Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 10 лютого 2013 р.

10.02.2013р. Б. / НЕБЕЗПЕКА ЛІБЕРАЛЬНОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ


Минулого тижня префект Конгрегації віровчення Його Високопреосвященство Архиєпископ Герхард Людвіг Мюллер у своєму інтерв’ю сказав фразу, яка хоча й змальовує уже роками відому ситуацію, усе ж таки стала предметом чергових нападок на Католицьку Церкву.
 
 
 
Саме ця заява викликала чергові нападки на Церкву в ЗМІ.
 
Нічого дивно, тоталітаризм усіх мастей нічого так не боїться, як викриття власної тоталітарності. А поведінка сучасних неолібералів, які у багатьох країнах Заходу прийшли до влади, мало чим різниться від поведінки французьких якобінців, московських комуністів чи німецьких націонал-соціалістів.
 
 
Усякий тоталітаризм прагнув перетворити кожну людську особистість на гвинтик суспільного механізму, нацизм заради панування арійської раси, комунізм заради панування пролетаріату, фашизм заради держави, як такої. Теперішній лібералізм не висуває вимог до панування будь-кого, він, подібно до диявола у геніальному виконанні американського актора Аль Пачіно у фільмі «Адвокат диявола», прагне бути істинним гуманізмом – визволителем людини від будь-яких оков.
 
Це визволення має зайти настільки далеко, що фактично заперечує не тільки моральні, етичні та суспільні обмеження людини, але й саму її біологію. У цьому помічником має стати не тільки визволення маргінальних груп суспільства, яким уже й назву змінено на «ранимі групи», і перетворення тих груп на тих, хто диктує більшості, що є нормально, а що – ні, але й суперсучасні технології, які за допомогою різноманітних імплантатів мали би перетворити людину на безсмертне і майже всемогутнє єство.
 
Тобто знов і вкотре людству пропонується програма побудови раю на землі і цього разу не менш радикальна, аніж усі її попередники. І знову не враховується одне невеличке «але», яке полягає в простій істині: людина є сотворена Богом. І той, Хто її сотворив, не просто її сотворив і пустив у світ існувати. Він, окрім всього іншого, як добрий Майстер, дав пояснення тому, як функціонує людина, своєрідну інструкцію – Біблію, а що Він вірно передбачив, що, як і кожен текст, цю інструкцію по-різному можна витлумачувати, то дав і того, хто берегтиме правдивий зміст цієї інструкції – Церкву. І в Церкві навіть встановив окрему функцію для того, щоб люди мали правдиве тлумачення цієї інструкції – Петрове служіння, що його вершать наслідники святого Апостола Петра.
 
І сама згадка про це не може лишати архітекторів нового світового порядку, нової парадигми в спокої. А ще додати кількість християн, серед яких католики становлять левову частку!
 
Людина має бути перевершена, на зміну їй має прийти надлюдина, надістота – цей ніцшеанський імператив є кінцевою ціллю нової парадигми постгуманітарної епохи, яка уже почала витісняти епоху постмодернізму. На зміну «безідеологічному» часу приходить час тотальної диктатури релятивізму. І на шляху до повного встановлення дегуманізованого ліберального суспільства і встановлення панування надлюдини стоїть християнство та юдаїзм з їхнім покликанням на Абсолют, з їхньою етикою пошанування людського життя, святості подружніх відносин, приймання дітей, як Божого дару, неприйняттям «нормальності» сексуальних збочень, абортів, евтаназії, поклоніння творінню, а не Творцю. Вимоги християнської і юдейської моралі абсолютні, вічні й освячені закони Самого Бога.
 
Тому й сучасні ліберали прагнуть змести з лиця землі те, що їм стоїть на перешкоді. І то найперше Церкву, яка утіловлює новий Божий народ й Ізраїль - символ незнищенності вибраного Божого народу Старого Завіту.
 
Але ж промови неолібералів, їхні тексти сповнені боротьби за права знедолених, маргіналізованих меншин. І хіба це не диво, що ті, хто начебто воює проти проявів антисемітизму, хотіли би бачити Ізраїль перетворений в румовища і попіл? Ті, що закликають до толерантності до меншин, тероризують християн як тільки можуть і де тільки можуть? Ті, що закликають до демократії насилу накидають свій світогляд людям інших світоглядних позицій?
 
Зовсім ні. Людина не є схильною приймати зло у чистому його вигляді. Тому для успішності пропаганди потрібно масам зло продати під виглядом добра. Так завжди поступали усі тоталітарні режими, так завжди поступають усі злочинці - вони переконують усіх, що не чинять зло, а добро. А тоталітарна сутність нинішнього неолібералізму порівняно легко вичитуюється з кардинальної розбіжності їхніх слів й вчинків, їхніх реальних діл і способу поведінки.
 
Легко передбачити, що ліберальний експеримент з побудови раю на землі закінчиться так само, як і його попередники: або пропаде, як ідея, або проллє потоки крові.  А тоталітаристська поведінка лібералів, їхня ненависть до інакодумаючих, спосіб ведення дискусії (навішування бірок на противників, спроби особистої дискредитації противників, неаргументовані верески, некерована агресія), недемократичне накидання своїх світоглядних переконань більшості суспільства, спроби прикриватися начебто наукою – усе це, зважаючи на історичний досвід нацизму, фашизму, комунізму, якобінства, масонських революцій Латинської Америки, дає змогу зробити невтішний прогноз: якщо ліберали утвердяться при владі, то країни тоталітарного лібералізму чекають страхіття переслідування і нових Голокостів. Саме на цю небезпеку, здається, і хоче Церква звернути увагу суспільств, яких це стосується. З одного боку, ми з полегшенням можемо зітхнути в Україні: «Заким воно до нас прийде, то ше ся всьо змінити може». Це правда.
 
Але не слід забувати, що ще 20 років тому такий сценарій подій на Заході видавався повністю фантастичним маренням, а тепер він уже набрав загрозливих обрисів реальних подій. Це з одного боку. З іншого, не слід забувати, що українське суспільство, за винятком хіба що Галичини, і то дуже умовно, є досить таки серйозно секуляризованим. Воно, не дивлячись на високий рейтинг довіри до екс-Глави УГКЦ Блаженнішого кардинала Любомира Гузара, у своїй суті є протикатолицьки настроєне, що більше, християнство у ньому присутнє скоріше у вигляді недобитої більшовиками народної традиції, як реально масового віросповідання. Тоталітарні тенденції теперішньої влади також мусять насторожувати. Не слід себе потішати мнимою прихильністю влади до московського православ’я, адже воно вже випробуване і царатом, і більшовиками, як надійний політичний інструмент тоталітарної держави.
 
І це тільки одна сторона медалі. Інша проблема, що українське суспільство так і не позбавилося тоталітарного менталітету. Навіть Галичина, де все ж таки більшовикам не вдалося до кінця витравити елементи плюралістичного менталітету, проявляє схильність до тоталітаристських тенденцій.
 
Схильність галичан до абсолютизації власних цивілізаційних та культурних цінностей нічим не є меншою від такої ж схильності киян чи донецького пролетаріату. В нашому суспільстві глибоко вкорінена схильність до накидання своєї волі іншим, не дивлячись на їхню реакцію на таке ґвалтування чужого світогляду. «Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого» - так і не стало правилом поведінки українських громадян. У нас радше запанувало провило: «Моя свобода закінчується там, де починається сила іншого» - а це принцип суспільного дарвінізму – хто сильніший, чисельніший – той виживає, хто слабший, менш чисельний – той гине.
 
Тому ліберальна дегуманізація має всі раціональні підстави стати у нашому суспільству противагою усе більшій вже не дегуманізації, а просто таки загрозі фізичного існування особистості у здичавілому суспільстві.
 
Але українське суспільство має шанс. Дещо утопічний, але таки шанс. І його основою мало би стати не відродження якихось примарних духовних цінностей, а правдива і всеохоплююча онова християнства в Україні. Але вона може стати реальною лише тоді, коли християнські конфесії в Україні навчаться, принаймні, шанувати відмінності одна одної, а не зчиняти постійні ґвалти-крики, як тільки хтось, виходячи зі своєї інакшості, перестає вписуватись у чиїсь рамки віртуальної реальності.
 
Але для того потрібно відкинути політику, як засіб міжхристиянських стосунків в Україні, перестати плести хитромудрі сплетіння ниток інтриг, щоб когось обдурити, кимось зманіпулювати заради осягнення своїх інтересів.
 
Поле для євангелізації українського суспільства – неорана цілина. Місця для праці усім вистачить. А постійне самозакохане возвіщання всюди і всім про канонічність, про канонічні території, накидання власних еклезіологічних ідей, постійне говоріння про екуменічні ідеї – це лише вираз браку правдивого християнського бачення українських реалій.  І присутність різних християнських конфесій та їхня взаємна співпраця на суспільно-політичному плані, особливо у взаємовідносинах з державою та суспільством, можуть стати багатством християнської України, а не причиною роздорів і конфліктів.
 
Екуменізм в Україні – мертвий, принаймні на офіційному рівні – немає офіційного діалогу між найчисельнішими українськими конфесіями – УГКЦ, УАПЦ, УПЦ МП, УПЦ КП, РКЦ. А наскільки відомо, спроби діалогу між УАПЦ та УПЦ МП так нічим і не завершились. Тому не слід забувати про ці реалії. Та й правдивого бажання до реального діалогу не видно. В протягнену до діалогу і примирення руку УГКЦ неодноразово плюнули, і ця рука повисла у повітрі.
 
В частини англікан бажання реальної єдності було – воно вродило діалогом, а пізніше й спеціальними Ординаріятами для колишніх англікан. Виражаючись словами владики Венедикта Алексійчука: «…модель унії знову себе виправдала, і нещодавно Вселенська Церква отримала нових “уніятів” в Англії – колишніх англікан, які бажають жити в єдності Вселенської Католицької Спільноти, у повному сопричасті Церкви. Їхній лідер Кіт Ньютон сказав: “Після Другого Ватиканського Собору ми повірили, що єдність можлива, і ми просто йшли до тієї єдності”. Отож ця модель не лише виглядає доброю, а й функціонує так само ефективно в сучасних умовах. Звичайно, ще не вся Церква Англії приєдналась, а лише якась її частина, але спостерігаємо чудову динаміку: щомісяця кілька десятків їхніх спільнот входять до лона Католицької Церкви. Саме життя показує реальність унійної моделі єдності. Після цього засуджувати унію як модель церковної єдності може хіба що той, хто цієї єдності бажає лише на словах, а не в реальності.»
 
І але з сумом доводиться констатувати, що реального бажання до єдності серед українських християн нема.
 
Тому не слід накидати те, що в реальності є бажанням незначної меншості у православних церквах чи імперативом самого буття Церкви меншості – УГКЦ. Православним слід позбутись реальних фобій одних від одних. Бо стільки відчуження, як між українськими православними нема напевно навіть між православними і католиками. Часом складається враження, що єдиною точкою, яка їх об’єднує є ненависть до греко-католиків. Слід також зрозуміти, що часи безроздільного панування певної конфесії на окремо взятій території пройшли безповоротно. І православним слід позбутися фобії співжиття на одні території з римо-католиками, греко-католиками чи протестантами.
 
Лібералізм та його диктатура релятивізму – це спільна загроза для всіх дітей Авраама, не залежно від того, чи вони є його дітьми по крові чи по вірі. І відсутність реальної, нормальної християнської толеранції одних до одних, культивування антисемітизму у певних, буцімто християнських середовищах (хоча б для прикладу, що «Протоколи сіонських мудреців» продаються в церковному магазині Почаївської Лаври), постійні спроби зі сторони православних монополізації українського релігійного простору, в теперішніх обставинах не лише до нічого доброго для них не приведуть, а тільки створять додаткове поле уже не для міжхристиянської напруги, а уже і повне відчуження між ними самими і рештою християн, яке тільки пришвидшить розгром православ’я в Україні зі сторони войовничого лібералізму.
 
Від позиції самих православних України залежить їхнє виживання у майбутньому зударі лібералізму й християнства. А ми мусимо укріпляти себе і своїх у вірі, надії й любові та пам’ятати, що, можливо, завтра доведеться проявити милосердя і любов до тих, хто, називаючи себе християнином, сьогодні веде дошкульну війну проти Католицької Церкви, приймаючи їх в спасенний Христовий ковчег, керований Намісником Христовим, кожночасним Наслідником Святого Апостола Петра.

 о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар