати владу, бо в Біблії написано – всяка влада від Бога». Я відповідаю, що треба читати далі. Так, влада від Бога, але там є: «Владо, слухай народ, бережи його, тобто опікуйся ним, бо голос народу – то голос Божий!». Тобто якщо всяка влада від мене – працюй поміж людей і для людей. Не роби людям поганого, бо їхній голос і молитви я почую, і ти будеш знищений. Також цікавляться, чи є це гріхом, якщо вони були байдужі до виборів або ж продавали свої голоси? Певно, що це є гріхом.

Коли наші хлопці, з тієї чи іншої причини брали в полон, я їм говорив (і це наш був девіз) що коли хтось руки підняв або сказав «як все» (здався, – пр.авт.Г.С.) – ніколи не мстіться. Бо якщо сьогодні ви зробите помсту, завтра та помста в 10 разів вам вернеться. І, повірте, хлопці деколи нарікали, бо, мовляв, а вони з нами таке роблять… І мені дуже прикро, бо телебачення не показало і не подавали ні до суду, ні до міжнародних інстанцій за деяких наших полонених хлопців, яких передали нам, але всі вони були кастровані.

– Це правда, бо були спростування цього.

Так, це правда. Нехай вони не брешуть. Я розумію, якщо би палець відрізали вказівний, щоб не стріляв, я розумію, якщо би там очі викололи, щоб не бачили. Це збочення з тої сторони. Це абсурд. Я думаю, це знущання над нашою нацією, а наші завжди спростовують: «Це не так» Це було. Це є правда.

– Мене часто запитують, вас, мабуть, також: «Коли це все скінчиться?» Що ви відповідаєте на такі питання?

– Коли люди почнуть думати розумом і серцем! Воно скінчиться тоді, коли люди почнуть не хлібом думати, а мозком, коли люди почнуть думати не грошима, а мізками і серцем. І коли вони побачать, що ми брати, дійсно, що ми на території, яка зветься Україна, що ця територія була велика, що її роками (більш як 300 років) хочуть ділити-ділити, щоб тільки не дати цьому народу зібратися… Коли ми це вже зрозуміємо, – це по-перше. По-друге – коли ми будемо господарями в своїй хаті. Коли ми не будемо продаватись – я буду тому служити, бо той більше платить. Добрий батько, він бореться за свою родину. І якщо я скажу: «Я тобі даю ці гроші, але ти мені продай цього сина». Я не думаю, що батько так зробить. Навіть якщо голодувати буде, він буде працювати, але сина не продасть. У нас поки що так є: доньку продати, сина продати. Я, може, абстрактно говорю, але якщо порівняти, це воно так є: «Для чого нам та земля? А, ліпше її віддати…» Не треба її віддавати! Є на то заповіді Божі. Якщо на моїй землі город горить або в сусіда город горить, так, я не буду чекати поки до мене перейде цей вогонь, але коли моя хата горить – я тим більше її охороняю.

– Усе ж Закарпаття пасе задніх у виконанні планів з мобілізації. Що можна сказати українцям, які панічно бояться мобілізації?

– Саме суспільство винувате і влада в першу чергу. Влада винувата, що за роки незалежності вона хотіла цю армію розпустити, знищити і довела її до зубожіння. Батьки би віддали своїх дітей. Віддали би, повірте, але кому? Якщо офіцер не турбується про свій підрозділ, якщо трапляється зловживання, вибачте, кому батьки віддадуть свої дітей?! Влада винувата і командування, і самі наслідки того процесу. Якщо влада бачить, що є багато молоді, чоловіків, які не хочуть служити, то нехай робить армію фахову. І ці, що не хочуть іти, нехай за час служби зі своєї зарплати віддають відсоток на утримання фахової армії. Один фаховий офіцер замінить десять. І це влада давно вже мала обдумати. Я би побажав чоловікам – бут ичоловіками. Не забувати, що ми чоловіки не для того, що штани носити, бо і жінки вже зараз штани носять, не для того, щоби бити себе в груди – скільки в нас дітей або які ми там. Ми чоловіки для того, щоби за нашою спиною жінка була як за стіною, щоби вона дійсно відчувала, що вона за мужем, за чоловіком. Щоби оберігати дітей, ми маємо все робити, щоби не дозволити бойових дій. Якщо ми були пасивні десь, якщо нам було все одно, якщо ми продавались за гречку, за гроші або за будь-що, ми зараз маємо брати в руки совість, розум і ставати на захист держави. Не треба боятися, йти треба, а от уже там робити, щоби не було ні пияцтва, ні офіцерів, які продають, здають солдатське майно або бізнес роблять. Перестаньте бути на кухнях знавцями, політиками, перестаньте бути в пивбарах знавцями, політиками. Вийдіть краще на площі і говоріть відкрито.

– Нещодавно у Львові вам вручили нагороду у формі тризуба, що її заснували волонтери як альтернативу державним відзнакам. Народні відзнаки отримують військові, волонтери, медики, у нашому випадку – священики, яких обирає люд. Що для вас означає ця медаль?

– Для мене це не просто подяка від народу, а те, що я розумію, що це і мій народ, і те, що ми разом одної думки, і сама подяка вона для мене – це увага. Увага, що я потрібен суспільству і моя праця потрібна суспільству. На жаль, багатьом вручали нагороди вже посмертно. Для мене теж це був такий маленький шок, бо батьки, так чую, десь говорять: «Кому це треба?! Мій син пішов, мій чоловік пішов…» А на врученні тих нагород я бачив батьків, які дякували Богу за таких дітей, за свого чоловіка. Їм боляче було, це було видно, але вони на камеру це не робили, не перед владою, не перед кимось. Вони дійсно плакали тілом, але душею, думаю, вони дякували Богу. Вони розуміли, що таке визвольний рух. Вони розуміли, що кожен із них добровільно пішов чи як волонтер, який працював і загинув, чи як військовий у добровольчий батальйон. Вони були горді за подвиг своїх синів, чоловіків, дітей, бо Україна для них дійсно понад усе.

Галина СЕРНІВКА, газета “НЕДІЛЯ”

Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар