Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
– довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)
Показ дописів із міткою о.Орест-Дмитро Вільчинський. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою о.Орест-Дмитро Вільчинський. Показати всі дописи

понеділок, 6 серпня 2012 р.

06.08.2012р. Б. / Міт Ромні, посли при Ватикані та українські реалії

Минулого тижня шестеро колишніх американських послів при Апостольському Престолі закликали американських католиків голосувати за Міта Ромні та створили «Коаліцію католиків за Міта Ромні». Очевидно, якби наші українські «противсіхи», що не бачать різниці між політиками та вважають за велику неморальність між двома неідеальними кандидатами обирати кращого, гостро б засудили такий «неморальний» вчинок, якби він стався в Україні. Дійсно, нема на тих послів наших «високоморальних противсіхів».
 
Адже закликати голосувати американців-католиків за мормона та ще й з не кришталево чистим минулим і сьогоденням замість гіперліберального Барака Обами хіба це не заклики вибирати з двох зол менше? Говорити про те, що для однієї з американських конфесій один з кандидатів є абсолютно непридатним через властиво свої світоглядні переконання хіба це не клерикалізація, не вплутування Церкви в політику?
 
Очевидно, що колишні американські дипломати так не вважають. Вони у «спеціальному посланні, скерованому до своїх братів у вірі, пояснили, що їх надихнула до діяльності впевненість в тому, що всі католики покликані до реалізації в життя своєї Батьківщини принципів християнського етичного навчання. Вони підкреслили, що якщо йдеться про такі фундаментальні цінності, як захист життя, свобода і гідність людини, потрібною є спільна діяльність, натхненна вірою, незалежна від партійної приналежності. Колишні американські дипломати піддали критиці ініціативи адміністрації Барака Обами, що стосуються обмеження релігійної свободи та прийняття законів, які ігнорують свободу совісті громадян. Вони звернули увагу на примус власників медичних установ до продажу протизаплідних засобів, проведення абортів та стерилізації, навіть якщо це суперечить їхнім релігійним переконанням».
 
Об’єктивно кажучи, така позиція дуже імпонує. Адже це – позиція зрілих католиків, які у багатоконфесійній державі не бояться закликати власних одновірців голосувати, керуючись основними критеріями католицької моралі.
 
На жаль, щось подібного в Україні годі очікувати. Наше суспільство є настільки незрілим і дітвацьким, що все ще шукає свого ідеального безгрішного «месію», ідеальних політиків, ідеальних духовних провідників. До того ж, людей зовсім не хвилює те, що самі вони дуже далекі від ідеалу і у своєму суспільному, і в релігійному житті. І тому, як такі, фактично не здатні прийняти омріяного ідеального провідника.
 
Чи докладає пересічна українська сім’я зусиль, щоб виховати своїх потомків у здоровому християнському дусі, у здоровому патріотизмі? Питання, радше, риторичне. Народ, який за 20 років незалежності так і не спромігся виховати здорову еліту, тепер виставляє претензії до цієї ж еліти, яка є його полоттю від плоті та кров’ю від крові народної. Українське суспільство хотіло би жити, як живе, але мати ідеальну еліту. Це щось на кшталт старої приказки про те, що в нас люди би хотіли працювати, як при совєтах, а зарплати мати, як в Америці. Це не що інше, як вияв глибокого совєтського комплексу патерналізму – коли не потрібно було ні відповідати за щось, ні про щось думати, бо за все думала і відповідала партія чи вождь.
 
І так поводяться і українські громадяни, і українські віруючі. Вони і в першому, і в другому випадку не хочуть брати на себе жодної відповідальності. Громада не хоче відповідати за церкву, громадяни не хочуть відповідати за державу. Це ніби хата, яка валиться просто на голову, але я не збираюся її ремонтувати, бо це робота сіль-/міськради. І що більше, я через те, що моя хата валиться, критикую мера чи сільського голову. Абсурд? Повний абсурд.
 
І саме до відкинення такого абсурдного стану через усвідомлення своєї суспільної та політичної відповідальності закликав Синод УГКЦ українських вірних у своєму Посланні з нагоди приготування до парламентарних виборів в Україні.
 
«Бажаючи бути співтворцями саме справедливого, демократичного ладу в нашій Батьківщині, нам слід дуже відповідально і зважено підійти до участі у виборах, оскільки через них ми здійснюємо своє фундаментальне право, гарантоване не тільки Конституцією, а й самим Творцем, – обирати шлях власного життя і розвитку рідної країни, як також покликані втілювати в суспільне життя християнські цінності. Не прийти на вибори – означає самоусунутися від відповідальності за долю власної країни, відмовитися від християнського свідчення в суспільному житті, віддаючи свою долю і долю своїх дітей та внуків у випадкові, а часом і злочинні руки. Прийшовши на вибори, ми передусім виконуємо свій громадянський обов’язок, реально і особисто стаючи співучасниками творення свого майбутнього, а окрім цього – не даємо нагоди нечесним на руку особам вкрасти наш голос та прикрити нашою відсутністю різного роду маніпуляції чи фальсифікації. Однак взяти участь у виборах – це тільки половина справи. Нам слід докласти всіх зусиль, щоб наш вибір був свідомим, зрілим, відповідальним, таким, що найкраще служитиме загальному благу українського народу і запевнятиме успішний розвиток нашої держави.»
 
Але чи не очікує Синод забагато від здитиніліх українці, які часто-густо навіть не усвідомлюють собі, що є політичні партії та організації, за які католику не слід голосувати? Адже в нас нема громадської ініціативи, яка би чітко вказала на ті сили, програма, діяльність та світоглядні позиції яких не тільки суперечать фундаментальним християнським цінностям, але навіть і здоровому глузду.
 
Проблема дійсно в тому, що відкритіше Синод, напевно, не міг би виразити свою позицію, щоб не перейти рамки дозволеного. Інакше це би вже було пряме втручання у політику. А відповідних громадських структур, які би могли авторитетно вказати католикам України, за кого конкретно слід голосувати чи не голосувати, нема. І відсутність цієї самоорганізації українських греко-католиків є серйозною загрозою для нормального розвитку українського суспільства, яке заблудилося у трьох соснах власних нереальних очікувань і розчарувань. І в такій ситуації надія залишається хіба що на Бога.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

субота, 28 квітня 2012 р.

Папська програма, захист знедолених та героїчний католицизм



Під час Світлого тижня за юліанським календарем у житті Католицької світової Спільноти відбулось чимало цікавого. І чи не найбільшою подією стало те, що особистий секретар Папи «злив» італійській газеті «La Repubblica» цікаву інформацію – програмою діяльності нинішнього Папи є його енцикліка «Deus Caritas Est». Подія просто екстраординарна. Але сенсацією в українських ЗМІ вона так і не стала. І, на жаль, не лише в ЗМІ. Бо навіть ті, хто мали би, здається, першими зреагувати на цю ситуацію – богослови та релігійні аналітики, цілком її не помітили. Принаймні так на разі виглядає, позаяк до тепер ніхто так і не «розродився» з конкретним коментарем чи аналізом цієї небуденної події. Цікаво, що це чи не єдина енцикліка, яку аж тричі видали в українському перекладі: 2006 року – спільне видання Митрополичої комісії соціальної комунікації УГКЦ та Митрополичої комісії «Справедливість і мир» УГКЦ, 2008 року – видання видавництва «Місіонер», 2011 року – знову Митрополича комісія «Справедливість і мир» УГКЦ і видавництво «Свічадо». Але будемо надіятися, що нашим богословам і релігійним аналітикам просто «завадив» Світлий тиждень.

Цей коментар папський особистий секретар, о. прелат Георг Генсвайн, дав в інтерв’ю італійському виданню з нагоди двох важливих подій минулого тижня – 85-тої річниці від дня народження Папи Рацінґера (16 квітня 1927року) та 7-ї річниці (19 квітня 2005 року) обрання кардинала Рацінґера Єпископом Риму.

Уже тепер зрозуміло, що понтифікат Бенедикта ХVІ не став своєрідним «міжпонтифікальним» часом. За сім років автор декларації «Dominus Іesus» зумів подолати розчарування, яке виникло після смерті Блаженного Папи Іван Павла ІІ, не стаючи блідою копією свого великого попередника. За час папства Бенедикта ХVІ розпочався обнадійливий діалог з лефевриськими схизматиками, закладено фундамент для появи нового обряду в Католицькій Церкві – англо-католицького, нормалізовано статус дособорової Римської Літургії у Церкві, провадиться серйозна боротьба з сексуальними та фінансовими зловживаннями в Церкві. Також є певні ознаки того, що одним з фарватерів теперішнього Папи, яким він провадить корабель Церкви, є утвердження православності (ортодоксії) в церкві, яка під ударами ліберального католицизму почала зникати у деяких колах. Відлунням цієї боротьби очевидно є події у Папському Університеті в Перу та перебіг справ у Конференції вищих настоятельок США.

У контексті утвердження правовірності й правопорядку очевидно і слід розглядати Папську Комісію для дослідження ситуації Церкви в Китаї, створену ще 2007 року, яка останнім часом серйозно пожвавила свою роботу.

Незважаючи на ті чи інші проблеми, Церква у світі продовжує свою євангелізаційну місію, інтегральною частиною якої є і боротьба за справедливість у світі. Так бразильські єпископи звернулися до ООН з проханням захистити бразильських індіанців від насилля, яке на думку єпископату, уже набрало форми громадянської війни та справжнього геноциду індіанських народів Бразилії. Слід зазначити, що це не перша інтервенція Церкви з цього питання. У ХVІІ столітті боротьба за права індіанців завершилась створенням так званих Редукцій – захищених територій, на яких індіанці могли вільно проживати, не боячись португальських та іспанських работорговців. Отці Єзуїти зуміли зорганізувати справжні індіанські християнські міста та селища, з розвинутою оригінальною культурою та високим рівнем соціальної справедливості – майже своєрідний християнський «комунізм». Саме історія з укиненням Редукцій стала основою сюжету фільму режисера Роланда Жоффе «Місія». Редукції ліквідували масонські уряди Іспанії та Португалії. Але й після цього Церква фактично протягом століть залишалася єдиним захисником індіанських народів Латинської Америки. Тож традицію цього трибунства цього разу Церква підняла на міжнародний рівень.

Звісно, знаючи порядки і звичаї ООН, сподіватися на захист бразильських індіанців не доводиться – амазонська нафта та деревина для міжнародної спільноти багато дорожча, ніж кров якихось там «дикунів з сельви». Але, можливо, спроба Церкви надати справі міжнародний резонанс таки вплине на владу Бразилії, щоб та хоч щось зробила для захисту своїх же таки громадян.

Християни усе частіше стикаються із порушеннями своїх прав і свобод не лише з боку визнаних тоталітарних режимів чи мусульманських урядів, але також і у західних демократіях. Протистояння між озвірілим лібералізмом і вірою, між реальною свободою і її симулякром не лише триває, але й загострюється у західному світі. І багато хто говорить, що тінь Антихриста уже впала на історію людства, а кроки його приходу уже відлунюють у коридорах влади. Але такий історичний песимізм не може бути вповні оправданий. Останні часи уже настали від моменту Христового Першого Приходу, а Церква стикнулася з переслідуваннями, заледве народившись на день першої П’ятидесятниці. Але водночас не варто відвертати погляд від знаків часу – від утисків християн там, де їх через існування самого лише поняття «демократія» не повинно було би бути.

У такій ситуації маємо можливість, залишаючись послідовниками Христа, зреагувати двома способами: або, піддаючись реалістичному песимізму, скласти руки і чекати з радістю Христового приходу, або, розуміючи, що часи «тра-ля-ля»-лайт-«християнства» скінчилися, стати правдивими Христовими свідками, готовими до боротьби за Царство Боже.

Саме про цей другий шлях, як єдиний правдивий шлях Христових учнів, говорив минулого тижня єпископ з Іллінойсу Деніел Дженкі, звертаючись до католицьких чоловіків: «Дні, в які ми живемо, вимагають героїчного, а не буденного католицизму… Ми вже не можемо бути випадковими католиками, а мусимо бути католиками за переконанням. У наших сім’ях, на наших парафіях, в місцях, де ми живемо і працюємо, – як покоління перших апостолів – мусимо бути відважними свідками Господа Ісуса Христа… Ми маємо бути безстрашною армією католицьких чоловіків, готових віддати усе, що маємо, Господу, Котрий віддав усе заради нашого спасіння… Ми маємо здобувати світ для Господа. Нам немає чого боятись, оскільки нам приготовлена вічність у небі…»

Якщо реально зважимо на ситуацію католиків у світі, то цей заклик звернений до всіх нас, до всіх дітей Єдиної, Святої, Соборної (Католицької) і Апостольської Церкви. Хіба в нас, в Україні, ситуація Церкви аж так дуже відрізняється від країн, які відкрито провадять антикатолицьку політику? Відкриймо підручники, з яких здобувають освіту діти в українських школах – суцільне антихристиянство, антикатолицизм! Щобільше, така ситуація, здається, всіх задовольняє. Минулого тижня стало відомо, що Міністерство освіти запроваджує в обов’язкову шкільну програму «пророків» Нью-Ейджу: Пабла Коелья та Річарда Баха. І… українське християнське суспільство мовчки проковтнуло те, що українським дітям втовкмачуватимуть в голови нью-ейджівську ідеологію уже на шкільних лавках.

Освіта освітою, а ситуація у соціальній площині? А вкрадені УССР храми, добра частина з яких так і не повернена християнам? А несправедливі закони? Це тільки верх айсбергу. Хіба християни мають на усе це мовчати?
Кожному є над чим подумати і знайти рішення, що робити. Правда, не варто забувати, що за дверима смерті нас спитають і про це рішення.

о.Орест-Дмитро Вільчинський




Джерело:  Воїни Христа Царя