13.11.2011р. Б. / Ісус вимагатиме від нас звіту про плоди Своєї любові

Прожити життя, як паломництво, спрямовуючи погляд до Бога, Який нас створив, а оскільки створив для Себе, то є нашою остаточною метою та повнотою сенсу нашого життя. До цього, за словами Папи Бенедикта XVI, нас заохочує Христова притча про таланти, яку Святіший Отець коментував перед проказуванням молитви «Ангел Господній» у неділю, 13 листопада 2011 р., промовляючи опівдні до кількох тисяч прочан, що зібралися на площі Святого Петра.

Ісус розповідає про трьох слуг, яким пан, вирушаючи в дорогу, довірив своє майно. Двоє з них повелися добре, тому що подвоїли отримані кошти. Третій, натомість, заховав одержане. Коли пан повернувся, то двох перших похвалив, а третім був розчарований. «Цей слуга, який тримав захованим талант, не оцінивши його, зробив неправильний розрахунок: він поводився так, ніби його пан не мав ніколи повернутися, ніби не існувало того дня, коли він вимагатиме звіт про його дії», – сказав Святіший Отець, пояснюючи, що цією притчею Ісус навчає учнів добре користуватися дарами, отриманими від Бога, Який покликав кожну людину до життя й доручив їй певну місію для сповнення. «Було б нерозсудливим думати, що ці дари нам належаться, натоміть, відмовитися користуватися ними означало б не оцінити належно завдання нашого існування», – зазначив Бенедикт XVI, заохочуючи вірних взяти до серця заклик до пильності, який неодноразово зустрічаємо на сторінках Священних Писань.

Ця пильність, за словами Папи, означає поведінку людини, яка знає, що Господь повернеться та схоче побачити в нас плоди Своєї любові. «Милосердна любов є фундаментальним благом, який ніхто не може не старатися привести до плодів і без якого будь-який інший дар є марним. Якщо Ісус полюбив нас настільки, що віддав за нас Своє життя, як ми можемо не любити Бога усім, що є в нас, та не любити щирим серцем одні одних? Лише практикуючи любов, також і ми зможемо взяти участь в радості нашого Господа. Нехай Пречиста Діва Марія буде для нас вчителькою дієвої та радісної пильності на шляху до зустрічі з Богом», – побажав Бенедикт XVI.

Джерела:  Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

БОГ - УКРАЇНА - СВОБОДА

ІГОР ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: «УКРАЇНА НЕ ВСТАНЕ З КОЛІН ДОТИ, ДОКИ УКРАЇНЦІ НЕ СТАНУТЬ НА КОЛІНА ПЕРЕД БОГОМ І ЙОГО ПРАВДОЮ — ЦЕ АКСІОМА!»

Ігор Загребельний є членом ВО «Тризуб» ім С. Бандери і вірним Української Греко-Католицької Церкви. Був заарештованим у справі пам’ятника Сталіну. 

Трапилося так, що Ви зазнали політичних переслідувань і були заарештовані за антикомуністичну діяльність. Чи можете Ви щось розповісти про цей період?

 

– Сидячи за гратами, часто пригадував слова одного вірша, котрий я написав чи то в 9-му, чи в 10-му класі. Починався той вірш наступним чином:

В смердючу тюрму я хочу сісти за волю,
Я хочу згоріти до тла у вогні
За щастя народу, за його долю,
Щоб попіл один лишивсь по мені...

І далі в цьому ж стилі. Часто ловив себе на думці, що це моє,  так би мовити,  «поетичне бажання» збулося, тож мені нема чим перейматись, можу вважати себе щасливим, адже мої юнацькі мрії збулися... (сміється). 

Насправді ж, протягом періоду ув’язнення (а це 9 місяців) відчував себе по-різному: різними були психо-емоційні стани, різнилися між собою світоглядні акценти. Я зараз в тому віці, що юнацький максималізм і ультраромантична налаштованість значною мірою згасають і доводиться дивитися на світ більш прагматично. Тому, на жаль, сприймав своє ув’язнення без піднесеного пафосу. Потрапив би я за грати років у 18-19, внутрішні переживання були б зовсім іншими... 

Та з іншого боку, прагматичне, «тверезе» сприйняття та осмислення власного життя також дало свої позитивні  плоди. В решті решт, я – християнин, а  християнин завжди має бути певною мірою дитиною, дивитися на світ з дитячою простотою. З огляду на це, мене завжди зігрівала та думка, що моя жертва – як і попередня націоналістична діяльність, так і перебування в ув’язненні – є милою Богу. 

Що Вас найбільше пригнічувало у період арешту, що завдавало найбільших терпінь?

 

– Зрозуміло, що людина, котра очікує на вирок суду, знаходиться у своєрідному «підвішеному» стані: перед нею – невідомість, «великий знак питання», відсутність можливості будувати вірогідні плани і відчувати себе господарем власного життя. Це відчуття безумовно гнітить. 

Що ж до найбільших  терпінь, то, напевно, вони мали  антропогенний характер. Йдеться, насамперед, про «аборигенів» СІЗО. Звісно, не було нічого такого, що мало місце в 40-50-х роках минулого століття, коли кримінальних злочинців направляли проти політв’язнів. У мене зі співкамерниками не було жодних серйозних конфліктів. Річ в іншому – у самій атмосфері, у ментальності людей. Адже у тюрмі відчуваєш отой рафінований дух урбанізовано-русифікованого Сходу України, дух національної і соціальної маргіналізації – люмпенський смог руйнації культури. 

Звісно це буде певним перебільшенням, але відчував себе західним місіонером серед східних варварів... Але це, з рештою, зіграло свою позитивну роль і укріпило мою віру у власні переконання: я на власні очі побачив, що значить жити без Божої Правди, що значить втратити власне національне «Я»; побачив, до чого насправді призвела більшовицька інженерія у сфері душ, помножена на мутанто-продукуючу генетику лібералізму...

 

Є така інформація, що навіть у період арешту Ви писали аналітичні статті? То скажіть будь-ласка, над якими темами Ви розмірковували і чи були ті матеріали десь опубліковані?

 

– Дійсно писав. Ніколи не мав стільки вільного часу... Публікувався переважно на релігійних сайтах, тематика була відповідною. Приємно було усвідомлювати, що за ґратами, в умовах «ізоляції від суспільства» можу приносити тому ж таки суспільству певну користь. У своїх роботах намагався нести людям правду – даруйте за філософську термінологію – але йдеться про правду як категорію не лише гносеологічну, а й онтологічну, про Правду з великої літери. Зараз людям дуже бракує такої Правди – вони звикли до девальвованої інформації... 

А що Ви можете сказати про поточну діяльність організації ВО «Тризуб»?  

– Буду дуже лаконічним. Хвиля репресій лише зробила Організацію сильнішою. Багато інших організацій про такий пропагандивний ефект, про такий «PR» лише мріють... Сподіваюся, «Тризуб» використає цей капітал  з користю для себе і для всієї країни. 

Як Ви оцінюєте поточну політичну ситуацію в Україні?

 

– Як надзвичайно складну. З одного боку, наростання кризи містить у собі величезний потенціал змін на краще – це, звісно,  якщо мислити революційно. Проте, з іншого боку, нинішній стан суспільства навіює не вельми оптимістичні прогнози. Я вже говорив, що людям бракує Правди... У Святому Письмі є такі слова: «Пізнайте Правду – і вона визволить вас». З огляду на це, досить важко говорити про визволення... 

Яку правду і яке визволення Ви маєте на увазі?

 

– Ту правду, що є не лише людина, але й її Творець, і що саме Він – Творець , Господь – має бути центром нашого світогляду і мірилом наших цінностей. Ту правду, що не можна матеріальне ставити понад духовне, гріш понад честь, вигоду понад любов... Правду відповідати на Боже покликання, бути собою, бути вільним... 

Що значить «українцям бракує Правди»? Це значить, вони забули про Бога і про власне покликання, що вони керуються дуже непевним світоглядом, мають досить відносні цінності. Наше суспільство тоне у болоті матеріального животіння, томиться у суєті, не дивиться на Небо, а якщо не дивитися на Небо – неодмінно потрапиш у багно. 

От борсаються українці у багні «на нашій, не своїй землі», як писав Шевченко... Визволитись по-справжньому – це поставити ідею, дух, принцип понад матерію. А чи так роблять українці? Ні! Головний подразник, що стимулює зростання протестних настроїв – погіршення соціально-економічної ситуації, звідси і досить приземлені вимоги. Так не переможеш систему, що узурпувала владу! 

Шлях до національного і соціального визволення, до перемоги над антиукраїнською і антинародною системою кримінально-олігархічного капіталу – у духовному визволенні! Україна не встане з колін доти, доки українці не стануть на коліна перед Богом і Його Правдою – це аксіома! 

Є такий  досить оригінальний напрямок контекстуальної теології як теологія визволення. Він виник у Латинській Америці як результат прагнення поєднати євангелізаційну місію Церкви із місією революційних соціальних перетворень. Безумовно, представники теології визволення допустили чимало хиб, позаяк занадто захопилися марксизмом. 

Однак сам факт виникнення цього богословського напряму досить повчальний. Зараз українцям потрібна своя теологія визволення – звісно ж, не лівацька, але постгеноцидна, постетноцидна, посттоталітарна, антиімперська, антиглобалізаційна і антикапіталістична. Нам потрібна така теологія визволення, котра мобілізуватиме людей до боротьби з несправедливістю – несправеливістю національною, соціальною, економічною, – але не буде перетворювати їх на рабів дочасних благ, а навпаки –  підноситиме до Бога. 

До речі, хочу порадити читачам Вашого сайту останні публікації о. Олега Гірника – там вони можуть знайти чимало цікавих думок щодо перспектив української контекстуальної теології. 

А над чим найближчим часом плануєте працювати Ви? (Звісно, маю на увазі інтелектуальну працю)

 

– Актуальних і перспективних тем зараз дуже багато. Насамперед доводиться концентрувати свою увагу на поборюванні деяких хибних стереотипів, котрі укорінилися у вітчизняній гуманітаристиці. Звісно, я усвідомлюю свої скромні можливості, але не можу собі дозволити сидіти склавши руки.

Стереотипи бувають різні: імперські, антиукраїнські, антихристиянські, псевдохристиянські, ура-патріотичні... Фронтів багато, тож доводиться застосовувати «точкові удари». Так, це значною мірою розпорошує сили, однак – надіюся – все ж приносить свій позитивний результат. 

Наразі працюю над релігієзнавчою тематикою, а також деякими історіософськими проблемами. Багато творчих задумів виникло в часи мого перебування за ґратами;  буду дуже щасливий, якщо реалізую хоч половину запланованого. Хочу зробити певні історіософські нариси щодо занепаду Західної цивілізації – своєрідну спробу християнсько-традиціоналістичної ревізії європейського минулого. 

Дуже багато людей ще й досі вірить у так званий «прогрес», однак, на моє глибоке переконання, історія Європи починаючи з 14 ст. – це історія регресу, історія занепаду, історія деструкції побудованої на засадах християнства середньовічної цивілізації. Звісно, про це вже писалось – згадаймо Шпенглера, Генона, Еволу... Та простір для думки залишився. Тим паче, слід уникати одного лишень теоретизування, прагнути того, щоб текст не лишався сухим набором літер, але й спонукав до дії. 

Також хочу зазначити, що концепцію традиціоналістичної ревізії можна застосовувати і щодо сучасних явищ – того ж таки постмодернізму. З позицій християнського традиціоналізму можна не лише оцінювати минуле, але й будувати стратегію і тактику нашого прямування в майбутнє. Коротко кажучи, роботи багато... 

Творчого Вам натхнення!

 

– Дякую.

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

11.11.2011р. Б. / Догналівська секта тероризує львівські ЗМІ

 Матеріали львівських журналістів про прес-конференцію католицьких єпископів України не на жарт розворушили осине гніздо догналівців. Нагадаємо, що саме на цій конференції католицькі єпископи України оприлюднили спільне звернення до вірних і всіх людей доброї волі щодо псевдокатолицьких рухів, спільнот, які себе називають католицькими, маскують під католицьких. Одним із ЗМІ, куди завітали агресивно налаштовані догналівці, стала газета ”Львівська Пошта”.

Як розповіла Ольга Хворостовська, дві особи в одязі василіанських монахинь вимагали в редакції надрукувати лист-спростування їхнього ”єпископа” Маркіяна  на її матеріал ”Обережно, секта!” Наголошували на тому, що журналістка, перед тим, як писати свій матеріал, не вислухала їхнього погляду. При цьому вони принесли також письмове звернення до газети, цитуємо: ”…після перегляду вашої статті під назвою ”Обережно, секта!”, яка є брутальним очорненням і розпалюванням релігійної ненависті, надсилаємо вам нашу відповідь. Просимо вас, щоб ви опублікували наш висвітлюючий коментар в повному і неперекрученому вигляді, як сатисфакцію за брутальне очорнення наших вірних єпископів. Якщо цього не зробите, то за ті очорнення, яких допустилися церковники – Мілян, Трофим’як і Вільчинський, на вас лягає повна відповідальність разом з усіма наслідками”. Коли ”монахині” почули аргументи журналістки про те, що редакція не збирається вислуховувати позицію ніде невизнаної організації проти офіційної заяви офіційних представницьких органів, та відмову друкувати листа, який, до речі, містив традиційні догналівські звинувачення у єресі очільників УГКЦ, то почали звинувачувати редакцію у непрофесіоналізмі, говорили про те, що всі їх переслідують, змовилися проти них та ведуть кампанію, а вони – єдино правильні та єдино правовірні. На запитання Ольги Хворостовської,  які ЗМІ звертаються до них за коментарем, ”сестри” промовчали, натомість пообіцяли, що газету ”Львівська Пошта” скоро закриють і, звісно ж, додали про численні кари, як з боку влади, так і від Бога. Тільки-но журналісти зітхнули з полегшенням після візиту гостей, як вони повернулися з новою вимогою – подати їм у письмовому вигляді пояснення, чому редакція не буде друкувати їхнього спростування. При цьому ”монахині” поводилися так настирливо, наче редакція зобов’язана прислухатися до них.

Редакція газети ”Львівська Пошта” є далеко не єдиною серед тих, до яких навідалися догналівці. Вони також активно, причому вже вдруге, намагалися довести журналістам газети ”Експрес”, що і як треба писати про них. Уперше сектанти зреагували на матеріал Олени Ковальської та Юлії Курій ”Не наближайся, бо прокленемо!”, що стосувався захоплення каплиці на вулиці Плуговій 6.

Вони тоді хотіли, щоби проти нас порушили кримінальну справу, розповідає Олена Ковальська, писали про це Могильову до Києва. Хотіли, щоб ми спростували ту інформацію, написали нам листа, але найцікавіше, що вони зробили таку акцію протесту біля нашого офісу, де був кобзар і грав на кобзі. Біля нього були люди, які роздавали всім, хто йшов попри редакцію, листівочки, в яких розповідалося про їхню секту, і там була інформація, що Олена Ковальська і Юлія Курій, моя колега, з якою ми разом готували матеріал, їх очорнили, обізвали сектантами, а вони насправді такими не є, що нам тільки дорога до пекла, бо ми такі погані.

Оскільки тоді їх попросив піти звідти дільничний міліціонер, наступний протест обійшовся вже без такої багатолюдної акції, але з численним аргументами проти. Це стосувалося матеріалу Богданни Мартиник про спільне звернення єпископів України щодо псевдокатолицьких рухів, спільнот, які себе називають католицькими, маскують під католицьких.

Пані Богданні, каже Олена Ковальська, ”монахині” принесли в редакцію і передали друкований матеріал, а також в електронному варіанті, на диску, де її стаття була розбита на цитати, і до кожної було пояснено, що там не так написано. Вони вимагають спростування наших матеріалів, неодноразово приходять до нас і  хочуть говорити з головним редактором.  

Зважаючи на розвиток такої ситуації, бачимо, що догналівська секта пробує залякати львівські ЗМІ, примусити журналістів висвітлювати події так, як це подобається догналівцям, в котре доводячи, що вона – догналівська секта, є небезпечною для суспільства організацією.

 

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

10.11.2011р. Б. / Що радує українців різних регіонів

Найбільш радісними є мешканці Півночі, передовсім Києва, Заходу та Центру України. Найменш радісними є мешканці Донбасу. Водночас українці на Заході країни - лідери за відчуттям радості від молитви. 

 

Такі результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного 17-27 вересня на тему радості. 

Захід України виразно лідирує за показниками радості від родини та дітей, роботи, пісні та молитви (церкви). Як і два року тому молитва (церква) приносить найбільше радості греко-католикам. 

Мешканці Центральної України відносно більше отримують радість від днів народження та подарунків, а також хатньої роботи та домашніх тварин. За цими критеріями вони дуже схожі до мешканців Півдня, які, крім того, абсолютні лідери за відчуттям радості від перегляду телевізора. 

Українці на Сході країни – абсолютні лідери за відчуттям радості від грошей. Це єдиний регіон, де від грошей радіють більше, ніж від друзів. Водночас тут люблять бувати на природі і значно більше радіють відпусткам та подорожам, ніж в решті регіонів. Також тут радіють від днів народжень і подарунків, від шопінгу та їжі. 

Музика, кіно, книжки, театр значно більше приносять радості мешканцям Півночі країни, передусім Києва. 

Родина приносить радості однаково як мешканцям міст, так і сіл. Водночас, друзі, гроші, подорожі, книжки та Інтернет більше захоплюють городян, а діти, подарунки, хатні справи, церква та пісні – мешканців сіл.

Терміни проведення дослідження – 17 – 27 вересня. Аудиторія дослідження: населення України віком від 18 років і старші. Вибіркова сукупність: 2000 респондентів. Метод дослідження: особисте формалізоване інтерв’ю згідно з опитувальником (face to face). Помилка репрезентативності дослідження (з ймовірністю 0,95): для значень близьких до 50% похибка становить не більше 2,2%, для значень близьких до 30% - не більше 2%, для значень близьких до 10% - не більше 1,3%, для значень близьких до 5% - не більше 1%. 

За матеріалами: Zaxid.net

Джерело:  КРЕДО

"...Візьму на себе відповідальність перефразувати зміст опитування і висловити його так: 1. Про що думають українці Заходу і Півночі України? - Про Бога й Україну!  2. Про що думають українці (ілі тоже украінци) на Сході і Півдні України? - Про ковбасу!..."

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід, м. Кам'янське 

08.11.2011р. Б. / Кардинал Джанфранко Равазі: Подобається це священикам чи ні, але вони мають знати, що їхня паства сьогодні складається з «дітей телебачення та інтернету»

 

Глава Папської Ради у справах культури кардинал Джанфранко Равазі вважає, що проповіді, з якими виступають перед паствою католицькі священики, нерідко виявляються дуже "сірими". Щоб подолати їхній "смуток" ватиканський єрарх запропонував "оживляти" їх "скандалами", взятими з біблійних переказів.

На думку Равазі, який виступив на конференції в Римі, шаблонність і занудність церковних проповідей може призвести до того, що вони можуть стати просто нецікавими й непотрібними для пастви, привченої до енергійного стилю подачі матеріалів на телебаченні та в інтернеті.

Як вважає кардинал, стиль телевізійної та онлайнової інформації "вимагає від нас, щоб ми були неперевершеними та гострі, зосереджувалися на суті справи, зверталися до барвистих описів".

Занадто багато священиків використовують суху і сумну богословську мову, а замість цього їм треба було б приправити свої проповіді яскравими історіями, що містяться в Біблії, яка набагато частіше вдається до живих образів.

Twitter, на думку кардинала, теж може стати ефективним способом поширення Слова Божого.

"Ми маємо пам'ятати, що проповідь віри може бути проголошена не тільки з церковної кафедри. Тієї ж мети можна досягнута і за допомогою 140 знаків повідомлення в Twitter".

Кардинал Равазі відомий як шанувальник нових ЗМІ, є автором блогу на інтернет-сайті шанованої щоденної фінансової газети Італії Il Sole 24 Ore. Подобається це священикам чи ні, але вони мають знати, що їхня паства сьогодні складається з "дітей телебачення та інтернету", переконаний він.

За матеріалами: newsru.com

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

07.11.2011р. Б. / Глава УГКЦ відповість на запитання під час веб-конференції

 

8 листопада, о 12-00, на tochka.net відбудеться веб-конференція Блаженнішого Святослава (Шевчука), Глави Української Греко-Католицької Церкви.

Усі зацікавлені можуть поставити свої запитання за цим посиланням

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

07.11.2011р. Б. / Політолог пропонує назвати Львівський аеропорт на честь митрополита Шептицького

 

Спостерігаючи за запеклими дискусіями щодо того, як назвати міжнародний аеропорт у Львові, ми з відомим галицьким інтелектуалом Юрком Прохаськом наштовхнулися на предивну думку – а чи не примирить галичан між собою, а також галичан і не галичан, така промінентна постать, як постать Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Це людина, як впродовж 45 років була провідником усього західноукраїнського суспільства. Більш потужної особистості у нашій новітній історії просто не було. Не гоже нам було її забути. А так ніхто і не згадав...

Хтось може сказати, що немає традиції називати аеропорти іменами церковних достойників. На що маємо просте спростування – аеропорт у Кракові названий іменем великого Папи Івана Павла ІІ. Краків гордиться своїм кардиналом.

Гадаю, що найдостойнішим виходом з цієї нашої львівської та галицької дискусії було б саме таке рішення. Не думаю, щоб якась політична сила, окрім, хіба, комуністів, була проти.

Навіть нацисти розуміли, ким був Андрей Шептицький для українців – так і не відважились його арештувати і після особистого листа Гітлеру з осудом репресій, які вони чинили у Галичині.

Те саме стосується і комуністів – тодішній перший секретар Микита Хрущов тільки бездіяльно спостерігав за велелюдною похоронною процесією великого Митрополита з вікна другого поверху Картинної галереї – а вулицями Львова плила і плила ріка осиротілого народу. І був це, ой який не простий, 1944 рік.

Гадаю, що представлені у Львівській міській раді фракції політичних партій могли б прислухатися до цієї на загал найбільш розумної та вдячної щодо Великого Митрополита думки. Тим більше, що не одна з них признається до своїх християнських коренів.

Тарас Возняк - Політолог, засновник та головний редактор Незалежного культурологічного часопису Ї, що з 1989 року видається у Львові.

Джерела: blogs.pravda.com.ua

Мандрівники Христа Царя