Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 15 квітня 2016 р.

15.04.2016р. Б. / Нотатки з передової РУВ. Шлях єднання — в cамопожертві

Чин капеланського служіння, в умовах неоголошеної загарбницької війни Росії проти України, набуває в ЗСУ все більшої ваги. В інформаційно-ідеологічному протистоянні проти ворога зростає роль капеланства в морально-патріотичному вихованні українських військових. Одним із таких прикладів є виховний духовно-патріотичний проект «Шлях єднання». Нещодавно, за благословенням митрополита Івано-Франківського архієпископа Володимира Війтишина і Коломийського владики Василія Івасюка, капеланська група цього проекту на чолі з його організатором і керівником о. Миколою Мединським — капеланом «Залізняком» перебувала на сході України на передовій РУВ.

Об’єднані метою 

Перша зупинка капеланської групи — Тернопіль, де в медичному університеті ім. Горбачевського благодійний фонд «Вірую» нагородив вісьмох героїв новітньої доби громадською відзнакою — орденом «За спасіння життя». В їх числі: засновник медичної служби «Госпітальєри» Яна Зінкевич, педіатр Тамара Воронцова, хірург Дмитро Лось, судинний хірург Юрій Свідерський «Хірург», стоматолог Андрій Кухар; керівник ГО «Білі Берети» стоматолог Андрій Салагорник, засновник медичної служби АСАП ЕМС менеджер Ілля Лисенко «Хоттабич», засновник капеланської служби ДУК ПС о. Микола Мединський — військовий капелан «Залізняк». Зауважимо, що вони як в минулому, так і тепер рятують фізичне й духовне життя наших воїнів і допомагають їм тримати український фронт проти російської агресії. За іронічними словами «Хірурга», такий триб життя — його хоббі, хоч для його колег, щоб поїхати на передову, вимагають кипу різних паперів і довідок. Втім, це їх не зупиняє. Що більше, вони ще й активно й успішно залучають для різнопланової допомоги українським військовим свою родину, близьких і друзів, знайомих. Парадоксально, але факт: їхнє бойове волонтерство держава не виділяє окремим статусом чи певними соціальними гарантіями і не завжди толерує. Що вирізняє цих людей від загалу? Вони «заточені» своїми думками, словами, ділами на підтримку тих бійців-фронтовиків, хто її найбільше потребує. Для цих волонтерів війна не закінчилась. І об’єднує їх перш за все, за словами капелана, які були виголошені ним при врученні нагороди,— смерть Героїв Небесної сотні і фронтовиків, їхня пролита кров та жертовна самопосвята наших вояків заради майбутнього кожного з нас. А ще більше їх єднає твереза оцінка ситуації. Один із волонтерів сказав: «Більше двох років триває війна, тому потрібно визначитись з пріоритетами. Перший: Є дві сторони «Україна» і «Росія», інших сторін немає. Ти — на чиєму боці? Другий: Коли гадаєш, що в твоєму місті чи селі спокійно й війни в твоєму світі немає — ти помиляєшся. Це до першого трауру серед твоїх знайомих». Напевно, тому особливе зворушення викликали у присутніх складення капеланом подяки  і прохання прощення з доземним поклоном перед світлою пам’яттю полеглих героїв: «Хлопці, пробачте! Простіть і пробачте за те, що ми не змогли вас зберегти». Нагадаємо, що о. Микола Мединський з Майдану гідності в Києві, де був поранений, в числі перших вирушив на фронт разом з українськими добровольцями-вояками. Ось вже пішов третій рік, як з тих пір, час капелана «Залізняка» умовно поділений між капеланським служінням і мирним періодом, в якому він намагається знайти й об’єднати якомога більше людей, які готові допомагати воювати українському бійцеві. По завершенні нагородження, пані Тамара Воронцова зі своїм чоловіком Ігорем запросила групу капелана до своєї господи і поділилась допомогою, яку назбирав «Центр здоров’я». Вияснилось, що їхній 20-річний син Олексій воює кулеметником як «Лесик» у складі Окремої штурмової роти «Карпатська Січ» в 93-ій ОМБр і, власне, він своїм вибором надихнув батька і матір до волонтерства. В їхньому товаристві розумієш, що комунікація з волонтерами й фронтовиками — це те, чим ти сам реально можеш допомогти, а коли є бажання поговорити, то тоді потрібно шукати собі іншого місця. Тут вітаються конкретні кроки, як до прикладу перевидання фондом «Вірую» «Календарця українця-націоналіста» з 1942 р. Завдяки проф. Леонідові Ковальчуку та засновникові фонду о. Олексієві Левенцю, 300 примірників журналіст встиг прихопити для хлопців на передову (Ще триста о. Олексій передасть капеланові згодом, бо швидко закінчуються). Чи, подібно, презентація 700-сторінкової книги Казимира Яреми «Кривава боротьба за волю України», яку презентував автор перед нагородженими.

Втім, волонтерство об’єднує надзвичайною самопожертвою заради ближніх своїх не тільки відомих, але й не відомих і різних за віком, станом, статусом, освітою громадян. І чи не однією з найкращих ілюстрацій цього знакового явища в сучасній історії України й ведення війни є розповідь керівника «Капеланії-інфо» «Калини» про волонтерку «Маму», яка витягувала з під мінометного обстрілу пораненого бійця «Будяка». — «Ви за нас не пишіть, ви за неї пишіть. Ми її хотіли сховати в шахті «Бутовка», а вона біжить за нами, а навколо кулі свистять!» — говорили мені бійці. Це про неї один з врятованих воїнів згодом скаже: «Коли я стану багатий, то куплю пів України і їй подарую».

Владика Гузар: ми ще належно не прагнемо єдності

Зустріч з моральним авторитетом Українського народу —  екс-главою УГКЦ Його Блаженством Любомиром Гузарем — екстраординарна подія. Секретар Блаженнійшого отець Микола Семенишин проводить військового капелана о. Миколу Мединського та журналіста «Галичини» до владики, який вже очікував нас в своєму помешканні у Княжичах під Києвом. Заходимо зі старовинною іконою Богородиці та дерев’яною скульптурою Ісуса Христа. Привітались християнським привітом «Слава Ісусу Христу!»», схилились у колінопреклонінні перед мудрим старцем-монахом, розмовляємо. 

Отець Микола Мединський капелан «Залізняк» розповідає про свою душпастирську працю з українськими вояками на передовій та духовно-патріотичний проект «Шлях єднання». Він розказує Блаженнішому про старовинну реліквію, яку вберегли українські каторжани сталінських таборів на Соловках — 200-літню ікону Пресвятої Богородиці — і передали її більше року тому на фронт. З надією, що вона, як Богородиця єднання, духовно опікуватиметься українськими бійцями і кожною християнською душею: «Царю Небесний, прийми всякого чоловіка», — написано на пергаменті, який тримає Богородиця в своїй руці. 

Запитую владику про потребу єдності в нашому народі:

Ваше Блаженство, нещодавно Ви зауважили, що війна путінської Росії проти нашої держави об’єднала український народ. А що необхідно робити для єдності нашого народу без зовнішнього тиску?

— Що єднає…  «Боже, нам єдність подай!» — лунають слова церковного гимну-молитви, як основи й здійснення усіх прохань, благань і зітхань нашого народу. На жаль, не можу сказати, що ми прагнемо єдності саме такої, якої б ми повинні прагнути. Ми — це усі християни України: і католики, і православні, і протестанти — ще не прагнемо, ще не прониклись належно ідеєю єдності, але вже глибоко розуміємо її потребу і це проповідуємо. Нам необхідно сильно прагнути єдності в Господі, від Якого вона походить. Єдність є Божим даром, якого потрібно прийняти серцем. А приймаємо тоді, коли її прагнемо, коли ми готові до цього, коли оминаємо все що нас роз’єднує, коли прикладаємо відповідні старання і зусилля, щоби мій ближній став моїм братом. Сьогодні в даних обставинах, я думаю, багато нашого народу молиться. Втім, я би так сказав, що наразі це відбувається більше під впливом зовнішньої небезпеки — війни. Люди розуміють, що є напад на Україну, бажання знищити нашу державу й відповідно християни реагують. Разом з тим потрібно якомога більше людей заохочувати до пробудження  в народі правдивої єдности та її плекання. Й не тільки з причини, що нас б’ють, але й щоб себе духовно відкривати на прийняття Божого дару.

У Великий піст для наших воїнів стають особливо актуальними слова Вашого Блаженства: «Пробачити — не значить віддати себе на поталу. Ми повинні захищатися. Ми не повинні виховувати в собі духа ненависті, але маємо свідомо захищати свої права». З яким батьківським словом до українських вояків і волонтерів, які несуть на собі тягар війни, Ви хотіли б звернутись сьогодні?

— Так, я добре кажу і правильно: мусимо боронити свої права і свою гідність, своє право на існування, захищатись від агресії проти нашого народу і нашої Церкви. Ми з усього серця вдячні воякам і волонтерам за їх чин служіння і за них ревно молимось. Нехай будуть певні: доки вони довго й щиро бажатимуть боронити, охороняти й захищати свій рідний нарід, доти завжди Боже благословення перебуватиме з ними. Хто патріот, — той щиро любить своє і заради добра Батьківщини йде на великі жертви. Уникаймо лишень бажання ненависти чи пімсти, бо це не помагає, а нищить добрий намір. А намір маємо шляхетний: боронити землю, яку Бог дав нам у посідання та права і свободи нашого народу. Ми є особливо вдячні тим воякам, які стоять на першій лінії фронту. І молимося, щоби Господь Бог за молитвами заступництва Пресвятої Богородиці і всіх святих, яких видала Українська Земля, усіх їх щедро благословив своїми обильними ласками.

УГКЦ відроджує старі традиції військового капеланства і налічує понад 120 військових капеланів, частина з яких перебуває безпосередньо на лінії фронту. А про що найбільше має дбати капелан?

— Дуже добре, браття, що маємо розвій військового капеланства. Капеланові ж потрібно завжди пам’ятати і дбати про душу українського вояка, про що говорив ще Шептицький.

Практикантка «Галичини» нещодавно виявила, що Вас поєднує з Прикарпаттям не лишень родинне коріння й могила діда в княжому Галичі, але й милі серцю дитячі спогади про церкву в Сопові на Коломийщині. Принагідно чекаємо розлогої розповіді цієї невідомої сторінки Вашої біографії. А коли наші краяни можуть сподіватися відвідин Його Блаженства милого Вашому серцю осідку Галицьких митрополитів?

— Може трохи згодом розповім за Сопів. А щодо відвідин, я вже більше знаходжуся в Княжичах, то мій вік так прив’язує мене до одного місця. Але як на те буде Господня воля, то ще відвідаю Галич.

Владика Любомир просить отця-секретаря передати воякам книжечки від нього через отця-капелана. І нагадує, щоби приніс кропило та воду на освячення ікони Богородиці та фігури Христа. Блаженніший з отцями служить чин освячення і благословляє капеланську групу на духовну працю з українськими вояками.

Будемо молитися за всіх вас, — завершує аудієнцію владика, — най Бог обдаровує і благословить. Дай вам Боже всіх гараздів. Дякую, що до нас вступили.

Запитую отця-секретаря про постать Блаженішого. Отець Микола Семенишин: «Владика Любомир завжди ставиться як до нас, так і до кожного відвідувача однаково,— як до створіння Божого й Божої дитини. Найголовніше, що Блаженнійший зустрічає кожну людину з євангельською простотою і радістю братньої зустрічі, яка надовго залишає слід у серці. Інколи ми присутні при зустрічах, духовний вимір яких важко передати словами. Сестри-монахині і я, які йому служимо, маємо велике Боже благословення, що можемо знаходитись у присутності цього великого ієромонаха. Ми свідомі значення Блаженнішого для нашого народу і Церкви, як морального авторитету. А ще хочу сказати, що усі відвідувачі відзначають хист владики і його вміння говорити про складні речі простою і переконливою мовою». Сестра Вероніка (має медичну освіту і піклується здоров’ям екс-Глави УГКЦ), як і сестра Маркіяна, знаходиться поруч владики Гузара, продовжує: «Я співпрацюю з Блаженнішим тут в Княжичах вже десять років. Для мене це велика честь і великий привілей. Чим більше я з владикою, тим більше сил отримую у скріпленні власного монашого покликання. Постать Блаженнішого завжди випромінює радість миру, він надихає нас до праці». Сестра Маркіяна на дорогу передає нам смачне печиво й по короткім прощанні, капеланська група покидає помешкання владики Гузара.

На базі добровольців. Шлях капелана

Вже на першому блок-пості розумієш, що починається територія війни. На базу в батальйонну тактичну групу ДУК «Правий сектор» (БТГр ДУК ПС) приїхали пізно вночі. Зразу ж при вході на стіні справа побачили портрет нашого земляка полеглого героя легендарного командира Григорія Семанишина, під яким горіла свічка. Дружня розмова з «Геологом», який зустрічав нас, затягнулась до світанку. Наступного дня розвантажили з машини допомогу, яку привезли. А далі були незабутні довгі й відверті бесіди з керівництвом й бійцями, теплі зустрічі з українськими військовими на блокпостах, в Карлівці, Красногорівці, відвідини міської влади Новогродівки. Духовне опікунство українських бійців як на фронті, так і коли вони повертаються на реабілітацію чи ротацію — складає сутність капеланського служіння. Літургія, сповідь, Причастя, спільна молитва, благословення, навернення мають серед бійців набагато глибший вимір, ніж в мирному просторі. Особливо це стосується духовних наук, реколекцій, відвертих розмов з усіма, й з кожним, зокрема. І лишень від священика залежить, чи зможе він з бійцями знайти спільну мову, чи вислухають його і почують. Це відбувається тоді, коли говориш правду людям, які звикли дивитись в очі смерті. На базі капелан Залізняк — свій. Тут пам’ятають, як він навернув атеїста; як «витягнув» з духовного ступору українського бійця, який бачив страшну втрату свого побратима; як у супроводі двох наших бійців, в зону обстрілу поховав за християнським обрядом вбитого сепаратиста. Цінують також, що він не обмежує себе молитовними практиками й духовними науками, а може на рівні з усіма махати кайлом і лопатою, коли копають усі бліндаж чи штовхати на «передку» машину, яка не заводиться. Найкраще за сповнення покликання капелана висловився бувалий вояк «Дідик»: «Як капелан разом з нами помолиться і скаже проповідь — то його заряду енергії для підтримки бойового духу нам стає на місяць!» В такі хвилі розумієш, що спільна мета єдиної непереможної родини вояків, капеланів, волонетрів — повне звільнення від російської окупації всієї території Батьківщини — цілком досяжна реальність. Як чергове ствердження цього, через декілька днів почув від отця Миколи Мединського: «Дивлюся в очі воїнів, і бачу бездонну глибину любові до України, любові жертовної, що є запорукою життя Української нації та кожного із нас»…

А ще капелан «Залізняк» часто повторює, особливо посеред цивільних громадян, як пересторогу і як братнє напімнення, слова Заповіту патріарха Йосифа Сліпого: «Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і Народу — це наше нещастя, це наш споконвічний гріх! Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом, і жертвами, зневажання свого, рідного, супроводжене погонею за почестями, жадобою влади, і, врешті, хиткість характерів, виявом якої стає вислужництво перед чужими і доземні поклони чужим богам!».

***
Військове братерство бойової тактичної групи ДУК ПС та капеланська група «Шлях єднання» висловлюють подяку всім патріотам Прикарпаття за дієву моральну й матеріальну підтримку спільної визвольної боротьби проти російського агресора: учням 5-х, 7-х, 9-х класів івано-франківської ЗШ №15 за зворушливі листи українським бійцям; пані Любі з магазину-салону обрядового мистецтва при івано-франківській катедрі за вервички; пані Марії Креницькій за 200 молитовників «Ісусе, уповаю на Тебе» й тушонки; панові Ігореві Дармонуку та його колективу видавництва «Фоліант» за друк книжок з відновлюючого масажу; нардепу України Юрію Соловею за тушонки, консерви, згущене молоко, чай і каву вартістю близько трьох тисяч грн.; приватному підприємству «Рибак» в особі його директора Анатолія Анатолійовича за смачну ковбасу для хлопців на «передку»; братам Володимирові й Руслану Кошовенкам й Наталі Козак за гостинність та підтримку в Києві; синові дивізійника Єгору Дідику в Дніпропетровську за постійну підтримку й піклування вояками й волонтерами; панові Резо Цецхладзе з Калущини; благодійному фонду «Вірую», сім’ї Воронцових та «Центру здоров’я» з Тернополя; управлінню Івано-Франківської архієпархії УГКЦ за часткову матеріальну підтримку паливом і дорожними витратами.

Хай Господь благословить кожного, хто допомагає українським військовим, а усім нам подасть переможного завершення війни й звільнення України від російського окупанта та щасливого повернення кожного українського вояка до своїх родин.

Роман ІВАСІВ

Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар