Голова
Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, настоятель
Гарнізонного храму св. апп. Петра і Павла о. Степан Сус в програмі
«Відкрита Церква. Діалоги», розповів, що означає для капелана «бути
поруч» із військовими.
Перебуваючи серед військових капелани уприсутнюють Церкву серед них.
- Бути поруч - дуже відповідально... Ми не вибираємо тих, з ким бути поруч. Ми стараємося йти до всіх військових - віруючих, атеїстів.
- Перше враження воїнів, до яких приходить капелан, – агресія до нього. Бо душпастир нібито має навертати, заставляти молитися...Однак, саме служіння присутністю є більшим за розмову. Сам Папа Франциска, казав, що інколи, аби когось навернути, потрібно менше говорити слів, а більше щось робити. По наших вчинках, люди, які нас не сприймають, починають розуміти нас. Це навертає їх.
- Коли військові бачать, що ти з ним йдеш 73 км, стрибаєш із парашуту, сидиш в окопах, проходиш різні вишколи, просто є з ними, живеш їх життям, тоді вони розуміють, що ти є поруч не просто так. Коли в них виникає гостра потреба, то навіть атеїсти, приходять до священика, бо бачать що поруч них, крім нього, можливо нікого немає.
- Аби відчути тягар, які військові несуть, я вдягав берци, форму, бушлат і йшов з десантниками марш-кидок 73 км. Коли ми прийшли на місце дислокації, під час шикування, мені вручили тільняшку і берет. Пізніше, це дало мені можливість говорити до тих десантників. Навіть, коли я до них говорив і хтось шумів, то йому казали: «Ти повинен його поважати, бо він пройшов із нами 73 км».
- Капеланство – особливе покликання священика в певних обставинах в певному середовищі. Церква повинна відповідати на ті потреби, які виникають у її вірних, коли вони потрапляють в особливі ситуації життя. Усі види капеленства пов’язані із екстремальними обставинами життя людей, коли вони потребують священика, який би зрозумів цю специфіку.
- Кожну людину, яка стоїть на цвинтарі над могилою свого сина чи чоловіка, потрібно забрати до нормального життя і допомогти їй далі жити.
- В Україні існує п’ять видів сімей військовослужбовців: ті, які втратили когось на війні; ті, в кого хтось пропав безвісти; ті, що мають психічні проблеми, поранені і потребують реабілітації; ті, хто втратили руку чи ногу; ті, які проходять реабілітацію. Ми, як Церква, стараємося бути поруч всіх, аби вони відчували, що вони не самі у своїх випробуваннях.
- Війна - це завжди рани, трагедії, загибель близьких. Ненависть – нас внутрішньо перемагає у війні, з’їдає і нищить. Ті, хто переміг у війні, але плекає ненависть у глибині свого серця, часто почуває себе переможеним кимось.
- Якщо хочемо, аби припинилася війна, повинні виштовхувати ненасить зі свого серця, бо вона з’їдає… Вона продовжує війну в глибині серця.
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар