27.05.2011р. Б. / Залишки азіатства у нашій крові, або роздуми з нагоди «Дня Пабєди»

Ігор Загребельний

Задум написання даного матеріалу з'явився ще на початку останнього місяця весни. Зранку 9-го травня, по дорозі на Службу Божу, бажання лише посилилось. Тож прийшовши після Святої Літургії додому відразу почав переводити у цифровий формат свої враження від порозвішуваних на адмін- (і не тільки) будівлях червоних прапорів. Та згодом бажання пропало через те, що ідеї блогу видались занадто банальними (і справді, важко доводити речі, які, здавалось би, є аксіомою). Славно-сумнозвісне 9-те травня залишилось в недалекому минулому, і, можливо, не варто було до нього повертатись, однак 9-те травня - це більше, ніж просто дата, це надзвичайно важливий індикатор, який показує, «ху іс ху» і не тільки.

Нехай «дядьки отєчєства чужого» по старій совковій традиції «к датє» повторюють заяложені імперські міфи й базікають про свою турботу над ветеранами (при цьому обливаючи останніх водою із калюж на своїх обвішаних георгіївськими стрічками «майбахах»), а потім абсолютно забувають і про реальних учасників війни, і про пенсіонерів загалом, і про всіх громадян. На противагу їм усі, хто хоче знати правду і за її допомогою визволитись, повинні добре розуміти, чим була так звана «Пабєда» і чому її святкують ще досі.

Так, Україна пережила ще одне 9-те травня... Масштаби та характер цьогорічного святкування явно відрізняються від того, до чого ми звикли на протязі останніх п'яти років. Але, як це часто буває, тут є одне «але»: специфіка «Дня Пабєди» a-la Янукович-Табачник була закладена ще за Ющенка. Саме попередній Президент, отримавши від народу величезний кредит довіри та неабиякий потенціал політичного впливу, не здійснив якісних змін, спрямованих на утвердження національної державності українців. Зокрема, Ющенку так і не вдалося провести докорінної декомунізації та постколоніальної (по суті - антиімперської) реконструкції України. Проявом цього є реванш тих політичних сил, котрі сьогодні не лише вирішили реанімувати старі імперські міфи, але й намагаються створити бліду копію ресталінізації у Російській федерації (в останній реабілітація Сталіна триває не перший рік, до того ж, не лише на державному, але й навіть на церковному рівні - чого лише варта ікона за участі Йосипа Віссаріоновича в монастирі м. Стрєльна Ленінградської області...)

Гуманітарна політика сучасної влади, зрештою, як і її геополітичні устремління, не дивує, тож було б нерозумно її за це критикувати - нинішній режим проводить ту політику, яка відповідає його сутності; до того ж, Партія регіонів ніколи не приховувала своїх поглядів. Цікавить інше: чому такий стан речей допустили українці – законні господарі цієї землі? На нашу думку, причина цього лежить в деяких цивілізаційних особливостях українського народу.

Не можна заперечити думку Дмитра Донцова про те, що українці були і є крайнім сходом Заходу, але аж ніяк не крайнім заходом Сходу. Однак таке розташування України «на грані двох світів» певною мірою призвело до цивілізаційної деструкції, орієнталізації української нації – явища виразно протиприродного й однозначно шкідливого. Період від фатального 1654 року до падіння династії Романових мав цілий ряд негативних для України наслідків, зокрема домінування на наших землях азійсько-московського «праваслав'я», яке не лише відривало наш народ від Заходу, але й спотворювало релігійність народу. Проте ні епілептик Пьотр І, ні проститутка Єкатєріна ІІ, ні їхні наступники все ж докорінно не змінили європейської сутності українців. Більших «успіхів» досягли більшовики.

Вперше комуністи прийшли до влади саме в Росії. Ворожі європейському духу ідеї марксизму були реалізовані там, де визначальними цивілізаційними рисами були колективізм та деспотично-рабська свідомість. Червона тоталітарна система майже нічого не змінила за винятком хіба того, що «казьонне» московське православ'я ще більше утвердило свою цезаропапістську специфіку, і що певною мірою європеїзована російська аристократія була знищена - після цих більшовицьких «здобутків» А. Блок без жодної краплі лукавства міг констатувати: «Да, азіати ми, с раскосимі і жаднимі глазамі...» І азіатство справді стало природою Homo Soveticus'а.

Найгірше те, що більшовизм розвивався не як національна ідеологія росіян, а як потужний інструмент московського імперіалізму. Знищенням найкращих представників нації, утвердженим потужною репресивною системою тотальним страхом, соціальним зростанням всілякого непотрібу, що радо слугувував окупантам - всім цим комуністи посприяли частковій втраті українцями європейського духу. Наслідки цього ми бачимо сьогодні.

Посилення російського реваншизму, особливо в гуманітарній сфері, було б неможливим, якщо між Україною та Росією існував би міцний цивілізаційний бар'єр; однак так не є, тому значна частина населення України говорячи про «Перемогу», має на увазі не лише перемогу над націонал-соціалізмом, але й насамперед перемогу у азійському Drang naht West, перемогу Сходу над Заходом.

Московський імперіалізм завжди живився ідеєю протистояння європейській цивілізації. Щоб обгрунтувати ідею Третього Риму, чернець Філофей безапеляційно стверджував, що «Пєрвий Рім падоша» (при цьому чомусь забував, що Вічне Місто не може впасти, бо саме в ньому була закладена скеля Церкви, яку ніколи не подолає пекельна брама). Згодом, щоб не уподібнитись «єретичним» латинникам, московити були готові відкинути будь-яку правду православної віри. Опісля наші північно-західні сусіди підхопили чеську ідею панславізму й до тез захисту «праваславнай вєри» почали додавати твердження про себе як рятівників «славянскаво міра». Апогею ненависті до Заходу було досягнуто в епоху комунізму, зокрема під час Другої світової.

Звісно, перемога над безбожним націонал-соціалізмом була життєво необхідною і для Європи, і для усього людства. Однак не забуваймо, що перемога над нацизмом в 1945 році була поєднана з тріумфом не менш людиноненависницької і сатаниниської ідеології комунізму.

Проводжаючи новобранців дивізії «Галичина» на вишкіл, отець Василь Лаба наголошував: «Йдете в похід не тільки за Вітчизну, але й за віру Христову, за Христову моральність, за свободу совісти, за культуру людства. Йдіть боротися проти орди, що надвигається дорогами татарви на наші землі...». Дійсно, похід Червоної армії на Захід був походом орди. На це не часто не звертають увагу у зв'язку з абсолютною демонізацією Німеччини: якщо німці погані, значить, всі, хто проти них воював - добрі... Так, нацистська ідеологія була засадничо хибною та злочинною, під проводом біснуватого Гітлера німці зробили дуже багато помилок. Проте це не означає, що переможці Німеччини були святими, а сама перемога - благом; наслідок боротьби сатани і диявола благом бути не може.

Як більшовики, що нібито проповідували інтернаціоналізм, ставились до німців? Чи не найкращою відповіддю на це питання є слова радянського пропагандиста Іллі Еренбурга: «Мы поняли: немцы не люди... Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал... Если ты убил одного немца, убей другого - нет для нас ничего веселее немецких трупов» (газета «Красная звезда», 24 липня 1942 року). Звісно, ці слова можна пояснити природньою для війни озлобленістю, однак не лише нею.

Більш переконливо говорять свідчення очевидців «освобождєнія» Європи від нацизму. Лев Копельов, в минулому - радянський майор, згадував: «К вечеру въехали в Найденбург. В городе было светло от пожаров: горели целые кварталы. И здесь поджигали наши... На одной из боковых улиц, под узорной оградой палисадника лежал труп старой женщины: разорванное платье, между тощими ногами – обыкновенный городской телефон. Трубку пытались воткнуть в промежность. Солдаты кучками и поодиночке не спеша ходили из дома в дом, некоторые тащили узлы или чемоданы. Один словоохотливо объяснил, что эта немка – шпионка, ее застукали у телефона, ну и не стали долго чикаться». А ось ще одне свідчення вояка, якому більшовицька пропаганда не вибила з голови залишків людяності: «Посреди мостовой идут двое: женщина с узелком и сумкой и девочка... У женщины голова поперек лба перевязана, как бинтом, окровавленным платком. Волосы растрепаны. Девочка лет 13-14, белобрысые косички, заплаканная. Короткое пальтишко; длинные, как у стригунка, ноги, на светлых чулках – кровь. С тротуара их весело окликают солдаты, хохочут».

Американский історик Вільям Пірс писав про Східну Прусію січня 1945 року: «Когда советские воинские части перехватывали колонны бегущих на запад немецких беженцев, то они творили такое, чего в Европе не видели со времён нашествия монголов в Средние века. Всех мужчин... обычно просто убивали на месте. Всех женщин, почти без исключений, подвергали групповому изнасилованию. Такова была участь и восьмилетних девочек, и восьмидесятилетних старух, и женщин на последних стадиях беременности. Женщинам, которые сопротивлялись изнасилованиям, перерезали горло, или застреливали. Часто, после группового изнасилования, женщин убивали. Многих женщин и девочек насиловали по столько много раз, что они от одного этого погибали».

В той же час І. Еренбург виливав на сторінки газет свої брехливі помиї: «Наша ненависть — высокое чувство, оно требует суда, а не расправы, кары, а не насилия. Воин Красной Армии — рыцарь. Он освобождает украинских девушек и французских пленных. Он освобождает поляков и сербов. Он убивает солдат Гитлера, но он не глумится над немецкими старухами. Он не палач и не насильник. На немецкой земле мы остались советскими людьми. Мы видим немок, еще вчера издевавшихся над нашими девушками. Эти немки испуганы, угодливы, блудливы. Мы говорим: пусть работают в поте лица своего. Пусть те из них, кто повинен в злодеяниях, ответят перед судом. Но советский воин не тронет женщины».

Дійсно, «нє тронєт»... В 2002 році вийшла книга авторитетного англійського історика Ентоні Бівора «Падіння Берліна. 1945». В цій праці Бівор зазначає, що лише в самому Берліні до 130 тис. німецьких жінок та дівчаток стали жертвами радянських згвалтувань, близько 10 тис. померло. Всього за період «асвабаждєнія» Німеччини було згвалтовано до 2 млн. осіб (не даремно меморіал Червоної армії у Берліні німкені називають «Могилою Невідомого Гвалтівника»).

Слід зазначити, що жертвами червоноармійців ставали не лише німкені, але й інші європейки - українки, білоруски, польки, чешки, сербки. Загалом, Червона армія поводила себе всюди однаково - грабувала, палила, вбивала, гвалтувала. Коли ж сербські комуністи висловили своє обурення, Й. Сталін з гнівом відповів: «Как так, Вы не можете понять солдата, который... хочет развлечься с женщиной или взять себе какую-нибудь безделушку?».

Всі ці подробиці «асвабаждєнія» чумусь дуже нагадують сцени з роману Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр». «Звільняючи» Україну, солдати «рабоче-крєстьянскай» так само грабували селян, вбивали цивільне населення, гвалтували жінок - від маленької дівчинки до старої горбатої карлички-монахині... Все та ж поведінка дикої орди.

Для пересічного українського обивателя ці факти мало відомі. Тому для багатьох жителів України радянська армія ще досі є «нашою». При цьому на підсвідомому рівні розуміється, що «наші» перемогли не просто Німеччину, а «Запад». Тож у природному бінарному архетипі «свій / чужий» «чужий» ототожнюється саме з Європою.

Чи слід говорити, що перемогли «наші»? Чи можемо ми гордитися, що українці були співучасні до окупації половини Європи? Чи не краще визнати, що наші співвітчизники були змушені крокувати аж до Ельби у пілотках з червоними зірками в силу своєї бездержавності? Чи не повинен викликати ненависть і бажання помсти той факт, що наших батьків та дідів було змушено проливати свою «кров добру, не чорну» (Т.Шевченко) за чужі імперські інтереси (змушено або просто обдурено, зазомбовано)?

Перед тим, як відповісти на ці питання, замислимося ще над одним фактом.

За перемогу СРСР у Другій світовій було заплачено надзвичайно високу ціну. Не будемо наводити цифри, які є дуже неточними і суперечливими, але й так зрозуміло, що відсоток людських втрат радянської держави був значно більший, ніж у країн Осі чи західних союзників. Причина цього - далеко не в людиноненависницькій поведінці німецьких окупантів (чомусь у Західній Європі наслідки «нового порядку» та подальшої антинімецької визвольної боротьби не несли за собою таких втрат). Набагато більшу роль відіграло ставлення до населення комуністичної влади. Радянське керівництво ставилось однаково і до солдатів власної армії, і до цивільних громадян. Для більшовиків не було і не могло бути ні «рядового Райяна», ні його матері - для них взагалі не існувало цінності людської особистості, існували лише «совєтскіє граждані» та «совєтскій народ». В Радянському союзі існували лише величезні ресурси (насамперед, людські) та заокруглені статистичні дані. Тож немає нічого дивного в тому, що командування Червоної армії кидало в бій не навчених і майже не озброєних юнаків, що «звільнення» Києва планувалось не з тактичного чи стратегічного розрахунку, а із забаганки партійних бонз взяти столицю України під річницю «вєлікай актябрьськай ревалюциі».

А як до такої політики ставились самі радянськими громадянам? Не будемо рівняти всіх під одну лінійку і відразу зазначимо, що далеко не всі червоноармійці, працівники тилу, жителі окупованих територій були до останньої краплі крові відданими Сталіну та компартії. Однак нас цікавлять ті, кого від червоного прапора та серпа із молотом дійсно не нудило. Чому люди, до яких ставились як до бидла, покірно хилили свої голови? Де була їхня гордість, їхня самоповага, почуття власної гідності? Чому вони залишалися вірними тим, хто вважав їх за ніщо? Причина цього знов ж таки в цивілізаційних особливостя радянської держави. В СРСР стосунки населення і влади мали класичний східний характер. Неначе азійський деспот, дивився на населення власної держави Й. Сталін; неначе східні сатрапи, керували підлеглими військові та партійні «начальнікі»; неначе позбавлені гідності безправні раби, виконували накази зверхників радянські громадяни. Однак якщо для росіян такий стан речей є досить природним, українцям він був нав'язаний - їх зламали «через коліно»...

Цивілізаційний генофонд України залишається зламаним і по нинішній день. Українці ще досі повністю не пробудилися з євразійського сну. У відносинах влади і народу продовжує панувати деспотично-рабська свідомість, яка разом із нав'язаними цивілізаційними орієнтирами утворює згубне зачароване коло. Тому й вивішуються 9-го травня на адмін- (і не тільки) будівлях імперські червоні ганчірки «пабєди», а переважна більшість наших посполитих або повторює ворожі українському духові радянські мантри, або радіє з подачки в стилі «хліба і видовищ», або не має достатньої цивільної відваги, щоб сказати «Ні!» дрейфу України у червоне минуле чи, не дай Боже, у двоголово-пташине майбутнє.

Щоб змінити ситуацію, потрібно позбутися своєї цивілізаційної половинчастості. Нам потрібно очиститись від зовнішнього бруду і внутрішньої гнилизни. В плані Другої світової ми повинні усвідомити увесь трагізм тих часів, коли надзвичайно велика кількість українців, воюючи з німецьким націонал-соціалізмом у лавах радянської армії, водночас сприяла просуванню на захід московської комуністичної орди. При цьому не слід кивати лише на поганих-препоганих «воріженьків» - вони були, є і будуть, вони не згинуть «як роса на сонці», якщо ми їм не допоможемо. Необхідно усвідомити: в тому, що більшовики перегвалтувати пів-Європи є і наша вина - ми не знищили, хоч і могли, російський комуноімперіалізм у 1917-20 роках. А ще - ми не збудували сильної держави, яка змусила б наших європейських сусідів з нами рахуватися, яка їх переконала б, що з українцями потрібно дружити, а не претендувати на їхні землі та готувати асиміляційні сценарії (бо не відомо, що було б, коли Польща, Угорщина та Румунія отримали після Першої світової по зубах і придушили свої імперські амбіції... можливо, єфрейтор Шикльгрубер не шукав би «лібесрауму» на землях сконсолідованої Центрально-Східної Європи?).

Однак так не сталось. Вирісши в умовах деспотії російського самодержав'я, українська еліта кінця ХІХ - початку ХХ ст. захопилася результатами денерації Європи - ліберально-соціалістичними ідеями, як наслідок - нащадки Чингізхана та хозарських каганів поновили свою владу над сходом Європи. Не пройшло й століття, а ситуація повторюється. Наша сьогоднішня «національно-патріотична еліта» єдиною противагою московському експансіонізму бачить всі ті ж «болотяні вогні»... Та годі шукати орієнтирів у «цінностях» ліберастичної Псевдо-Європи. Годі йти хибним шляхом! Надягання чужих масок не допоможе. Щоб відродити українську націю, щоб відродити її у європейському дусі, потрібно вбити в собі азіата - гарячим залізом випалити рабську приязнь до «старшого брата», вирізати всі метастази, які зв'язують нас з самопроголошеним Третім Римом! Лише зробивши це, ми не допустимо, щоб по Україні й надалі гуляли орди, щоб українців перетворювали на яничар. ...А коли ми відродимо Україну, то, дай Боже, виконаємо свою місію у світі.

Ігор Загребельний
(Нинішній в'язень сумління (Запорізьке СІЗО), член ВО "ТРИЗУБ" ім. С. Бандери)

Джерело:
КРЕДО

22.04.2011р. Б. / «Тризубівці» можуть зажадати оплати за підрив бюста Сталіна

Адвокати вимагатимуть відшкодування моральних збитків за тримання в СІЗО членів ГО ВО «Тризуб» ім. С.Бандери, звинувачених у пошкодженні пам’ятника Сталіну в Запоріжжі.

Про це повідомив кореспонденту УНІАН адвокат обвинувачуваних Сидір КІЗІН, який водночас очолює Житомирську обласну організацію ВО "Свобода".

За його словами, "спочатку хлопцям інкримінували хуліганство, потім – заподіяння збитків у особливо великих розмірах". "Звинувачення - абсурдне. На судовому засіданні прокурору ставили питання: в чому воно полягає? Їх звинувачують у пошкодженні чи знищенні майна? Він на це не зміг відповісти", - зауважив С.КІЗІН.

"Шкода може бути нанесена тільки у разі набуття права власності на нього. В цьому випадку цей пам`ятник встановлено незаконно. Є припис про його демонтаж та постанова про штраф. Прокуратура Запорізької області мала б через суд зобов`язати Компартію демонтувати пам’ятник. Правда, це зробили хлопці. Вони ще можуть попросити, щоб їхні роботи оплатили", - додав С.КІЗІН.

Він зазначив, що адвокати також вимагатимуть закриття кримінальної справи, порушеної проти "тризубівців".

Довідка УНІАН. Пам`ятник Сталіну в Запоріжжі було встановлено 5 травня 2010 року на території Запорізького обкому КПУ. 28 грудня 2010 року невідомі пошкодили бюст Сталіна, відрізавши голову. В новорічну ніч стався вибух на території Запорізького обкому КПУ, внаслідок чого пам`ятник Сталіну було повністю зруйновано.

"Правоохоронні" органи за підозрою в пошкодженні пам`ятника Сталіну в Запоріжжі затримали понад 10 членів ВО "Тризуб".

13 квітня Жовтневий районний суд Запоріжжя випустив з-під арешту членів ВО «Тризуб» на поруки народних депутатів від «Нашої України».

Джерело:

УНІАН

21.04.2011р. Б. / Звільнені на поруки тризубівці розповіли, як їх катували у міліції та СБУ (фото, відео)

18 квітня 2011 року в УНІАНІ тризубівці, звільнені нещодавно із запорізького СІЗО на поруки народних депутатів, і їхній поручитель Андрій Парубій розповіли громадськості про те, як вони прожили ці три місяці.

Андрій ТАРАСЕНКО розповів, що організація «Тризуб» одразу ж узяла на себе спилення голови Сталіна, і сказав, що з боку співкамерників хлопцям не було за це ніякого осуду, Сталіна ніхто не любить. Він подякував усім, хто допомагав у звільненні хлопців – писав про них, брав на поруки, збирав кошти, передавав передачі. «Теперішній режим ми називаємо режимом внутрішньої окупації. Я сподіваюсь, що вчинок хлопців буде ще одним кроком для об’єднання національно орієнтованих сил у боротьбі проти цієї антиукраїнської системи, як пару років тому певним кроком було пошкодження ідола Леніна на Бесарабці. Я сподіваюся, що у майбутньому режим внутрішньої окупації буде нам робити таких подарунків все більше і більше – робити якісь антиукраїнські кроки, які будуть українців об’єднувати. І недовго йому тоді лишиться жити. Для цього це все робилося, для цього ми і живем, і сподіваюся, що в найближчому майбутньому ми поборемо цей режим і збудуємо самостійну соборну державу».

Роман ХМАРА (на фото праворуч): Вчора ми повернулися з Холодного Яру. Ми проводимо паралель між подіями тих часів і нинішніми, з якими зіштовхнулися у державі Україна. Складалося таке враження, що на дворі 22-24-й рік. Нам довелося це пережити, і я вважаю, що ми гідно це пережили. Виникало багато питань, чи були катування. Я не вправі давати оцінку, хочу лише розповісти, що саме було з нами, а фахівці дадуть цьому визначення.

Затримували нас в Івано-Франківській області, не пояснюючи причин. Доставивши до міста Івано-Франівськ, з нами проводили слідчі дії, нам інкримінували незрозумілі справи, до яких ми непричетні. Потім 11 січня нас було чартерним рейсом доставлено у Запоріжжя, де розміщено кожного окремо у різних райвідділах. Нас привезли 5. Я знаходився у Ленінському райвідділі з 11 по 25 січня. Весь цей час знаходився у тих умовах, де люди мають бути не більше доби, до вияснення обставин. Не було ніяких умов - ні води в тій камері, ні туалету, про харчування взагалі мовчу. Навіть доводилося стукати в двері, і коли чергові звертали на нас увагу, ми їх тільки дратували. Щоб попроситися в туалет, треба було лупити ногами в двері години три.

Коли перевели в СІЗО, перед цим мало бути якесь медичне обстеження, його не було. Але стало краще, бо в СІЗО хоч годують.

Крім того, нас ховали від адвокатів і рідних, не давали змоги повідомити, де ми знаходимось.

Кожна свідома людина має зробити висновок, чи це були тортури, чи катування, чи, можливо, хтось подумає, що нічого взагалі не було.

Анатолій ОНУФРІЙЧУК (на фото ліворуч): "Я думаю, що у вас багато запитань накопичилося саме до мене, тому що всі ви знайомі з моїм зверненням до громадськості з приводу катувань, які відбулися по відношенню до мене у застінках СБУ. 19 числа я був затриманий святошинським райвідділом у Києві. Без жодних пояснень мене посадили в машину, серед ночі вивезли у Запоріжжя, звідки я одразу потрапив до міліції, на стінах в кабінетах висіли портрети Дзержинського і календарі ПР, що зразу мене сказало про «неупередженість» слідства, яке буде проводитись далі.

Якщо у міліції били, не вибиваючи якихось пояснень, бо по 28-му, саме про відрізання голови, що їх найбільше цікавило, я давав покази, і вони не потребували того, щоб мене катувати, то в СБУ цікавились не справою, а саме організацією, її членством і керівниками. Там вже було трохи поважче. Те, про що я писав – крім морального пресингу, залякування, аж до згадування рідних – мені завернули руки за спину, били. Коли мені задавали питання, на які я без адвоката відмовлявся давати відповіді (мені адвоката не надавали) – на ті питання, коли я давав відповідь, яка їх не влаштовувала, мене били доти, доки я не погоджувався з ними. Після того мені дали ручку і папери і примусили дещо написати. Після чого направили до ІВС.

Про умови в ІВС - непрацююча сантехніка, в камері мінус 20, одяг взагалі не знімали, спати там було неможливо, єдине, що там було нормальне - це харчування.

Там висіли пам’ятки на права арештантів, на які ніхто не звертав уваги. Чай за температури мінус 20 приходив холодним, через що нам доводилось палити простині і розігрівати цей чай, щоб просто там не замерзнути.

У СІЗО були дещо кращі умови. Якщо не казати про деякі побутові проблеми, наприклад, з харчуванням - борщ був без картоплі, їжа, яка не солона і не жирна, зате коли була прокурорська перевірка, то з харчуванням все було нормально».

Пізніше, відповідаючи на питання журналістки, куди саме били, Анатолій Онуфрійчук додав: «Били, здебільшого, так, щоб не залишати слідів. Живіт, нирки і так далі. Для того, щоб зрозуміти, які методи у них ще є в арсеналі – тобі тичуть документи на підпис і при цьому горлають: «Ты тут не в библиотеке, чтоб читать!». Змушують підписувати, що ти не маєш претензій, що до тебе не застосовувалась ніяка фізична сила, про те, що «Прошу не повідомляти моїх близьких і рідних, де я знаходжусь» - навіть такі були формулювання.

Взагалі, найбільше проблем нам створювали міліція і СБУ, а не співкамерники. Більшість арештантів, знаючи, хто такий був Сталін, поставились до нас позитивно».

Василь АБРАМІВ: Я один із тих, хто прийшов добровільно до СБУ. Приїхав у Запоріжжя за власний кошт і звернувся до СБУ. Не відчуваючи ніякої вини, бо я зробив гідний вчинок – зніс голову Сталіну. Просто у мене вдома почалися обшуки, друзів шантажували і обшукували, щоб вийти на мене. В СБУ мене допитали, фізичного впливу не застосовували, але моральний застосовували (шантаж).

Потім мене відвезли у міліцію, там також хотіли допитати, але я під тим шантажем, що я психологічно не можу відповідати, бо я провів цілий день в СБУ, мене там допитували, я морально виснажений. Мені сказали, щоб я відмовився від авдоката, і тоді ми вже продовжимо завтра, завтра будуть мене допитувати. Наступного дня мене повезли одразу на суд, а не на допит. Там суддя присудив мені арешт, потім мене вже провели до слідчого і допитували. Але перед тим ввечері теж застосовувалась фізична розправа. В самій міліції мене шантажували тим, що ми безправні зараз, така влада зараз, що нас ніхто не захистить, і сидіти ми будемо дуже довго. І підводили це все під 31-е число. Вимагали, щоб я взяв на себе вибух, оскільки я останній прийшов до СБУ, тому я був найбільше підозрюваним у вибуху. До мене застосовували, щоб я підписав, як виготовляється вибухівка, де я її тримаю, тощо.

На ІВС не було вікна, матраси всі мокрі, неприємно пахли. В принципі, у мене більше до СІЗО запитання, ніж до ІВС.

В СІЗО мене скомпрометували в самій камері. Завезли мене одного дня, а наступного вивели з камери, а решту обшукали і настрахали тим, що через мій прихід до камери всі будуть страждати. Тому на мене постійно був великий тиск через те, що я політичний. Мені постійно треба було відстоювати свою позицію. Писав скарги на умови утримання, які були незадовільні. В одній камері навіть бігав щур, ми його потім зловили. За лампочку знаєте. Кращі умови стали тому, що приїхала преса. Бо поміняли її, коли я пішов давати інтерв’ю – поки прийшов, лампочку вже поміняли.

І перед тим, як завести мене на пресу, прокурор мені сказав: «Тут тобі не мітинг, я тобі дам 2 запитання, ти на них відповісиш, і все».

На наступному суді, коли я заявив, що я є ідейно політичним в’язнем, це було в четвер, а в понеділок дали вказівку написати моїм сокамерникам, що мене ніхто не чіпає, що я маю окреме спальне місце і в менеі нормальні умови. Але ніхто з моїх не хотів такого писати.

А я сам був скинувся на 63-ю статтю, і він сказав, що якщо я скидаюся на 63-ю, то до мене прийде прокурор. Тому всіх моїх сокамерників заставили написати пояснення, що вони в конфлікти зі мною не вступають, що все в ажурі. Так я поплатився за свої слова.

Роман ХМАРА: Постраждали люди, які мене навіть не знають. В селі Цвітна на Кіровоградщині живуть мої дід і баба. Дід 34-го року, баба 37-го. Бабуся інвалід, вона без обох ніг. У них проводився обшук з 18 до 3 ночі, нічого не пояснювали, питали: «Де бомба, де вибухівка?», ледь не довели старих до серцевого нападу. Обшуки відбувалися у всіх людей в селі, які мене просто знали – навіть не друзів і не приятелів. Перевірялися всі порожні хати і криниці в селі. Приходили з обшуком до мого дядька, якого я дуже давно не бачив. Приїздили у Феодосію, де проживає рідний брат бабусі, який мене бачив востаннє 20 років тому, намагалися провести обшук.

У Франківську застосовувалось до мене фізичне насильство, одягали протигаз на голову. Заставляли підписати, до чого я непричетний. Звичайно, я не підписав. Я з гордістю можу сказати, що я витримав ті катування.

У Запоріжжі я чекав зустрічі з працівниками СБУ, знаючи, що там працюють професіонали, які не фізичним впливом, а саме своїми професійними навиками можуть з мене щось витягти. А з мене витягати не було чого, в мене совість чиста перед Богом і людьми. Дійсно, там варіанту без відповіді бути не може. І коли відповіді не було, одягалися наручники, застібалися за спиною, ноги розтягалися на шпагат, хтось між лопатки, один хтось тримав за самі наручники. Все це супроводжувалося ударами.

АБРАМІВ: У мене працівники прокуратури брали пояснення, з приводу того, чи застосовувалося до мене фізичне насильство у міліції, я їм все написав, хто мене бив, сказав навіть, який кабінет і який поверх, і що там відбувалося, але мені відмовили у порушенні кримінальної справи «у зв’язку з відсутністю складу злочину». А обшук у мене проводили на самий Святвечір, до 11 вечора».

Андрій ПАРУБІЙ: «Ця справа від самого початку виглядала абсурдною. Ми відразу, як депутати, намагалися зробити все можливе, щоб зупинити це божевілля. Мало того, що їх усіх взяли на різдвяні свята, з домівок, без будь-яких ордерів, але з самого початку їх звинуватили у підриві пам’ятника Сталіну, і на цьому базувалися всі звинувачення щодо них.

Сам факт того, що їх перевозили у Запоріжжя чартерним рейсом, де кожного з них супроводжували по 4 працівники «Беркуту» - воно ставить багато питань – за які кошти? Які бюджетні, наші народні кошти використовувались для того, щоб залучати, як до терористів, такі величезні кошти для ведення слідства?

Потім коли було зрозуміло, що хлопці не мають жодного відношення до вибуху, а на моє глибоке переконання, вибух Сталіна – це була провокація спецслужб сусідньої держави. Це був сигнал для початку політичних репресій – для того, щоб залякати все суспільство.

Після того, як стало зрозуміло, що ніякий слідчий не зможе довести причетність хлопців до вибуху, їм змінили статтю на «Хуліганство» - за знищення пам’ятника...

Потім з’ясувалося, що це не є пам’ятник, бо пам’ятник має певні приписи і певні документи на його встановлення. Мер Запоріжжя дав документи, що ця споруда не є памятником, це просто приватна скульптура на подвір’ї певної політичної сили.

В принципі, хлопці зробили роботу комунальних служб., і мер Запоріжжя мав би їм дати грамоту за виконання цієї роботи.

Нагадаю: коли в Полтаві, теж на приватній території, було встановлено Мазепу, зображення якого є на українських гривнях, приїхали комунальні служби і його забрали.

А Сталін, який, наголошую, українським судом, українським законодавством, визнаний винним у вбивстві мільйонів українців, ми бачимо не покарання тих, хто його встановив, а тих, хто на виконання указу Президента приїхав, щоб його демонтувати.

Коли стало зрозуміло, що і стаття «Хуліганство» ніяк не підходить, бо це не пам’ятник, а приватна споруда, слідство шукало будь-яку підставу, щоб їх далі утримувати. Вони переробили статтю на 191 «Нанесення матеріальної шкоди». Але і в тій статті потрібно, щоб була певна сума нанесення матеріальної шкоди. А та споруда не має великої матеріальної цінності. І тоді був запит до комуністичної партії, і з’явився просто неймовірний документ – де було написано, скільки грошей було витрачено на пам’ятник Сталіну - в т.ч. на референдум, на їхні роздуми, на їхні «геніальні» креатини, щоб його виготовити. І вони дали кошторис на таку суму, щоб перевести статтю з ч.1 на ч. 2, тобто нанесення матеріальної шкоди в особливо великих розмірах.

З першого дня ця справа не мала жодного відношення до закону. Вона була виключно політичною, і люди, які давали політичні вказівки, потім намагалися будь-яким чином виправдати свої дії.

Зараз ми бачимо, що в українській державі на 20-му році незалежності в українській міліції людей катували, просто за те, що вони українські патріоти.

В українській державі кримінальників провокували на те, щоб у камері, де були хлопці, щодо них застосовувався фізичний вплив. Добре, що того вдалося уникнути.

Це справді спогади з періоду НКВД. Ці методи застосовувалися до людей, єдина вина яких – що вони люблять свою державу і приїхали виконати укази президента – і не тільки Ющенка, бо подібні укази про демонтаж пам’ятників тоталітарного режиму видавали і Кравчук, і Кучма.

І це велика спільна перемога, в т.ч. журналістів, які дуже велику увагу приділяли цій справі, і політичних, і громадських структур – що хлопці вже на волі.

Це божевілля ще триває».

Далі Андрій Парубій закликав не зменшувати увагу до судових справ проти хлопців, і пообіцяв, що «Наша Україна» домагатиметься покарання винних у катуванні і пояснень, на які кошти винаймався чартерний літак для рейсу із Франківська у Запоріжжя, і щоб кожен, хто винен у незаконному переслідуванні хлопців, був покараний. Бо якщо це зараз не зупинити, завтра це може статися з будь-яким, з будь-якою структурою, організацією, людиною.

Далі почалися питання – про десталінізацію в Україні і в Росії, і чому саме болгаркою, і т.ін.

«В сьогоднішній Україні йде тотальне повернення до стереотипів Радянського Союзу, - сказав Андрій Парубій. – Влада веде пропаганду так званого «русского міра», який є однією з ключових ідей російського імперіалізму, який намагаються насадити тут в Україні».

Роман ХМАРА, у відповідь на одне з питань про пам’ятник Сталіну: «Ми знали, що його не буде ще до того, як його встановили».

Журналісти питали, чому ж раніше хлопців не відпускали на поруки. Я не втрималась і сказала, що їх відпустили наступного дня після від’їзду Путіна, який піймав в Україні облизня з митним союзом, і наші можновладці втямили, що не все в Україні вирішує він, і злякались, що їх будуть судити.

Андрій ТАРАСЕНКО: «Всього по цій справі було арештовано біля 20 людей. Зараз п’ятеро членів організації ще перебувають за гратами. По двом вже є вироки – одному дали 2 роки, другому 4 місяці, і троє ще сидять у Запорізькому СІЗО, їх обвинувачують нібито в підпалі якогось районного офісу КПУ ще у 2009 році. Ця справа була давно закрита, її підняли після вибуху».

Один з журналістів запитав у Парубія, як він буде відповідати, як поручитель, якщо хлопці на свободі щось скоять. На це пан Андрій відповів, що вони, поспішаючи на прес-конференцію, відмовились переходити вулицю не за правилами, щоб не підставляти його – свого поручителя. «Перед вами сидять не злочинці, а інтелігентні, виховані патріоти України».

Одна журналістка апелювала до того, що закон у будь-якій державі захищає права власності, а пошкоджений Сталін був саме власністю. На що Андрій ПАРУБІЙ відповів, що, по-перше, якщо будинок, який є приватною власністю, є також пам’ятником архітектури, його не можна реконструювати на свій розсуд. І якби сьогодні у Німеччині якийсь старий есесівець на своїй приватній території встановив би пам’ятник Гітлеру, держава втрутилася б, і комунальні служби цього Гітлера забрали б.

Найстрашніша стаття, за якою Василь Абрамів згодився визнати себе і хлопців винними –«Самоуправство, тобто знищення без відповідних документів».

І на завершення – прекрасні слова Андрія Парубія:

«Сьогодні кожного, хто чинить опір, хочуть покарати, щоб на його прикладі показати іншим: будеш протестувати проти Януковича, проти системи – опинишся за гратами. Це питання всіх нас, якщо ми змовчимо, завтра прийдуть по кожного з нас. Якщо ми не виробимо механізм взаємодопомоги і солідарності у цьому питанні, по одному передавлять. І тому займався, займаюся і буду займатись всіма фактами політичних переслідувань в Україні, скільки буде мого здоров’я, скільки буде мого часу, поки в мене буде мандат і статус, що дозволяє це».

Від себе хочу додати, що ось, опозиційні нардепи дуже полюбляють жалітися, що вони не в змозі нічого зробити, бо вони, мовляв, у меншості і не можуть провести жодного закону з обіцяних.

Але тим не менш, Парубій, Павловський, кілька інших порядних та ініціативних нардепів прекрасно знаходять можливості відпрацьовувати свій мандат. Хороші закони потрібні, звісно, але це зовсім не першочергова потреба, бо спершу треба привчити чиновників і ментів ці закони виконувати. Ось Парубій і такі, як він, цим і займаються – їздять, шумлять, пишуть скарги, беруть на поруки політв’язнів. Максимально гідне заняття для опозиційного нардепа.

Джерело:

Блог Олени Білозерської

16.04.2011р. Б. / ТЕАТР АБСУРДУ. АБО КОГО І ЗА ЩО СУДЯТЬ В ЗАПОРІЖЖІ

Спробуємо з точки зору здорового глузду розібратися, що відбувається зі справою про відрізання голови погруддя Сталіна.

Отже, прокурор Кметь Андрій Генадійович (іменем України!) звинувачує дев'ятьох націоналістів в умисному знищенні або пошкодженні чужого майна, що заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах (ст.194 ч.2 КК України).

А чи було взагалі майно? Державною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Запорізькій області неодноразово надавалися приписи про усунення порушень при зведенні будівлі "Обласного комітету КПУ". Одним з порушень якраз і було встановлення на ганку погруддя Сталіна. У даному випадку погруддя Сталіна є елементом зовнішнього оздоблення будівлі, встановлення якого також вимагає наявності узгодженого проекту.

За ігнорування приписів 15.06.2010 "Запорізькому обкому" КПУ Державною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Запорізькій області був виписаний штраф у сумі 850 Грн. Який "законослухняні" комуністи і сплатили 17 червня 2010 року.

Таким чином, майна, тобто належним чином узгодженого і встановленого елементу зовнішнього опорядження (монументально-декоративного оформлення будівлі) немає.

Є самовільно встановлене погруддя. І чиє? Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича, якого Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року разом з Молотовим(Скрябіним), Кагановичем та іншими спільниками визнано винним у злочині, передбаченому ч.1 ст.442 Кримінального кодексу України (Геноцид).

Злочин, вчинений "Запорізьким обкомом" КПУ з мотивів явної неповаги до суспільства і з особливою зухвалістю, прокурор Кметь Андрій Генадійович "не помічає". Водночас, абсолютно законну спробу громадян України припинити хуліганство "Запорізького обкому" КПУ намагається представити, як злочин.

Не відстає від прокуратури і міліція. Так, незважаючи на те, що судове засідання по цій справі 31 березня 2011 р. було оголошене відкритим, з раннього ранку квартал, в якому знаходиться Жовтневий суд м. Запоріжжя, був узятий в кільце сотнями озброєних міліціонерів. Протягом усього судового засідання, а тривало воно з 10.00 до приблизно 15.00, міліція не пускала всередину оточення не тільки тих, кому треба було пройти в суд, а навіть мешканців будинків, розташованих поряд з судом.

Намагаючись виправдати злочинців і засудити патріотів, прокуратура і міліція вимушені вдаватись до все більших порушень закону.

Отже, судять насправді не "тризубівців". Судять антиукраїнську, злочинну владу. Ще буде вирок. І буде кара.

Джерело:
БАНДЕРІВЕЦЬ

08.04.2011р. Б. / «Тризубівців» не звинувачують у підриві пам'ятника

Заступник лідера організації ”Тризуб” Андрій Тарасенко каже, що їхніх затриманих активістів більше не б’ють через часті прокурорські перевірки

У четвер відбулося перше попереднє засідання Жовтневого райсуду Запоріжжя у справі пошкодження пам'ятника Йосипу Сталіну в обласному центрі. Торік 28 грудня активісти організації "Тризуб" ім. Бандери відпиляли голову скульптурі, що стояла на території запорізького обкому Компартії. Відео виклали на своїй інтернет-сторінці. "Тризубівців" тримають за ґратами із січня.

— Вони не відмовляються від того, що відпилювали голову пам'ятнику, — розповідає заступник лідера "Тризуба" 28-річний Андрій Тарасенко. — Наступного дня комуністи припаяли ту голову назад і сказали журналістам: "Дивіться, нічого не було, голова на місці".

У ніч проти 1 січня 2011 року цей-таки пам'ятник Сталіну підірвали. Чи інкримінують "тризубівцям" підрив?

— Підривом займається СБУ. Вони й самі не знають, хто потім його підірвав.

Як минуло перше засідання суду?

— Адвокати одразу подавали клопотання змінити всім хлопцям запобіжний захід на підписку про невиїзд. Суд їх відхилив. Причиною назвали те, що вони постійно не живуть у Запоріжжі. Напевне, бояться, що втечуть. На підписку відпустили тільки Едуарда Андрущенка. На суді затриманому Пилипу Тарану стало зле. Від катувань і побиття він був у поганому стані, на спині мав серйозну гематому, через що його оперували. Хлопцеві досі роблять уколи та перев'язки. Після суду його відвезли не до лікарні, а в СІЗО. Ще одного нашого активіста Віталія Вишнюка запроторили до тубдиспансеру. Його не охороняють, але добровільно він не може звідти піти.

Затримані мають право бачитися з адвокатами, родичами?

— Адвокатів до них пускають. Батьки декого могли з дітьми бачитися. Наші активісти передають хлопцям харчі, цигарки.

Що затримані розповідають про умови в СІЗО?

— Умови, як всюди. Коли була перша перевірка прокуратури, хлопці скаржилися, що в камері погана лампочка, читати неможливо, болять очі. До сьогодні не замінили, хоч і обіцяли.

Ви скаржилися, що "тризубівців" б'ють міліціонери. Це відбувається досі?

— Зараз такого немає, бо відбуваються прокурорські перевірки.

На скільки може затягтися процес?

— Від двох місяців до півроку. Ще будуть два засідання суду. Наступне — 13 квітня.

Ольга МОСКАЛЮК

Джерела:

"Газета по-українськи" №1203 за 07.04.2011

«...дурний, доки мовчить, теж видає себе за мудрого і, щойно заговорить, то так і видасть себе ким він є насправді...

Для брудного - все брудне, постав перед ним найчистіше, то він буде дошукуватися на ньому плями... отак і "наша", наскрізь злочинна, влада.»

Хлопці з ВО "Тризуб" ім. С. Бандери - є Богом запаленою іскрою у цій кромішній темряві брехні, зла і беззаконня і, в нашій, людській владі є, щоб або затушити її, або розпалити до вогнища, яке консолідує українську націю в Україні та поза її межами. Вони ті, хто не тільки в своєму серці вірує в Господа нашого, Ісуса Христа, але й наслідує Його у чині любові. Бо ж, діяльний приклад Святого Володимира Великого, який зруйнував і кинув у Дніпро язичницьких ідолів, кличе до наслідування усіх православних християн. І, оскільки, віра без діл від віри - мертва сама в собі, то ж я, негідний раб божий Леонід, закликаю вас, усіх людей доброї волі, до наслідування їх прикладу та нищення усіх пам'ятників та пам'ятних знаків тоталітарного минулого сатанинської, російсько-більшовицької імперії зла.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

22.02.2011р. Б. / ЛІБЕРАЛЬНИЙ НЕОЦИНІЗМ, АБО ЧОМУ БОЯТЬСЯ ЛІНИ КОСТЕНКО?

Недавній скандал у Львові після обговорення книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в книгарні «Кабінет» і відмови письменниці їхати до столиці українського П’ємонту із презентацією твору та серія негативних відгуків в медіях про цей твір ще раз оголили болючу проблему української сучасності: неоцинізм як явище, як загрозу. Власне, геніальна Ліна Костенко поставила діягноз цій руйнівній тенденції ще у 1993 р., коли вивела цю формулу-оцінку макротенденції сучасності – «гряде неоцинізм» – і вийшла з літ процесу.

Останній твір авторки, справді, болючий, оригінальний, і несподіваний. Це могутній згусток актуальних соціальних і моральних проблем, дивовижне ядро злютованості політичних і філософських оцінок епохи, суворий розтин гангреноїдних плям національної ментальності та історії. Зрозуміло, що не кожен читач, тим більше читач, дезорієнтований і запудрений гламурністю та вульгарністю сучасної масової псевдокультури, виявився готовим до такої естетики та ідейної загостреності в літературі. І в минулі літературні епохи було так, що майже кожен новаторський і згущено проблемний твір великого письменника сприймали далеко не всі. Однак у цій серії відгуків підступного і вульгарного змісту виявилося інше: світоглядні, онтологічні, моральні розходження і несумісності між критиками і письменником. Ідеться про об’єктивний і неуникненний конфлікт між космополітичним лібералізмом як цілісною ідеологією та світовідчуттям і національним традиціоналізмом як ідеологією і світовідчуттям. Цей конфлікт насправді розвивається в нашій культурі і суспільстві вже давно, від кінця 1980-х рр., відколи в країні почалася системна пропаганда через ЗМІ і масову культуру принципів і вартощів західного неолібералізму з його домінантними засадами іррелігійності, космополітизму, меркантилізму. Правда, спочатку він відбувався під маскою «засвоєння всього західного», «прийняття норм відкритого суспільства» й «абсолютної свободи митця» і обґрунтовувався теорією толерантності до думки іншого, тобто гаслом цілком милим і, здавалося б, незагрозливим. Так вихлюпнулися в українську літературу перші «незалежні» письменницькі групи типу Бу-Ба-Бу, «Лугосаду», «Нової дегенерації», «Пропалої грамоти» та ін. Українське літературознавство, критики і читачі тішилися з цього як з чогось нового, несовєтського і похапливо та довірливо ловили всі нові «художні віяння часу». Згодом потік ставав щораз ширшим, його хвилі – щораз каламутнішими, а його художні «корали» щораз руйнівнішими. У 2000-і роки усе це вибухнуло постмодерним морем графоманії, порнографії і художньої елементарщини. З’явилися відповідні критики і видавці – безпринципні, агресивні, прагматичні, – які усе це активно пропагували, вихваляли і просували в усі можливі простори і ніші культури. Суспільство ж поволі звикало до примітиву, відвикало від справжньої літератури, морально і духовно сплющувалося і ставало всеїдним. Майже ніхто не наважувався це критикувати і назвати своїм іменем, правдиво оцінити хоча б такі плюгавенькі творчі потуги, як Любка Дереша чи Ірени Карпи, Люко Дашвара чи Софія Андрухович. Адже усе це подавалося у відповідних журналах та інтернетресурсах як «вияви справжньої творчої свободи», «естетичне багатоголосся в дусі західного лібералізму», «освоєння незвіданих пластів людських почувань і візій», «заповнення порожніх, але потрібних, ніш національної культури».

Насьогодні ліберальний неоцинізм як літературна течія має усі належні завершені форми й структурні елементи для повноцінного наступального розвитку: фінансову підтримку, свої видавництва, свої часописи, середовища, відпрацьовану стилістику культурної поведінки і самоорганізації, суспільне сприйняття, обумовлене приходом цивілізації примітивного споживацтва й естетичної дезорієнтованості. Він має своїх авторитетів і гуру: письменників – Ю. Андруховича, О. Забужко, О. Ірванця, літературознавців – Г. Грабовича, Т. Гундорову, В. Агеєву, своїх ідеологів – М. Мариновича, Я. Грицака, Т. Возняка, які у різні способи, під різними приводами і за кожної нагоди теоретично обґрунтовують потребу для нашого «хворого» соціуму мати «трохи скепсису» для протидії можливій національній гордості, «трохи бруду» в дусі Фройда для утвердження естетичного плюралізму, «трохи прагматики» в дусі самокритики для зміцнення національного імунітету. Відтак цей потік лібералізму, спочатку як забава хлопчиків-неокомсомольців, згодом перетворилася в широкий мейнстрим цинічної деструкції національних вартощів, висміювання героїки, паплюження традиції. Будь-яку критику цієї тенденції він обзиває проявами «совєтської зашореності», «немодерності», «неофашизму» і прикривається гаслами про «засвоєння західного канону», «абсолютну свободу митця», «безідейність – як формулу істинного естетичного поступу» і т. ін. Зрозуміло, що для «пристойності» уся програма лібералізації української культури і ментальності закутується у шати «художньої ускладненості і формального експерименту та вишуканості» і «теоретико-методологічних принципів західної вільної й об’єктивної науки». Тож, за задумом організаторів «мейнстриму», полеміка із заданою парадигмою ідеалів і принципів наперед приречена на неуспіх: хто ж відважиться позиціонувати себе як противника найпередовішої у світі Західної цивілізації, окрім хіба що фанатичних москвофілів і своєтофілів?

Роздратування і вибрики неоциніків лібералізму стосовно останнього твору Ліни Костенко, отже, закономірні й очікувані. Письменник, який чітко декларує свою тверду національну позицію в час посиленого поширення безпринципності й релятивізму, який продовжує високі естетичні традиції українського неокласицизму і неоромантизму у час постмодерної та неоавангардної руйнації усіх традицій і особливо високих, який ставить гострі і значущі проблеми у вимірах духовності й національної відповідальності у час, коли все звернено до приземлених інстинктів і розваг, не може не викликати роздратування в сіячів хаосу, космополітизму і псевдохудожності. І якими ж є аргументи критиків, що виявили цілковиту «несучасність» Ліни Костенко?

Організатори круглого столу у львівській кав’ярні «Кабінет», а це Юрій Кучерявий, Віктор Неборак та Ігор Котик, спробували перетворити обговорення твору «Записки українського самашедшого» в насмішкуватий стьоб, підкреслюючи абсурдність його появи. Цей вибір позиції у дискусії, з одного боку, виявляє бажання наперед «забалагурити», захіхікати об’єкт обговорення, а з іншого боку, виявляє страх перед можливим опонентом на випадок академічної полеміки, бо ж хто знайде контраргументи проти суцільних «приколів». Із реферувань виступів організаторів акції за сайтом ZIK ми виділили такі головні тези ліберальних критиків:

1) Ліна Костенко «узагалі не має уявлення, про що пише; її головний герой «схематичний і неправдоподібний» (Ю. Кучерявий);

2) головний герой мислить як підстаркуватий панок, а йому ж 35 років; у «його мовленні постійно звучать феміністські нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна» (І. Котик);

3) Ліна Костенко «вигадує цього програміста (головного героя), аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність» (В. Неборак);

4) Ліна Костенко «повторює усе те, що й так знаємо» (В. Неборак);

5) «Записки українського самашедшого» «це не роман, а соціальний памфлет» (Ю. Кучерявий);

6) авторка «не ставила собі суперестетичних завдань і, нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагалася розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь» (В. Неборак);

7) будь-яка пропаганда в літературі – це радянщина (В. Неборак);

8) Ліна Василівна «змаразматіла» (Ю. Кучерявий);

9) «Записки самашедшого» – 416 сторінок стилістично немистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії і сексизмі» (В. Неборак).

Цю критику кабінетних львів’ян доповнив відомий кандидат в гуру ліберального неоцинізму Андрій Бондар, який у своєму блозі написав промовисту рецензію «Записки з минулого» (04. 02. 2011). Його тези наступні:

1) у творі відчутні «холодність героїв, кволість сюжету та відсутність романного духу»;

2) його вражає як щось безглузде «полум’яний дидактизм і священний пафос» авторки;

3) на думку А. Бондаря, у творі «старий-добрий патріархальний консерватизм збагачено романтичністю шістедсятництва й добряче приправлено постчернобильським катастрофізмом»;

4) в романі зустрічаємо «своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій… «правильного аїнця» … запозиченого в аса Мирного і Нечуя Левицького» (?!);

5) автор твердить, що письменниця «втратила живий зв’язок із реальним часом»;

6) світогляд головного героя – «це згусток консервативної (іншими словами, націонал-демократичної) української свідомості»;

7) «пророки (себто письменники типу Л. Костенко) звикли весь час говорити правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають … їхня свідомість балансує ретроградною амнезією та маразмом»;

8) «фальшивий програміст (головний герой твору) – насправді людина категорично антисучасна й антимодернізаційна»;

9) Ліна Костенко «просто ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних»;

10) її «пафос й патетика... схожі то на нервово-паралітичний газ, то на місцевий наркоз».

Ми для того процитували докладно стільки основних тез критиканів, аби читач, особливо той, що познайомився з твором Ліни Костенко, сам відчув всю дрібність, примітивність і нечесність цих виступів. Зухвало-жовчний контекст, в якому вони висловлюються, залишаємо пообіч, щоб зайвий раз не забруднювати культурний простір суспільства. Гадаємо, ці тези чітко переконують, що джерелом цієї критики є ліберальницький неоцинізм, описаний у своїх світоглядних і культурологічних параметрах вище. Передусім це криклива нетолерантність до чогось відмінного, але національно конструктивного (хоча самі ліберали завжди позірно закликають до толерантності), це ненависть до всього ідейного, високого як до, в їхньому розумінні, «пропаганди» й «ідеології»; ненависть до української традиції, в устах А. Бондаря навіть поняття «націонал-демократ» звучить, як образливе. Загалом думки і почування українських неолібералів, таких знакових людей, як В. Неборак і А. Бондар, звучать вельми промовисто: як сплеск поверховості, цинізму, національної байдужості, забарвленої в просторікування про модерність. Дуже дивно чути, наприклад, що Ліна Костенко, яка своєю творчістю електризує почуттєвість і свідомість нації від кінця 1950-х рр., це «чтиво для ескапістів і бездіяльних». Особливо дивно це звинувачення звучить в устах тих, хто крім безсенсовного й порожнього експериментування в літературі, крім бабрання в людській ницості, крім імітації західних зразків, нічого не промовив для національної культури.

Ліберальний неоцинізм не є явищем випадковим у світі, він є логічним продуктом цивілізації капіталу й матерії, яка не терпить ніяких ідей, високої естетики, духовності, релігійності, і тому маргіналізує їх. Західний неолібералізм це насамперед суспільство мас посередностей (діагноз Х. Ортеги-і-Ґассета) , суспільство безчесної, антигероїчної, плебеїзованої юрби (теза Ґ. Лебона), яка розчиняє в собі шляхетність, ієрархію, традицію. Споживацько-розважальна атмосфера такого суспільства породжує відповідну літературу: легкотравну, напівграфоманську, заряджену вірусами розкладу і цинізму, оскільки йдеться про те, щоб у сфері духу не проросло нічого високого та ідеального. Якщо на Заході поява такого масового споживацького, космополітичного суспільства була підготовлена тривалими й органічними історичними процесами, то в Україні сплеск ліберального неоцинізму в останні два десятиліття став справжнім руйнівним вихором, спрямованим на руйнацію основ національного буття.

На Заході національні суспільства навчилися певною мірою протистояти космополітичним процесам у різких формах – від плекання високої громадянської самосвідомості до теорій культурного регіоналізму, натомість в Україні суспільство перед наступом космополітичного лібералізму просто ніяково відступає і саморуйнується від надмірної дози його цинізму-практицизму. Зараз в нашій країні сформувалося ціле покоління «ліберал-ідіотів», якщо перефразувати Дмитра Донцова, яке й «сфотографувала» у своєму творі Ліна Костенко з надзвичайно точністю, показавши згубний стрімкий рух цього транснаціонального аморального цунамі. Тому й реакція доморощених неоциніків така скандально-гостра: у дзеркалі цього мегатвору вони побачили відображення країни, яку завдяки великою мірою їхнім зусиллям вдалося перетворити в «царство мавп і папуг» (В. Підмогильний), в царство суцільної гри, вдавань, псевдоформацій, позицій без позиції, опозицій без опозиції, у царство кривлянь і пересміювань (Т. Карлайл). Не відаючи цього, наше суспільство, заворожене псевдогрою в свободу і прогрес, як французи кінця 18 ст., напередодні Великої революції, летить у прірву ненависті й катастрофи, відмовляючись розрізняти Добро і Зло, діяння Бога і Сатани, Істину і Неправду, засліплено повіривши у своє «тілько Я», як той Шевченків «куций німець», що втратив відчуття сили й краси життя через свою егоцентричну дрібність.

Олег БАГАН,

Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ