
Ігор Загребельний
(Нинішній в'язень сумління (Запорізьке СІЗО), член ВО "ТРИЗУБ" ім. С. Бандери)
Джерело:
КРЕДО
Адвокати вимагатимуть відшкодування моральних збитків за тримання в СІЗО членів ГО ВО «Тризуб» ім. С.Бандери, звинувачених у пошкодженні пам’ятника Сталіну в Запоріжжі.
Про це повідомив кореспонденту УНІАН адвокат обвинувачуваних Сидір КІЗІН, який водночас очолює Житомирську обласну організацію ВО "Свобода".
За його словами, "спочатку хлопцям інкримінували хуліганство, потім – заподіяння збитків у особливо великих розмірах". "Звинувачення - абсурдне. На судовому засіданні прокурору ставили питання: в чому воно полягає? Їх звинувачують у пошкодженні чи знищенні майна? Він на це не зміг відповісти", - зауважив С.КІЗІН.
"Шкода може бути нанесена тільки у разі набуття права власності на нього. В цьому випадку цей пам`ятник встановлено незаконно. Є припис про його демонтаж та постанова про штраф. Прокуратура Запорізької області мала б через суд зобов`язати Компартію демонтувати пам’ятник. Правда, це зробили хлопці. Вони ще можуть попросити, щоб їхні роботи оплатили", - додав С.КІЗІН.
Він зазначив, що адвокати також вимагатимуть закриття кримінальної справи, порушеної проти "тризубівців".
Довідка УНІАН. Пам`ятник Сталіну в Запоріжжі було встановлено 5 травня 2010 року на території Запорізького обкому КПУ. 28 грудня 2010 року невідомі пошкодили бюст Сталіна, відрізавши голову. В новорічну ніч стався вибух на території Запорізького обкому КПУ, внаслідок чого пам`ятник Сталіну було повністю зруйновано.
"Правоохоронні" органи за підозрою в пошкодженні пам`ятника Сталіну в Запоріжжі затримали понад 10 членів ВО "Тризуб".
13 квітня Жовтневий районний суд Запоріжжя випустив з-під арешту членів ВО «Тризуб» на поруки народних депутатів від «Нашої України».
Джерело:
УНІАН18 квітня 2011 року в УНІАНІ тризубівці, звільнені нещодавно із запорізького СІЗО на поруки народних депутатів, і їхній поручитель Андрій Парубій розповіли громадськості про те, як вони прожили ці три місяці.
Андрій ТАРАСЕНКО розповів, що організація «Тризуб» одразу ж узяла на себе спилення голови Сталіна, і сказав, що з боку співкамерників хлопцям не було за це ніякого осуду, Сталіна ніхто не любить. Він подякував усім, хто допомагав у звільненні хлопців – писав про них, брав на поруки, збирав кошти, передавав передачі. «Теперішній режим ми називаємо режимом внутрішньої окупації. Я сподіваюсь, що вчинок хлопців буде ще одним кроком для об’єднання національно орієнтованих сил у боротьбі проти цієї антиукраїнської системи, як пару років тому певним кроком було пошкодження ідола Леніна на Бесарабці. Я сподіваюся, що у майбутньому режим внутрішньої окупації буде нам робити таких подарунків все більше і більше – робити якісь антиукраїнські кроки, які будуть українців об’єднувати. І недовго йому тоді лишиться жити. Для цього це все робилося, для цього ми і живем, і сподіваюся, що в найближчому майбутньому ми поборемо цей режим і збудуємо самостійну соборну державу».
Роман ХМАРА (на фото праворуч): Вчора ми повернулися з Холодного Яру. Ми проводимо паралель між подіями тих часів і нинішніми, з якими зіштовхнулися у державі Україна. Складалося таке враження, що на дворі 22-24-й рік. Нам довелося це пережити, і я вважаю, що ми гідно це пережили. Виникало багато питань, чи були катування. Я не вправі давати оцінку, хочу лише розповісти, що саме було з нами, а фахівці дадуть цьому визначення.
Затримували нас в Івано-Франківській області, не пояснюючи причин. Доставивши до міста Івано-Франівськ, з нами проводили слідчі дії, нам інкримінували незрозумілі справи, до яких ми непричетні. Потім 11 січня нас було чартерним рейсом доставлено у Запоріжжя, де розміщено кожного окремо у різних райвідділах. Нас привезли 5. Я знаходився у Ленінському райвідділі з 11 по 25 січня. Весь цей час знаходився у тих умовах, де люди мають бути не більше доби, до вияснення обставин. Не було ніяких умов - ні води в тій камері, ні туалету, про харчування взагалі мовчу. Навіть доводилося стукати в двері, і коли чергові звертали на нас увагу, ми їх тільки дратували. Щоб попроситися в туалет, треба було лупити ногами в двері години три.
Коли перевели в СІЗО, перед цим мало бути якесь медичне обстеження, його не було. Але стало краще, бо в СІЗО хоч годують.
Крім того, нас ховали від адвокатів і рідних, не давали змоги повідомити, де ми знаходимось.
Кожна свідома людина має зробити висновок, чи це були тортури, чи катування, чи, можливо, хтось подумає, що нічого взагалі не було.
Анатолій ОНУФРІЙЧУК (на фото ліворуч): "Я думаю, що у вас багато запитань накопичилося саме до мене, тому що всі ви знайомі з моїм зверненням до громадськості з приводу катувань, які відбулися по відношенню до мене у застінках СБУ. 19 числа я був затриманий святошинським райвідділом у Києві. Без жодних пояснень мене посадили в машину, серед ночі вивезли у Запоріжжя, звідки я одразу потрапив до міліції, на стінах в кабінетах висіли портрети Дзержинського і календарі ПР, що зразу мене сказало про «неупередженість» слідства, яке буде проводитись далі.
Якщо у міліції били, не вибиваючи якихось пояснень, бо по 28-му, саме про відрізання голови, що їх найбільше цікавило, я давав покази, і вони не потребували того, щоб мене катувати, то в СБУ цікавились не справою, а саме організацією, її членством і керівниками. Там вже було трохи поважче. Те, про що я писав – крім морального пресингу, залякування, аж до згадування рідних – мені завернули руки за спину, били. Коли мені задавали питання, на які я без адвоката відмовлявся давати відповіді (мені адвоката не надавали) – на ті питання, коли я давав відповідь, яка їх не влаштовувала, мене били доти, доки я не погоджувався з ними. Після того мені дали ручку і папери і примусили дещо написати. Після чого направили до ІВС.
Про умови в ІВС - непрацююча сантехніка, в камері мінус 20, одяг взагалі не знімали, спати там було неможливо, єдине, що там було нормальне - це харчування.
Там висіли пам’ятки на права арештантів, на які ніхто не звертав уваги. Чай за температури мінус 20 приходив холодним, через що нам доводилось палити простині і розігрівати цей чай, щоб просто там не замерзнути.
У СІЗО були дещо кращі умови. Якщо не казати про деякі побутові проблеми, наприклад, з харчуванням - борщ був без картоплі, їжа, яка не солона і не жирна, зате коли була прокурорська перевірка, то з харчуванням все було нормально».
Пізніше, відповідаючи на питання журналістки, куди саме били, Анатолій Онуфрійчук додав: «Били, здебільшого, так, щоб не залишати слідів. Живіт, нирки і так далі. Для того, щоб зрозуміти, які методи у них ще є в арсеналі – тобі тичуть документи на підпис і при цьому горлають: «Ты тут не в библиотеке, чтоб читать!». Змушують підписувати, що ти не маєш претензій, що до тебе не застосовувалась ніяка фізична сила, про те, що «Прошу не повідомляти моїх близьких і рідних, де я знаходжусь» - навіть такі були формулювання.
Взагалі, найбільше проблем нам створювали міліція і СБУ, а не співкамерники. Більшість арештантів, знаючи, хто такий був Сталін, поставились до нас позитивно».
Василь АБРАМІВ: Я один із тих, хто прийшов добровільно до СБУ. Приїхав у Запоріжжя за власний кошт і звернувся до СБУ. Не відчуваючи ніякої вини, бо я зробив гідний вчинок – зніс голову Сталіну. Просто у мене вдома почалися обшуки, друзів шантажували і обшукували, щоб вийти на мене. В СБУ мене допитали, фізичного впливу не застосовували, але моральний застосовували (шантаж).
Потім мене відвезли у міліцію, там також хотіли допитати, але я під тим шантажем, що я психологічно не можу відповідати, бо я провів цілий день в СБУ, мене там допитували, я морально виснажений. Мені сказали, щоб я відмовився від авдоката, і тоді ми вже продовжимо завтра, завтра будуть мене допитувати. Наступного дня мене повезли одразу на суд, а не на допит. Там суддя присудив мені арешт, потім мене вже провели до слідчого і допитували. Але перед тим ввечері теж застосовувалась фізична розправа. В самій міліції мене шантажували тим, що ми безправні зараз, така влада зараз, що нас ніхто не захистить, і сидіти ми будемо дуже довго. І підводили це все під 31-е число. Вимагали, щоб я взяв на себе вибух, оскільки я останній прийшов до СБУ, тому я був найбільше підозрюваним у вибуху. До мене застосовували, щоб я підписав, як виготовляється вибухівка, де я її тримаю, тощо.
На ІВС не було вікна, матраси всі мокрі, неприємно пахли. В принципі, у мене більше до СІЗО запитання, ніж до ІВС.
В СІЗО мене скомпрометували в самій камері. Завезли мене одного дня, а наступного вивели з камери, а решту обшукали і настрахали тим, що через мій прихід до камери всі будуть страждати. Тому на мене постійно був великий тиск через те, що я політичний. Мені постійно треба було відстоювати свою позицію. Писав скарги на умови утримання, які були незадовільні. В одній камері навіть бігав щур, ми його потім зловили. За лампочку знаєте. Кращі умови стали тому, що приїхала преса. Бо поміняли її, коли я пішов давати інтерв’ю – поки прийшов, лампочку вже поміняли.
І перед тим, як завести мене на пресу, прокурор мені сказав: «Тут тобі не мітинг, я тобі дам 2 запитання, ти на них відповісиш, і все».
На наступному суді, коли я заявив, що я є ідейно політичним в’язнем, це було в четвер, а в понеділок дали вказівку написати моїм сокамерникам, що мене ніхто не чіпає, що я маю окреме спальне місце і в менеі нормальні умови. Але ніхто з моїх не хотів такого писати.
А я сам був скинувся на 63-ю статтю, і він сказав, що якщо я скидаюся на 63-ю, то до мене прийде прокурор. Тому всіх моїх сокамерників заставили написати пояснення, що вони в конфлікти зі мною не вступають, що все в ажурі. Так я поплатився за свої слова.
Роман ХМАРА: Постраждали люди, які мене навіть не знають. В селі Цвітна на Кіровоградщині живуть мої дід і баба. Дід 34-го року, баба 37-го. Бабуся інвалід, вона без обох ніг. У них проводився обшук з 18 до 3 ночі, нічого не пояснювали, питали: «Де бомба, де вибухівка?», ледь не довели старих до серцевого нападу. Обшуки відбувалися у всіх людей в селі, які мене просто знали – навіть не друзів і не приятелів. Перевірялися всі порожні хати і криниці в селі. Приходили з обшуком до мого дядька, якого я дуже давно не бачив. Приїздили у Феодосію, де проживає рідний брат бабусі, який мене бачив востаннє 20 років тому, намагалися провести обшук.
У Франківську застосовувалось до мене фізичне насильство, одягали протигаз на голову. Заставляли підписати, до чого я непричетний. Звичайно, я не підписав. Я з гордістю можу сказати, що я витримав ті катування.
У Запоріжжі я чекав зустрічі з працівниками СБУ, знаючи, що там працюють професіонали, які не фізичним впливом, а саме своїми професійними навиками можуть з мене щось витягти. А з мене витягати не було чого, в мене совість чиста перед Богом і людьми. Дійсно, там варіанту без відповіді бути не може. І коли відповіді не було, одягалися наручники, застібалися за спиною, ноги розтягалися на шпагат, хтось між лопатки, один хтось тримав за самі наручники. Все це супроводжувалося ударами.
АБРАМІВ: У мене працівники прокуратури брали пояснення, з приводу того, чи застосовувалося до мене фізичне насильство у міліції, я їм все написав, хто мене бив, сказав навіть, який кабінет і який поверх, і що там відбувалося, але мені відмовили у порушенні кримінальної справи «у зв’язку з відсутністю складу злочину». А обшук у мене проводили на самий Святвечір, до 11 вечора».
Андрій ПАРУБІЙ: «Ця справа від самого початку виглядала абсурдною. Ми відразу, як депутати, намагалися зробити все можливе, щоб зупинити це божевілля. Мало того, що їх усіх взяли на різдвяні свята, з домівок, без будь-яких ордерів, але з самого початку їх звинуватили у підриві пам’ятника Сталіну, і на цьому базувалися всі звинувачення щодо них.
Сам факт того, що їх перевозили у Запоріжжя чартерним рейсом, де кожного з них супроводжували по 4 працівники «Беркуту» - воно ставить багато питань – за які кошти? Які бюджетні, наші народні кошти використовувались для того, щоб залучати, як до терористів, такі величезні кошти для ведення слідства?
Потім коли було зрозуміло, що хлопці не мають жодного відношення до вибуху, а на моє глибоке переконання, вибух Сталіна – це була провокація спецслужб сусідньої держави. Це був сигнал для початку політичних репресій – для того, щоб залякати все суспільство.
Після того, як стало зрозуміло, що ніякий слідчий не зможе довести причетність хлопців до вибуху, їм змінили статтю на «Хуліганство» - за знищення пам’ятника...
Потім з’ясувалося, що це не є пам’ятник, бо пам’ятник має певні приписи і певні документи на його встановлення. Мер Запоріжжя дав документи, що ця споруда не є памятником, це просто приватна скульптура на подвір’ї певної політичної сили.
В принципі, хлопці зробили роботу комунальних служб., і мер Запоріжжя мав би їм дати грамоту за виконання цієї роботи.
Нагадаю: коли в Полтаві, теж на приватній території, було встановлено Мазепу, зображення якого є на українських гривнях, приїхали комунальні служби і його забрали.
А Сталін, який, наголошую, українським судом, українським законодавством, визнаний винним у вбивстві мільйонів українців, ми бачимо не покарання тих, хто його встановив, а тих, хто на виконання указу Президента приїхав, щоб його демонтувати.
Коли стало зрозуміло, що і стаття «Хуліганство» ніяк не підходить, бо це не пам’ятник, а приватна споруда, слідство шукало будь-яку підставу, щоб їх далі утримувати. Вони переробили статтю на 191 «Нанесення матеріальної шкоди». Але і в тій статті потрібно, щоб була певна сума нанесення матеріальної шкоди. А та споруда не має великої матеріальної цінності. І тоді був запит до комуністичної партії, і з’явився просто неймовірний документ – де було написано, скільки грошей було витрачено на пам’ятник Сталіну - в т.ч. на референдум, на їхні роздуми, на їхні «геніальні» креатини, щоб його виготовити. І вони дали кошторис на таку суму, щоб перевести статтю з ч.1 на ч. 2, тобто нанесення матеріальної шкоди в особливо великих розмірах.
З першого дня ця справа не мала жодного відношення до закону. Вона була виключно політичною, і люди, які давали політичні вказівки, потім намагалися будь-яким чином виправдати свої дії.
Зараз ми бачимо, що в українській державі на 20-му році незалежності в українській міліції людей катували, просто за те, що вони українські патріоти.
В українській державі кримінальників провокували на те, щоб у камері, де були хлопці, щодо них застосовувався фізичний вплив. Добре, що того вдалося уникнути.
Це справді спогади з періоду НКВД. Ці методи застосовувалися до людей, єдина вина яких – що вони люблять свою державу і приїхали виконати укази президента – і не тільки Ющенка, бо подібні укази про демонтаж пам’ятників тоталітарного режиму видавали і Кравчук, і Кучма.
І це велика спільна перемога, в т.ч. журналістів, які дуже велику увагу приділяли цій справі, і політичних, і громадських структур – що хлопці вже на волі.
Це божевілля ще триває».
Далі Андрій Парубій закликав не зменшувати увагу до судових справ проти хлопців, і пообіцяв, що «Наша Україна» домагатиметься покарання винних у катуванні і пояснень, на які кошти винаймався чартерний літак для рейсу із Франківська у Запоріжжя, і щоб кожен, хто винен у незаконному переслідуванні хлопців, був покараний. Бо якщо це зараз не зупинити, завтра це може статися з будь-яким, з будь-якою структурою, організацією, людиною.
Далі почалися питання – про десталінізацію в Україні і в Росії, і чому саме болгаркою, і т.ін.
«В сьогоднішній Україні йде тотальне повернення до стереотипів Радянського Союзу, - сказав Андрій Парубій. – Влада веде пропаганду так званого «русского міра», який є однією з ключових ідей російського імперіалізму, який намагаються насадити тут в Україні».
Роман ХМАРА, у відповідь на одне з питань про пам’ятник Сталіну: «Ми знали, що його не буде ще до того, як його встановили».
Журналісти питали, чому ж раніше хлопців не відпускали на поруки. Я не втрималась і сказала, що їх відпустили наступного дня після від’їзду Путіна, який піймав в Україні облизня з митним союзом, і наші можновладці втямили, що не все в Україні вирішує він, і злякались, що їх будуть судити.
Андрій ТАРАСЕНКО: «Всього по цій справі було арештовано біля 20 людей. Зараз п’ятеро членів організації ще перебувають за гратами. По двом вже є вироки – одному дали 2 роки, другому 4 місяці, і троє ще сидять у Запорізькому СІЗО, їх обвинувачують нібито в підпалі якогось районного офісу КПУ ще у 2009 році. Ця справа була давно закрита, її підняли після вибуху».
Один з журналістів запитав у Парубія, як він буде відповідати, як поручитель, якщо хлопці на свободі щось скоять. На це пан Андрій відповів, що вони, поспішаючи на прес-конференцію, відмовились переходити вулицю не за правилами, щоб не підставляти його – свого поручителя. «Перед вами сидять не злочинці, а інтелігентні, виховані патріоти України».
Одна журналістка апелювала до того, що закон у будь-якій державі захищає права власності, а пошкоджений Сталін був саме власністю. На що Андрій ПАРУБІЙ відповів, що, по-перше, якщо будинок, який є приватною власністю, є також пам’ятником архітектури, його не можна реконструювати на свій розсуд. І якби сьогодні у Німеччині якийсь старий есесівець на своїй приватній території встановив би пам’ятник Гітлеру, держава втрутилася б, і комунальні служби цього Гітлера забрали б.
Найстрашніша стаття, за якою Василь Абрамів згодився визнати себе і хлопців винними –«Самоуправство, тобто знищення без відповідних документів».
І на завершення – прекрасні слова Андрія Парубія:
«Сьогодні кожного, хто чинить опір, хочуть покарати, щоб на його прикладі показати іншим: будеш протестувати проти Януковича, проти системи – опинишся за гратами. Це питання всіх нас, якщо ми змовчимо, завтра прийдуть по кожного з нас. Якщо ми не виробимо механізм взаємодопомоги і солідарності у цьому питанні, по одному передавлять. І тому займався, займаюся і буду займатись всіма фактами політичних переслідувань в Україні, скільки буде мого здоров’я, скільки буде мого часу, поки в мене буде мандат і статус, що дозволяє це».
Від себе хочу додати, що ось, опозиційні нардепи дуже полюбляють жалітися, що вони не в змозі нічого зробити, бо вони, мовляв, у меншості і не можуть провести жодного закону з обіцяних.
Але тим не менш, Парубій, Павловський, кілька інших порядних та ініціативних нардепів прекрасно знаходять можливості відпрацьовувати свій мандат. Хороші закони потрібні, звісно, але це зовсім не першочергова потреба, бо спершу треба привчити чиновників і ментів ці закони виконувати. Ось Парубій і такі, як він, цим і займаються – їздять, шумлять, пишуть скарги, беруть на поруки політв’язнів. Максимально гідне заняття для опозиційного нардепа.
Джерело:
Блог Олени БілозерськоїЗаступник лідера організації ”Тризуб” Андрій Тарасенко каже, що їхніх затриманих активістів більше не б’ють через часті прокурорські перевірки
У четвер відбулося перше попереднє засідання Жовтневого райсуду Запоріжжя у справі пошкодження пам'ятника Йосипу Сталіну в обласному центрі. Торік 28 грудня активісти організації "Тризуб" ім. Бандери відпиляли голову скульптурі, що стояла на території запорізького обкому Компартії. Відео виклали на своїй інтернет-сторінці. "Тризубівців" тримають за ґратами із січня.
— Вони не відмовляються від того, що відпилювали голову пам'ятнику, — розповідає заступник лідера "Тризуба" 28-річний Андрій Тарасенко. — Наступного дня комуністи припаяли ту голову назад і сказали журналістам: "Дивіться, нічого не було, голова на місці".
У ніч проти 1 січня 2011 року цей-таки пам'ятник Сталіну підірвали. Чи інкримінують "тризубівцям" підрив?
— Підривом займається СБУ. Вони й самі не знають, хто потім його підірвав.
Як минуло перше засідання суду?
— Адвокати одразу подавали клопотання змінити всім хлопцям запобіжний захід на підписку про невиїзд. Суд їх відхилив. Причиною назвали те, що вони постійно не живуть у Запоріжжі. Напевне, бояться, що втечуть. На підписку відпустили тільки Едуарда Андрущенка. На суді затриманому Пилипу Тарану стало зле. Від катувань і побиття він був у поганому стані, на спині мав серйозну гематому, через що його оперували. Хлопцеві досі роблять уколи та перев'язки. Після суду його відвезли не до лікарні, а в СІЗО. Ще одного нашого активіста Віталія Вишнюка запроторили до тубдиспансеру. Його не охороняють, але добровільно він не може звідти піти.
Затримані мають право бачитися з адвокатами, родичами?
— Адвокатів до них пускають. Батьки декого могли з дітьми бачитися. Наші активісти передають хлопцям харчі, цигарки.
Що затримані розповідають про умови в СІЗО?
— Умови, як всюди. Коли була перша перевірка прокуратури, хлопці скаржилися, що в камері погана лампочка, читати неможливо, болять очі. До сьогодні не замінили, хоч і обіцяли.
Ви скаржилися, що "тризубівців" б'ють міліціонери. Це відбувається досі?
— Зараз такого немає, бо відбуваються прокурорські перевірки.
На скільки може затягтися процес?
— Від двох місяців до півроку. Ще будуть два засідання суду. Наступне — 13 квітня.
Ольга МОСКАЛЮК
Джерела:
"Газета по-українськи" №1203 за 07.04.2011«...дурний, доки мовчить, теж видає себе за мудрого і, щойно заговорить, то так і видасть себе ким він є насправді...
Для брудного - все брудне, постав перед ним найчистіше, то він буде дошукуватися на ньому плями... отак і "наша", наскрізь злочинна, влада.»
Хлопці з ВО "Тризуб" ім. С. Бандери - є Богом запаленою іскрою у цій кромішній темряві брехні, зла і беззаконня і, в нашій, людській владі є, щоб або затушити її, або розпалити до вогнища, яке консолідує українську націю в Україні та поза її межами. Вони ті, хто не тільки в своєму серці вірує в Господа нашого, Ісуса Христа, але й наслідує Його у чині любові. Бо ж, діяльний приклад Святого Володимира Великого, який зруйнував і кинув у Дніпро язичницьких ідолів, кличе до наслідування усіх православних християн. І, оскільки, віра без діл від віри - мертва сама в собі, то ж я, негідний раб божий Леонід, закликаю вас, усіх людей доброї волі, до наслідування їх прикладу та нищення усіх пам'ятників та пам'ятних знаків тоталітарного минулого сатанинської, російсько-більшовицької імперії зла.
Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.
Недавній скандал у Львові після обговорення книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в книгарні «Кабінет» і відмови письменниці їхати до столиці українського П’ємонту із презентацією твору та серія негативних відгуків в медіях про цей твір ще раз оголили болючу проблему української сучасності: неоцинізм як явище, як загрозу. Власне, геніальна Ліна Костенко поставила діягноз цій руйнівній тенденції ще у 1993 р., коли вивела цю формулу-оцінку макротенденції сучасності – «гряде неоцинізм» – і вийшла з літ процесу.
Останній твір авторки, справді, болючий, оригінальний, і несподіваний. Це могутній згусток актуальних соціальних і моральних проблем, дивовижне ядро злютованості політичних і філософських оцінок епохи, суворий розтин гангреноїдних плям національної ментальності та історії. Зрозуміло, що не кожен читач, тим більше читач, дезорієнтований і запудрений гламурністю та вульгарністю сучасної масової псевдокультури, виявився готовим до такої естетики та ідейної загостреності в літературі. І в минулі літературні епохи було так, що майже кожен новаторський і згущено проблемний твір великого письменника сприймали далеко не всі. Однак у цій серії відгуків підступного і вульгарного змісту виявилося інше: світоглядні, онтологічні, моральні розходження і несумісності між критиками і письменником. Ідеться про об’єктивний і неуникненний конфлікт між космополітичним лібералізмом як цілісною ідеологією та світовідчуттям і національним традиціоналізмом як ідеологією і світовідчуттям. Цей конфлікт насправді розвивається в нашій культурі і суспільстві вже давно, від кінця 1980-х рр., відколи в країні почалася системна пропаганда через ЗМІ і масову культуру принципів і вартощів західного неолібералізму з його домінантними засадами іррелігійності, космополітизму, меркантилізму. Правда, спочатку він відбувався під маскою «засвоєння всього західного», «прийняття норм відкритого суспільства» й «абсолютної свободи митця» і обґрунтовувався теорією толерантності до думки іншого, тобто гаслом цілком милим і, здавалося б, незагрозливим. Так вихлюпнулися в українську літературу перші «незалежні» письменницькі групи типу Бу-Ба-Бу, «Лугосаду», «Нової дегенерації», «Пропалої грамоти» та ін. Українське літературознавство, критики і читачі тішилися з цього як з чогось нового, несовєтського і похапливо та довірливо ловили всі нові «художні віяння часу». Згодом потік ставав щораз ширшим, його хвилі – щораз каламутнішими, а його художні «корали» щораз руйнівнішими. У 2000-і роки усе це вибухнуло постмодерним морем графоманії, порнографії і художньої елементарщини. З’явилися відповідні критики і видавці – безпринципні, агресивні, прагматичні, – які усе це активно пропагували, вихваляли і просували в усі можливі простори і ніші культури. Суспільство ж поволі звикало до примітиву, відвикало від справжньої літератури, морально і духовно сплющувалося і ставало всеїдним. Майже ніхто не наважувався це критикувати і назвати своїм іменем, правдиво оцінити хоча б такі плюгавенькі творчі потуги, як Любка Дереша чи Ірени Карпи, Люко Дашвара чи Софія Андрухович. Адже усе це подавалося у відповідних журналах та інтернетресурсах як «вияви справжньої творчої свободи», «естетичне багатоголосся в дусі західного лібералізму», «освоєння незвіданих пластів людських почувань і візій», «заповнення порожніх, але потрібних, ніш національної культури».
Насьогодні ліберальний неоцинізм як літературна течія має усі належні завершені форми й структурні елементи для повноцінного наступального розвитку: фінансову підтримку, свої видавництва, свої часописи, середовища, відпрацьовану стилістику культурної поведінки і самоорганізації, суспільне сприйняття, обумовлене приходом цивілізації примітивного споживацтва й естетичної дезорієнтованості. Він має своїх авторитетів і гуру: письменників – Ю. Андруховича, О. Забужко, О. Ірванця, літературознавців – Г. Грабовича, Т. Гундорову, В. Агеєву, своїх ідеологів – М. Мариновича, Я. Грицака, Т. Возняка, які у різні способи, під різними приводами і за кожної нагоди теоретично обґрунтовують потребу для нашого «хворого» соціуму мати «трохи скепсису» для протидії можливій національній гордості, «трохи бруду» в дусі Фройда для утвердження естетичного плюралізму, «трохи прагматики» в дусі самокритики для зміцнення національного імунітету. Відтак цей потік лібералізму, спочатку як забава хлопчиків-неокомсомольців, згодом перетворилася в широкий мейнстрим цинічної деструкції національних вартощів, висміювання героїки, паплюження традиції. Будь-яку критику цієї тенденції він обзиває проявами «совєтської зашореності», «немодерності», «неофашизму» і прикривається гаслами про «засвоєння західного канону», «абсолютну свободу митця», «безідейність – як формулу істинного естетичного поступу» і т. ін. Зрозуміло, що для «пристойності» уся програма лібералізації української культури і ментальності закутується у шати «художньої ускладненості і формального експерименту та вишуканості» і «теоретико-методологічних принципів західної вільної й об’єктивної науки». Тож, за задумом організаторів «мейнстриму», полеміка із заданою парадигмою ідеалів і принципів наперед приречена на неуспіх: хто ж відважиться позиціонувати себе як противника найпередовішої у світі Західної цивілізації, окрім хіба що фанатичних москвофілів і своєтофілів?
Роздратування і вибрики неоциніків лібералізму стосовно останнього твору Ліни Костенко, отже, закономірні й очікувані. Письменник, який чітко декларує свою тверду національну позицію в час посиленого поширення безпринципності й релятивізму, який продовжує високі естетичні традиції українського неокласицизму і неоромантизму у час постмодерної та неоавангардної руйнації усіх традицій і особливо високих, який ставить гострі і значущі проблеми у вимірах духовності й національної відповідальності у час, коли все звернено до приземлених інстинктів і розваг, не може не викликати роздратування в сіячів хаосу, космополітизму і псевдохудожності. І якими ж є аргументи критиків, що виявили цілковиту «несучасність» Ліни Костенко?
Організатори круглого столу у львівській кав’ярні «Кабінет», а це Юрій Кучерявий, Віктор Неборак та Ігор Котик, спробували перетворити обговорення твору «Записки українського самашедшого» в насмішкуватий стьоб, підкреслюючи абсурдність його появи. Цей вибір позиції у дискусії, з одного боку, виявляє бажання наперед «забалагурити», захіхікати об’єкт обговорення, а з іншого боку, виявляє страх перед можливим опонентом на випадок академічної полеміки, бо ж хто знайде контраргументи проти суцільних «приколів». Із реферувань виступів організаторів акції за сайтом ZIK ми виділили такі головні тези ліберальних критиків:
1) Ліна Костенко «узагалі не має уявлення, про що пише; її головний герой «схематичний і неправдоподібний» (Ю. Кучерявий);
2) головний герой мислить як підстаркуватий панок, а йому ж 35 років; у «його мовленні постійно звучать феміністські нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна» (І. Котик);
3) Ліна Костенко «вигадує цього програміста (головного героя), аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність» (В. Неборак);
4) Ліна Костенко «повторює усе те, що й так знаємо» (В. Неборак);
5) «Записки українського самашедшого» «це не роман, а соціальний памфлет» (Ю. Кучерявий);
6) авторка «не ставила собі суперестетичних завдань і, нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагалася розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь» (В. Неборак);
7) будь-яка пропаганда в літературі – це радянщина (В. Неборак);
8) Ліна Василівна «змаразматіла» (Ю. Кучерявий);
9) «Записки самашедшого» – 416 сторінок стилістично немистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії і сексизмі» (В. Неборак).
Цю критику кабінетних львів’ян доповнив відомий кандидат в гуру ліберального неоцинізму Андрій Бондар, який у своєму блозі написав промовисту рецензію «Записки з минулого» (04. 02. 2011). Його тези наступні:
1) у творі відчутні «холодність героїв, кволість сюжету та відсутність романного духу»;
2) його вражає як щось безглузде «полум’яний дидактизм і священний пафос» авторки;
3) на думку А. Бондаря, у творі «старий-добрий патріархальний консерватизм збагачено романтичністю шістедсятництва й добряче приправлено постчернобильським катастрофізмом»;
4) в романі зустрічаємо «своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій… «правильного аїнця» … запозиченого в аса Мирного і Нечуя Левицького» (?!);
5) автор твердить, що письменниця «втратила живий зв’язок із реальним часом»;
6) світогляд головного героя – «це згусток консервативної (іншими словами, націонал-демократичної) української свідомості»;
7) «пророки (себто письменники типу Л. Костенко) звикли весь час говорити правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають … їхня свідомість балансує ретроградною амнезією та маразмом»;
8) «фальшивий програміст (головний герой твору) – насправді людина категорично антисучасна й антимодернізаційна»;
9) Ліна Костенко «просто ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних»;
10) її «пафос й патетика... схожі то на нервово-паралітичний газ, то на місцевий наркоз».
Ми для того процитували докладно стільки основних тез критиканів, аби читач, особливо той, що познайомився з твором Ліни Костенко, сам відчув всю дрібність, примітивність і нечесність цих виступів. Зухвало-жовчний контекст, в якому вони висловлюються, залишаємо пообіч, щоб зайвий раз не забруднювати культурний простір суспільства. Гадаємо, ці тези чітко переконують, що джерелом цієї критики є ліберальницький неоцинізм, описаний у своїх світоглядних і культурологічних параметрах вище. Передусім це криклива нетолерантність до чогось відмінного, але національно конструктивного (хоча самі ліберали завжди позірно закликають до толерантності), це ненависть до всього ідейного, високого як до, в їхньому розумінні, «пропаганди» й «ідеології»; ненависть до української традиції, в устах А. Бондаря навіть поняття «націонал-демократ» звучить, як образливе. Загалом думки і почування українських неолібералів, таких знакових людей, як В. Неборак і А. Бондар, звучать вельми промовисто: як сплеск поверховості, цинізму, національної байдужості, забарвленої в просторікування про модерність. Дуже дивно чути, наприклад, що Ліна Костенко, яка своєю творчістю електризує почуттєвість і свідомість нації від кінця 1950-х рр., це «чтиво для ескапістів і бездіяльних». Особливо дивно це звинувачення звучить в устах тих, хто крім безсенсовного й порожнього експериментування в літературі, крім бабрання в людській ницості, крім імітації західних зразків, нічого не промовив для національної культури.
Ліберальний неоцинізм не є явищем випадковим у світі, він є логічним продуктом цивілізації капіталу й матерії, яка не терпить ніяких ідей, високої естетики, духовності, релігійності, і тому маргіналізує їх. Західний неолібералізм це насамперед суспільство мас посередностей (діагноз Х. Ортеги-і-Ґассета) , суспільство безчесної, антигероїчної, плебеїзованої юрби (теза Ґ. Лебона), яка розчиняє в собі шляхетність, ієрархію, традицію. Споживацько-розважальна атмосфера такого суспільства породжує відповідну літературу: легкотравну, напівграфоманську, заряджену вірусами розкладу і цинізму, оскільки йдеться про те, щоб у сфері духу не проросло нічого високого та ідеального. Якщо на Заході поява такого масового споживацького, космополітичного суспільства була підготовлена тривалими й органічними історичними процесами, то в Україні сплеск ліберального неоцинізму в останні два десятиліття став справжнім руйнівним вихором, спрямованим на руйнацію основ національного буття.
На Заході національні суспільства навчилися певною мірою протистояти космополітичним процесам у різких формах – від плекання високої громадянської самосвідомості до теорій культурного регіоналізму, натомість в Україні суспільство перед наступом космополітичного лібералізму просто ніяково відступає і саморуйнується від надмірної дози його цинізму-практицизму. Зараз в нашій країні сформувалося ціле покоління «ліберал-ідіотів», якщо перефразувати Дмитра Донцова, яке й «сфотографувала» у своєму творі Ліна Костенко з надзвичайно точністю, показавши згубний стрімкий рух цього транснаціонального аморального цунамі. Тому й реакція доморощених неоциніків така скандально-гостра: у дзеркалі цього мегатвору вони побачили відображення країни, яку завдяки великою мірою їхнім зусиллям вдалося перетворити в «царство мавп і папуг» (В. Підмогильний), в царство суцільної гри, вдавань, псевдоформацій, позицій без позиції, опозицій без опозиції, у царство кривлянь і пересміювань (Т. Карлайл). Не відаючи цього, наше суспільство, заворожене псевдогрою в свободу і прогрес, як французи кінця 18 ст., напередодні Великої революції, летить у прірву ненависті й катастрофи, відмовляючись розрізняти Добро і Зло, діяння Бога і Сатани, Істину і Неправду, засліплено повіривши у своє «тілько Я», як той Шевченків «куций німець», що втратив відчуття сили й краси життя через свою егоцентричну дрібність.
Олег БАГАН,
Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова
Джерело:
БАНДЕРІВЕЦЬ