Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 11 серпня 2015 р.

11.08.2015р. Б. / Отець Андрій Хомишин: «Війна – це болісна операція для нашого суспільства, під час якої маємо розуміти цінність пролитої крові!»

Заходжу у хол реанімаційного відділення терапевтичного корпусу Львівського військового госпіталю. Маленький столик, який визначає межі святилища. На стіні над телевізором майже намісні ікони Богородиці та Ісуса Христа. Хол відпочинку, який щосереди і щонеділі на годину стає каплицею. Для мене особисто молитва тут, у госпіталі, є особливо цінною, оскільки дозволяє по-іншому пережити певні моменти з Богом, тому стараюсь підлаштувати свій робочий графік для літургійного резерву вечора середи.

Отець Андрій Хомишин, військовий капелан госпіталю, знає майже кожного «парафіянина». Коли бачить нове обличчя, то перед Літургією або після знайомиться, просить розповісти свою історію перебування у цьому особливому місці. Потім священик запрошує до Сповіді, а опісля із Дарами відвідує палати поранених Героїв. Під час візиту розповідає про останні події з власного життя, розпитує про здоров’я, підтримує рідних. Для багатьох хлопців він є насамперед другом, а вже потім священиком! Зрештою, про особливості військового капеланства, про опіку над пораненими Героями, шляхи духовної реанімації суспільства, ми поговорили з отцем під час однієї із зустрічей у госпіталі.

- Отче, як у вас виникла потреба займатися саме військовим капеланством? Наскільки це служіння для вас є цінним?

– Коли я вступив до семінарії, то перший з ким я познайомився був отець Степан Сус. Пригадую, що той час після вступу лякав мене, оскільки мені було 22 роки, а попереду ще 6 років навчання. Тема духовної опіки над військовими видалася мені найближчою із всіх можливих видів капеланства, представленого у семінарії. По-перше, хлопці-військові були  моїми однолітками, а це вже полегшувало спілкування; по-друге, військо – це завжди представлення мужності і чоловічості. Тому під час навчання у семінарії постійно долучався до різних заходів, а після закінчення отець Степан запропонував служити військовим капеланом. Тоді Центр військового капеланства лише розвивався, було мало працівників, доводилося виконувати різноманітну роботу. Це все формувало великий досвід, адже впродовж цього часу  бачив різні сторони життя: служив і у в’язниці, тепер є частково дотичним і до медичного капеланства, оскільки займаюсь духовною опікою у госпіталі. Тому кожен етап мого служіння є цінним, оскільки це були щаблі певного виховання і нового бачення, переосмислення Бога.

- Наскільки мені відомо, ви перебували певний час у зоні АТО. Якою ви побачили війну?

- Знаєте, не хочу винагороджувати себе цим. Один отець казав, що був у зоні АТО тільки раз – з липня 2014 року і до сьогодні. Тому не можу сказати, що впродовж двох поїздок був вповні військовим капеланом, дивлячись на досвід інших душпастирів, які з хлопцями є постійно і разом з ними проходять  важкі випробування. Протягом мого перебування у зоні АТО не мав змоги бачити бойові дії, але я бачив і спілкувався з тими хлопцями, які захищають нашу Батківщину. Ми звикли називати їх військовослужбовцями, бійцями, солдатами, проте для мене вони є Воїнами, бо бути Воїном – це значно більше! Пригадую наше спільне святкування Нового року у зоні АТО. Їхали вночі Бахмутською трасою, вздовж якої є постійні обстріли. Проте ми не облаштували машину, не вдягали касок чи бронежилетів, повністю покладалися на Бога, хоча нас попереджали про можливі небезпеки. І от ми приїхали. Нас зустріли наші хлопці, сильні і мужні бородані. О 22.00 год. ми помолилися Літургію, пізніше вони накрили стіл, де все було вміло приготовано, без спиртного, оскільки був наказ про постійну бойову готовність. У такі моменти я бачив величну армію, тому кожного разу, коли приїжджав додому, був сповнений надії, що перемога вже близько!

- Ви мали можливість спілкуватися з нашими Воїнами на передовій, тепер ви опікуєтесь вже пораненими Героями у госпіталі. Наскільки це спілкування є різним?

– У зоні бойових дій є постійна динаміка і рух. Тут – спокій і тиша. На сході зустрів хлопця, який боявся спати, бо страхався спокою. Він казав, що коли є тиша, то «сєпари» змінюють позиції, а отже неодмінно атакуватимуть. У госпіталі є момент відпруження і «скидання» емоцій. На жаль, часто буває так, що після війни багато хлопців зловживають  спиртним. Як чоловік, спочатку дивлюся на це лояльно, оскільки розумію, що у них є така потреба, бо важко пережити побачене, проте треба тримати все у рамках, адже може бути більша загроза. Там, на сході, сп’яніти від алкоголю – це ще одна небезпека для життя. Також ще одна відмінність у спілкуванні в тому, що у зоні АТО хлопці більше сумують за домом, рідними. Тут вони мають більше часу для спілкування. Приходять волонтери, вони відчувають увагу і потрібність. Коли спілкуюсь із хлопцями у госпіталі, прагну ніколи не нав’язувати Бога. Стараюсь просто бути з ними! Всі прекрасно знають, хто я такий, тому моя мета – бути містком, через який вони зможуть прийти до Бога і пізнати Його.

- Отче, коли я тільки починала приходити до хлопців, то зіштовхнулася з проблемою, що інколи не могла розпочати спілкування, не знала, як правильно себе поводити. Далі комунікація налагоджувалась, але важливо було почати. Можливо, у вас є поради для тих, які хочуть приходити у госпіталь, але не знають, як зробити цей перший крок?

- Так, з цим зіштовхуються абсолютно всі. Пам’ятаю, як колись, коли ще починав служіння у госпіталі, теж не знав з чого почати, але все відбувається крок за кроком. Спочатку лікарі і медичний персонал звикли до мого підрясника, пізніше почали звертатись пацієнти, не тільки військові, їхні родичі, щоб уділити Таїнства. Старався кожному віддавати частину своєї уваги – привітатись, запитати, як справи. Часто доводиться підтримувати хворих не лише морально, але і матеріально, шукати коштів на їхнє лікування. Гадаю, що треба мати почуття людяності. Не подумайте, що я себе хвалю, бо  маю його (Усміхається – Ю.Л.). Лікарі отримали завдання, визначене ще Гіппократом – «не нашкодь». Так само ті, які хочуть займатися опікою поранених, мають зрозуміти, що саме потрібно цим людям. Треба  співчувати, розуміти біль і страждання підопічного, але не навантажувати його гіперопікою і тим самим розпещувати. Також треба бути дуже уважним, вміти бачити межу, не нав’язувати свої переконання, оскільки багато хлопців, навіть за короткий час їхнього перебування на фронті, бачили більше, ніж будь-хто з нас протягом кількох десятиліть свого життя. Маємо приходити з відчуттям вдячності громадянина, із прагненням почерпнути від них щось,  навчитися чогось. Кожен із нас має долучатися до тої боротьби і до перемоги, яку скоро здобудемо!

- Роздумуючи над сучасними подіями, бачу ще одну проблему, про яку, на мій погляд, варто говорити. Хлопці, які повертаються пораненими фізично і психічно із зони АТО, не завжди сприйняті суспільством. Є певна межа між людьми мирного часу і людьми воєнного, які повернулися у мирний простір, але з іншим пережиттям, іншими емоціями, новим болем. Часто ми відмежовуємося словом «Герой» і не можемо вповні їх прийняти. Як, на ваш погляд, зруйнувати ці бар’єри?

– Наше суспільство взагалі не готове вповні сприймати неповноцінних людей. На мій погляд, проблема вкорінилася з часів радянського минулого. У Союзі людина була лише цінною тоді, коли могла виробляти певну продукцію, тобто коли була здоровою і робочою одиницею соціуму. Теперішні події, можливо, і є поштовхом для переосмислення людського життя. Також наша держава виявилася неготовою до системної реабілітації і боротьби із поствоєнним синдромом, адже до того часу ми жили мирно. Проте зараз вже є чимало середовищ – спеціальні центри, гуртки, навіть духовні реколекції, які мають на меті допомагати.  Тішуся, коли наші поранені хлопці з госпіталю виїжджають на візочках у місто, вони не соромляться своїх поранень.  Натомість люди мають звикнути до військових, більше спілкуватись з ними. На мій погляд, це радше позитивні тенденції, аніж негативні. Тому суспільство  має можливість по-новому осмислити все і прийняти не лише поранених Героїв, але загалом людей з особливими потребами. Бо нам не привили, на жаль, прагнення цінувати гідність іншої людини. Але зараз маємо шанс це змінити.

- Знову-таки часто, коли ти приходиш до хлопців, віддаєш їм багато уваги і тепла, виникає період духовної розрядженості, відчуваєш себе спустошеним. Гадаю, що у вас також бувають такі моменти. Як ви заряджаєте свої «духовні батарейки»?

– У мене був випадок, коли я служив у в’язниці. Однієї неділі було Євангеліє про оздоровлення. Після Літургії підійшов чоловік, який розповів мені про своє життя. Він був наркозалежним, мав багато виразок на тілі, які спричиняли біль. Проте чоловік почав ходити до храму, брати участь у Богослужіннях, змінювати орієнтири у житті, переосмислювати його. І ця духовна переміна вплинула на тіло, він навіть помолодшав. Тому Бог показав мені через історію життя цієї людини, що шанс на оздоровлення завжди є, навіть коли ми охоплені зневірою і відчаєм. Також кілька днів тому був свідком одного надзвичайного вчинку, коли зовсім небагатий чоловік дав велике пожертвування нашим пораненим хлопцям. Пригадав собі євангельську історію про лепту вдови. Тому важливо постійно акцентувати увагу на присутності добра, не зациклюватись на злі, поширювати ці добрі вчинки і надалі.

- Отче, ми вже більше року перебуваємо у стані війни, напередодні суспільство пережило трагічні події Майдану. Бачимо, що дуже часто трапляються  моменти зневіри і внутрішньої кризи. Які, на ваш погляд, є шляхи духовної реанімації?

– У Святому Письмі ми маємо дуже гарні рядки: «Слухай, Ізраїлю, Господь до тебе говорить». Маємо навчитись чути не лише Бога, але тих, які поруч. Пам’ятаймо про заповідь любові до ближнього. Я не маю на увазі героїчної і жертовної любові, але вважаю, що кожен з нас повинен навчитись хоча б поважати інших так, як би хотів, щоб його поважали. Колись гріх Адама і Єви називали «щасливою провиною». Мені не хотілося б називати так само сучасні воєнні події, та все ж разом з болем і стражданнями маємо у суспільстві багато позитиву. Протягом цього часу ми відкрили для себе чимало духовних авторитетів, наприклад, наших волонтерів, і, безумовно, звичайних хлопців, які йдуть на фронт задля великих цілей. Присутність сучасних Героїв – це своєрідний гумус для творення нового суспільства. Візьмімо приклад з медицини. Для допомоги хворому лікар повинен часто провести операцію, розрізати тіло і втрутитися у роботу  його внутрішніх органів, пролити кров. Щось подібне відбувається і сьогодні. Війна – це болісна операція для нашого суспільства, під час якої маємо розуміти цінність пролитої крові! Пригадуються слова Патріарха Йосипа Сліпого: «Народ, який не вміє пошанувати жертв, – нікчемний народ». Інколи,  проходячи повз дитячий майданчик, де я виріс, пригадую своїх друзів і сусідів. Багато з них сьогодні воюють, комусь часом треба берці передати, за когось помолитися. Я постійно ставлю собі запитання, а що я скажу їм, коли вони повернуться і спитають: «Де ти був у цей час?» Тому маємо знаходити у собі сили, не зневірюватись, а йти вперед, наскільки б це не було важко! Робити свою справу якісно, кожен на своєму місці! З нами – Бог!

Юліана Лавриш

Немає коментарів:

Дописати коментар