13.02.2015р. Б. / Священик не може закликати до уникнення мобілізації

Покликання духовної особи полягає винятково в духовній, релігійній площині. Священик не може бути активним учасником бойових дій, не може використовувати зброї, пам’ятаючи, що священича зброя – насамперед духовна: «…правда, справедливість, ревне проповідування Євангелія миру, непохитна як щит віра і меч духовний, тобто Слово Боже» (пор. Еф. 6, 13–17).

 

Про це пишуть владики Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства до священиків УГКЦ про душпастирство в умовах війни. 

Єпископи підкреслюють, що така «Божа зброя» має бути підкріплена постійною і витривалою молитвою, ділами покаяння і постом. Тому священикам потрібно пам’ятати про те, що вони не можуть бути інструментом проведення мобілізації. Однак, вони не сміють закликати до її уникнення, навіть опосередковано: «При цьому душпастирі і Церква загалом оточують неустанною молитвою та конкретними справами наших воїнів, людей, постраждалих від агресії, опікуються пораненими, родинами загиблих тощо». 

На думку владик, Церква повинна духовно підтримувати мобілізованих, їхні родини. Така духовна підтримка полягає в щоденній молитві Церкви за «правління і все воїнство». Разом із посиленою молитвою представники Церкви повинні практикувати діла милосердя: «Настійливо заохочуємо наше духовенство, монашество та мирян і надалі виявляти діяльну солідарність із постраждалими… Необхідно підтримувати, зокрема, поранених, вимушено переселених осіб, родичів загиблих, особливо матерів, дружин і дітей, людей похилого віку тощо…». 

Автори документа зазначають, що священики, як благовісники миру і добра, повинні відповідально ставитися до закликів, які вони скеровують до своїх вірних. Неприпустимо, щоб душпастир проповідував нетерпимість, зневіру, агресію чи ненависть супроти будь-кого.  

Єпископи також застерігають ієреїв щодо їхніх висловлювань з питань військових дій і мобілізації. «А ті душпастирі, які вирушають здійснювати капеланське служіння в зону бойових дій, – підкреслюють єпископи Синоду, – повинні це чинити з дозволу і благословення свого правлячого архиєрея та суворо дотримуватися вказівок і правил, розроблених Департаментом душпастирства силових структур у співпраці з Міністерством оборони України. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:   КРЕДО 

13.02.2015р. Б. / На Львівщині провели наукову конференцію, присвячену Патріарху Йосифові Сліпому

12 лютого 2015 року, у день Трьох Святителів, в Історико-етнографічному музеї «Бойківщина» в Самборі на Львівщині відбулася наукова конференція, присвячена Патріарху Йосифові Сліпому, та презентація альбому-каталогу «Оновлення традицій».

У каталозі представлені ікони авторства викладачів та студентів кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, що, починаючи з 2012 року, були експоновані в музеї «Бойківщина» в циклі виставок. Співорганізатором заходу було Представництво товариства «Свята Софія» у США.

День розпочався Службою Божою в церкві Різдва Івана Хрестителя, а потім настоятель церкви о. Любомир Григель молитвою відкрив наукову конференцію в музеї. Священик говорив про роль ікони у храмі і в кожній домівці християнина, розповідав про іконоборство, яке сьогодні проявляється в тому, що люди непотрібно хочуть «прикрасити» ікони. Отець наголосив, що сучасні іконописці повинні працювати для відродження галицької традиції іконопису.

З вітальним словом виступив Андрій Дида, голова Представництва ТСС США. Він підкреслив символічність назви презентованого видання, котра полягає в тому, що молоді іконописці по-новому передають канонічні ікони, зберігаючи всі традиції рідного стилю і вимоги канонів. Високо оцінив копітку працю директорки музею «Бойківщина» Роксоляни Данчин, котра разом із колективом співробітників відбудувала знищений дощенту комуністичною владою музей. Наголосив, що символічність назви альбому-каталогу ще й у тому, що йому патронує Патріарх Йосиф Сліпий, великий ісповідник віри, вчений-богослов, очільник нашої Церкви у найважчий період її історії. А.Дида коротко сказав про великі звершення Патріарха як до ув’язнення, так і після звільнення зі сталінських таборів. Зокрема, про заснування Українського католицького університету, бібліотеки та музею при ньому, створення товариства «Свята Софія» та його діяльність. Голова Представництва нагадав, що минулого року ми вшановували 30 років відходу у вічність Патріарха Сліпого та 25 років виходу нашої Церкви з підпілля, за два місяці виповнюється 70 років з дня першого арешту очільника нашої церкви, а за кілька днів, 17 лютого, у його родинному селі Заздрість, що на Тернопільщині, ми відзначатимемо 123-тю річницю з дня народження цієї великої Людини. А.Дида передав теплі вітання організаторам та учасникам наукової конференції від академіка Леоніда Рудницького, голови ТСС США, і побажав успішних нарад і нових цікавих проектів.

На конференції виступив проф. Роман Яців, Проректор ЛНАМ, котрий розповів про діяльність Академії у сфері сакрального мистецтва, плекання богословських знань у вищій школі в Україні.

Завідувач кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ проф. Роман Василик (оформляв каплицю в комплексі у Заздрості) поділився радістю з приводу двадцятирічної плідної співпраці кафедри з музеєм «Бойківщина» в Самборі, що сприяє не тільки відновленню традицій, але й їхньому очищенню. Розказав про широке поле діяльності кафедри як в Україні, так і на міжнародній арені, зокрема, про те, що їхня випускниця відкрила в Куритибі (Австралія) іконописну школу.

Особливим гостем сьогоднішньої наукової конференції і презентації був проф. Володимир Овсійчук, заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Національної академії мистецтв. Він звернувся до присутніх на заході студентів з батьківським побажанням використати час навчання в Академії якомога повніше, закликав їздити Європою, знайомитися з найкращими взірцями західного мистецтва, але водночас наповнюватися багатством спадщини рідного краю. «Нам зараз не вистачає повернення національної доброти з минулого. Не скупуйте залишати по собі красу. Чим більше ви її залишите, тим багатшим буде український світ», - сказав професор.

Директор музею «Бойківщина» Роксоляна Данчин підкреслила важливість таких заходів і висловила сподівання на продовження і розширення доброї співпраці з Академією мистецтв. Її ідею підтримала проф. Зеновія Шульга, викладач кафедри ткацтва ЛНАМ. Вона коротко розповіла про новаторські розробки їхньої кафедри, зокрема євхаристійні тканини, плащаниці, покрівці, воздухи, фелони, одяг до першого причастя. Викладач кафедри сакрального мистецтва Кость Маркович виголосив доповідь про Богородичні ікони та ікони Різдвяного циклу.

Учасники урочистостей могли оглянути широку виставку марок з підпільної пошти України та сучасних, пропам’ятних стрічок із заходів, присвячених Патріархові, книжок, газет і журналів із публікаціями про нього. Привітати присутніх колядою і вертепом приїхали студенти перших курсів Академії мистецтв.

Прес-служба товариства «Свята Софія»

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

12.02.2015р. Б. / «Любив Бога та Україну». Фільм про Віктора Гурняка (+VIDEO)

Документальний фільм про Віктора Гурняка, який героїчно загинув у зоні АТО, зробили його друзі.

Товариші зібрали документальні відеокадри й розповіді про Віктора з його особистого життя, та з того часу, коли він спочатку як фотограф, а потім уже як боєць «Айдару» перебував на Сході. Також у фільмі є кліп Тартака «Не кажучи нікому» (у якому знявся Віктор Гурняк) та відео з домашнього архіву. 

Група, яка працювала над фільмом, не ставила собі за мету повністю розкрити особистість Віктора. Товариші старалися детально розказати про останній рік його життя – шлях від журналіста, волонтера до бійця «Айдару», посилаючись на слова Петра Задорожного, оператора фільму. 

Віктор Гурняк загинув у зоні проведення антитерористичної операції 19 жовтня 2014 року. Влітку 2014 року він офіційно пішов служити добровольцем у батальйон «Айдар». Віктор Гурняк загинув під час порятунку поранених товаришів. 

Автор ідеї: Анастасія Станко.
Оператори: Петро Задорожний, Ростислав Ковальчук.
Монтаж: Анна Цигима.

За матеріалами: INSIDER / tvoemisto.tv 

Джерело:    КРЕДО 

11.02.2015р. Б. / ЗГАДАТИ ПРО СВОЄ ДОСТОЇНСТВО ДІТЕЙ БОЖИХ, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ ВІЙНУ!

Сьогодні багато українських християн займають позицію, яка цілком не відповідає їхньому високому покликанню: «А що я можу? Я ж просто маленька людина, в суспільних процесах я – ніщо». І на перший погляд, це, дійсно, правда. Це правда, яку бачить людське око, «незатуманене» поглядом віри. Насправді ж, діти Всевишнього Царя мають владу змінити хід суспільних та історичних процесів.

У наших руках є найсильніша зброя – молитва. І це не гіпербола, не поетичне порівняння – це гола правда. От тільки треба собі усвідомити, що це так. Молитва – найпотужніша зброя. Але щоб вона дійсно була такою зброєю, ми мусимо собі усвідомити свій реальний статус – не просто вибранців Божих, а дітей Всевишнього. Якщо ми цього не усвідомимо, якщо не візьмемося до молитовної боротьби, нас чекає жахлива катастрофа, яка за своїм масштабом перевершить катастрофу України 30-40-х років ХХ століття.

Спробуймо усе ж таки бути мудрими і вчитися на чужих помилках, чужих прикладах. Тим більше, що Святе Письмо ставить нам перед очі промовисті взірці того, як може розгортатися ситуація, якщо люди не усвідомлюють, що вони є Божими вибранцями.

Візьмімо чи не найпромовистіший приклад – постать першого ізраїльського царя Саула. Фактично творець першої об’єднаної ізраїльської держави, учень великого пророка Самуїла, – своїм недобачанням значення Божого поклику, Божого обрання, після гучних перемог практично поставив Ізраїль на межу зникнення, стаючи причиною його поразки і кривавої громадянської війни.

Саул був дійсно покірною людиною, він, вочевидь, усвідомлював собі обмеженість своєї особистості. Коли його обрали царем – він ховається, не бажає прийняти честь, яку йому дарує Бог. Але не тільки честь – він боїться відповідальності. Він людина, яка дивиться на світ поглядом «незатуманеним» вірою. Релігія для нього – інструмент політики, Ягве – не його Бог, а Бог Самуїла. Саул практичний матеріаліст, хоча він має досвід Божої дії у своєму житті, він не має особистого контакту з Богом, він сприймає Самуїла не як пророка, а як видатного чудотворця, віщуна, мага.

З цього виявляється його непослух Богові, його противлення Божим наказам.

«Наскільки б ти малим не виглядав у своїх очах та Ягве поставив тебе головою племен Ізраїля» (1 Сам. 15, 17). Саме цими словами пророк Самуїл звертається до першого ізраїльського царя Саула, щоб проголосити йому жахливе пророцтво – Ягве відкинув його і його дім, щоб не були більше царями в Ізраїлі, а на це місце поставить іншу династію.

Саул, дивлячись на світ очима без віри, вважаючи себе малим і негідним, фактично, відмовлявся усвідомлювати велич Божого обрання. Уся його поведінка, уся його діяльність видає у ньому людину практичну, але без віри. Не те щоб він не вірив що Бог існує. Він відмовлявся вірити, що Бог його обрав, що Бог, обравши його, дав йому реальне послання і реальну владу. Він і надалі вважав себе негідним ані Божого обрання, ані навіть того, щоб Бог його почув. Тому були й постійні дзямання Самуїлові: «Помолися за мене Ягве – Богові своєму».

Такий Саул – типовий образ нас, сучасних українських християн. Християн, які не усвідомлюють собі величі Божого вибрання, Божого покликання. Ми в реальності відмовляємося визнати той факт, що ми, саме ми є дітьми Всевишнього Царя, Бога богів й Пана панів. Ми відмовляємося визнати, що Він – наш люблячий Батько.

Бог за кожного з нас віддав на жахливі тортури і смерть Свого Єдинородного Сина, в Христі Ісусі Бог Самого Себе приніс як жертву за відкуплення нас від наших гріхів. Бог Син безперестанку приносить через руки священика на наших престолах Себе в жертву за нас і постійно дає Свої Тіло і Кров нам як поживу на життя вічне. Бог Дух Святий безперестанку нас освячує. Мусимо собі це усвідомити.

Так, ми гріхами своїми заслужили собі втрату миру. Своїми вчинками – абортами, нешануванням неділі, корупцією, грабунками, чаруваннями, гаданнями, окультизмом та іншими злочинами – ми відкрили двері силам зла у наше життя. Але Бог більший від наших гріхів. Він дає нам можливість покаяння. І знову нас радо приймає як своїх законних дітей. Він безмежно шанує наше достоїнство, адже Він за це достоїнство заплатив безмежну ціну Крові Свого Сина.

Чи був ізраїльський народ праведніший від нас в часах суддів Ізраїльських, коли ходив за іншими богами? Але Бог їх рятував кожного разу, коли вони, поневолені ворогами, зверталися до Нього в молитві. Чи були ізраїльтяни в часі Ахава праведніші від нас, коли вони залишили Бога і почали покланятися кривавим ханаанським божкам? Але Бог їх вибавив з рук арамейців. Чи може в часах пророка Єлисея Ізраїль виблискував праведністю? Але Бог руками пророка переміг арамейські війська. Чи може юдейці в часі Йосафата були суперправедними? Але коли постом і молитвою принесли гідний плід покаяння, Бог не примусив себе чекати – вороги, що йшли на Юдею, ще в дорозі винищили одні одних. Чи може єрусалимці сяяли праведністю в часі Санхерибового вторгнення? А все одно Бог у відповідь на молитву царя Езекії вигубив 185 тисяч ассирійського війська.

А це були часи Старого Завіту, який є лише тінню Нового, спадкоємцями якого ми є.

Тож станьмо до молитви, до посту. Міняймо ситуацію на фронтах і в суспільстві своєю молитвою. Діймо, поки не пізно. Ми – діти Всемогутнього, і Він нас вирятує. Потрібно лише попросити Його про допомогу. Бо Він настільки шанує нашу свобідну волю і наше достоїнство, що без нашої згоди не може прийти нам на допомогу. Штурмуймо молитвою Небеса!

З нами Бог! І ніхто нічого проти нас не може, якщо ми з Ним!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

10.02.2015р. Б. / У зоні АТО поранено ще одного капелана

Всіх, хто цікавиться станом отця-салезіянина Григорія (Шведа), який зазнав поранення під час здійснення свого капеланського служіння в зоні проведення АТО, повідомляємо наступне.

Отець Григорій відправився капеланом вже вдруге (перший раз - вересень-жовтень 2014 року) 06 лютого. Під час обстрілу позицій АТО під м. Дебальцеве з ворожих "градів" зазнав осколкового поранення в області грудей та в ногу. На даний момент о. Григорій перебуває в лікарні у Львові. Його стан добрий і не викликає жодних переживань.

Прохання до всіх: молитись за швидке одужання отця (а особливо - за мир в Україні), не турбувати його зайвими дзвінками і відвідинами, не поширювати паніки та дезінформації.

Дякуємо за молитву, підтримку і розуміння.

Фото: http://tvoemisto.tv/

Джерела:    http://www.sdbua.net/

Воїни Христа Царя

09.02.2015р. Б. / Минулий тиждень: Україна – Ватикан – Москва

Минулий тиждень скандалізував усю католицьку Спільноту України – і греко-католиків, і римо-католиків папською заявою про начебто «братовбивчий» характер війни в Україні. Різні коментатори давали різні оцінки причин такої заяви, але їх можна звести у дві категорії: Папа не розібрався в ситуації в Україні, або – у Ватикані дуже потужне москвофільське лобі. Скоріше за все одне і друге не так далеке від правди, якби цього хотілося.

І перш за все це питання особистості Петрового Наслідника. Папа Франциск уже неодноразово показав себе типовим латиноамериканцем, який не зовсім здатен збагнути складнощі Старого континенту. Його поведінка сильно зафарбована власною культурною приналежністю. Це, з одного боку, згіршує європейських та північноамериканських католиків, але з іншого – надає євроатлантичній цивілізації задуматись над власним культурним шовінізмом в середині Всесвітньої Католицької Спільноти.

У цьому контексті війна Московії проти України може Папі виглядати війною Чилі проти Аргентини – іспаномовні потомки тих же ж самих іспанських колонізаторів та тих же ж самих індіанських племен провадять реально братовбивчу війну одні проти інших. Не слід забувати, що латиноамериканцю не так просто вийти з класової парадигми – багато поневолюють бідних і ввійти в національну парадигму – один народ поневолює інший. Для латиноамериканця твердження на кшталт: аргентинці поневолюють парагвайців, або чилійці прагнуть винищити аргентинців – виглядають повним абсурдом. Здається, що саме тому, перенесення такого досвіду власної культури на українсько-московитський конфлікт, може дійсно бути реальної підставою для подібних папських заяв. Очевидно, що й особисте аморфне ставлення Папи до українсько-московитського конфлікту є однією з причин таких заяв.

Якщо теперішню позицію Ватикану стосовно україно-московитського конфлікту порівняти з позицією Ватикану у часі воєн у колишній Югославії, то теперішня позиція виглядає явно морально і політично програшною. Не слід забувати, що війни в Югославії також були гібридного характеру та багато в чому подібні з подіями, які розвиваються в Україні. Але Ватикан у тому часі мав іншого очільника – св. Івана Павла ІІ, який був безкомпромісним борцем з комунізмом та його наслідцям. Окрім цього, сам мав досвід імперського поневолення власної Вітчизни і добре розбирався у європейській ситуації. Саме особистою позицією Івана Павла ІІ і була форматована позиція Ватикану стосовно югославських воєн. І це попри скажений опір промосковського та проправославного лобі у самому Ватикані.

Момент москвофільства доброї частини Римської курії теж не слід скидати з рахунків. З одного боку після ІІ Ватиканського собору серед католиків Заходу усе ще спостерігається сильне захоплення православною духовністю саме у її московитському виданні. Причин для такого багато. І одна з них – це пропаганда цієї духовності московитською білою еміграцією. А також й інфантильний пошук західними духовними анархо-лібералами скарбів духовності у чомусь екзотичному, а не у власній традиції. Це, зумовлений лівацьким бажанням перевернути все верх дном, бездуховний дискурс буцімто духовних пошуків, а не реальне захоплення православ’ям і його духовністю. Як би це було реальне, щире захоплення православ’ям, ми б спостерігали доволі масовий відтік католиків у православ’я, а цього не видно. Це так собі – загравання з формами, позбавленими їхнього реального змісту. Безглузде колупання в носі з філософською міною. Не більше.

Дозволю собі нагадати, щоб багато вдумливих аналітиків саме оце лівацьке: «Ми все старе знесемо дощенту і на його руїнах збудуємо нове і ліпше», звинувачують у сучасній кризі християнства, не тільки католицтва, але й протестантизму і православ’я. На жаль, УГКЦ теж не уникла цього анархо-ліберального «духоподвижництва», щоправда, в нас воно вдягнулося в інші форми.

Вертаючись до теми, варто зазначити, що не слід також скидати з рахунків і те, що певна кількість людей у Курії екуменізм зробила частиною свого життєвого кредо. А РПЦ, як чисельно найбільша православна церква та ще й до того неприступна, викликає в них щось на кшталт неприступної жінки, яку за всяку ціну прагнеться здобути.

Ватиканісти уже давно відзначали пов’язаність екуменічного лобі з ліберальним крилом Курії. І зокрема утіловленням такого, з одного боку, ліберального, а з іншого боку гіперекуменічного лобі мав би виступати кардинал Вальтер Каспер. Саме про цього кардинала очільник Конгрегації з питань віри кардинал Герхард Мюллер не так давно заявляв, що кардинал Каспер усе далі віддаляється від Католицької Церкви.

У часі понтифікату Бенедикта ХVІ кардинал Каспер фактично втратив усі функціонально значущі посади. Але, принаймні, так виглядає, останнім часом намітилось зближення кардинала Каспера, якщо не особисто з Понтифіком, то принаймні з Курією.

На таке зближення вказує те, що перед уже тепер скандально відомою ІІІ Асамблеєю Синоду єпископів Католицької Церкви саме кардинал Каспер оприлюднив тези, які в основі заперечували науку католицької Церкви про сім’ю та сексуальну мораль. При цьому кардинал твердив, що це зробив на прохання Папи Франциска. Вимога більшої частини єпископату, яку настирливо озвучував кардинал Раймонд Берк, щоб Папа дистанціювався від заяв кардинала Каспера, так і не була почута, а втрата кардиналом Берком функції в Курії тільки посилила негативні підозри в цій справі.

У світлі цього не видається уже настільки неймовірним безглуздям публікація проміжного постдискусійного звіту ІІІ Асамблеї, який викликав протести практично усього католицького єпископату та хвилю надзвичайного згіршення в усьому католицькому світі. Слід також зазначити, англійський варіант цього документу в певних місцях значно відрізнявся від італійського, фактично, оригінального тексту. І саме ці відмінності й породили масу згіршень і протестів. Тобто суть питання не тільки і не стільки у самому тексті документу, як у вибриках анархо-ліберального лобі у Римській Курії.

Так само не видається у цьому контексті уже настільки безумним запрошення на трибуну ІІІ Асамблеї кремлівського пропагандиста в рясі митрополита Іларіона Алфєєва, як рівно ж і відсутність будь-якої офіційної реакції Ватикану на брехливі алфєєвські заяви на адресу УГКЦ, а з іншого боку неймовірно широка підтримка УКГЦ католицьким єпископатом.

Адже якщо ліберальне куріальне крило, репрезентоване кардиналом Каспером, дійсно дійшло до більшого впливу в Курії, то усі ці скандали виглядають цілком закономірними. У цьому контексті варто собі згадати, що займаючись екуменізмом від імені Церкви кардинал Каспер ніколи не приховував свого негативного ставлення саме до українських греко-католиків, яких він, в унісон з очільниками московитського православ’я, вважає головною перепоною до зближення з РПЦ.

Проте, антегендеристські заяви Папи Франциска, які звучать останнім часом, могли би вказувати на те, що не все так однозначно у Римській Курії, як воно видається на перший погляд. І зарано говорити про перемогу лібералів-гендеристів над консерваторами-ортодоксами.

Скоріше за все, у згаданих випадках маємо справу з інтригами ліберального лобі Римської курії проти Папи, який не має досвіду куріальних інтриг. Тому занадто переоцінювати роль москвофільського лобі у скандалі з «братовбивством» не варто, але водночас не варто забувати про його існування і вплив.

Є ще один момент, як на мене, багато ймовірніший, аніж згадане москвофільське лобі у Ватикані, а це так звана реальна політика (real politik) Курії щодо питання католиків під комуністичним пануванням. «Жертвами» такої куріальної політики не були тільки українські греко-католики, як це полюбляють часто і на широко розповідати антиримські кола в УГКЦ, але й католики усього соцтабору. Проте ця політика дозволила зберегти сяку-таку присутність католиків у країнах під комуністичною диктатурою, а самим католикам дозволила бути моторами падіння комуністичних режимів в Європі. Окрім цього, саме завдяки real politik за залізну завісу соцтабору, а згодом і СССР потрапляли Біблії й духовна література, що мало не малу роль у повалені комуністичних режимів Європи.

Тобто папська заява про «братовбивство» могла би бути ціною за легалізацію Московією католиків у Криму. Тим більше, що досвід тиску Московії на Церкву, через тиск на католицькі громади на українських територіях, що знаходяться під московитською окупацією є.

Питання кримських та донбаських католиків та їхнього існування на окупованих теренах – це скоріше питання не зовсім продуманого ставлення католицької єрархії в Україні до потреб власних вірних, які опинилися у скрутній ситуації московитської окупації. Католиків на окупованих теренах не має у такій великій кількості, щоб не можливо було організувати їхню евакуацію з цих теренів та подальшого їхнього облаштування на вільних територіях і тим самим позбавити Москву серйозного важелю тиску на Католицьку Церкву. Тим більше, що досвід подібних евакуацій католицького населення із зони бойових дій та окупованих теренів є в кількох країнах. І цим досвідом можна було скористатися. Звісно, така евакуації вимагає дуже серйозних зусиль і затрат, але статус «catholikfrei» окупованих територій, залишав би чисте поле для маневрів у стосунках з Московою та можливість чистого сумління. Тому скандал, викликаний папською заявою про «братовбивство», мав би поставити питання, яке люблять собі ставити галичани: а чи сі виплатит шкіра за виправу?

З усього сказаного, можна з певною дозою ймовірності твердити: папська заява, дуже ймовірно, спровокована не одним чинником, а сукупністю чинників.

Перш за все, це особистий чинник – трудність для Папи латиноамериканця збагнути заплутану систему національних та релігійних взаємин на Старому континенті. Не слід також забувати надмірну емоційність Папи Бергольо та його досвід існування Церкви в умовах аргентинської хунти. Очевидно, звідси й емоційні скарги на те що в Україні охрещені вбивають охрещених. А це знову ж таки від викривленого уявлення про українські реалії. І тут частково вина лежить на католиках України, які не доклали потрібних зусиль, щоб чітко проінформувати особисто Святішого Отця про українські реалії, а навіть більше того, продовжують в умовах московитської агресії бавитись у розплутування кресов’яцьких претензій.

Другий, дуже ймовірний чинник, намагання ліберального лобі підставити Папу. Звісно, тут виникає питання, а що ліберальне лобі взагалі робить в Римській Курії?

Третій чинник, можливо, найвпливовішій у цій ситуації, питання долі католиків на окупованій Московією українській території. Якщо це обмежується тільки питанням окупованої території, то це реально одна вага питання, але якщо йдеться про долю католиків також і в самій Московії, то ціна питання значно зростає. І ситуація робиться багато заплутанішою і комплекснішою. Та якою б не була ціна питання, усе ж таки потрібно було якось народ Божий відповідно інформувати - ми не у ХІХ столітті, коли інформація  йшла днями і навіть не у ХХ, коли вона йшла годинами. Інформаційний потік ХХІ століття значно швидший, потужніший і всепроникний.

Якщо заяви Папи про «братовбивство» не є простим ляпом, а викликані потребою убезпечити католиків Московії та окупованих нею територій, це мало б віднайти своє відображення у певних інформаційних акціях. І вимагати від людей, які є жертвами чужинецької агресії, сліпої довіри опертої на «бо так треба», це вимагати від них правдивого геройства, до того ж, цілком безпідставно. Якщо це дійсно так, якщо це план порятунку легального статусу католиків під панування Московії, то також слід було зважити на наслідки папської заяви для католиків України.

Адже закономірно викає питання політичної шкоди завданої папською заявою, як для української держави, так і шкоди завданої державно-церковним стосункам в Україні, а й духовної шкоди завданої самим католикам України, як опинилися роздертими між лояльністю Папі й лояльністю істині та власним патріотизмом.

Аморально порівнювати добро навіть не 1 млн. московитських католиків та десь 6 млн. католиків України і чисельної української греко-католицької діяспори у світі. Але також аморально є жертвувати добром одних за рахунок добра інших. Ситуація дійсно непроста. Вона реально вимагає неординарних рішень.

Що ж роби нам – католикам України в такій ситуації?

Перш за все – молитися. Молитися за розплутування стану речей в Україні та за встановлення справедливого миру. Молитися за гармонійні стосунки всередині католицької Спільноти України. Молитися за Папу і католицький єпископат України. Молитися за Римську курію і за всю Католицьку Церкву.

Друге, прохати своїх єпископів та Апостольського Нунція в Україні про донесення Святішому Отцю правди про теперішні українські реалії.

Третє, докласти усіх зусиль щоб не допустити успіху московитської пропаганди у католицькому середовищі України. Адже, вона пробує осягнути розкол і деморалізацію католицької Спільноти України, оскільки добре собі усвідомлює потенціал цієї Спільноти, який сама Спільнота часто не усвідомлює і розмінює на всякі нерозумні цяцьки, які їй підкидає диявол і Москва.

І на останок. Не варто забувати, що уже Святе Письмо каже про потребу докоряти Папі, якщо він щось не так робить, як би це мало бути зроблене. «Коли ж Кифа прийшов в Антіохію, я виступив одверто йому в вічі, тому що заслужив на докір. Перше бо ніж прийшли деякі від Якова, він їв з поганами; а як прийшли, то почав таїтися та відлучатися, боявшись обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що й Варнава був зведений їхнім лицемірством. Та коли я побачив, що вони не ходять право за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то як ти можеш силувати поган, щоб жили по-юдейському?» (Гал 2, 11-14). Але, оскільки цей текст виразно ставить св. Павла, як того, то опам’ятовує св. Петра, то це дає право твердити, що таке спам’ятовування, такі докори зарезервовані виключно за єпископами, але не за священиками чи мирянами.

Іншим моментом, який нам мав би бути орієнтиром у цій ситуації є Четверта Божа заповідь: шануй батька і матір. Вона також включає і шанування духовних провідників. Практичне виконання цієї заповіді добре нам демонструє одна хасидська історія.

Якось відомий ребе почав свого дев’ятилітнього сина премудростям юдейської традиції. Він відкрив перед сином найтяжче і найзаплутаніше місце Талмуду. Син, перечитавши його один раз, закрив том Талмуду і дав батькові чітку відповідь стосовно позицій, викладених там, та дав відповідь, як він би вирішив проблему. Батько дав синові по вухах і відповів: «Вай-вай, шмаркачу, ти раз перечитав і уже даєш відповіді. Але наші мудреці заслуговують того, щоб їхні тексти прочитати хоча б три рази перед тим, як спробувати давати відповідь».

Пройшло багато літ. Син і сам став відомим ребе, перевершивши батька у всьому. І ось батько опинився на смертному одрі. Син поспішив до нього. Помираючий ребе радісно зустрів сина. Після довгої розмови старий промовив: «Сину, я горджуся тобою, горджуся твоїми знаннями і твоїм вмінням використовувати свої знання на благо людям. Але я мушу вибачитись перед тобою. Ти може пам’ятаєш, як ти мав дев’ять літ і я тобі дав прочитати найтяжче місце Талмуду, і коли ти одразу дав відповідь, то дістав від мене по вухах. Вибач мене за це. То в тебе була правда, а не в мене».

«Батьку, – відповів син, – я і тоді це знав і кількома реченнями міг тобі це довести. Але, по-перше, я люблю Бога, тому хотів дотриматись Його наказу поважати старших. А по-друге, я люблю тебе і не хотів тебе ставити в неприємну ситуацію. Тому я змовчав».

Але кожен нехай висновки робить сам.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

07.02.2015р. Б. / АМОРАЛЬНІ ЗАКЛИКИ ДО МИРУ

Будь-яка війна – це страшне зло. Але, якщо зі сторони агресора – це зло у собі, то зі сторони того, хто вимушений оборонятися, – накинуте зло. «Агресивна війна за своєю природою аморальна. У той трагічний момент, коли вибухає війна, керівники держави, яка зазнала нападу, мають право і зобов’язані захищати країну, застосовуючи навіть силу зброї.» (КСДЦ 500). Жертва агресії зобов’язана захистити своє населення, його мир, спокій, добробут. Тому, заклики до жертви агресії, а не до агресора, скласти зброю, оправдовуючись тим, що, мовляв, агресор не оголосив війну, просто напросто є аморальними.

Що маємо в українських сумних реаліях:

1. Анексія української території РФ;
2. Військове вторгнення РФ на територію України, яке відбувається як у формі присутності частин регулярної армії РФ на території України, так і поставками зброї і військового спорядження терористичним бандформуванням «ДНР» та «ЛНР», а також підготовкою самих терористів військовими інструкторами РФ та присутністю громадян РФ у терористичних бандформуваннях «ДНР» та «ЛНР». Вже сама неоголошена війна РФ проти України є формою тероризму. Тероризму державного;
3. Управління терористичними організаціями «ДНР» та «ЛНР» здійснюється з Кремля;
4. Кремлівські агенти ведуть терористичну діяльність за межами театру військових дій, жертвами цієї терористичної діяльності є цивільні громадяни;
5. РФ веде проти України інформаційну війну з підключенням до неї структур Московського патірархату.

Такими ж аморальними є і заклики до миру під усяку ціну. Мир – це плід справедливості (див. SRS 39), ба більше цього, мир – це плід солідарності (див. SRS 39). Інакше це не мир, а тільки пауза перед черговою війною. Версальський мир після І світової війни став прологом до ІІ світової війни. Тому заклик до миру під усяку ціну – це заклики до майбутньої війни, війни іще більш кривавої.

Осягнення миру – найбільш відповідальне завдання і саме тому і політики, і суспільство, і церковні мужі мають усвідомити собі усю повноту своєї відповідальності перед людством, перед Богом за осягнення миру не тільки в Україні, але й в інших гарячих точках.

СКОРОЧЕННЯ:

КСДЦ - Компендіум соціальної доктрини Церкви

SRS - енцикліка св. Івана Павла ІІ "Sollicitudo rei socialis"

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя