17.08.2012р. Б. / Франція: кожен має право молитися за свою країну

В контексті однієї з найбільших криз в історії світу необхідне чітке свідоцтво про віру християн. Про це у Парижі говорив архиєпископ Ріно Фізікелла. Ієрарх, який у Ватикані відповідає за Нову Євангелізацію сказав, що сучасне суспільство більш ніж коли-небудь потребує людей, які не лише можуть жити Христом, але і захищати важливі для себе національні цінності. Ці слова були сказані в контексті національної молитви про Францію. 

 

Нагадаємо, проти ініціативи відродження молитви за Францію виступили представники деяких кіл країни. Зокрема їх обурили слова молитви «щоб діти могли вповні втішатися любов'ю батька і матері». Через це Католицьку Церкву у Франції звинуватили у збудженні непотрібних поділів і втручання до політики через заохочення до молитви. 

На це примас Франції кардинал Пилип Барбарен відповів, що «…якщо хочете, то кожна молитва, в якій віруючі довіряють Богові проблеми суспільства, в якому живуть, можна назвати втручанням у політику». Це не змінює того факту, що кожна людина має право молитись за свою країну, підкреслив ієрарх. 

«Цінності, які ви захищаєте, є універсальними, не залежно від того, де ви про них говорите. Вони є спільними для всіх і в будь-якій ситуації. Однією з таких цінностей є шлюб, який є зв’язком чоловіка і жінка, а не осіб однієї статі», - прокоментував ситуацію у Франції Глова єпископату Італії Анджело Баньяско. 

За матеріалами: Radio Watykańskie 

Джерело:   КРЕДО 

03.03.2012р. Б. / Відсутність історичної пам’яті – перепона екуменізму і католицькій місії

 

Великою проблемою для греко-католиків в Україні є відсутність національної єдності з багатьох питань. І саме відсутність цієї єдності – серйозна перешкода на шляху практичного екуменізму, а також і католицької місії серед атеїзованої східної маси населення.

Одною з головних проблем є відсутність спільної історичної пам’яті та інакші історичні міфи. Різні, відмінні, а часто і протиставлені історичні міфи активно експлуатують і праві, і ліві,  і промосковські, і прозахідні політики, ЗМІ, партії і лобі. Інакшу історію вчать у школах Сходу, інакшу в школах Заходу. І це вказує на серйозну проблему не лише для Церкви, але й для українського суспільства загалом. Адже спільна історична пам’ять – це саме те, що цементує єдність будь-якого народу. Відсутність цієї спільної пам’яті в історії майже завжди призводила до дезінтеграції, розпаду такої народної «спільності». Наприклад, ірландці та шотландці мають реальну двомовність – кельтсько-англійську, але ці народи мають і свою спільну історичну пам’ять. І саме відсутність такої пам’яті у ірландських протестантів й уможливила та й до сьогодні уможливлює існування напівколоніального утворення в складі великобританської корони – Північної Ірландії.

На Сході України експлуатують низку антикатолицьких історичних міфів. Серед них міфічна «православність» Володимирового хрещення, «православність» Київської Русі та «підступна» ватиканська експансія, Ватикан – ворог українського народу, «несприйняття» українцями Берестейського Порозуміння (Берестейської Унії), «співпраця» католиків і зокрема греко-католиків з фашистами, «Красна Армія – визволителька», «єдиновірна православна Росія», «боротьба» козаків за святеє православіє, «уніати-зрадники», Унію придумали поляки для ополячення,«страшні злочини» Ватикану і уніатів проти українського народу (а оскільки і цього видається замало, то прикликаються і «злочини» інквізиції, і «знищення» індіанців, і «переслідування» науковців, і процеси проти відьом, і хрестові походи, і мало не знищення руками турків бідненької Візантії, і ватиканські «злочини» проти бідних балканських православних, зокрема сербів). І це лише антикатолицькі міфи. А уніатизм – галицька віра і відповідно до цього антигалицькі міфи… А «злочини» бандерівців, ОУН-УПА, СС «Ґаліція»? Хто зі сповідників цих міфів захоче приймати таку страшну віру, як католицизм, або принаймні толерантно ставитися до католиків?!

Для успіху католицької місії і успіху екуменізму на Сході України як повітря необхідне обґрунтоване знищення перелічених історичних міфів і їм подібних. Цього не можна осягнути інакше, як клопіткою працею істориків та католицької просвіти. І найбільша помилка, яку можна зробити у цьому, – це боротися проти цих міфів черговою порцією протиставлених міфів, так як проти промосковських міфів часто борються іншими протимосковськими міфами.

Українські католики взагалі не реагують не те, що державна освіта активно підтримує ці антикатолицькі міфи, настирливо вбиваючи у голови школярів баєчки про темні середні віки, про «злочинців»-єзуїтів, про уніатів-«зрадників» і тому подібне. Може, таки прийшов час і до цього поставитися по-іншому?

о. Орест-Дмитро Вільчинський




Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Культовий вандалізм

 

Про це безкінечно пишуть, але попри рішення, постанови, заклики ситуація не змінюється, ба, навіть погіршується. І річ не лише в тому, що дерев’яні церкви в Україні горять щороку, як влітку, так узимку, а те, що занепадає і деградує сама сакральна архітектура, перетворюючись поступово або стаючи відразу звичайним кічем.

Бо щоб там не казали, але сакральна культура  безпосередньо залежить від  стану культури взагалі, позаяк є її частиною.

  Через сто років в Україні не залишиться жодного дерев’яного храму. Одні згорять, інші розберуть і на їхньому місці побудують муровані. Відповідальність за вандалізм лежить насамперед на самих вірян, які диктують свої смаки священикам, і на священиках, які диктують свої смаки вірянам. Відповідальність лежить на владі, яка спокійно спостерігає за вандалізмом, і не розслідує фактів наруги над культовими пам’ятками та їх знищенням, і не карає.

Горіла церква…

…У 1801 році у селі Нагуєвичах було збудовано дерев’яну церкву св.Миколая. Згодом хрест на її купол викував батько Івана Франка Яків, він же подарував срібний оклад для Євангелія. У цій церкві й хрестили Івана Франка, поруч на цвинтарі поховані  його батьки. У 30-х роках ХХ ст. церкву відновили. Збереглася світлина Михайла Драгана того часу. Коли я закінчувала школу в Нагуєвичах, церква була вкрита бляхою замість гонти і помальована на жовто.

У ній не правилося до 90-х років. І ось 1996 року  світ дізнався, що церква св. Миколая згоріла. Пам’ятка не лише архітектури, а й історична. Був великий розголос, але навіть у цьому випадку розслідування звелося, як завжди, до одного й того самого висновку: несправність електромережі. Усі вмили руки. Культурна громадськість хотіла відбудувати церкву у первісному вигляді, громада Нагуєвич вчинила по-своєму і прудко звела муровану стандартну церкву, яка абсолютно дисонує з довколишнім середовищем і, можливо, виглядала б пристойно десь у російській глибинці на пагорбі серед беріз, а не в бойківському селі.

Взагалі, всі ми знаємо, що кожна громадська споруда в наші часи супроводиться «відкатом». Наприклад, будують школу – директор цієї школи будує водночас собі будинок. А який відкат з дерева? Тим більше, що кошти на відбудову Франкової церкви збирали б по всій Україні й існував би певний контроль за їхнім використанням. Будувати дерев’яну церкву невигідно. Не тому, що вона може згоріти, а тому, що, по-перше, важко знайти майстрів, а по-друге, на такому будівництві не нагрієш руки.

Років 5 тому з великим сумом я довідалась, що згоріла церква у селі, де я народилась, Залокоть. Церква була споруджена 1799 року. У ній свого часу правили родичі матері Івана Франка, чиї надгробки прибрала радянська влада ще в 50-х роках. Церква згоріла вранці за лічені хвилини, а була вона чималенька. Я ще встигла її сфотографувати, коли за рік до того приїжджала в Залокоть. Висновок – той самий. І що підозріло – наступного ж дня привезли готовий проект нової церкви, цього разу дерев’яної. Про цю квапливість писали навіть у пресі. Але на тому все скінчилось.

Попри запеклу міжконфесійну ворожнечу між греко-католиками й православними, ніхто не спалив жодної церкви. Але чи все чисто у випадках, списаних на необережне поводження з електрикою – про це ми навряд чи дізнаємось. Кожна дерев’яна церква – потенційно під загрозою. Горіли церкви і раніше, але стільки, скільки згоріло за роки Незалежності, не згоріло,  мабуть, за останні сто років. Церкви палили татари, храми гинули у сільських пожежах, за комуністів теж палили церкви. Наприкінці 40-х років у селі Опака місцевий комуніст, щоб вислужитись перед владою, спалив унікальну  дерев’яну церкву 16 століття. У наукових працях досі подибуємо згадки про неї, наче вона існує. У 2010 році на її місці побудували нову, муровану.

Наші дерев’яні церкви нашпиговані електротехнікою – гірляндами, динаміками, мікрофонами. Коли я чую з подвір’я батьківської хати усю відправу, у мене не виникає жодних побожних почуттів. Колись по селах висіли гучномовці, які транслювали радіо на півсела, наповнюючи громадян соціалістичним духом. Отакі в мене грішні асоціації. У нас в селі три церкви на 1000 мешканців, і при престолі стоять самогонщики, ділки нечисті на руку, тобто ті, хто так щедро дає на церкву, бо має з чого. Але це вже інша розмова.

Притча про  Золоту чашу

Колись, дуже давно, коли татари приходили на наші землі, люди з села втікали до лісу. Одна жінка не встигла й побачила, що до її хати на коні їде татарка. Вона сховала дитину під коритом, а сама принишкла у сінях. Коли татарка нахилилася над діжею, жінка втопила її. У поклажі на коні знайшлося багато золота й срібла, зокрема золота церковна чаша. Жінка побудувала церкву і чаша для причастя перебувала в ній кілька століть. У 70-х роках ХХ ст. священик зробив з цієї чаші зуби всій родині. Про це всі в селі знали й тихо підсміювались.

Ось така історія. Коштовні оклади, ікони у радянські часи були вивезені з багатьох зачинених церков, хоча грабували церкви тоді надзвичайно рідко. З церкви Покрови (1850) у моєму Урожі вивезли всі ікони й знищили різьблений іконостас. Дитиною я підібрала уламок різьби на липовому дереві й досі зберігаю у себе. Ікони ніхто не намагався повернути. Утім, знаючи, як тепер обкрадають церкви, нехай вони зберігаються у музейних фондах. Але держава могла б компенсувати те, що відібрала.

Подібне відбувалось і в інших церквах. Згодом з’явилася ціла армія богомазів, яка розписувала спустошені церкви, керуючись виключно смаками замовників, а не канонами. А вже потім церкви почали прикрашати блискітками, дзеркальцями на фасадах, ілюмінацією, штучними квітами, гіпсовими фігурками Мадонни. У церкві можуть одночасно знаходитися й старі ікони, й куплені на базарах  штамповані образи, і навіть розмальовані фотографії ікон, що їх колись носили по селах глухонімі. Одне слово, суцільна еклектика, що навіть виходить за межі канонів конфесії. По-своєму це зворушливо-наївно, якби не…

Якби не дивний звичай палити старі ікони. У селі я не раз була шокована, заставши замість звичних потемнілих дідівських ікон щось яскраве китайського виробництва. Коли запитувала, де ділись старі образи, мені відповіли, що спалили. Те саме відбувається й подекуди у церквах. Хоча й наші семінаристи слухають курс сакрального мистецтва, як і їхні попередники, не всі з них розуміють мистецьку вартість ікон, бо інакше б не лежали по кутках дзвіниць запилюжені церковні образи, зняті зі стін. Можливо, викладачам слід переводити їхню вартість у грошовий еквівалент – ця мова зрозуміла всім…

Пластик форевер

Храм Стрітення Господнього у селі Великі Дідушичі я побачила минулого року, шукаючи сліди міста Соколів. Півсела працює у Чехії, вибудувало собі цілу вулицю однаковісіньких котеджів з гіпсовими гномиками на травниках, жабами і лелеками. Зразу видно, багате село. Того року якраз виповнилось двісті років старій  церкві (1811). Майже впритул до неї стоїть нова, мурована, як суперниця. А стара – оббита пластиковою вагонкою. Що добре для дому, то добре й для церкви – вважають парафіяни. Пластикові вікна, наприклад.

У нас в селі зняли третій ярус з дзвіниці, і вона вже не найвища на Дрогобиччині. А на самій церкві посадили величезну баню, оббиту бляхою. Вирубали столітні липи й розібрали кам’яний мур, викладений з валунів. Біля цвинтарної церкви взагалі розібрали стару дзвіницю й вимурували нову з пластиковими вікнами.

У Японії збереглись дерев’яні храми ХІ ст. Зужиті дерев’яні деталі  традиційно замінюють автентичним матеріалом, поступово. У нас же, якщо не можуть позбутись  старої церкви, то спотворюють її до невпізнання. Про яке занесення бойківської дерев’яної церкви у список культурної спадщини ЮНЕСКО може йтися, коли ця церква існує лише у скансенах. Унікальну пам’ятку 16 ст. Церкву святого Юра в Дрогобичі, що перебуває у відання Дрогобицького краєзнавчого музею, я застала в риштуваннях, дерев’яна огорожа місцями впала, брама відчинена, порожньо, довкола смітники, сухе листя. Один сірник – і вже нема проблеми. Польським туристам нецікаві наші храми, отже, прибутки невеликі, а грошей на постійну реставрацію автентичними матеріалами не дають достатньо. Отак колись на схилі Підгорецького замку стояла похилена і всіма забута церковця без жодного цвяха, яку могли побачити лише ті, хто не шукає «польщизну» в Україні. Одного дня вона згоріла, і тепер не псує пейзаж. Про вогнетривкі суміші, якими просочують дерево, навряд чи хтось чув.

Одна з останніх фотографій підгорецької церкви

Що більше ми намагаємось імітувати цивілізовану Європу, то більше  впадаємо у варварство. Бо, як казала одна мудра моя землячка, «як не дала мама чоловікові розуму, то чужий йому не допоможе».

Ностальгія

Хто ще хоче вдихнути чистого, не зіпсутого синтетикою повітря, мусить піднятися в гори, де в тиші та спокої, у цілковитій гармонії з краєвидом досі будують хати з дерева, а церкви, хоч і вкриті бляхою й пофарбовані, наповнені духом минулого, і не втратили ні первинної форми, ні змісту. Ці маленькі гірські села, що майже під польським кордоном, - останній притулок народної культури. Там можна почути старовинні колядки, народні молитви, побачити прадавні ігрища при мерці, пізнати невідомі звичаї. Там жінки народжують багато дітей, хоча через замкнутість і шлюби між далекими родичами вони не завжди здорові. Але ці люди обрали собі таке життя. Той, хто народився у горах, не зможе щасливо жити у долині.

І це – все життя. Не резервація, не заповідник, не втрачений рай. Узимку сніги засипають дороги, але високі похилі дахи хат і церков гідно витримують їхню вагу.

Хочу закінчити свою невеселу розповідь ностальгійною ноткою – цитатою з подорожнього щоденника  швейцарця Ганса Цбіндена 1933 року. Ось що він відчув, спостерігаючи за богослужінням в гуцульській церкві: «Чому саме тут, де невідома власновільна, індивідуальна, де тільки спільна основа є носієм життя та чуття усіх – дарма, що воно вузьке та просте, - чому саме тут більше оригінальності, більше сильних індивідуальностей? Із пізнання цих найпростіших (як і найбагатших) розгалужень культури має значення те, до чого ми з тяжким трудом наново доходимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає усіх членів у різноморфну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності».

Джерело: ZAXID.NET

Автор: Галина Пагутяк 

Джерело:   Мандрівники Христа Царя

28.12.2011р. Б. / “...ОКОВИ НЕПРАВДИ РОЗІРВАТИ...”

Координатор УНС Дмитро ЯРОШ

“…кайдани несправедливості розбити, пута неправди розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати...”

(Іс. 58:6)

В Ім’я Пресвятої Трійці!

Новий 2012 рік за декілька днів.

Янукович зі своїми друзями-олігархами два роки паразитує на тілі українського народу. Ситуація в державі погіршується кожного дня. Влада – антиукраїнська, антинародна, неадекватна та нелегітимна. Не бачити цього неможливо!

Режим внутрішньої окупації проводить цілеспрямовану політику, направлену на демонтаж незалежності та поновлення панування Московської імперії на українській землі. Так є. Чи так буде надалі? Питання поки що відкрите… Адже на сьогоднішній день так і не сформувалась така суспільно-політична сила, яка б могла бути реальною альтернативою владній банді. Чи буде вона оформлена найближчим часом – покаже вже початок 2012-го.

Вихід із тої новітньої руїни, що існує зараз, можливий у одному випадку: коли українці, об’єднані національною ідеєю, під єдиним національним проводом знайдуть у собі ту внутрішню силу, яка згуртує розрізнені суспільні верстви і поведе шляхом безкомпромісної Національної революції боротьбу за ліквідацію режиму внутрішньої окупації до здобуття і утвердження національної державності.

Одним із ймовірних сценаріїв розвитку подій, певним часом “Ч” для революційних процесів можна розглядати вибори до Верховної Ради України. Впевнений, що вони відбудуться, як завжди, з масовими порушеннями та фальсифікаціями їх результатів. Найкращим підтвердженням цих слів є останні довибори у різні органи представницької влади в декількох регіонах нашої Батьківщини (в Криму, на Донеччині, на Київщині). Скрізь, без винятків, старі злочинні сценарії Партії регіонів мали місце. А, отже, і результати цього “волевиявлення” були передбачувані.

Тобто, масове незадоволення результатами виборів на тлі тотальної національної несправедливості та катастрофічного погіршення соціально-економічної ситуації має всі шанси викликати обурення громадян і перерости у велелюдні протести, акції громадянської непокори та силове протистояння з владним режимом.

Вже сьогодні в Україні об’єктивно існує більшість ознак революційної ситуації. Зупиняє ж її розгортання тільки одне – відсутність революційної та авторитетної загальнонаціональної сили, здатної очолити та окреслити напрям боротьби задля перемоги Революції.

Для того, щоб ця хвиля народного гніву мала конкретний результат і нею не могли скористатися політичні шахраї та пристосуванці (як це вже було у 2005 році), ті громадсько-політичні сили, які мають намір творити революційну ситуацію і вести за собою революційні народні маси, вже зараз повинні розробити чіткий план дій, презентувати суспільству Програму національного державотворення і показати тих людей, яких вони запропонують українському суспільству після перемоги Революції на ключові державні посади.

На мою думку, етапність революційного процесу має бути наступною:

Етап 1. Підготовчий. Вже на початку нового року в областях на базі різноманітних громадсько-політичних об’єднань та авторитетних громадян, які послідовно виступають проти режиму Януковича, розпочати формування національно-революційних центрів.

Це мають бути керівні та координуючі структури, які, окрім передвиборчої діяльності, почнуть системно реалізовувати план революційних перетворень у державі. (Однозначно, що у цих Центрах у жодному випадку не може бути представників промосковської “п’ятої колони”!). Національно-революційна пропаганда і агітація; структуризація людських та матеріальних ресурсів майбутньої Революції; яскраве висвітлення злочинних дій влади; персоніфіковане викриття найодіозніших представників антиукраїнського режиму; розпропагування особового складу силових структур режиму; підготовка списків для люстраційних процесів; тотальне протиставлення владному свавіллю на місцях; проведення тактичних протестних акцій у регіонах тощо – це найголовніші завдання цього етапу.

Етап 2. Передвиборчий. Всі ресурси мають бути задіяні у виборчий процес з метою максимальної революціонізації свідомості громадян України. Кожен день виборів – це революційна школа та гартування тих кадрів, які стануть стрижнем Революції. (Провідник Степан Бандера зазначав: “Боротьба кує кадри, кадри розгортають боротьбу.”)

Етап 3. Післявиборчий. Революційний. Основою Революції мають стати масові виступи громадян у столиці та обласних центрах. На майдани українських міст мають вийти мільйони і заявити про нелегітимність правлячого режиму. (Враховуючи досвід подій 2004 року – це цілком реально). При цьому необхідно забезпечити нейтралізацію виконання злочинних наказів Януковича як Верховного Головнокомандувача, який, щоб зберегти своє панування, може задіяти міліцейські структури і внутрішні війська для розгону мирних протестних маніфестацій. Чим більше на сторону народу перейде військових та поліційних підрозділів, тим більше шансів буде уникнути кровопролиття.

Адже ми всі чудово розуміємо, що перша ж крапля крові може накликати на Україну цілі зграї геополітичних вампірів як із імперської Москви, так і з “демократичного” Заходу. “Миротворців” знайдеться чимало!

Тому, особливо цінними є безліч мирних сценаріїв примусу нелигітминого режиму до складання своїх владних повноважень. Зі зрозумілих причин не буду у цій статті їх озвучувати.

Але потрібно наголосити на тому, що найголовніше у цих процесах є усвідомлення творцями Революції своєї місії не тільки задля зміни правлячої верхівки, а й для ліквідації системи антинаціональної влади, яка кожного разу ставить українців у становище безправних рабів, а невеличку кліку олігархічних сімей (в основному чужинців або манкуртів) робить повноправними господарями на українській землі, які казково збагачуючись, експлуатують все, що тільки можна експлуатувати.

Космополітично-нічийна “держава Україна” має бути перетворена на національну державу українського народу з повноцінною системою національного народовладдя – УССД. Тільки Українська Національна Революція зможе відкрити шлях для всього українського народу та представників національних меншин в Україні до всебічного розвитку, Свободи, Справедливості та Добробуту. Все інше – від лукавого! Все інше – тупик, безвихідь та “марення відрубаної голови про царську корону”. Альтернативи Національній державності не існує! 20 років “ходіння по муках” в незалежній, але не національній Україні – найкращий доказ цього…

P.S. Ізраїльський державний діяч Бен Гуріон слушно зазначав, що “Поганий той політик, який не вірить в чуда”. Враховуючи цю максиму, гіпотетично можемо дати шанс Віктору Януковичу.

Наприклад, трапляється чудо. Віктор Федорович під впливом або Божої волі, або якихось обставин (особистісний конфлікт з Путіним; неможливість поділу сфер впливу між Сім’єю та Ахметовим чи Фірташем тощо) перестає бути могильником української незалежності, здійснює зміну Уряду з відверто антиукраїнського на проукраїнський; змінює на сто вісімдесят градусів гуманітарну політику; пригальмовує масове розкрадання своїми підлеглими бюджетних коштів, душить олігархів та дає, за грузинською схемою, можливість вільного розвитку малому та середньому підприємництву; ставить хрест на міліцейському свавіллі; реформує за європейським зразком судову систему і т.д. Такий Президент був би дуже потрібен Україні та її народу. Але навіть найбільші його прихильники з простого люду вже не вірять у такі перетворення. Все більше громадян утверджуються на думці, що “бандит має сидіти у в’язниці!”

Адже гвинтокрили, Межигір’я, золоті унітази, хонки, бджоли, басейни, страуси – це “ніщо” порівняно з постійною зрадою інтересів української нації.

Януковича і його владоможну зграю – за грати!

Хай живе Українська Революція!

Слава Україні!

25 грудня 2011 р.Б.

м. Кам’янське
(окупаційна назва Дніпродзержинськ)

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ