19.04.2013р. Б. / Покоління підпілля УГКЦ передало молоді досвід збереження віри

В Українському Католицькому Університеті миряни та священнослужителі УГКЦ, які під час правління комуністичного режиму перебували у підпіллі, зустрілися із молоддю, аби поділилися своїми спогадами про минуле.

 

Зустріч під назвою «Мужність свідчити віру в сучасному світі» 17 квітня провели Фонд Святого Володимира, Інститут Історії Церкви УКУ та Інститут лідерства та управління УКУ у межах проекту «ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ».

 

Як з’ясувалося, бути добрим християнином та відкрито свідчити про свою віру важко завжди – у часи гонінь на Церкву, і в часи  спокійніші.

 

Особливим гостем зустрічі став Блаженніший Любомир (Гузар). У своєму слові він наголосив на практичному значенні виміру віри.

 

«Ми знаємо про мільйони мучеників в історії Церкви. Люди за свою віру в Бога віддавали життя. Їм краще було померти, аніж зрадити свою віру. Ми знаємо також багато людей, які це робили заради своїх переконань. І не тільки релігійних», - сказав він.Архиєпископ-емерит зазначив, що нині віряни теж повинні виявляти свою віру.

 

«Ми живемо у складний час. Усюди чути нарікання. Багато осуду», - зазначив кардинал Любомир.

 

«Вийти із цього стану можна завдяки свідченню своєї віри, свідченню свого правдивого переконання. Воно має відбуватися у дуже практичних аспектах. Сьогодні треба мати велику відвагу, щоб у певних моментах сказати: я тепер поступатиму так, як велить моя віра в Бога, як велить людська гідність», - додав він.

 

Греко-католицький священик-редемторист Петро (Баран) і монахиня-студитка Юліта (Похудай) до Церкви прийшли у часи гонінь. Розповідаючи молоді про минуле, вони більше  говорили  не так про себе, як про своїх духовних наставників. Сестра Юліта, зокрема, про свою знамениту ігуменю Йосифу (Вітер), а о. Петро – про свого батька, про священика Михайла Винницького, про архиєпископа Володимира Стернюка.

 

«Сестрі Йосифі було 65 років, коли я прийшла в монастир. Вона любила чистоту, завжди говорила з любов’ю. Казала, що для того, аби зберегти віру, треба дуже багато молитися», – пригадала сестра Юліта ті часи.

 

Мирянин Ярослав Геврич через свої релігійні переконання відбув покарання у таборі. Його тато -греко-католицький священик і батько п’ятьох дітей не захотів переходити на російське православ’я. Священика репресували, а коли вийшов на волю, опікувався греко-католиками на Вінничині та Хмельниччині.

 

«Батько нам завжди казав, щоби ми в жодному разі не зраджували віри. Він вірив, що УГКЦ вийде з підпілля, відродиться, а Україна постане незалежною державою», – сказав він.

 

Постраждала за віру і п. Наталія Николин. У 1949 році вона навчалась на філологічному факультеті в університеті. Після убивства Ярослава Галана на Західній Україні посилились гоніння на УГКЦ. Почалися чистки серед студентів. Одного разу на зборах комсомольське керівництво навчального закладу стало у неї привселюдно випитувати: «Чи вірить вона в Бога?», «Яке її ставлення до Папи?» Студентка не стала скривати свою віру та повагу до Римського Архиєрея.

 

«У залі піднявся галас. Осудження. Як, студентка, яка склала іспит з діалектичного матеріалізму, може таке говорити! – накинулися на мене комуністи. – Я кажу, що вивчила цей предмет, здала, але це не змінило моїх переконань. Це викликало ще більше обурення».

 

У січні 1950 року Наталію Николин і ще одну студентку, яка аналогічно вела себе на зборах, за релігійні переконання вигнали з університету. Потім звільнили з роботи її батька, який працював в обласному відділі культури.  За свій вчинок пані Наталія не шкодує. Каже, що за її відповіді на студентських зборах багатьом комуністам й самому ректору університету тоді перепало. Навіть Хрущов у своїй промові, коли давав наганяй партійно-господарському активу Львівщини, згадав про двох дівчат-студенток, які насмілилися заявити про свою віру.

 

Довідка: На початок Другої світової війни УГКЦ мала 2387 парафій і 3, 6 млн. вірних, 2352 єпархіальних священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Богословська академія, три духовних семінарії, де навчалося 480 студентів.

Після невдалої спроби силою змусити єпископів зректися єдності з Римом, радянська влада під страхом смерті зібрала 216 священиків: 9-10 березня 1946 року в Соборі Святого Юра (духовне серце Західної України), де відбувся так званий "Львівський Синод". Збори скасованли унію Берестейського собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно приступила до церковної єдности з Апостольським Престолом. Там же Церкву насильно приєднали до Російської Православної Церкви.

Каральні органи заарештували та заслали до таборів праці сотні священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами та дітьми. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі. Водночас вона стала найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР.

Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно завдяки ретельно відпрацьованій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп доти, поки її було легалізовано 1 грудня 1989 року.

 
Світлини Павла Дідули


Джерела: РІСУ

Воїни Христа Царя

18.04.2013р. Б. / Блаженніший Святослав: «Зневага парламентаризму в Україні викликає велике занепокоєння в суспільстві»

17 квітня відбулася зустріч Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) з Головою Верховної Ради Володимиром Рибаком та депутатами ВР із різних депутатських фракцій.

Ця зустріч відбулася з ініціативи міжфракційного депутатського об’єднання «За сприяння свободі сумління». На цій зустрічі від імені ВРЦіРО головував Блаженніший Святослав Шевчук.

Головуючий у своєму слові до народних обранців та Голови Парламенту наголосив на кількох речах.

Перше – сьогодні українське суспільство по-особливому презентоване у форматі ВРЦіРО, бо це громадська організація, яка представляє 75% населення України. І такого типу діалог між парламентаріями і громадянським суспільством за посередництвом Всеукраїнської ради Церков має особливе значення і особливий характер.

Патріарх УГКЦ пригадав, що остання подібна зустріч відбувалася в 2006 році. «Особливо гостро ми, релігійні діячі, відчували брак такого діалогу з Верховною Радою попереднього скликання. Нам приємно, що Парламент у теперішньому скликанні все-таки зважає на релігійне життя в нашій державі й що сьогоднішня зустріч відбулася», – зауважив він.

Друге, на чому наголосив головуючий від ВРЦіРО, – парламентаризм. «Парламентаризм – один із важливих елементів демократичного суспільства. І ми сьогодні хочемо висловити свою повагу до українського парламентаризму, бо щоразу, коли ми спостерігаємо за зневагою того парламентаризму: чи то ззовні, чи то зсередини, то це викликає велике занепокоєння в суспільстві», - підкреслив Патріарх УГКЦ.

Блаженніший Святослав також висловив позицію ВРЦіРО щодо певних фундаментів, на яких відбувається законодавча діяльність ВР. Предстоятель Церкви зауважив, що тим фундаментом, на якому повинні базуватися закони, котрі приймає Парламент, є Божий закон, загальнолюдські вартості. «Якщо шукатимуться іншого типу фундаменти, то ті закони суперечитимуть тому, чого українське громадянське суспільство сьогодні очікує», – зазначив він.

Зокрема, Патріарх Церкви висловив ставлення до двох законопроектів. Перший - законопроект щодо заборони пропаганди гомосексуалізму, якому Церква висловлює абсолютну підтримку. Другий – урядовий законопроект про толерантність, за який найближчим часом мають голосувати. «Ми висловили стурбованість цим законопроектом, хоча він входить у необхідний пакет для безвізового режиму з ЄС. Але таку ціну Україна не може платити за те, щоб отримати якісь там міжнародні дивіденди», – переконаний Блаженніший Святослав.

Він також наголосив на тому, що питання релігійної свободи в Україні – один із важливих чинників, як можна виміряти взагалі свободу в суспільстві як таку. «Ми сподіваємося, що всі законодавчі ініціативи прийматимуться в діалозі з ВРЦіРО, щоб релігійні права та свободи громадян не обмежувалися, а навпаки – зростали», – завершив Патріарх УГКЦ .

Головуючий від ВЦіРО нагадав, що релігійні організації відкриті до діалогу, спілкування з державними органами влади. «І будь-які проекти законів, які стосуються релігійного життя, мають, передусім, пройти консультацію ВЦіРО, бо ми є адресатами тих законів і ми є тими, які потім їх виконуватимуть», – завершив Блаженніший Святослав.

Фото із сайту Верховної Ради України

Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

17.04.2013р. Б. / У Києві стріляли у монахинь під час молитви

Проект храму

Вчора, 16 квітня, ввечері загострився конфлікт на місці будови храму св. Франциска Асизького у Києві на Оболоні.

 

По зібраних на молитві вірних стріляли з пневматичної зброї, внаслідок чого були поранені сестри Розалія та Терезіана зі згромадження Сестер святого Йосифа, що працюють при парафії святого Франциска. На щастя, травми, задані сестрам, не смертельні. 

До міліції, представники якої чергують біля будівельного майданчику, вже подано відповідну заяву.

 

За словами брата Патрика Оліха OFM, стріляли кулями з пневматичної зброї з дому, що навпроти, з відстані - приблизно 70 метрів. 

Сестра Розалія Мушинська, якій куля пошкодила носа, саме молилася. «Я співала Радуйся, Маріє, і раптом відчула різкий біль. Відразу не зрозуміла, що сталося. Спочатку подумала, що каменем кинули, лише пізніше зрозуміла, що це стріляли», - розповіла монахиня CREDO. Куля, на щастя, не влучила в око. «Я могла би залишитися без ока, а так, лише розрізаний ніс та щока напухла. Побачимо, що лікар ще скаже». 

За словами очевидців, люди, які протестували проти будівництва храму, дуже зраділи пораненню монахинь. «Вони сміялися, тішилися дуже», - розповіла с. Розалія. 

Частина місцевих жителів, незадоволених будівництвом храму, заперечує свою причетність. Вони стверджують, що «це провокація» і «вони самі себе поранили».  

Проте у соцмережах місцеві мешканці не заперечують своїх дій, а навпаки погрожують, що «це лише початок». 

Брати-францисканці просять католиків Києва прийти на місце будови сьогодні, 17 квітня, на молитву о 19:30, незважаючи на складну ситуацію.

Нагадаємо, 15 квітня 2013 року, у Києві на Оболоні було розпочато будівництво римо-католицького храму святого Франциска Асизького. Це вже не перша спроба – у липні 2011 року парафія вже намагалася започаткувати будівництво на землі, акт на право постійного користування якою отримала ще у березні 2010 року. Як відомо, тоді справа закінчилася руйнуванням будівельного паркану, а також спилянням та спаплюженням освяченого хреста.

Довідка

У 2004 році католицька громада св. Франциска отримала в Оболонському районі м. Києва земельну ділянку під будівництво храму, яка в 2010 році перейшла в постійне користування Церкви. На сьогоднішній день парафіяни збираються на богослужіння в маленькій капличці, яка не може вмістити всіх охочих, а до найближчого храму потрібно їхати понад 10 км. Тому існує потреба будівництва нового храму, у якому зможуть молитися всі віряни, яких, за словами настоятеля парафії о. Франциска Ботвіни, в цій частині міста проживає близько 1 тис. осіб. 

Джерело:    КРЕДО

17.04.2013р. Б. / З життя Папи Франциска: Чому вирішив стати єзуїтом і про важку хворобу

Святіший Отець Франциск є першим в історії Папою-єзуїтом. Однак, вибираючи собі папське ім’я, він обрав ім’я засновника чину францисканців. Але ж єзуїти також мали багато відомих святих. Чому він не обрав жодного з них?

 

Без жодних сумнівів, його душпастирське служіння найбільше нагадує те, що робив св. Франциск з Асижу, однак це не означає, що святі єзуїти не були натхненням в його житті і праці. Виглядає на те, що для Папи серед святих єзуїтів найближчим є Франциск Ксаверій, євангелізатор Далекого Сходу. Кардинад Бергольйо розповідав про це в книзі-інтерв’ю «Єзуїт». Зрештою, Францис Ксаверій – теж Франциск…

 

Кардинал Бергольйо, тогочасний примас Аргентини, автор багатьох богословських книжок, особа, яку високо цінують і знають у всьому світі, на запитання авторів книжки «Єзуїт» про те, як би він представився особі, яка його не знає, відповів: «Я Хорхе Бергольйо, священик. І все, бо найважливішим є те, що я священик і тільки це має значення».

 

«А чому Ви обрали чин єзуїтів?» – запитали журналісти. «Власне на початку я вагався чи стати єпархіальним священиком чи обрати якийсь монаший чин. Тому спочатку вступив до єпархіальної семінарії, однак досить швидко відкрив у собі місіонерське покликання. Я відчув, що хочу стати місіонером, найкраще у Японії. А там проводили свою діяльність єзуїти. Щоразу більше мені подобалась їх участь в місіях. Але не тільки це. Мене вабила їх відмінна самоорганізація, що базується на великому зобов’язанні, що спричиняло до того, що з багатьох точок зору вони були справжнім «авангардом Церкви». Саме тому я досить швидко прийняв рішення стати єзуїтом. Я дійсно хотів поїхати на місію до Японії, у цей чарівний край. Єзуїти євангелізували Японію вже на початку XVII століття, але згодом їх усунули. Коли через 200 років вони повернулись, то виявилося, що навіть без священиків там збереглись спільноти, що жили по-християнськи!» – розповів кардинал Бергольйо.

 

Святий Франциск Ксаверій (його справжнє ім’я Francisco de Jaso y Azpilicueta, але його називають Ксаверій, бо походить з містечка під такою назвою) був товаришем Св. Ігнатія Лойоли і співзасновником Товариства Ісусового. Свою душпастирську працю розпочав як місіонер Далекого Сходу. Він був першим європейським місіонером, нога котрого ступила на японську землю, і добився значних успіхів впродовж 1549-1551 років. Безсумнівно, місіонерська діяльність св. Франциска Ксаверія в Японії надихнула новика Хорхе Маріо Бергольйо до прагнення виїхати на місію в цю країну. «На жаль, серйозні проблеми зі здоров’ям, які я пережив кілька років перед тим, спричинили до того, що моє прохання їхати на місію відхилили», – згадує кардинал Бергольйо.

 

Хвороба легень

 

Про яку хворобу він говорив? Це було дуже серйозне запалення легень, яке мало дуже важку і гостру форму. Лікарі змогли поставити діагноз лише в останній момент. До того вони довго не могли зрозуміти, що непокоїть хворого. Від високої температури він ледве не помер. Три дні він перебував на грані між життям і смертю, і жоден лікар не був впевнений чи зможе його врятувати. Хорхе Маріо тоді був 21 рік, і він власне планував вступити до семінарії. Лікарі знайшли в нього три кісти і було необхідно робити операцію. Після того як стан пацієнта стабілізувався, лікарі видалили значну частину правої легені – близько 30 відсотків. Після цього Хорхе Маріо мусів довго лежати в лікарні, підключений до приладів, щоб сироватка чистила плівку легенів і післяопераційні рани. Увесь процес оздоровлення супроводжував дуже сильний біль.

 

«Це було дуже важко витримати. Пригадую, що тоді мене дуже дратували візити знайомих, які казали, що «скоро все пройде» або «коли повернешся додому, буде легше». Але одна людина сказала мені щось, що мало для мене велике значення і спричинило до того, що я зміг змиритись з моєю ситуацією. Її слова були для мене справжнім заспокоєнням», – пригадує Папа. Це була сестра Долорес, монахиня, котра колись готувала малого Хорхе Маріо до прийняття Першого Причастя. «Вона сказала лише два слова: наслідуєш Ісуса. Я був їй за це дуже вдячний», – розповідає кардинал Бергольйо.

 

«Коли сестра Долорес померла, він провів усю ніч в каплиці біля її труни в молитві на колінах. Він пам’ятав про неї, хоча на той час вже був єпископом і мав багато обов’язків», – пригадує сестра Марта з того ж Згромадження Дочок Матері Божої Милосердя. Їх монастир розташований буквально за кілька десятків кроків від будинку, де колись жила сім’я Бергольйо в районі Флорес. Після повернення з конклаву кардинал Бергольйо планував відправити для сестер Літургію в їх каплиці. «Він регулярно нас відвідував, навіть тоді, коли став примасом Аргентини. Ще в лютому відвідав нас і пив чай з молоком. Ми домовились про наступну зустріч на 17 квітня. Шкода, що він не зможе приїхати», – говорить 78-річна сестра Ізабель. «Він така скромна людина. Завжди приїжджав до нас автобусом, а коли випив чай, то завжди сам за собою мив горнятко», – додає сестра Тереза.

 

Після захворювання легені Хорхе Бергольйо вже не функціонують так як раніше. Деколи йому стає важко дихати, але він навчився з тим жити. «Цей досвід, в поєднанні зі словами сестри Долорес, багато мене навчив. Бо саме терпіння болю немає жодної цінності. Воно отримує її лише тоді, коли поєднується з розумінням жертви Ісуса. Про це гарно написав французький письменник Жузеф Малєґ (Joseph Malègue). Він наводить діалог агностика і віруючої людини. Агностик каже, що для нього проблемою є те, що Христос може не бути Богом, а віруючий відповідає, що для нього було б проблемою, якби Бог не об’явився в Христі, тобто якби Бог не показав нам шлях. Ключовим в нашому житті є розуміння хреста як насіння, з якого виростає воскресіння. Кожне зусилля витримати біль приносить лише частковий ефект, якщо воно не опирається на трансцендентності», – пояснює Папа.

Джерела: http://popefrancis.org.ua

Воїни Христа Царя

16.04.2013р. Б. / ПОГАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Часом маємо відчуття, що фундаментальні зміни в нашій цивілізації відбулися впродовж останніх 20-30 років, але це є всього лишень ілюзія. Фундаментальні зміни проявилися впродовж уже згаданих 20-30 років, але вони відбувалися набагато раніше, аніж тих 20-30 років. Студентська революція 1968 року, в чиєму осерді було зовсім відмінне розуміння людської сексуальності, призвела до того, що ширші кола стали свідомими цих фундаментальних змін, через які проходить наша цивілізація. Драматичну зміну в розумінні людської сексуальності можемо зрозуміти лише поглянувши у ширший історичний контекст. Адже все розпочалося кілька століть раніше. Іншими словами, зміна погляду на людську сексуальність є тільки одним з симптомів багато глибших змін у духовності, які обіймають усі аспекти нашого щоденного життя.

 

Точніше чотири століття зростаючого несприйняття релігії у вищих навчальних закладах, чотири століття величезного технічного прогресу, який привів до того, що юдео-християнська релігія виглядає застарілою, вчинили нашу культуру відкритою на альтернативні форми релігійності. Певний час виглядало, що перемагає матеріалістичний світогляд. Поки ми возлежали на ложі матеріального достатку й почувалися у безпеці, виглядало, що своє прагнення духовного, пошук смислу і значення людського життя можемо відкинути як якийсь ностальгічний сон за часами дитинства людства.

 

У реальності ж після духовного спустошення не прийшло відчуття сповненності, але навпаки жадання духовного, будь-чого, головне, щоб це було духовним, щоб лише втамувати спрагу за ним. І дух часу, який це породило, не став духом скептицизму, який відкидає релігійність як таку. Духом часу став дух релігійності, яка є діаметрально протилежною від етичного монотеїзму християнства і ортодоксального юдаїзму. Догми цієї нової релігійності й тоді коли вони є чітко сформульованими, і тоді коли вони потихо діють з підсвідомості все більше визначають суспільну мораль та індивідуальні моральні цінності.

 

Ця релігійність не є новою, не є новою ні її доктрина. Насправді йдеться про відродження поганства, чия доктрина є гностичного характеру. І властиво про нове значення цих термінів і є цей текст.

 

Сучасне неопоганство не означає руйнування релігійності. Це не є релігія науково-ідеологічного гуманізму, хоча й гуманізм у неопоганстві нашого часу відіграє значну і видиму роль. Прихильники цього неопогнаства навіть не вважають його повністю адекватною відповіддю на кризу, викликану матеріалістичним світоглядом, але вони вважають, що відповідь неопоганства є кращою від відповіді християнства чи юдаїзму в цій ситуації. Ця відповідь є «толерантною» щодо людських різноманітностей, відкритішою на «відмінності» та «альтернативні» форми способу життя. Іншою стороною медалі є те, що неопоганська релігійність має дуже недосконале, неповне, недостатнє уявлення про природу зла. Тому вона нездатна розрізнити волю, спрямовану до якоїсь цілі, й примус інстинкту, між свідомо вибраною ціллю і несвідомим інстинктивним прагненням.

 

Чистою протилежністю до цього є юдео-християнське розуміння людського терпіння, у фундаменті якого є розуміння гріха як джерела людського терпіння. Згідно з юдео-християнським розумінням людина є повністю залежною тільки від Бога. Для більшості наших сучасників відхід від наукових і гуманістичних принципів, з одного боку, і ньюейджівських неопоганських «цінностей» порального та культурного плюралізму та повернення до інтегрального біблійного розуміння людини виглядали б кроком назад. Тому сучасний світ дає свою відповідь як подолати кризу: «Через прогрес».

 

Цей прогрес мав би бути прогресом чисто технічної і наукової природи, хоча ані технологічний розвиток, ані наука, ані науково-ідеологічний гуманізм не дають відповіді на запитання, як осягнути те, до чого ми в реальності найбільше прагнемо – смисл, значення, мир, любов. І цей прогрес не враховує ні етику, ні мораль. У цьому і технічний погляд на людину і моральні та етичні погляди, які з цього погляду виходять, між собою тісно переплітаються та є визначальними для сучасного погляду на людину і світ. Протиріччя між заявою науки про те, що вона може пояснити людину, і неопоганської духовності насправді не існує. У реальності вони між собою переплітаються і вносять ще більшу плутанину.

 

Свого часу в оточені поганських культур на Близькому Сході один народ – ізраїльський прийняв те, що пізніше отримало назву етичний або радикальний монотеїзм. Вираз «етичний монотеїзм» віддзеркалює дві суттєві істини про ізраїльську релігію. Перша – існує тільки один Єдиний Бог, а оскільки Він – Єдиний, то Він є Богом для всіх людей. Друга – Богові, а тому і Його народові найважливішою річчю є питання добра і питання абсолютної етики. В юдейській думці возвишеність Бога не полягає в Його філософських поглядах, а в Його святості. Тому в Святому Письмі читаємо, що Живий Бог є настільки трансцендентний, що навіть погляд на Його славу і Його доброту означав би моментальну смерть для того, хто це побачив.

 

Юдейський етичний монотеїзм пізніше отримав вирішальний уплив у поганському світі через християн, а не через євреїв. Можливо б ми мали краще говорити: через християнство, як варіант ізраїльської релігії. Відомий єврейський письменник Франц Розенцвайґ називав християнство юдаїзмом для поган. І саме через християн юдейський етичний монотеїзм поширювався з дивовижною швидкістю і силою в місцевостях, де до цього домінувало поганство. Етичний монотеїзм християнства встановив моральний порядок, який панував до часів епохи Відродження.

 

 

ПОГАНСТВО І НЕОПОГАНСТВО

 

У чому полягає суть поганського духа, який свого часу потерпів поразку від етичного монотеїзму, але тепер стає все більшою конкуренцією для етичного монотеїзму?

 

Поганство – це політеїзм, багатобожжя. Кожен зокрема і кожна група людей має свого бога чи богиню. Різноманіття в розумінні цінностей, мірил, цілей і законів різних божеств формує життя їхніх почитателів.

 

Суспільства ознаменовані поганством є полівалентними, мають різноманітні цінності – не існує єдиний етичний критерій для всіх, тому що ні один бог, ні одна цінність не стоїть над усіма, якщо вони не є всім накинуті силою. Але в суспільствах, означених поганством, відсутня є усяка егалітарність (рівність усіх перед законом). Різні групи з різними цінностями конкурують між собою, тому з часом жадання влади стає єдиним принципом поведінки: хто має владу – той встановлює правила. Сила створює закон і його підміняє. Зевс перебував на горі владної піраміди не тому, що він наймудріший, не тому, що він найсправедливіший, не тому, що він дотримується правил гри, а тому, що він найсильніший.

 

Суспільства, означені поганством, або є пантеїстичними або анімістичними. Боги і богині замешкують світ природи і з ним є у повній єдності, вони з ним ідентичні. Природа є божеством чи частиною божества і тому їй покланяються як божеству. Немає чіткої різниці між сотворителем і сотвореним, між творцем і творінням. І це веде то того, що людина покланяється не тільки природі «зовні», але й природі «усередині», тобто своїм природнім інстинктам таким як сексуальність, голод, агресивність чи пристрасть. Іншими словами: людина покланяється собі.

 

Оскільки поганство спіритуалізує природні схильності й інстинкти, поганське «богослужіння» тяжіє до агресивності, гедонізму, оргій. Поганський ритуал що більш можливою мірою збуджує інстинкти і пристрасті, особливо сексуальність і агресивність. Коли інстинкти задоволено – осягається найбільша насолода, а, отже, і найбільший «релігійний» екстаз. Вживання наркотиків, храмова проституція, ритуальне вбивство ворога, нанесення ран собі, жертвування дітей з перспективи поганського світогляду не є чимось патологічним – це природній результат «визволеної» людської природи.

 

Чи такі практики існували тільки в древніх поганських культах? Хіба вони є чужими нашій цивілізації? Увімкнім телевізор або відкриймо книгу, яка глорифікує насильство, погляньмо на Голокост, на стрімкий зріст криміналітету і насильства, погляньмо наскільки сьогодні легко позбутися небажаних дітей ще до їхнього народження. І що ми побачимо? Ці практики не є ексцесами, а правилом поведінки наших сучасників. Усе це сьогодні прославляє наша популярна культура. І все це є ознаками трансформації нашої цивілізації в напрямку поганства.

 

З усього дотепер сказаного бачимо наступне: поганство – це не є служіння божественному, а чисте ідолопоклоніння. Спрямована до поганства людина як мірку обирає те, що знаходить у своїй природі. Свою людську природу піднімає до рівня божества, чогось, що боготворить. Людина є мірилом усього. Хіба це не є принципом сучасного гуманізму?

 

Не маємо права забути, що найчисельніші й найжорстокіші вбивства людей в історії відбувалися саме в країнах, ознаменованих гуманістичними ідеологіями – у Франції, Росії, Німеччині, Китаї. [1]

 

Порівнювання сучасного гуманізму та античного поганства може видаватися дивним, але варто нагадати, що сучасний гуманізм у своєму прагненні науково пояснити людину зводить її до машини, заперечуючи їй будь-яке право на трансценденцію. Античне поганство з його культом природи і природнього також відбирало в людини трансценденцію.

 

 

ЮДЕО-ХРИСТИЯНСЬКИЙ МОНОТЕЇЗМ

 

Юдео-християнський етичний монотеїзм є діаметрально протилежним усьому змісту поганства, його доктринам і практикам. На відміну від поганських доктрин, доктрина етичного монотеїзму є радикально неприродньою.

 

Його поява більш як 4000 років тому, його розквіт серед поганського світу не можливо пояснити тільки історичними обставинами й історичним розвитком. Фрідріх Великий мучився, бо не міг цього зрозуміти. Одного разу він напосівся на свого духівника, щоб той показав йому, де знайти Бога. Лютеранський єпископ сказав, що він може йому навести доказ Божого існування одним єдиним словом. «Що то за слово, яке несе в собі такий велетенський доказ?» – здивувався прусський король. Єпископ відповів: «Євреї».

 

Пояснимо різниці ще раз:

 

Юдео-християнський монотеїзм є абсолютним єдинобожжям. Існує тільки Єдиний Бог і немає іншого Бога крім Нього. Кожна окремо взята людина і кожна група людей, незважаючи на відмінності в нахилах, талантах або обмеженнях відповідальні перед тим одним Єдиним Богом.

 

Монотеїстично означене суспільство є одновалентним, тобто має єдині цінності. Це означає, що всі люди є відповідальними перед однією єдиною системою цінностей, перед тими самими цілями і заповідями, перед Одним Єдиним тим самим Богом, Який створив єдиний закон для всіх, і перед тим законом усі люди є рівними, незважаючи на те, чи сприймають вони цей закон як корисний для себе чи ні.

 

Монотеїстичні суспільства є егалітарними у своїх тенденціях, вони до цього стремлять, адже монотеїстичний Бог не робить різниці між людьми залежно від їхнього суспільного статусу, приналежності до суспільного стану.

 

Монотеїзм є теїстичним. Існує сутнісна різниця між Створителем і сотвореним, між Творцем і творінням, отже між Творцем і людиною. Людина, як людина, не є бімолекулярним механізмом – вона у собі носить глибоко неприродню здатність відкриватися на Духа і спілкуватися з Ним. Цей Дух не є з цього світу, але діє в цьому світі, а це означає що людина є дуальним єством, яке не можна пояснити тільки за допомогою системи причини-наслідки. Його етичні рішення певною мірою протилежні від його інстинктів і природніх імпульсів.

 

Насправді монотеїсти добре знають силу своїх інстинктів і природніх імпульсів, але кожен природній імпульс, кожен інстинкт мусить бути підпорядкованим одній єдиній керуючій усім цілі. Природній інстинкт мусить бути освяченим, тобто опрацьованим, спрямованим і обмеженим, а часами є необхідність не задовольняти його.

 

Юдейське і християнське монотеїстичне богослужіння відвертає людину від усього, що є насильним, гедоністичним, оргіястичним. Людські схильності не є божественними і тому не можуть бути кінцевим мірилом того, що є добро, ані що є зло, ані для окремої людини, ані для суспільства. Іншими словами: на відміну від поганина, монотеїст не покланяється природним нахилам й інстинктам.

 

Історія Ізраїлю, як її подає Старий Завіт, є частиною великої 2000-літньої боротьби за поклоніння Єдиному Богові, замість поклоніння природнім схильностям й інстинктам, як це було розповсюджено в поганських культурах Близького Сходу. Йдеться про історію боротьби між Богом Ізраїля і поганським ідолом Ваалом, який є поклонінням сексуальності – чи це гетеросексуальна, гомосексуальна, зоофільна чи педофільна сексуальність. Це є боротьба Бога проти Ваалової жінки Анат/Аштарти/Аштарот, богині-блудниці, яка блудить, вагітніє, але не народжує. Це боротьба Бога проти ідола Молоха, бога, якому жертвують дітей, особливо зачатих і поганських оргіястичних обрядах.

 

І найголовніше, юдео-християнський монотеїзм виступає проти «перетворення» будь-чого сотвореного в божество і цим противиться гуманізму. Виходячи з вірності Єдиному Богові, він відкидає вважати «божественним» будь-що інакше окрім Єдиного, незважаючи чи то кам’яний чи дерев’яний ідол, чи це «вироби» людського розуму, чи елементи людської природи.

 

Прихильники цього монотеїзму знають, що задоволення інстинктів приносить насолоду, але також знають і те, що воно не приносить правдивої радості. Вони знають, що через свою дуальну природу людина потребує чогось, що виходить за межі задоволення інстинктів. Прагнення задоволення повз Бога неминуче веде в порожнечу і відчай. Абсолютизація насолоди і поклоніння їй у результаті веде в безнадію і смерть.

 

Так сприйняті людські прагнення до безпосереднього задоволення інстинктів вказує на щось чи Когось, що є понад цим, на щось, що не перебуває в людині й не може бути зведене тільки до чисто людського. Це прагнення є набагато сильнішим. Але якщо нам не вдасться це прагнення каналізувати на вічний об’єкт, на який вона фактично спрямована, а воно буде фіксованим на задоволення інстинктів, то це прагнення стає насильством, залежністю, чимось, що руйнує. Наркоман в наркотиках, алкоголік в алкоголі, блудник у блуді, азартний гравець в іграх, жерун в їді – всі вони шукають Єдиного Бога, хоча й не знають про це. І всі вони покланяються своїм ідолам.

 

Безперестанна боротьба Бога Ізраїлевого і Його пророків проти ідолопоклонного і поганського поклоніння кумирам, людині сучасності в найкращому випадку виглядає архаїчною посесією або найгіршим проявом націоналізму і шовінізму, який людина сучасності радо відкидає. У стерильних умовах сучасності у багатьох виникає відчуття, що вартувало б замінити мономанію Церкви і Синагоги сенкритизмом, який завжди пристосовується до всіх й усього, і який називає себе «духовністю». 

 

 

ПОГАНСЬКА ДОКТРИНА: ГНОЗА

 

Конфлікт між юдео-християнським монотеїзмом і поганством не є чимось новим – це прастара боротьба за людську душу, яка час від часу знову розгоряється з новим жаром. Червоною ниткою проходить через поганські культи старого Сходу, через передхристиянський і ранньохристиянський гностицизм, через маніхейство Римського і Перського царств, через школи середньовічної Каббали і алхімії, аж до ренесансного неоплатонізму, який наголошує на магії, гуманізмі та науці. Звідси насправді є дуже малий крок до редукування людського духа на психіку – а це і є передумовою сучасного оживляння поганства.

 

Хоча К. Г. Юнг і не був свідомий своєї ролі в цьому розвитку, він добре розумів, що відбуватиметься у поганській революції. В одному зі своїх коментарів про декадентний стиль життя після Першої світової війни  1918 року він записав: «Що більше втрачається безперечний авторитет християнського світогляду, то більше копирсається «світловолоса бестія» в своїй підземній тюрмі й погрожує звідти вийти. А це би мало катастрофічні наслідки. Те, що зараз виглядає як психологічна революція на індивідуальному рівні, може перетворитися на суспільне явище» [2].

 

К. Г. Юнг апокаліптичним способом передбачав поганську трансформацію Німеччини. Ще сильнішу візію цього мав німецький єврейський письменник Гайнріх Гайне, який прийняв християнство. Гайне, ще в ХІХ столітті бив на сполох: «Християство – це в якомусь смислі є його найбільшою заслугою – певною мірою пригасило германську брутальну агресивність, але її не могло знищити повністю, і якщо буде зламано хрест, цей талісман, який її тримає впокореною, знову пробудиться дикість стародавніх варварів, безумна лють, яку оспівували стародавні нордійські поети. Це талісман уже підточений і настане час, коли він впаде. Старі кам’яні боги знову встануть зі смітників і утруть тисячолітній порох зі своїх очей. Тор вискочить зі своїм величезним молотом і розіб’є готичні катедри… Не смійтеся з моїх порад, порад мрійника, який вам звертає увагу, що ви пильнували послідовників Канта і Фіхте, а також й філософів природи. Не смійтеся з мрійника, який у реальному світі передбачає ту саму революцію, яка вже відбулась у світі духа. Думка йде поперед діла, як блискавка випереджає грім… У Німеччині відбудеться драма, в порівняні з якою Французька революція виглядатиме легким сном літньої ночі» [3].

 

Доктрина поганства – це гноза. Для гностика спасіння це не є незаслужений Божий дар, як це є в християнстві, ані наслідок постійних дотримувань закону, як це є в юдаїзмі. Поганство пропонує якусь форму фаустівської користі, яку можна отримати через «таємне знання» (гноза – з грецької знання). Гностик це таємне знання отримує через багатьох богів і напівбогів або в інтелектуалізованій версії через поганське поклоніння власним думкам і власній здатності візуалізації.

 

Суттю гностицизму є спіритуалізоване й аскетизоване знання, саме тому до нього були близькими інтелектуали Римського царства. Обоготворення природніх схильностей та інстинктів, яке гностицизм має у своїй природі, дуже скоро доводить до морального релятивізму, а цим до неймовірно агресивного протиставлення монотеїстичному етосу, який ширить християнська віра. Такий розвиток подій дуже легко можна передбачити, якщо поглянути в історію розвитку будь-якого гностичного угрупування.

 

Гностицизм, як духовна антикультура, століттями жив у таємниці та в катакомбах, час від часу виходячи на поверхню. Стосовно етичного монотеїзму юдео-християнської традиції, яка спрямована до Єдиного Бога, гностицизм завжди був ворогом, який діє таємно і цілить на психіку, який звертається до інстинктів природньої людини, який політеїстичний, який релятивізує мораль і етику.

 

Гностична думка, хоча є в різних варіаціях, завжди звертається до тих самих тем. Це перш за все переконання, що за допомогою гнози, таємного знання, яке мають тільки вибрані, людина власними силами може вирішити свої проблеми, а власне проблему людських терпінь і людських злих схильностей. Таким чином людину прирівнюється до бога.

 

По-друге, це переконання, що ключові події юдео-християнської традиції, а властиво Утіловлення Сина Божого, не є реальними, а духовними (символічними, психологічними, внутрішніми) подіями.

 

По-третє, це відкидання необхідності жертви, як потреби для духовного і душевного оздоровлення, тобто відкуплення. Бо якщо боги – це фактично прояви особистого думання, не існує абсолютного підґрунтя для гріха і вини.

 

З цього виходить, що добро і зло в реальності не мають ніякого реального значення або лише чисто символічне значення, це не є наслідки морально-етичних вимог і рішень щоденного життя. Для гностицизму добро і зло – це однаково цінні протилежності.

 

В останньому твердженні про рівнозначність добра і зла є певна іронія, адже гностицизм завжди виявляв велику схильність надовго і широко займатися злом. У маніхейському варіанті гностицизму ця тенденція надавання великої важливості принципу зла і виношення зла на рівень божества чітко формульована, а добро і зло проголошені, зрештою, як і в зороастризмі, двома вічними принципами буття.

 

Маючи на увазі таке гностичне обожествлення зла мусимо нагадати влучні слова К. С. Льюїса: «Стосовно диявола людство постійно робить дві помилки. Вони між собою є протилежними, але мають ті ж наслідки. Перша – заперечення існування диявола. Друга – навпаки надає дияволу занадто великого значення. Дияволи однаково радіють і першій і другій помилці. З однаковим задоволенням вони приймають і матеріалістів і магів» [4].

 

Якщо добро і зло дуалістично протиставляється між собою і ставиться на одинаковий рівень, то це призводить до двох речей. Перше: на богословському рівні потрапляємо в спокусу висновку, що зло і добро пов’язані та з’єднані на якомусь вищому рівні. Друге: на рівні психології і поведінки стаємо схильними до релятивізації добра і зла, а цим посилюємо свою схильність обирати зло. Щобільше в результаті починаємо вважати зло добром, бо воно часто виглядає добром.

 

На інтелектуальному рівні сучасні гностичні філософи, як наприклад К. Г. Юнг, наголошують на пов’язаності добра і зла і цим більш чи менш свідомо провокують зріст схильності до обирання зла. Окультні ж філософи відкрито наголошують на людській схильності обирання зла, а цим і його не просто дозволеність, а потрібність. І гностичні і гностично-окультні філософії провадять до теології морально-етичного релятивізму. На превеликий жаль, гностичні теорії отримали великий уплив на християнство і юдаїзм саме через психологію К. Г. Юнга.

 

Думаю, що є потреба про це написати дещо детальніше. Оскільки, на мою думку, морально-етичний релятивізм власне й уможливив сексуальну революцію, а причиною його впливовості стала популярність вчення Юнга серед найрізноманітніших лідерів та представників християнства і юдаїзму.

 

КАРЛ ГУСТАВ ЮНГ – ПРОРОК ГНОСТИЦИЗМУ

 

Сучасна глибинна психологія, як фройдівської, так і юнгівської шкіл у сучасній матеріалістичній культурі, яка поводиться за природніми схильностями й інстинктами, взяла на себе те саме завдання, яке спочатку мав гностицизм у поганському суспільстві. В обох випадках природня людина та її інстинкти й пориви ідентичні з смислом і ціллю людського існування. Властиво цим способом пропонується філософський фундамент аморального погляду на життя. Можна б було навіть твердити, що правдивий смисл гностичної теології – надання аури чогось, що потрібно почитати, розгнузданій сексуальній поведінці. Так було в антиці, так є тепер.

 

Юнг пов’язав психологічний редукціоналізм і гностичну духовність і так створив модерний варіант містичного сучасного політеїзму, в якому «картини природніх поривів» (Юнг їх назвав архетипами) стають предметом поклоніння. Свої начебто наукові теорії К. Г. Юнг описував як сучасну, виправлену версію християнства, в якому християнська віра і поклоніння природнім поривам та інстинктам пов’язанні у «возвишену єдність». І його теорії все частіше інтерпретуються властиво в цьому ключі.

 

Юнг вважав себе пророком нової релігії, яка покликана об’єднати увесь світ. Макс Целлер, учень Юнга і психотерапевт у Лос Анджелесі описав свою розмову з Юнгом: «Одного разу я сказав до Юнга: «Мені приснився сон, в якому люди з цілого світу і я будували якийсь храм». Юнг відповів: «Це храм, який ми всі будуємо, і то по цілому світі. Це – нова релігія. Чи визнаєте, як довго триватиме доки він повністю не буде збудованим?» Я відповів йому: «Звідки я би міг це знати? А Ви, Ви знаєте?» Він відповів: «Так, знаю». Тоді я його запитав про те, як довго це триватиме. Він відповів: «Шість сотень років». «Звідки Вам це» – запитав я. Він відповів: «Зі снів інших людей і моїх. На скільки я знаю, ця нова релігія таки буде створена»» [5].

 

Юнгівець і психоаналітик Муррей Стейн ці слова коментує у своїй книжці «Leiden an Gottvater, C. G. Jungs Therapiekonzept für das Christentum»: «З цього опису ми можемо бачити, що Юнг вважав цю нову релігію, з одного боку, формою християнства, а з іншого – абсолютно новою світовою релігією, яка або охопить або повністю замінить усі існуючі релігії. Себе ж він вважав Парсифалем, який поверне християнству «святий Грааль». Він був певен, що нова релігія замінить християнство, і хоча вона й буде «дитям» християнства, вона все ж таки буде незалежною і єдиною релігійною традицією» [6].

 

Виглядає, що неможливо переборщити вплив Юнга на дуже широкі християнські маси, який він мав і який має до сьогодні, а також і на всю юдео-християнську культуру. Не буде також переборщенням говорити про його вплив на богословську позицію практично всіх протестантських церков, ліберального католицизму та православ’я, на Літургію і душпастирство.

 

Перед кінцем свого життя Юнг наполягав на тому, що «матерія» і «дух» мусять ускладнитись через «темну сторону» людської природи в одній інтегрованій «єдності», яка обіймає все, щоб дійти до благішого і м’якшого означення добра. Правдиве «просвітлення» прийде, за Юнгом, в цей світ не через Єдиного Бога, а через правдиве джерело мудрості, джерело возвишенного знання – гнози – через інтелігентного і геніального «люцифера».

 

Для Юнга добро і зло – це два абсолютно рівні між собою й одинакові космічні принципи, пов’язані між собою у ширшому синтезі. Це «примирення» добра і зла, а, отже, їхня релятивізація, завжди були основною точкою усіх гностичних шкіл. Разом з цим йде й доктрина про те, що божественне, а, отже, мораль і етика містяться в людині. Звідси й ідея «єдності в протилежностях» –  те, що письменник Вільям Блейк назвав «шлюбом раю і пекла». Це Юнг називає «Власним Я», «Я» великою буквою, щоб вказати на «божественність» цього «Власного Я».

 

Юнг твердив, що його глибинна психологія, саме його школа є істинною і правдивою спадкоємницею гностичної традиції. Це особливо, на думку Юнга», стосується його «суперіорної перемоги над злом». «У старі часи гностики, чиї аргументи були під вирішальним упливом їхнього психологічного досвіду, багато обширніше від церковних Отців займалися проблемою зла» [7].

 

У реальності ж гностики і занадто легко потрапляли під улив зла, про яке буле певні, що знають, як з ним поводитися. Це був наслідок спроби зв’язати воєдино зло і добро на якомусь вищому ступені єднання. Юнг вважав, що саме такий «досвід єдності (єднання)» бракує християнству. «Християнський погляд на Христа, як на образ Божий, який утіловився, без усякого сумніву поєднує добро і зло, бо містить навіть тваринний принцип людськості. Але попри це все Христові, як символу, бракує універсальності в сучасному смислі. Тому що цей символ не містить чітко темної сторони, а навпаки виключає свого люциферіанського противника» [8].

 

Хто відкривається на таке «універсальне» розуміння Бога, Який поєднує і добро і зло, в моральному сенсі стає сліпим. І хоча Юнг, з одного боку, добре знав проблематичність гностичного світогляду, попри свою геніальність він не добачав жахливих наслідків пробудженого поганства, яке було плідним ґрунтом для націонал-соціалізму, фашизму і комунізму. Щобільше, Юнг прагнув того ж, чого прагне і неприкритий гностицизм – укинути всяку межу сексуальної поведінки, оправдати всяку форму сексуальності, закрити аурою «духовності» фундаментальну схильність до гедонізму й аморальності.

 

Як це не виглядає жахливо, але багато християнських авторів лідирують у поширені юнгівських ідей. Нариклад, відомий в англомовних країнах протестантський пастор Мортон Кілзі, який навіть збудував свою кар’єру на поширені юнгіантсва. Тому й не дивує, що найвідоміша його книжка «The Sacrament of Sexuality» відкрито пропагує гомосексуальну поведінку, як нормальну [9]. Кілзі гаряче підтримав рішення Американського товариства психіатрів 1973 року, яке проголосило гомосексуальність нормальною сексуальною поведінкою.

 

Думка Юнга, яку переймає Кілзі, а яка видима вже у назві його книжки, не є для Кілзі важливою тільки для оправдання гомосексуальної поведінки, але також і для оправдання позашлюбної активності. З юдео-християнської перспективи, сексуальність, яка є частиною людської природи, не може сама по собі бути «сакраментальною». Вона має участь у сакраментальності, якщо є освіченою Таїнством подружжя. Сексуальність, яка «сакраментальна» сама в собі є поняттям поганської релігійності, але аж ніяк юдео-християнської.

 

Сьогодні все частіше на різних богословських факультетах можна стикнутися, що неопоганська ідеологія і теологія підміняють ортодоксну теологію вірну Біблії, особливо ця тенденція поширилася у протестантизмі. Телевізійній передачі наповнені такою «теологією» та ідеологією б’ють глядацькі рекорди. Церкви, синагоги і спільноти міняють свою Літургію, щоб узгодити її з новою поганською ідеологією. Книжки, які пропагують поганську духовність, стають бестселерами. У часі написання цього тексту дві такі книжки побили всі рекорди продажів і були на верхівці рейтингу «Нью-Йорк Таймсу». Одна з них, «Сакрамент аборту», авторства Джінетт Пері, юнгівського психоаналітика, яка присвячена богині Артеміді. У цій книжчі авторка на пряму пов’язує сучасність і світ старих богів: «Прийшов час, щоб ми пригадали собі Артеміду, яка попри свою красу відкидає заміжність, бо бажає належати тільки собі… Якщо завжди присвячуємо себе іншим, якійсь особі, групі, родичам, колегам і друзям, скільки часу, простору й енергії залишається для нас? Коли Артеміда входить у наше життя, ми перестаємо відчувати себе частиною якоїсь групи, пари, сім’ї. Ардеміда означає вищий рівень від з’єднання з іншими, чого найекстремнішим випадком є зв’язок матері з немовлям. Артеміда закликає нас до повної автономії». Далі авторка продовжує: «Наша культура потребує нових ритуалів і законів, які б повернули аборту його сакраментальний вимір… Я чула одну жінку, яка перед абортом пояснювала плоду свого тіла, як особі, для чого вона повинна розлучитися з ним. Інші від імені плоду пишуть листи на прощання і читають їх своїм партнерам або й цілій сім’ї. Дехто створює власні ритуали розлучення від плоду й надихаються ритуалами інших культур: наприклад жертвують якомусь божеству ляльку, яка символізує абортований плід. Противники аборту розуміють духовний вимір цього акту, але вони обмежуються заскарлузлим ортодоксним навчання, яке не дозволяє інші форми духовності. А що якщо мої духовні переконання поганські?» [13]

 

Ці ідеї, які звучать так жахливо, насправді не є десь дуже далеко від нас. Вони живуть у нашому суспільстві. Вони описують і пропагують моторошні практики і ритуали, в які впала людина, залишена сама собі. А тим, що покликаються на старий світ поганства і його «моралі», провадячи людину в пропасть. 

 

ЯКИЙ ДУХ?

 

Ті, хто читає Біблію, добре знають, що існують інші «боги» й інші духовності. У Старому Завіті читаємо про те, як часто Ізраїль відчував поразку в боротьбі проти облесної сили тих інших духовностей. Які існують тисячоліттями. А для людей, які не бажають жити в збідненому секуляризованому світі, кожна духовність спочатку виглядає як щось добре, бо дає їм життєвий смисл і захищає їх від страху, що їхнє життя – життя механізмів. Тому для людини сучасності не є основним запитання «Чи існує дух?», але «Який дух?».

 

У точці дотику між людиною і Богом, між людиною і Божим об’явленим правом, між часом і вічністю для кожного зокрема задано неприроднє питання морально-етичного вибору. У кожній хвилі нашого існування запитання «Який дух?» інтенсивністю лазерного променя вдаряє в ядро нашого існування. Тільки якщо цілим своїм життям знов і знов даємо відповідь на це запитання у своїх роздумах, мові, дії і праці, відкриваємо для себе, ким ми є насправді – і тільки в цьому смислі ми є співтворцями з Богом.

 

Біблія каже, що духовний вимір нашої реальності не має ніякого стосунку до так званої «магії», станами зміненої свідомості, вітальний розвитком «Власного Я», з богами і богинями, архетипами й інстинктами, яких обожнюють. Біблія ж каже, що понад усе найвищим началом є Бог, чий відблиск маємо в Його Об’явлені, в його Законі про добро і зло.

 

Поганська духовність у минувшині розвивалась під гностичним впливом і  сьогодні характеризується відкидання примату морально-етичного виміру так, як його тлумачить юдео-християнська традиція. Якщо цей вимір відкинеться, або релятивізується, або перенесеться на якусь «вищу космічну димензію», тоді інтенсифікується гностична духовність, яка дуже скоро переходить в аморальний практичний матеріалізм. При чому поклоніння безлічі богам також зникає у пошуку безкрайніх насолод, і то незважаючи на ціну.

 

Апостол Павло посеред римського світу звернувся до всіх, хто хотів його слухати. Він закликав відкинути «поклоніння» сексуальності персоніфікованої многотою богів і замість них запропонував іти за Богом Ізраїлевим. Ці боги були всього лишень мультикультурними варіантами Ваала, Аштарти і Молоха. Проти цих богів спрямована вся пророча традиція Біблії, яка поклоніння їм пов’язувала з розгнузданою сексуальною поведінкою.

 

У Старому Завіті (див. Лев. 18,22; 20,13) гомосексуальна поведінка названа «toevah»: жахіттям, огидним вчинком. Гебрейське слово «toevah» найчастіше використовується у значенні засудження храмової проституції і засудження інших сексуальних злочинів, а також для засудження магії, гадання, ворожіння, ідолатрії та не пошануванню суботнього відпочинку.

 

У Новому Завіті Апостол Павло також пов’язує ідолослужіння з розгнузданою сексуальною поведінкою:

 

«Заявляючи, що вони мудрі, стали дурними  і проміняли славу нетлінного Бога на подобу, що зображує тлінну людину, птахів, четвероногих і гадів. Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту, щоб вони самі сквернили власні тіла між собою. Вони замінили Божу правду на неправду і честь віддавали і служили створінню радше, ніж Творцеві, котрий благословен повіки. Амінь. За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду» (Рим. 1, 22 -27).

 

Сьогоднішні зміни у ставленні до гомосексуальності вбрані в одіж наукового прогресу – хоча в реальності наука таке розуміння більше відкидає, як підтверджує. Це добре демонструє факт, що зміна суспільної думки зумовлена відкиданням юдео-християнської етики, яка і є фундаментом нашої цивілізації. Те, що сьогодні величають як «прогрес», насправді є повернення до старих поганських практик, які підтримується оживлянням гностичного морального релятивізму.

 

Кожен з нас зокрема і ціла наша культура сьогодні знову має цілком зрозумілий вибір, ідентичний бо вибору, який мав Ізраїль, оточений поганським світом кілька тисяч років тому:

 

«Я кличу сьогодні проти вас на свідків небо й землю; життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству, любивши Господа, Бога твого, слухавшись його голосу та прихилившись до нього; в тому бо полягає твоє життя й твоє довголіття, щоб тобі жити на землі, яку Господь, твій Бог, клявся дати твоїм батькам: Авраамові, Ісаакові та Якову» (Втор. 30, 19-20).

 

-----------

[1] У часі Французької революції знищено 12 млн. людей. А в Німеччині, Китаї та Росії з 1920 до 1960 року знищено більше 100 млн. людей.

[2] Jung, C. G., Zivilisation im Übergang, Gesammelte Werke Bd. 10, Walter, Olten 1974, S. 25.

[3] Heine, Heinrich, Zur Geschichte der Religion und Philosophie in Deutschland, Drittes Buch, 1834.

[4] Lewis, C. S., Dienstanweisung für einen Unterteufel, 4. A., Herder, Freiburg 1959, S. 7.

[5] Zeller, M., The Task of the Analyst, Psychological Perspectives 6, no. 1, 1975, p. 74–78, zitiert in: Stein, M., Leiden an Gott Vater, C. G. Jungs Therapiekonzept für das Christentum, Kreuz, Stuttgart 1988, S. 264–265.

[6] Stein, M., Leiden an Gott Vater, C. G. Jungs Therapiekonzept für das Christentum, aus dem Amerikan. von Odette A. Brändli und Evi Glauser, Kreuz, Stuttgart 1988, S. 265.

[7] Jung, C. G., Gesammelte Werke, Bd. 9/II, S. 51

[8] Jung, C.G., Psychological Types, Collected Works, vol. 6, Princeton University Press, Princeton 1920, S. 17.

[9] Kelsey, M. T. und B. Kelsey, Sünde, Tabu oder Geschenk, Sexualität und ihre psychologischen und spirituellen Aspekte, Claudius, München 1994.

[10] Paris, G., The Sacrament of Abortion, Spring Publications, Dallas 1992.

 

 

Автор: Джеффрі Барк Сайтінувер (Jeffrey Burke Satinover), доктор медицини, психіатр, психоаналітик, директор Тіменос Інституту а Конектікуті (США), ортодоксальний юдей

Переклад: «Католицький Оглядач»


Джерело:   Воїни Христа Царя

15.04.2013р. Б. / ПРАВДИВИЙ ХРИСТИЯНИН ЗАВЖДИ Є АПОСТОЛОМ

Під сам кінець минулого тижня, 13 квітня, світ облетіла новина – Папа створив Комісію з питань реформи Римської Курії.  Черговий інформаційний привід. Стрічки новин знову сповнилися заголовками про Ватикан, Церкву і Папу: «Папа іменував кардиналів, які реформуватимуть Церкву», «Папа перебудовує Церкву», «Кардинали управлятимуть Церквою разом з Папою»…… У тому каламутному потоці зовсім втратився правдивий зміст новини – йдеться про реформу Римської Курії і не більше.

 

На цей момент Римська Курія є нагромадженням дуже різних органів, які допомагають Папі провадити 1,5 млрд. католиків. Одні з цих органів, через великий об’єм роботи, уже не в стані справлятися зі своїми функціями, інші мають невеликий об’єм роботи. Через неможливість нормально фінансувати Курію, відчутний брак людських ресурсів, що погано впливає на її здатність нормально функціонувати. Часто апарат Римської Курії занадто повільний для нових часів, а часто просто не встигає виконувати свою роботу. І цьому апарату вже потрібен «ремонт», щоб він міг виконувати свої функції. Саме цим «ремонтом» займуться кардинали, яких Папа включив до комісії. Окрім одного-єдиного, усі члени комісії не працюють в Курії. Йдеться про людей, які з різних куточків світу принесуть різний досвід, щоб покращити стан роботи Курії.

 

Ця реформа Курії конче необхідна у нашому часі, який щораз більше виявляє своє несприйняття християнства з його моральними імперативами і вимогою цілковитої посвяти себе Богу. Все частіше з’являються випадки, коли в Європі та Північній Америці, не зважаючи на те, що християни ще становлять номінальну більшість, їх не просто утискають, а навіть відмовляють у праві вільно визнавати свою віру. Щобільше, уже навіть мільйонні протести проти антихристиянських та антилюдських законів, які заперечують саму людську природу, вже не допомагають.

 

На сьогодні практично немає країни, яка б не порушувала права на свободу віросповідання саме християн. У мусульманських країнах їх переслідують і вбивають, у країнах Заходу та Латинської Америки їм силуються закрити рот, загнати до приватних помешкань, заборонити саму їхню присутність у суспільному житті. У немусульманських країнах Азії, окрім Філіппін (на Філіппінах за християнами полють мусульманські бойовики), є підозрілими чужинцями, яких треба постійно утискати, щоб їхня кількість не збільшувалась. У країнах СНД держава за всяку ціну прагне контролювати християн у всьому. У немусульманській Африці християни, якщо не мішень для анімістів, то жертви диктаторських режимів. Часом складається враження, що проти християн ведуть тотальну війну, а найбільше – проти католиків. І не дивно, що практично на початку свого понтифікату Святіший Отець закликає молитися за переслідуваних християн: «Молімося сообливо за християн, що терплять гоніння, яких в наш час дуже-дуже багато у багатьох країнах: помолімося за них з любов’ю, від щирого серця. Нехай вони відчують живу присутність Воскреслого Господа, яка втішає».

 

І попри усе чисельність католиків у світі невпинно зростає, навіть у далекій Монголії. Щотижня кілька протестантських пасторів звертаються з проханням прийняти їх у лоно Католицької Церкви, і ця тенденція, за словами Префекта Конгрегації віровчення Високопреосвященного Архиєпископа Ґерхарда Мюллера, набирає обертів. Стара, абсурдна для логіки цього світу, аксіома християнства: «Кров мучеників – насіння нових християн», – знов і знов знаходить своє підтвердження і у наш раціоналістський час. Що сильніший тиск і переслідування вдаряють на католиків, то певніше вони тримаються своєї віри і то швидше поширюється Радісна Новина.

 

Безбожний комуністичний режим розкидав нас, галичан, по всьому світі, але наслідком стали нові католицькі громади у Сибіру, Казахстані, Східній Україні. Ті, що хотіли знищити Католицьку Церкву в Україні, самі того не бажаючи поширили її теренами, які Їй раніше були недоступні.

 

«Коли людина істинно пізнає Ісуса Христа і вірить в Нього, відчуває Його присутність у житті та силу Його Воскресіння, то вона не може не ділитися цим досвідом. І якщо ця людина зустрічає нерозуміння або ворожість, то поводиться як Ісус у Своїх Стражданнях: відповідає з любов’ю і силою істини», – ці слова Святішого Отця Франциска точно відображають Таємницю поширення Радісної Звістки.

 

Той, хто належить Христові реально, не номінально, не може мовчати, не може бути бездіяльним. І навіть якщо його сковує «природній» конформізм, який є одним з наслідків гріхопадіння наших Прародичів, то Бог його не залишить в спокої: Працеркві, щоб вийти за межі Єрусалиму, потрібні були переслідування, і Бог їм не завадив.

 

Сьогодні багато християн даються приспати гіпнотичним співом світу, що пропонує свої принади. Тому новітні утиски і переслідування є властиво тим, що здатне пробудити християн до дії, нагадати їм, що їхній спадок не є у цьому світі.

 

Розповідають, що великий оборонець православності Католицької Церкви св. Василій Великий, коли імператор Валент його особисто спробував залякати і змусити прийняти аріянську єресь, відповів цьому затятому гонителю католиків: «Ти погрожуєш мені вигнанням, але християни і так вигнанці у цьому світ терпінь, і наша Батьківщина на Небесах. Тож, забираючи у мене туземну Батьківщину, ти нічого не осягнеш, бо я тут гість і вигнанець. Ти погрожуєш мені тортурами і смертю, але християни і так сподіваються отримати нове тіло у воскресінні мертвих, адже всім синам Адама належиться перейти через смерть. Тож рік скоріше чи рік пізніше – не так важливо». Тиран не мав чим залякати святого.

 

Пам’ятаймо про це. Тут, на цій землі, ми не маємо що втрачати. Рано чи пізно і так усе втратимо, переходячи через ворота смерті. А той, хто не має що втрачати, є  по-справжньому вільний. Будьмо свідомі своєї свободи дітей Божих. І всякий страх, лінь, конформізм, нерішучість з Божою допомогою буде легко подолати. Будьмо ревними апостолами Царства Божого, а все решта нам додасться!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя 

13.04.2013р. Б. / Щотижня декілька священиків переходять до Католицької Церкви з інших конфесій

У середньому за тиждень від 3 до 4 священиків християнських конфесій просять прийняти їх до Католицької Церкви. Про це сказав префект Конгрегації Віровчення архиєпископ Ґерхард Мюллер. За його словами, це нова тенденція, яка останніми роками набирає обертів.

 

Архиєпископ Мюллер відкрив сьогодні на Папському Університеті св. Хреста конференцію про віру та канонічне право. Ієрарх зазначив, що сьогодні Євангелія стикається з домінуючою ментальністю, яка базується на пошуку суб’єктивного та індивідуального задоволення. Тому проголошення Божого Слова сьогодні – це дуже невигідна справа. 

Архиєпископ також пригадав, що важливий обов’язок кожного члена Церкви – поглиблювати свою католицьку ідентичність та розуміння власної віри. 

За матеріалами: Radio Watykańskie 

Джерело:    КРЕДО