Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 21 травня 2016 р.

21.05.2016р. Б. / Українські акценти у міжнародно-правовій діяльності Святого Престолу: історичний аналіз

27 березня 2016 року, під урочистого виголошення Папського Великоднього привітання та послання “Urbi et Orbi”, Папа Римський Франциск зазначив, що одним із першочергових завдань світової зовнішньої політики є припинення конфлікту на Сході України та відновлення “справедливого міжнародного порядку”.

      Великдень 2016 року, як і свято 2015 року, в промовах Папи Франциска отримали українське забарвлення. Апостольська Столиця неодноразово наголошувала на необхідності відновлення “істини та справедивості” у міжнародному праві щодо України. Багато зазначалось і про потребу налагодження внутрішньоукраїнського політичного діалогу.

      Українські аспекти міжнародно-правової діяльності Ватикану є різноманітними та досить потужними. Їх слід розглядати в історичній ретроспективі. При цьому, варто розуміти, що існує два блоки взаємодії між Ватиканом та Україною на міжнародно-правовій арені: перший блок — безпосередня політична і дипломатична співпраця між Святим Престолом і офіційним Києвом; другий блок — система політико-релігійних взаємовідносин між Римо-Католицькою Церквою та українським християнством.

      Українське християнство — це самобутній та цивілізаційний феномен. Воно складається з перехресного співіснування православних різної конфесійної приналежності, греко-католиків і римо-католиків. Станом на 2015 рік розподіл впливу християнських конфесій в Україні визначається наступними цифрами: Українська Православна Церква Київського Патріархату — 44,2% віруючих з  34 єпархіями, Українська Православна Церква Московського Патріархату — 20,8% віруючих з 53 єпархіями, Українська Автокефальна Православна Церква — 2,4% віруючих з 14 єпархіями. Отже, православних в Україні — 67,4% населення. Українська Греко-Католицька Церква, що підпорядкована безпосередньо Папі Римському, нараховує 11% віруючих України із 31 єпархією. Римо-Католицька Церква нараховує всього 1% населення України, маючи 7 єпархій.

      Таким чином, в Україні близько 12% населення релігійно підпорядковані церковній юрисдикції Святого Престолу. Більше половини українських римо-католиків має польське походження. При цьому, в Україні існує 96 римо-католицьких монастирів, 909 католицьких парафій, служить 566 священників і майже 700 ченців та черниць.

      Незважаючи на низьку чисельність римо-католицького віросповідання в Україні, роль цієї Церкви в українській історії є надзвичайно великою. Коріння цієї ролі знаходиться ще в епосі Київської Русі. Так, відомо, що в 954-955 роках за латинським обрядом було охрещено княгиню Ольгу. Вона ж попросила німецького імператора Оттона І надіслати на Русь латинських єпископів і пресвітерів [2].

      Перша українська християнська Церква була заснована ще 960 року і знаходилась вона саме під римською юрисдикцією. Першим руським єпископом став Лібутій. У Києві впроваджувалась літургія латинською мовою. З 961 року руським архієпископом Папа Римський призначив Адальберта [2].

      У 977 році київський князь Ярополк і Папа Римський Бенедикт VII вперше обмінялись посольствами. Цей факт є визначальним в історії українсько-ватиканських зв'язків. Святий Престол ще в 977 році визнав Київську Державу і рекомендував німецьким імператорам підтримувати із Руссю економічні та соціально-політичні зв'язки. В історіографічному контексті, ранні взаємовідносини Папи Римського та України висвітлено у праці Михайла Брайчевського “Суспільно-політичні рухи в Київській Русі”. Ця фундаментальна монографія описує процес взаємного дипломатичного визнання між римським єпископатом і Київською Руссю. Брайчевський зазначає, що цілком імовірним є і те, що ще київський князь Аскольд міг бути охрещений за латинським обрядом і названий в честь Папи Римського Миколая І. Саме з іменем Папи Миколая І слід пов'язувати початки християнізації слов'янських етносів і благословення перекладу Біблії слов'янськими мовами [2; 7].

      В 977 році Святий Престол визнає Київську Державу і направляє у Київ своє посольство. Подальші переговори між князем Ярополком і Папою Римським призвели до католицького хрещення Ярополка і утворення Київської дієцезії на чолі з архієпископом Боніфацієм. Відомо, що ця дієцезія існувала в 978-979 роках [7].

      988 рік приніс всезагальне хрещення руського населення. Князь Володимир Великий підпорядкував Київську митрополію Константинопольському патріарху. Однак, Київська митрополія юридично визнавала зверхність Папи Римського. Про це свідчить активізація дипломатичних відносин між Святим Престолом і Києвом після 988 року. Так, у 991 році на Русь прибуває посольство від Папи Івана XV, а в 1000 році Київ прийняв посольство Папи Сильвестра ІІ [2].

      Великий церковний розкол між православ'ям і католицизмом відбувся в 1054 році. Отже, як мінімум з 988 і до 1054 року Київська митрополія була складовою частиною єдиної Вселенської Церкви. І Володимир Великий, і Ярослав Мудрий визнавали примат Папи Римського. Ярослав Мудрий встановив у різному обсязі дипломатичні контакти з усіма католицькими державами Європи. Взаємне визнання, як відомо, у ті часи було можливе тільки на підставі єдиної релігії [7].

      Микола Француженко-Вірний у своїй книзі “Великі митрополити України” пише про те, що протягом 1051-1055 років київським митрополитом був Іларіон. Він став першим митрополитом-русином. Іларіон проводив дуже виважену та дипломатичну церковну політику. На наш погляд, саме з його діяльністю слід пов'язувати те, що Київська митрополія жодним чином не підтвердила рішення Константинопольського Патріарха про розділення Церков. І після 1054 року українське християнство продовжувало визнавати юрисдикцію Папи Римського [12, c. 21-27].

      Встановлення дипломатичних відносин із європейськими країнами та запровадження інституту постійного дипломатичного представництва Київської Русі при Папі Римському призвело до появи у Києві великої кількості місіонерів римського обряду. Папа Римський після 1054 року підтвердив існування Київського єпископату та призначав сюди власних єпископів з орденів ірландських бенедиктинців чи домініканців. Відомо, що в 1240-1241 роках, під час моноголо-татарської навали католицьким єпископом був Герард. До 1269 року територіями підконтрольними Золотій Орді і Галицько-Волинським князівством у католицькому розумінні керував єпископ Віт. Офіційне затвердження Київського єпископства Римо-Католицької Церкви відбулось згідно з рішенням Папи Римського у 1321 році [2].

      До 1321 року католицькі єпископи Київської Русі носили титул “єпископ Русі”, протягом 1321-1638 років — титул “єпископ Київський”, в 1638-1789 роках — “єпископ Київський та Чернігівський”. У 1375 році буллою Папи Римського Григорія ХІ “Debitum pastoralis offici” засновується Галицька архідієцезія. В 1412 році створюється єпископство в Луцьку, у 1417 році — в Холмі, у 1428 році — в Володимирі-Волинському, у 1440 році — в Кам'янці-Подільському.

      Православні київські митрополити в 1425 році були присутні на Римо-Католицьких Соборах у Ліоні, а в 1418 році на Соборі в Констанці. Відомо, що руський архієпископ Петро Акерович у Ліоні відслужив разом із Папою Римським спільну урочисту літургію [2].

      Флорентійська унія 1439 року затвердила порозуміння між Константинопольським Патріархом і Папою Римським. Саме на основі імплементації її пропозицій про екуменічний діалог в 1596 році відбувся Берестейський Собор, на якому було об'єднано Київську Православну Митрополію з Римо-Католицькою Церквою. Повноцінному об'єднанню українського православ'я з римо-католицизмом зашкодило роздвоєння Руської православної церкви в 1458 році на Київську і Московську митрополії. Так чи інакше, але на основі булли Папи Римського “Великий Господь” в 1596 році було створено церковно-правову платформу для приєднання Київської митрополії під керівництвом митрополита Михайла Рогози до Римо-Католицької Церкви. Майже половина православного духовенства Київської митрополії перейшла під юрисдикцію Папи Римського, що дало початок історії уніатства — Української Греко-Католицької Церкви [7].

      Після переходу Української Держави під керівництвом Богдана Хмельницького у 1654 році під протекторат Московії, позиції римо-католицизму та уніатства були значно послаблені. Так, ще на основі Зборівського мирного договору між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою під керівництвом короля Яна Казимира ІІ було скасовано дію Берестейської унії на землях Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Окремим пунктом зазначалось “усунення з території Війська Запорозького римо-католицького духовенства”. В свою чергу, Білоцерківський мирний договір 1651 року розширив права католиків і забороняв латинський обряд лише на території Київського і Чернігівського воєводств [7; 9].

      Римо-католики створювали учбові заклади в багатьох містах України, поширюючі передові ідеї нового часу. Варто згадати Львівський єзуїтський колегіум і Вінницький єзуїтський колегіум. Історія останнього добре ілюструє становище Римо-Католицької Церкви в Україні під керівництвом Богдана Хмельницького. Її було засновано в 1617 році під юрисдикцією ордену єзуїтів (“Чину Ісуса Христа”). В липні 1648 року, після захоплення Вінниці козацькими військами, колегіум було ліквідовано, але в 1651 році, на основі положень Білоцерківського мирного договору, колегіум відновив свою діяльність. Після 1654 року у Вінниці продовжували поряд діяти православний та католицький колегіуми. Вінниця стала центром католицької освіти та католицького духовенства на козацьких землях аж до захоплення Правобережної України Російською імперією наприкінці XVIII століття [8].

      Цілком імовірно, що сам Богдан Хмельницький отримав саме католицьку освіту у Львівському єзуїтському колегіумі. Католицьку освіту мав і гетьман Іван Виговський. Останній став ініціатором Гадяцької унії 1658 року, згідно з якою Україна поверталась під протекторат Польщі та оголошувалась Великим Князівством Руським. Гадяцька унія відновила права католицького духовенства на всій території України. Фактично, згідно з нормами Гадяцької унії вперше державними релігіями в Україні визнавались православ'я і католицизм. Обмежувались лише права уніатів [8; 9].

      Перехід більшої частини українських територій під контроль Російської імперії призупинив поширення католицизму і зосередив його переважно в польських спільнотах. Заборонялось уніатство. Саме тому, центром греко-католицизму з 1790-х років стає Галич, а центром українського римо-католицизму Львів. Такий стан справ зберігався до 1917 року.

      Перша половина ХХ століття в історії українського греко-католицизму позначена добою митрополита Андрея Шептицького. Його внесок у становлення дипломатичної та міжнародно-правової взаємодії між Україною та Ватиканом просто неоціненний. Шептицький був графом, його навіть у середовищі української інтелігенції називали “польським графом”. Рід Шептицьких походив ще з часів Галицько-Волинського князівства, а його предки, єпископи Афанасій і Лев Шептицький за свій кошт побудували кафедральний Собор Святого Юра у Львові протягом 1745-1770 років. Сама родина Андрея Шептицького стала уособленням традиційного для українців міжконфесійного діалогу. Його брати Станіслав і Олександр були римо-католиками, а брати Лев і Казимир — греко-католиками. Від народження Шептицький мав ім'я Роман. Він закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету, а згодом факультет теології і філософії. Шептицький був одночасно доктором юридичних, філософських та богословських наук. Він відзначився активним меценатством та розбудовою греко-католицизму, що дозволило йому 17 січня 1901 року стати водночас Галицьким митрополитом, Львівським архієпископом і єпископом Кам'янець-Подільським. Ці титули Шептицький зберіг за собою аж до своєї смерті 1 листопада 1944 року [12, c. 69-96; 14].

      У 1918-1919 роках Андрей Шептицький виступив на захист Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Він апелював до Святого Престолу, просячи допомоги від польської окупації. Так, у 1921 році Шептицький їде до Риму, де зустрічається з представниками Римської курії.

      В 1930 році, після створення Міста-Держави Ватикан, митрополит Шептицький разом із Перемишльським єпископом Коциловським направляють до Державного секретаріату Ватикану та Папи Римського документи про польську практику “пацифікації” українців. Римська курія детально розглянула це звернення і підготувала відповіді для Шептицького від імені Державного секретаріату та Конгрегації у Справах Східної Церкви. Ватикан у двох листах вперше висловив “занепокоєння” з приводу використання офіційною Варшавою насильства щодо української етнічної меншини. Ватикан також висловив впевненість, що Польща з часом надасть якнайширшу автономію Західній Україні “із врахуванням усіх норм міждержавного права” [12, c. 89-90].

      Отже, перші міжнародно-правові документи щодо Украаїни у сучасному розумінні цього слова з'явились з боку Ватикану саме в жовтні 1930 року. Вони були опубліковані митрополитом Шептицьким у львівському часописі “Діло” [12, c. 90].

      Революція 1917 року та подальша громадянська війна у колишній Російській імперії, за даними Бернара Лєкомта, відкрили для Святого Престолу можливість розповсюдження католицизму і на теренах Великої України. Відомо, що в Римській курії існувала спеціальна група з розробки доктрини “нової діяльності в Україні та Білорусії” [6, c. 11-12].

      Однак, прихід до влади більшовиків та їхня перемога у громадянській війні перекреслили можливість “нової євангелізації” Російської імперії. Відомо, що протягом 1920-1930-х років Римській курії вдалось налагодити контакти з католицькою спільнотою Донецька та Харкова. Таємні контакти і листування з французькими місіонерами, що в 1918-1920 роках потрапили на терени сходу України продовжувались до 1941 року [6, c, 21-27].

      Після початку Другої світової війни, Папа Пій ХІІ на засіданнях Римської курії акцентував на необхідності “витворення нової церковної політики відносно України”. Основну надію в цьому питанні було покладено на зв'язки між Конгрегацією у Справах Східних Церков та Українською Греко-Католицькою Церквою. Зокрема, митрополиту Андрею Шептицькому було доручено готувати квартальні звіти для Папи Римського про стан католицизму й уніатства в Україні. Так, 31 серпня 1942 року Шептицький написав листа Папі Пію ХІІ в якому нещадно розкритикував німецьку окупаційну політику. Він зазначав: “німецька влада є люта, майже диявольська... Сотні тисяч арештувань, найчастіше несправедливих, натовпи молодих людей, розстріляні без жодної істотної на це причини...” [12, c. 93]. Після проголошення 30 червня 1941 року Акту про відновлення самостійності України у Львові, Державне Правління України надіслало телеграму про це в Державний секретаріат Ватикану [12; 14].

      Ватикан офіційно визнав українську самостійність ще 23 лютого 1920 року. В 1919-1921 роках Римська курія та Державний секретаріат підтримували тісні зв'язки із урядом Західно-Української Народної Республіки. Так, в травні 1919 року ЗУНР направила власного посла у Святий Престол — Михайла Тишкевича. В свою чергу, 23 лютого 1920 року отця Джованні Дженоккі було призначено послом Папи Римського в ЗУНР. Римська курія також висловлювала дипломатичному представництву Української Народної Республіки вдячність за здійснення кроків по визнанню рівноправності конфесій. У 1921 році Ватикан засвідчив підтримку створенню Української Автокефальної Православної Церкви. Разом із тим, Апостольська Столиця наголосила на необхідності вирішення територіально-церковних спорів у відповідності із загальноприйнятими нормами канонічного права.

      В 1941-1945 роках Святий Престол постійно підкреслював необхідність завершення війни та запровадження такої системи міжнародного права, яка б виключила зовсім “війну” із політичної практики. Під час Другої світової війни Ватикан сфокусував свої політичні можливості навколо підтримки Української Греко-Католицької Церкви. Смерть митрополита Андрея Шептицького в 1944 році зумовила втрату Ватиканом прямого контролю над УГКЦ. Остання протягом 1944-1946 років була поступово ослаблена внутрішньою політикою Радянського Союзу, а в 1946 році на “Львівському псевдо-Соборі” УГКЦ була ліквідована і перепідпорядкована Російській Православній Церкві. Це змусило перейти більшу частину греко-католицького духовенства у підпілля, де воно де-юре знаходилось до 1991 року [5; 12, c. 94].

      При цьому, варто підкреслити, що на перших порах радянське керівництво проявляло повагу до особи митрополита Шептицького. Так, на його похованні навіть був присутній Микита Хрущов [12, c. 94]. Однак, вже з 1946 року комуністична ідеологія почала робити всі кроки для “демонізації” митрополита. Що ж стосується Української Греко-Католицької Церкви, то вона змогла повноцінно відновити свою діяльність лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році. Станом на сьогодні, це третя за чисельністю вірян конфесія в Україні.

      Вже 8 лютого 1992 року було офіційно встановлено дипломатичні відносини між Святим Престолом і Містом-Державою Ватикан — з одного боку та Україною — з другого.  Саме 9 лютого 1992 року Папа Римський Іван Павло ІІ опублікував бреве (декрет) “Ucrainam Nationem”. Цим документом було канонічно створено Апостольську нунціатуру (посольство) в Україні [10].

      Починаючи з 1992 року Апостольськими нунціями в Україні були архієпископ Антоніо Франко (1992-1999), архієпископ Микола Етерович (1999-2004), архієпископ Іван Юркович (2004-2011), Томас Едвард Галліксон (2011-2015). Протягом 2011 року обов'язки Апостольського нунція також виконував отець Вечеслав Тумір. З 13 листопада 2015 року нунцієм Святого Престолу в Україні є Клаудіо Гуджеротті [10].

      Посольство України у Ватикані було відкрите аж у 2000 році. Саме з 2000 року контакти між Ватиканом та Україною значно активізувались, наслідком чого став перший Апостольський візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну [11; 13].

      23-26 травня 2008 року відбувся візит Державного секретаря Ватикану в Україну. У відповідь, 1 червня 2009 року пройшов офіціний візит Президента України Віктора Ющенка до Ватикану. 16 жовтня 2009 року особисту аудієнцію з Папою Бенедиктом XVI мав також і Прем'єр-міністр України. 16 грудня 2011 року, в рамках спільного ватикансько-українського проекту “Українське Різдво у Ватикані” відбувся візит Віце-прем'єр-міністра України до Ватикану. Також Україна делегувала Віце-прем'єр-міністра на урочисту церемонію інтронізації Папи Франциска 18-19 березня 2013 року. 25-26 квітня 2014 року, одним із перших закордонних візитів Прем'єр-міністра України А. Яценюка стала поїздка на аудієнцію до Папи Римського у Ватикан. 27 квітня 2014 року до Ватикану також приїхав Міністр закордонних справ України для участі в церемонії канонізації Івана Павла ІІ та Івана ХХІІІ [10].

      Отож, міждержавні відносини України та Ватикану протягом 2000-2015 років розвивались досить динамічно у контексті загальних тенденцій української зовнішньої політики.

      Разом із тим, ми маємо підкреслити, що цей загальний контекст розвивається надзвичайно нерівномірно. За умови особливого акцентування на стратегії вступу до Європейського Союзу, зовнішня політика майже не робить кроків щодо налагодження конкретних політичних, економічних та культурних взаємозв'язків із Латинською Америкою, Африкою, країнами Азії. При цьому, роль Ватикану у формуванні такої мультидержавної політики може бути виключною. Ватикан, хоч і найменша у світі держава, але один із найбільш потужних геополітичних гравців. Під його юрисдикцією знаходиться майже 1 мільярд 250 мільйонів віруючих по всьому світу. Особливо роль Ватикану для української зовнішньої політики може бути видатною в аспекті налагодження стосунків із країнами Південної Америки та Африкою. Потенціал Ватикану можна використати також і в розповсюдженні українських зовнішньополітичних інтересів на країни Азії. В першу чергу йдеться про Китайську Народну Республіку, Близький Схід та Південно-східну Азію.

      Створення нового формату відносин між Ватиканом і Україною потребує насамперед платформа міжнародного права. Наш історико-дипломатичний екскурс якраз і направлений на створення чіткого уявлення про історичні традиції імплементації Ватиканом норм міжнародного права. Крім того, ми хотіли представити Ватикан як творця цих міжнародно-правових норм. Так, і в українській історії Святий Престол виступив законодавцем у сфері церковного права. Такі важливі події української історії, як Берестейський Собор, Люблінська і Гадяцька унії були б неможливі без здійснення Апостольською Столицею активної політики щодо України. Рецепція норм римського права також була б неможливою без активного розповсюдження Святим Престолом своїх церковно-політичних інтересів на українські терени.

      Міжнародне право в умовах сьогодення потребує чіткого визначення — якою має бути подальша роль Ватикану в українській історії. І ми, без перебільшення, вважаємо, що ця роль обов'язково має здійснюватись на умовах глибокої взаємоповаги, практичної співпраці та врахування інтересів один одного на світовій геополітичній арені.

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

Література:
1. Бадджо А. М. Християнське соціальне вчення: ідентичність та методологія. / Антоніо Марія Бадджо. // Соціальна доктрина Церкви. — Львів: Свічадо, 1998. — с. 49-78.
2. Брайчевський М. Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. / М. Ю. Брайчевський. // Вибране. — том 1. — К., 2009. — 720 с.
3. Великий А. Г. Світла і тіні української історії: Матеріали до історії української церковної думки. / о. А. Г. Великий. — Львів: Місіонер, 2007. — 204 с.
4. Гаета С. Франциск Папа: Життя і виклики. / Саверіо Гаета. — Львів: Свічадо, 2013. — 104 с.
5. Кравчук А. Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко про християнську соціальну акцію. / А. Кравчук. // Соціальна доктрина Церкви. — Львів: Свічадо, 1998. — с. 248-275.
6. Лєкомт Б. Таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2012. — 344 с.
7. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 552 с.
8. Мельник В. М. Оборонні укріплення міста Вінниці. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 96 с.
9. Мельник В. М. Вінницький замок та інші історико-етнографічні публікації. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницький національний медичний університет, 2011. — 230 с.
10. Українсько-ватиканські відносини. / Режим електронного доступу: http://vatican.mfa.gov.ua/ua/ukraine-va.
11. Федорів О. Іоанн Павло ІІ — Папа миру. / О. Федорів, О. Михайлів. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. —  96 с.
12. Француженко-Вірний М. Великі митрополити України. / Микола Француженко-Вірний. — К.: Смолоскип, 2013. — 160 с.
13. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. / Григорій Хоружий. — Львів: Місінер, 2007. — 280 с.
14. Шептицький А. Наша державність. / митрополит Андрей Шептицький. — Жовква: Місіонер, 2015. — 80 с.

Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар