Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 26 травня 2011 р.

27.05.2011р. Б. / Залишки азіатства у нашій крові, або роздуми з нагоди «Дня Пабєди»

Загребельний
Ігор Загребельний

Задум написання даного матеріалу з'явився ще на початку останнього місяця весни. Зранку 9-го травня, по дорозі на Службу Божу, бажання лише посилилось. Тож прийшовши після Святої Літургії додому відразу почав переводити у цифровий формат свої враження від порозвішуваних на адмін- (і не тільки) будівлях червоних прапорів. Та згодом бажання пропало через те, що ідеї блогу видались занадто банальними (і справді, важко доводити речі, які, здавалось би, є аксіомою). Славно-сумнозвісне 9-те травня залишилось в недалекому минулому, і, можливо, не варто було до нього повертатись, однак 9-те травня - це більше, ніж просто дата, це надзвичайно важливий індикатор, який показує, «ху іс ху» і не тільки.
Нехай «дядьки отєчєства чужого» по старій совковій традиції «к датє» повторюють заяложені імперські міфи й базікають про свою турботу над ветеранами (при цьому обливаючи останніх водою із калюж на своїх обвішаних георгіївськими стрічками «майбахах»), а потім абсолютно забувають і про реальних учасників війни, і про пенсіонерів загалом, і про всіх громадян. На противагу їм усі, хто хоче знати правду і за її допомогою визволитись, повинні добре розуміти, чим була так звана «Пабєда» і чому її святкують ще досі.
Так, Україна пережила ще одне 9-те травня... Масштаби та характер цьогорічного святкування явно відрізняються від того, до чого ми звикли на протязі останніх п'яти років. Але, як це часто буває, тут є одне «але»: специфіка «Дня Пабєди» a-la Янукович-Табачник була закладена ще за Ющенка. Саме попередній Президент, отримавши від народу величезний кредит довіри та неабиякий потенціал політичного впливу, не здійснив якісних змін, спрямованих на утвердження національної державності українців. Зокрема, Ющенку так і не вдалося провести докорінної декомунізації та постколоніальної (по суті - антиімперської) реконструкції України. Проявом цього є реванш тих політичних сил, котрі сьогодні не лише вирішили реанімувати старі імперські міфи, але й намагаються створити бліду копію ресталінізації у Російській федерації (в останній реабілітація Сталіна триває не перший рік, до того ж, не лише на державному, але й навіть на церковному рівні - чого лише варта ікона за участі Йосипа Віссаріоновича в монастирі м. Стрєльна Ленінградської області...)
Гуманітарна політика сучасної влади, зрештою, як і її геополітичні устремління, не дивує, тож було б нерозумно її за це критикувати - нинішній режим проводить ту політику, яка відповідає його сутності; до того ж, Партія регіонів ніколи не приховувала своїх поглядів. Цікавить інше: чому такий стан речей допустили українці – законні господарі цієї землі? На нашу думку, причина цього лежить в деяких цивілізаційних особливостях українського народу.
Не можна заперечити думку Дмитра Донцова про те, що українці були і є крайнім сходом Заходу, але аж ніяк не крайнім заходом Сходу. Однак таке розташування України «на грані двох світів» певною мірою призвело до цивілізаційної деструкції, орієнталізації української нації – явища виразно протиприродного й однозначно шкідливого. Період від фатального 1654 року до падіння династії Романових мав цілий ряд негативних для України наслідків, зокрема домінування на наших землях азійсько-московського «праваслав'я», яке не лише відривало наш народ від Заходу, але й спотворювало релігійність народу. Проте ні епілептик Пьотр І, ні проститутка Єкатєріна ІІ, ні їхні наступники все ж докорінно не змінили європейської сутності українців. Більших «успіхів» досягли більшовики.
Вперше комуністи прийшли до влади саме в Росії. Ворожі європейському духу ідеї марксизму були реалізовані там, де визначальними цивілізаційними рисами були колективізм та деспотично-рабська свідомість. Червона тоталітарна система майже нічого не змінила за винятком хіба того, що «казьонне» московське православ'я ще більше утвердило свою цезаропапістську специфіку, і що певною мірою європеїзована російська аристократія була знищена - після цих більшовицьких «здобутків» А. Блок без жодної краплі лукавства міг констатувати: «Да, азіати ми, с раскосимі і жаднимі глазамі...» І азіатство справді стало природою Homo Soveticus'а.
Найгірше те, що більшовизм розвивався не як національна ідеологія росіян, а як потужний інструмент московського імперіалізму. Знищенням найкращих представників нації, утвердженим потужною репресивною системою тотальним страхом, соціальним зростанням всілякого непотрібу, що радо слугувував окупантам - всім цим комуністи посприяли частковій втраті українцями європейського духу. Наслідки цього ми бачимо сьогодні.
Посилення російського реваншизму, особливо в гуманітарній сфері, було б неможливим, якщо між Україною та Росією існував би міцний цивілізаційний бар'єр; однак так не є, тому значна частина населення України говорячи про «Перемогу», має на увазі не лише перемогу над націонал-соціалізмом, але й насамперед перемогу у азійському Drang naht West, перемогу Сходу над Заходом.
Московський імперіалізм завжди живився ідеєю протистояння європейській цивілізації. Щоб обгрунтувати ідею Третього Риму, чернець Філофей безапеляційно стверджував, що «Пєрвий Рім падоша» (при цьому чомусь забував, що Вічне Місто не може впасти, бо саме в ньому була закладена скеля Церкви, яку ніколи не подолає пекельна брама). Згодом, щоб не уподібнитись «єретичним» латинникам, московити були готові відкинути будь-яку правду православної віри. Опісля наші північно-західні сусіди підхопили чеську ідею панславізму й до тез захисту «праваславнай вєри» почали додавати твердження про себе як рятівників «славянскаво міра». Апогею ненависті до Заходу було досягнуто в епоху комунізму, зокрема під час Другої світової.
Звісно, перемога над безбожним націонал-соціалізмом була життєво необхідною і для Європи, і для усього людства. Однак не забуваймо, що перемога над нацизмом в 1945 році була поєднана з тріумфом не менш людиноненависницької і сатаниниської ідеології комунізму.
Проводжаючи новобранців дивізії «Галичина» на вишкіл, отець Василь Лаба наголошував: «Йдете в похід не тільки за Вітчизну, але й за віру Христову, за Христову моральність, за свободу совісти, за культуру людства. Йдіть боротися проти орди, що надвигається дорогами татарви на наші землі...». Дійсно, похід Червоної армії на Захід був походом орди. На це не часто не звертають увагу у зв'язку з абсолютною демонізацією Німеччини: якщо німці погані, значить, всі, хто проти них воював - добрі... Так, нацистська ідеологія була засадничо хибною та злочинною, під проводом біснуватого Гітлера німці зробили дуже багато помилок. Проте це не означає, що переможці Німеччини були святими, а сама перемога - благом; наслідок боротьби сатани і диявола благом бути не може.
Як більшовики, що нібито проповідували інтернаціоналізм, ставились до німців? Чи не найкращою відповіддю на це питання є слова радянського пропагандиста Іллі Еренбурга: «Мы поняли: немцы не люди... Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал... Если ты убил одного немца, убей другого - нет для нас ничего веселее немецких трупов» (газета «Красная звезда», 24 липня 1942 року). Звісно, ці слова можна пояснити природньою для війни озлобленістю, однак не лише нею.
Більш переконливо говорять свідчення очевидців «освобождєнія» Європи від нацизму. Лев Копельов, в минулому - радянський майор, згадував: «К вечеру въехали в Найденбург. В городе было светло от пожаров: горели целые кварталы. И здесь поджигали наши... На одной из боковых улиц, под узорной оградой палисадника лежал труп старой женщины: разорванное платье, между тощими ногами – обыкновенный городской телефон. Трубку пытались воткнуть в промежность. Солдаты кучками и поодиночке не спеша ходили из дома в дом, некоторые тащили узлы или чемоданы. Один словоохотливо объяснил, что эта немка – шпионка, ее застукали у телефона, ну и не стали долго чикаться». А ось ще одне свідчення вояка, якому більшовицька пропаганда не вибила з голови залишків людяності: «Посреди мостовой идут двое: женщина с узелком и сумкой и девочка... У женщины голова поперек лба перевязана, как бинтом, окровавленным платком. Волосы растрепаны. Девочка лет 13-14, белобрысые косички, заплаканная. Короткое пальтишко; длинные, как у стригунка, ноги, на светлых чулках – кровь. С тротуара их весело окликают солдаты, хохочут».
Американский історик Вільям Пірс писав про Східну Прусію січня 1945 року: «Когда советские воинские части перехватывали колонны бегущих на запад немецких беженцев, то они творили такое, чего в Европе не видели со времён нашествия монголов в Средние века. Всех мужчин... обычно просто убивали на месте. Всех женщин, почти без исключений, подвергали групповому изнасилованию. Такова была участь и восьмилетних девочек, и восьмидесятилетних старух, и женщин на последних стадиях беременности. Женщинам, которые сопротивлялись изнасилованиям, перерезали горло, или застреливали. Часто, после группового изнасилования, женщин убивали. Многих женщин и девочек насиловали по столько много раз, что они от одного этого погибали».
В той же час І. Еренбург виливав на сторінки газет свої брехливі помиї: «Наша ненависть — высокое чувство, оно требует суда, а не расправы, кары, а не насилия. Воин Красной Армии — рыцарь. Он освобождает украинских девушек и французских пленных. Он освобождает поляков и сербов. Он убивает солдат Гитлера, но он не глумится над немецкими старухами. Он не палач и не насильник. На немецкой земле мы остались советскими людьми. Мы видим немок, еще вчера издевавшихся над нашими девушками. Эти немки испуганы, угодливы, блудливы. Мы говорим: пусть работают в поте лица своего. Пусть те из них, кто повинен в злодеяниях, ответят перед судом. Но советский воин не тронет женщины».
Дійсно, «нє тронєт»... В 2002 році вийшла книга авторитетного англійського історика Ентоні Бівора «Падіння Берліна. 1945». В цій праці Бівор зазначає, що лише в самому Берліні до 130 тис. німецьких жінок та дівчаток стали жертвами радянських згвалтувань, близько 10 тис. померло. Всього за період «асвабаждєнія» Німеччини було згвалтовано до 2 млн. осіб (не даремно меморіал Червоної армії у Берліні німкені називають «Могилою Невідомого Гвалтівника»).
Слід зазначити, що жертвами червоноармійців ставали не лише німкені, але й інші європейки - українки, білоруски, польки, чешки, сербки. Загалом, Червона армія поводила себе всюди однаково - грабувала, палила, вбивала, гвалтувала. Коли ж сербські комуністи висловили своє обурення, Й. Сталін з гнівом відповів: «Как так, Вы не можете понять солдата, который... хочет развлечься с женщиной или взять себе какую-нибудь безделушку?».
Всі ці подробиці «асвабаждєнія» чумусь дуже нагадують сцени з роману Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр». «Звільняючи» Україну, солдати «рабоче-крєстьянскай» так само грабували селян, вбивали цивільне населення, гвалтували жінок - від маленької дівчинки до старої горбатої карлички-монахині... Все та ж поведінка дикої орди.
Для пересічного українського обивателя ці факти мало відомі. Тому для багатьох жителів України радянська армія ще досі є «нашою». При цьому на підсвідомому рівні розуміється, що «наші» перемогли не просто Німеччину, а «Запад». Тож у природному бінарному архетипі «свій / чужий» «чужий» ототожнюється саме з Європою.
Чи слід говорити, що перемогли «наші»? Чи можемо ми гордитися, що українці були співучасні до окупації половини Європи? Чи не краще визнати, що наші співвітчизники були змушені крокувати аж до Ельби у пілотках з червоними зірками в силу своєї бездержавності? Чи не повинен викликати ненависть і бажання помсти той факт, що наших батьків та дідів було змушено проливати свою «кров добру, не чорну» (Т.Шевченко) за чужі імперські інтереси (змушено або просто обдурено, зазомбовано)?
Перед тим, як відповісти на ці питання, замислимося ще над одним фактом.
За перемогу СРСР у Другій світовій було заплачено надзвичайно високу ціну. Не будемо наводити цифри, які є дуже неточними і суперечливими, але й так зрозуміло, що відсоток людських втрат радянської держави був значно більший, ніж у країн Осі чи західних союзників. Причина цього - далеко не в людиноненависницькій поведінці німецьких окупантів (чомусь у Західній Європі наслідки «нового порядку» та подальшої антинімецької визвольної боротьби не несли за собою таких втрат). Набагато більшу роль відіграло ставлення до населення комуністичної влади. Радянське керівництво ставилось однаково і до солдатів власної армії, і до цивільних громадян. Для більшовиків не було і не могло бути ні «рядового Райяна», ні його матері - для них взагалі не існувало цінності людської особистості, існували лише «совєтскіє граждані» та «совєтскій народ». В Радянському союзі існували лише величезні ресурси (насамперед, людські) та заокруглені статистичні дані. Тож немає нічого дивного в тому, що командування Червоної армії кидало в бій не навчених і майже не озброєних юнаків, що «звільнення» Києва планувалось не з тактичного чи стратегічного розрахунку, а із забаганки партійних бонз взяти столицю України під річницю «вєлікай актябрьськай ревалюциі».
А як до такої політики ставились самі радянськими громадянам? Не будемо рівняти всіх під одну лінійку і відразу зазначимо, що далеко не всі червоноармійці, працівники тилу, жителі окупованих територій були до останньої краплі крові відданими Сталіну та компартії. Однак нас цікавлять ті, кого від червоного прапора та серпа із молотом дійсно не нудило. Чому люди, до яких ставились як до бидла, покірно хилили свої голови? Де була їхня гордість, їхня самоповага, почуття власної гідності? Чому вони залишалися вірними тим, хто вважав їх за ніщо? Причина цього знов ж таки в цивілізаційних особливостя радянської держави. В СРСР стосунки населення і влади мали класичний східний характер. Неначе азійський деспот, дивився на населення власної держави Й. Сталін; неначе східні сатрапи, керували підлеглими військові та партійні «начальнікі»; неначе позбавлені гідності безправні раби, виконували накази зверхників радянські громадяни. Однак якщо для росіян такий стан речей є досить природним, українцям він був нав'язаний - їх зламали «через коліно»...
Цивілізаційний генофонд України залишається зламаним і по нинішній день. Українці ще досі повністю не пробудилися з євразійського сну. У відносинах влади і народу продовжує панувати деспотично-рабська свідомість, яка разом із нав'язаними цивілізаційними орієнтирами утворює згубне зачароване коло. Тому й вивішуються 9-го травня на адмін- (і не тільки) будівлях імперські червоні ганчірки «пабєди», а переважна більшість наших посполитих або повторює ворожі українському духові радянські мантри, або радіє з подачки в стилі «хліба і видовищ», або не має достатньої цивільної відваги, щоб сказати «Ні!» дрейфу України у червоне минуле чи, не дай Боже, у двоголово-пташине майбутнє.
Щоб змінити ситуацію, потрібно позбутися своєї цивілізаційної половинчастості. Нам потрібно очиститись від зовнішнього бруду і внутрішньої гнилизни. В плані Другої світової ми повинні усвідомити увесь трагізм тих часів, коли надзвичайно велика кількість українців, воюючи з німецьким націонал-соціалізмом у лавах радянської армії, водночас сприяла просуванню на захід московської комуністичної орди. При цьому не слід кивати лише на поганих-препоганих «воріженьків» - вони були, є і будуть, вони не згинуть «як роса на сонці», якщо ми їм не допоможемо. Необхідно усвідомити: в тому, що більшовики перегвалтувати пів-Європи є і наша вина - ми не знищили, хоч і могли, російський комуноімперіалізм у 1917-20 роках. А ще - ми не збудували сильної держави, яка змусила б наших європейських сусідів з нами рахуватися, яка їх переконала б, що з українцями потрібно дружити, а не претендувати на їхні землі та готувати асиміляційні сценарії (бо не відомо, що було б, коли Польща, Угорщина та Румунія отримали після Першої світової по зубах і придушили свої імперські амбіції... можливо, єфрейтор Шикльгрубер не шукав би «лібесрауму» на землях сконсолідованої Центрально-Східної Європи?).
Однак так не сталось. Вирісши в умовах деспотії російського самодержав'я, українська еліта кінця ХІХ - початку ХХ ст. захопилася результатами денерації Європи - ліберально-соціалістичними ідеями, як наслідок - нащадки Чингізхана та хозарських каганів поновили свою владу над сходом Європи. Не пройшло й століття, а ситуація повторюється. Наша сьогоднішня «національно-патріотична еліта» єдиною противагою московському експансіонізму бачить всі ті ж «болотяні вогні»... Та годі шукати орієнтирів у «цінностях» ліберастичної Псевдо-Європи. Годі йти хибним шляхом! Надягання чужих масок не допоможе. Щоб відродити українську націю, щоб відродити її у європейському дусі, потрібно вбити в собі азіата - гарячим залізом випалити рабську приязнь до «старшого брата», вирізати всі метастази, які зв'язують нас з самопроголошеним Третім Римом! Лише зробивши це, ми не допустимо, щоб по Україні й надалі гуляли орди, щоб українців перетворювали на яничар. ...А коли ми відродимо Україну, то, дай Боже, виконаємо свою місію у світі.

Ігор Загребельний
(Нинішній в'язень сумління (Запорізьке СІЗО), член ВО "ТРИЗУБ" ім. С. Бандери)

Джерело:
КРЕДО

Немає коментарів:

Дописати коментар