16.05.2013р. Б. / Габріеле Кубі: накидання «гендерної рівності» – це культурне перепрограмування суспільства

Перебуваючи з візитом у Хорватії, пані Габріеле Кубі, авторка, яка перша забила тривогу про шкідливий уплив на дітей книг про Гаррі Поттера, соціолог, яка одна з перших звернула увагу на небезпеку гендерних ідеологій, дала інтерв’ю хорватському інтернет-виданню «Dnevno.hr». Пропонуємо до уваги наших читачів переклад українською цього інтерв’ю.

 

Головною темою Ваших книг є глобальна сексуальна революція. Чому у багатьох країнах сексуальне виховання приховують під назвою «медичне виховання» або «охорона здоров’я»? Що це – фальшива вивіска, прихований напад?

 

Програма сексуального виховання є частиною набагато ширшої реальності. Це частина процесу запровадження «гендерної рівності», тобто накидання нової ідеології і культурного перепрограмування. Система освіти – це тільки одна частина цієї загальної атаки. Друга частина цього агресивного плану – дерегуляція сексуальних норм людства. «Все вам дозволено, не існує ні добра, ні зла» – це головна ідеологія цього проекту.

 

У цей спосіб прагнуть змінити культурні цінності. А якщо хтось прагне ці зміни зробити дійсно радикальними і тривалими – об’єктом їх зусиль мають бути наймолодші. Властиво саме це й відбувається, коли запроваджують завчасне і ліберальне сексуальне виховання. Це все йде з верхів ООН, Європейського Союзу, а на місцях здійснюється через уряди країн.

 

Якщо ж поглянемо на концепцію цієї культурної революції, то можемо зауважити, що її провідники використовують слова і поняття, витягнені з контексту і перекручені. Німецький Уряд такий спосіб риторики використовує вже сорок років. Так, наприклад, організацію, яка пропагує аборти, названо «Міжнародний центр планування сім’ї», а цілком зрозуміло, що пропаганда абортів та планування сім’ї – це речі, які не мають жодного зв’язку між собою. Насправді тут йдеться про напад, прикритий фальшивими вивісками.

 

Наразі спостерігаємо великий педофільний скандал у Великобританії, де різні адвокати, борці за права людини борються за легалізацію сексуальних контактів з 13 років життя…

 

Так, це виглядає неймовірно, але, на жаль, це факт. Сьогодні спостерігаємо активність педофільного лобі, яке прагне укинути кримінальної відповідальності за педофілію. У Німеччині ми також стикаємося з реальністю, коли в Партії зелених існує дуже сильна фракція, яка домагається легалізації педофілії. Це приховується під лозунгом так званого «домовленого сексуального контакту між генераціями», і вже роками цю ідею крок за кроком пропихають на законодавчому рівні. Це – надзвичайно небезпечний процес.

 

Чверть дітей до певного часу не є утверджена у своїй сексуальній ідентичності, вона утверджується та розвивається під упливом виховання та оточення. Більша частина цих дітей, при нормальному вихованні й при відповідному впливі оточення, розвиваються в середовищі нормальних гетеросексуальних осіб. Але невеличка частина таких дітей, потрапивши під негативний вплив, виростають гомосексуальними. Думаю, що не можна через неадекватне сексуальне виховання схиляти дітей до гомосексуальної орієнтації.

 

Багато спеціалістів виражають переконання, що останні кілька десятиліть психіатричні підручники і довідники намагаються виставити ненормальне нормальним, а нормальне – ненормальним. На Вашу думку, це якась гра фармакологічного лобі чи тут є інші причини?

 

Властиво це, по-перше, стосується сексуальних викривлень. Так, наприклад, гомосексуальні відносини ще донедавна були заборонені на законодавчому рівні у більшості країн. Причиною такої заборони буле те, що суспільство вважало такі відносини поганими та недопустимими і тому не дозволяло їх. А всього за кілька десятиліть ми отримали концепцію гомосексуальних «сімей». У цей спосіб було практично знищено традиційне визначення сім’ї, як союзу чоловіка і жінки, які покликанні дати суспільству нових членів через дітородження.

 

На цьому тлі є дуже цікавим розвиток, який призвів до виникнення терміну «гомофобія». У психіатрії «фобія» означає стан «невротичного страху» і «анксіозності». Такі особи мусіли би проходити терапію. На основі чого запроваджується такий діагноз? Чому люди, які вважають, що практикування гомосексуальної поведінки не є найліпшим способом життя, отримують такі діагнози? Хіба якщо я маю логічні, раціональні та обґрунтовані погляди про негативний уплив гомосексуалізму на суспільство, то маю бути пацієнтом психіатра? Але в теперішній психіатрії пропихається саме таке трактування, що якщо я не сприймаю гомосексуальну поведінку, як добру і морально оправдану, то я мушу йти на терапію.

 

Дітей у Німеччині змалечку привчають, що сексуальне розбещення – це нормально. А для семирічних хлопчаків провадилася кампанія пропаганди толерантності. Що в майбутньому принесе такий агресивний стиль накидання суспільству вивернутих цінностей?

 

Усе це перш за все сприяє зросту кількості користувачів порнографічної продукції. Дослідження в Німеччині показало, що 20% підлітків віком від 14 до 18 років оглядають порнографічний зміст щодня. На мою думку, це показує, що така політика приводить до гіперсексуалізації суспільства і це також проглядається в тому, що сьогодні на кожному кроці ми бачимо сексуальний підтекст. Практично в кожному сучасному фільмі ми бачимо сексуальні сцени. Дітей сексуалізують з наймолодшого віку.

 

Сьогодні в Німеччині у школах дітей з восьмилітнього віку вчать про сексуальний контакт, про контрацепцію, навчають як одягати презервативи. Один з найгидкіших прикладів такого виховання, про яке довідалося суспільство, був випадок, коли вчителька в одній з німецьких шкіл примушувала восьмирічних дітей лизати презерватив, щоб відчути новий свіжий смак.

 

Сьогодні у світі існує ціла мережа таких сексуальних педагогів, які, не маючи відповідної освіти, ані професійних знань, впроваджують нову культурну. Найтрагічнішим є те, що саме такі особи задають тон у верхах ООН, міжнародних комісій з питань планування сім’ї, офісах ЄС. Те що колись було маргінальною опозицією, сьогодні є головною політичною силою на глобальному рівні.

 

Частина дослідників усе, про що ми говорили, бачить через призму суспільного інжинірингу. На їхню думку, в цей спосіб – через гіперсексуалізацію, йдеться за конструктом андрогінної, безстатевої цивілізації. Це так?

 

Концепція «гендерної рівності» властиво говорить про те, що не існує ні чоловіка, ні жінки. Хоча в реальності існує тільки дві статі – чоловіча і жіноча, концепція «гендерної рівності» старається накинути концепцію майже безмежної кількості статей. Це дійсно в результаті породить безстатеве суспільство. Найвідоміший теоретик цієї концепції американка Джудіт Батлер. Сьогодні це одна з найвідоміших філософів зі світовим ім’ям, великою кількістю нагород і впливовим статусом. Це дійсно ціль, яку й вона проголошує, – безстатеве суспільство.

 

Насправді тут йдеться про суспільний інжиніринг. Якщо ми деконструюємо нормальну гетеросексуальну сім’ю, як базову одиницю суспільства, то цим зруйнуємо фундаментальну основу людського суспільства – репродукція базована на любові. Наука сьогодення все ще стоїть на тому, що чоловік і жінка у своїй геніальності та гормональній структурі сутнісно є відмінними між собою. Тому, концепція «гендерної рівності» є абсолютним абсурдом.

 

Звідки тоді така агресивна підтримка цих ідей і величезна фінансова підтримка на їхнє поширення від найвищих інстанцій? Що стоїть за цим?

 

Дозвольте мені на Ваше запитання відповісти запитанням. Чи існує меморандум з 70-х років ХХ століття про контроль над популяцією, одним з підписантів якого є Генрі Кісінджер? У цьому меморандумі йдеться про зменшення кількості населення цілої планети і сексуальний фронт – це лише частинка цього глобального плану. Контрацепція + сексуальна дезорієнтація + аборт + стерилізація – це найпоширеніші методи скорочення популяції людей. А кожного дня ми спостерігаємо виникнення все нових і нових методів.

 

Європа вже роками перебуває в демографічній кризі. І виникає запитання: чому політика не займається цим питанням? Думаю, що тут проблеми є в дещо ширшій площині – це Новий світовий порядок.

 

Якщо дестабілізуєте сім’ю – цим ви дестабілізуєте все суспільство. Виглядає на те, що в найближчому майбутньому нас чекає ситуація, коли все менше молодих людей будут здатні бути батьками, і що управителям системи саме це й потрібно.

 

Фабіянське товариство, ще в минулому столітті передбачало прискорену сексуалізацію дітей, а також і майбутнє, в якому властиво молодь мала би стати своєрідною цивільною гвардією, яка б обороняла державу від народу, тобто від власних батьків, яким би в цей спосіб було унеможливлено бунтувати проти держави, бо це було б рівнозначно бунту проти власних дітей…

 

Якщо Ви маєте рацію, тоді, боюся, все може насправді бути далеко гіршим. Боюся навіть роздумувати про такий варіант майбутнього. Сьогодні у Франції ми спостерігаємо рух мільйонів людей, які протистоять таким ідеям, а в цьому русі присутні всі частини французької нації. У Хорватії сьогодні також спостерігаємо активізацію та солідаризацію людей, які виступають за збереження традиційної сім’ї. Таке виникнення, практично спонтанне, подібних рухів у цілій Європі дає нам надію на перемогу у битві за сім’ю.

 

Сьогодні певні сили насильно пропихають у багатьох державах так звані гомосексуальні «шлюби». Не так давно дійшло до того, що німецький міністр правосуддя Сабіне Лойтойссер-Шнаренбергер заявила, цитую: «Рівноправність мусить бути. Гомосексуальні сім’ї – це право людини. І якщо якась держава по-доброму їх не запровадить, ми маємо середники, щоб її примусити до цього». Якщо якесь право насильно накидається – то це вже тоталітаризм.

 

Як сьогодні в Німеччині народ може легально боротися проти таких ініціатив з огляду на те, що право на референдум в німців відібрали після закінчення ІІ світової війни?

 

На жаль, сьогодні дуже мало людей в Німеччині відважуються говорити про право на референдум. А ще менше про реальну загрозу, яку несуть з собою гомосексуальні «шлюби». Люди бояться етикетки – «гомофоб». Найбільша трагедія в тому, що навіть Церква в Німеччині відкрито і явно не виступає проти такого стану. Єдиний німець-єрарх, який про це відкрито говорив і противився такому стану речей – це Папа Бенедикт ХVІ. І це незважаючи на те, що його противлення викликало шалені напади. Наприклад, його промова перед дипломатичним корпусом 12.12.2012 р., в якій він те, що відбувається, назвав антропологічною революцією проти Божого Сотворення людини, викликала просто шквал критики і ненависті у світовій пресі.

 

Сьогдні ми стикаємось з поширенням антихристиянських принципів через мультфільми, поп-культуру, музику і т.п. Ви написали книгу про окультне значення «Гаррі Поттера», то запитання до Вас: чи в сучасній пропаганді антихристиянських «цінностей» не простежуються ментальне програмування, індоктринація, промивання мізків?

 

Я не знаю чи авторка книг про Гаррі Поттера включена в якісь культи чи окультні практики. Я цього не досліджувала. Усе, що я зробила, – критично прочитала її книги. З прочитаного я зробила висновок, що ці книги є частиною руху, який прагне популяризувати окультизм між дітьми. І ці книги про Гаррі Поттера є тільки частиною ширшої картини. Оскільки ці книги продавали масовими тиражами і мали величезний уплив на суспільство, то я звернула увагу саме на них. Ці книги – це спосіб пропаганди окультного серед дітей. Про це я написала книгу в 2003 році.

 

Мене, насамперед як соціолога, зацікавило чому всі говорять, що ці книги є для дітей дуже корисними. Уже після прочитання першої книги мені стало зрозуміло, що в її основу закладена дуже погана ідея. Тому я прочитала перших п’ять книг і відкрила в них зловісну структуру – після прочитання цієї книги дитина втрачає відчуття, що є зло, а що – добро, тому що в цих книгах добро і зло постійно міняються місцями.

 

Ці книги – це не традиційна казка. Адже в традиційній казці відразу знаємо хто є хто. У книгах про Гаррі Поттера ми маємо магію, чарування (пороблення) і постійну зміну добра на зло, зла на добро – для дітей це неможливо сприймати. Діти втрачають моральну орієнтацію після прочитання таких творів.

 

Після виходу моєї книги про окультний характер книг про Гаррі Поттера, я отримала листа від тодішнього кардинала Йозефа Рацінґера. У листі кардинала йшлося про те, що такі речі як книги про Гаррі Поттера руйнують християнство і душі дітей у момент їхнього розвитку.

 

Думаю, нашим читачам було б цікаво довідатися, що Ви вже як доросла людина перейшли в лоно Католицької Церкви з протестантизму…

 

Як протестантка я отримала хрещення за власним бажанням на восьмому році свого життя. У подальшому житті я не повернулася проти Бога, я – втратила з Ним зв’язок. Бога я шукала двадцять років. У 1996 році в мене була велика життєва криза, після якої я дев’ять днів провела у практично безперервній молитві. Після цього я зрозуміла, що хочу стати католичкою. У цей спосіб Бог привів мене до Католицької Церкви.

 

Ви згадали лист Папи-емерита, адресований до Вас…

 

Довший час у нас була професійна переписка. Після цього я отримала велику честь – особисто представити Святішому Отцю свою книгу «Світова сексуальна революція». Це відбулося торік 31 вересня в Римі. Тоді Святіший Отець сказав мені: «Дякую Богові за Вас, за ваші книги і Ваші промови».

 

Які, якщо не секрет, Ваші плани на майбутнє?

 

Сподіваюся, що я буду корисною для християнського опору диктатурі релятивізму. Нещодавно я відвідала Польщу, Словаччину, зараз перебуваю тут у вас, в Хорватії. Я планую і далі з викладами подорожувати Європою. Ціль цих подорожей – вказати людям на небезпеку моральної деградації, яку просувають у світі певні кола. А також через людей вплинути на посланців до Європейського парламенту, щоби проінформувати їх про небезпеку, яка десятиліттями нависає над Європою. Сьогодні мусимо оборонити Європу від нового тоталітаризму, який усе більше і активніше проявляється на європейському континенті.

переклад "Католицького оглядача"

Джерело:  Воїни Христа Царя 

16.05.2013р. Б. / Кардинал Берк: хто підтримує гомосексуальні зв’язки, робить внесок у розпад суспільства

Визнання державою гомосексуальних зв’язків у будь-якій формі шкодить суспільству і сім'ї, – сказав кардинал Реймонд Берк, префект Найвищого Трибуналу Апостольської Сигнатури. Як можна стверджувати, що є проти так званих шлюбів між особами однієї статі, й при цьому погодитися з тим, щоби держава узаконила їхні дії, що суперечать природі? – сказав ватиканський єрарх в інтерв'ю тижневику «Tempi». На його думку, той, хто так стверджує, робить внесок у розпад суспільства. «Це добре задокументовано в історії. Сім'я цього не витримає», – додав кардинал Берк.

Він також вказав на важливість маршів за життя. Минулої неділі він був єдиним кардиналом, що взяв участь у римському марші, який підтримав Папа Франциск на площі св. Петра. Він визнав, що протестувати проти абортів можна теж іншими способами, однак, участь у марші за життя – це щось особливе. Це особисте свідчення моїх життєвих рішень. Вийшовши на вулицю, показуємо всім, як важливо захистити життя. І бачачи, як багато нас є, набираємо також сили, щоби свідчити впродовж року, – сказав голова Найвищого Трибуналу Апостольської Сигнатури.

За матеріалами: pl.radiovaticana.va

Джерело:    Воїни Христа Царя

15.05.2013р. Б. / УПЦ МП нагородила відомого українофоба і борця з пам’яттю про УПА Вадима Каліснічєнка

Як повідомляє офіційний сайт Симферопольської і Кримської єпархії УПЦ МП, з благословення Глави УПЦ МП митрополита Володимира Сабодана, 12 травня цього року в Свято-Покровському соборі м. Севастополя митрополит Симферопольський і Кримський Лазар за заслуги перед УПЦ МП серед інших нагородив і депутата України Вадима Каліснічєнка.

 

Серед інформацій про життя своїх єпархій посилання на цю інформацію розмістив і офіційний сайт УПЦ МП.

Джерело:   Воїни Христа Царя

15.05.2013р. Б. / Чи насправді ми бажаємо «єдиноспасаємого» примирення?

На цей рік припадає 70-та річниця Волинської трагедії, коли загинуло багато тисяч невинних людей, поляків за походженням. У зв'язку з цією датою з боку церковних, політичних і громадських осередків лунають різні звернення та заяви.

 

Пригадуються різні трагічні моменти у стосунках українського та польського народів, як також акти примирення між українцями та поляками на різних рівнях. Настало певне напруження в польсько-українських відносинах, яке породжує неспокій та тривогу.

 

Одна частина населення обох народів хотіла б бачити якийсь остаточний розв'язок, інша, натомість, бажає використати спомин про минуле, щоб загострити можливі непорозуміння та ненависть.

 

Виникає запитання: навіщо це все? Чи може бути якась користь із цього "ювілейного" напруження? Автор цих рядків вважає, що так. Таке напруження спонукає нас усіх поставити собі важливі запитання.

 

Майже 2000 років тому, трагічного дня, який по-літургійному називається Великою п’ятницею, на хресті було розп’ято Ісуса Христа − воплоченого Божого Сина. Неподалік від Розп’ятого знаходилося багато різних людей: Його мати з іншими жінками, апостол, два розбійники, вояки і їхні командири, ті, хто Його видав на смерть, були ті, що споглядали здалека, були ті, що проходили, - одне слово, багато різних людей дивилися на Ісуса Христа, але кожний із них бачив Його на свій лад.

 

Натомість на них усіх Розп’ятий дивився однаковими очима, із однаково відкритим серцем, бо Він воплотився, прийшов на Землю, щоб їх усіх спасти! Він рівною мірою любив їх усіх.

 

У 2013 році, дивлячись на розп’ятого Ісуса, запитаймо себе (кожний із нас, хоч би ким ми були!), як питали себе ті люди, котрі стояли біля Нього 2000 років тому: яким ми Його бачимо?

 

Цього ж 2013 року ми, члени двох сусідніх народів, українського і польського, згадуючи роки, десятиліття чи століття нашого співжиття, висловлюємо власне бачення цієї нашої спільної минувшини. Легко впадає в очі різниця поглядів, інколи навіть дуже велика. Різні люди бачать те, що хочуть бачити.

 

Тому нині ми всі повинні поставити собі два запитання, а саме: як насправді ми бачимо минувшину і як насправді ми повинні бачити наше спільне майбутнє. Не біймося щиро на них відповісти! По суті, мусимо запитати себе, чи насправді бажаємо "єдиноспасаємого" примирення.

+ Любомир


Джерела: www.pravda.com.ua

Воїни Христа Царя

14.05.2013р. Б. / Затьмарений Світлий тиждень

Світлий тиждень в Україні виявився не зовсім радісним. Саме у Світлий тиждень були спровоковані бійки, протистояння, скандали. І все це –  через різне бачення минулого і сьогодення.

 

Тривалий час в Україні спостерігаємо реальне протистояння «двох несумісних типів світогляду, що поляризують Україну» (Олена Кривицька, 2006: 119). Щобільше, в реальності йдеться про протистояння двох різних цивілізаційних систем (див. Лариса Нагорна, 2007: 55). Один народ – дві мови, один народ – кілька культур, один народ – кілька/дві національні пам’яті, один народ – кілька історій, один народ – дві цивілізації. Фактично «етнополітична ситуація, що склалася в Україні у пострадянській фазі її розвитку, не має світових аналогів» (Ігор Зварич, 2010: 42).

 

З приходом до влади в Україні нового режиму усе більше починає загострюватися протистояння в середині українського суспільства. Особливо ж воно посилюється, коли стикаються дві історичні пам’яті – українська та малоросійська  (див. Владивлав Гриневич, 2011: 114),  кордон між якими проліг по лінії Збруча. Так звана загальноукраїнська історична пам’ять про ІІ Світову війну, яку намагалися сформувати президенти Кучма і Ющенко, залишилася всього-на-всього віртуальним проектом.

 

І часовою точкою протиставлення та протистояння цих двох історичних пам’ятей – своєрідним щорічним міфічним апогеєм – є 9 травня.

 

(Роз’яснювальна ремарка: «Історична пам’ять – це сукупність уявлень про минуле, яке у даному суспільстві, в даний історичний момент стає домінуючим і утворює дещо на кшталт прийнятого та розділеного більшістю «здорового глузду», довкола якого створено певний консенсус. Пам’ять – це одне з джерел національної ідентичності, почуття належності до певного суспільства, яке завдяки цим загальним місцям і міфам впізнає себе у спільному минулому, а значить і в сучасному» (Владислав Гриневич, 2011: 112))

 

На перший погляд могло б здатися, що політичні танці на кістках загиблих, замордованих, змасакрованих жертв ІІ Світової війни є лише підлою грою українських політиків і що реакції людей на цю подію є плодом підлих маніпуляцій. У такому випадку справедливим є питання: якщо в українському суспільстві є так багато декларованих християн, то як можливо, щоб на могилах вбитих одноплемінників влаштовували політичні ігрища?

 

Виявляється, насправді не все так просто, як це прагнуть показати ЗМІ чи самозвані моральні авторитети. Насправді, генеральним винуватцем такого стану є існування отих двох різних, протиставлених історичних пам’ятей.

 

Історична пам’ять належить до довготермінових чинників, які формують ідентичність групи людей (див. Лариса Нагорна, 2006: 200), а тим самим й ідентичність кожного окремого індивіда. «Людина усвідомлює свою регіональну ідентичність як «відчуття належності», готовність поділяти добровільно норми й цінності, що домінують у даному середовищі. При цьому це середовище розглядається не лише як ареал проживання, але й як інформаційний і мотиваційний простір» (Лариса Нагорна, 2007: 53). А, як вже згадувалося, історична пам’ять є одною з формуючих констант такого інформаційно-мотиваційного простору ідентичності.

 

Тому напад на чиюсь історичну пам’ять – це напад на ідентичність. А відомо, що не має гіршого, як вдарити по ідентичності. Для більшості психічно здорових людей напад на ідентичність є значно гіршим, аніж напад фізичний, який зазіхає на тілесне життя. Тому й посягання на історичну пам’ять і викликає такий агресивний спротив. Отже, якщо посягання на історичну пам’ять є посяганням на ідентичність, то оборону від такого посягання можна вважати абсолютно законною і моральною, звісно, якщо вона не переходить дозволених адекватних границь. Та в Україні «процеси регіональної самоідентифікації набули гостро конфліктного характеру» (Лариса Нагорна, 2007: 53), які щораз доводять до температури кипіння.

 

А цьогорічний збіг 9 травня з часом Світлого тижня, без сумніву, затьмарив радість Світлого тижня не лише спомином про трагічні втрати часів ІІ Світової війни, але й провокаціями носіїв злочинної комуністичної ідеології в Галичині.

 

Для психічно здорових людей не є жодною таємницею, що «золотий» вересень 1939 року для галичан і волинян розпочав одну з найжахливіших сторінок історії цих етнорегіональних спільнот – комуністичний терор не знав меж. І на тлі дикості й жахіть, які чинили носії російської мови та червонозіркової  комуністичної ідеології, нацистські окупанти виглядали мало не ангелами. Не є таємницею, а ні те, що понад мільйон галичан, волинян, закарпатців, буковинців втікали на Захід разом з Вермахтом, коли той відступав. Адже кожен собі добре усвідомлював: повернення комуністичного режиму – повернення терору, повернення переслідування за релігійною, політичною та національною ознаками – повернення геноциду.

 

Прихід червонозікових окупантів, які замінили собою червоних, але чорносвастикових, не міг не і може розцінюватися галичанами, волинянами, буковинцями і закарпатцями, як прихід визволителів. Їхній прихід став іще однією раною національної історичної пам’яті цих етнорегіональних спільнот: знищення Церкви, замордовані інтелігенти, священики, монахи, монахині, прості люди, трупи вагітних з розпоротими животами, жахливо понівечені тіла жертв комуністичного терору, матері розстріляні з грудними немовлятами, відібране майно, побої і знущання, вивезення сотень тисяч ні в чому не винних людей в далекі сибіри, ГУЛАГ, знищення національної культури і постійне посягання на національну ідентичність – ось неповний список того, що принесли в Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину червоні «визволителі». Ці рани історичної пам’яті не лише не заліковані, але їх постійно роз’ятрюють представники комуністично-совєтського менталітету. Тому провокації 9 травня, які вчинили за підтримки теперішнього режиму комуністи та регіонали, інакше, як сатанинським шабашем, назвати дійсно важко. Адже це глум не тільки над жертвами комунізму – це наруга над тими, чию пам’ять вони начебто захищають, адже саме місця поховання захисників СССР цинічно використали комуністи та регіонали у галицькому регіоні для розпалювання ворожнечі й протистояння, і все це у найсвятіший для християн час – час Світлого Пасхального тижня.

 

Розпалювання ворожнечі через роз’ятрювання ран національної чи етнорегіональної історичної пам’яті завжди використовували для створення глибокої непереборної ворожнечі. Через ворожнечу, засновану на агресії проти ідентичності, можуть пролитися вже не ріки, а моря крові. І той, хто цим замається, – чи через роздування міфу про Велику Вітчизняну війну, чи через підсилення і без того гіпертрофованої чутливості польських кресов’яків чи галичан і волинян до подій Волинської трагедії, – як не раніше, то перед Божим Престолом Справедливості змушений буде відповідати за таку злочинну поведінку.

 

На цьому тлі, задекларована польським католицьким єпископатом готовність підготувати спільного з УГКЦ листа з нагоди річниці Волинської трагедії є надзвичайно добрим прикладом і сигналом. Польський католицький єпископат і єпископат УГКЦ показали правдиву християнську зрілість такою готовністю. Свого часу кардинали Ґлємп і Гузар уже вказали на шляхи лікування національної пам’яті через християнське взаємне прощення і примирення. Черговий акт такого християнського прощення і примирення став би світові свідченням всеперемагаючої сили Христового спасіння і правдивої єдності усередині Вселенської Спільності Католицької Церкви. У цьому контексті,справді, дуже шкода, що римо-католицький єпископат України виявися нездатним на ідентичний крок. Адже саме Церква покликана бути вісником миру і примирення між народами й етнічними групами, не підпадаючи під впливи ошалілого шовінізму та новітньої історичної міфотворчості й напівправди.

 

Чудовим свідченням є і організована греко-католицькою громадою Польщі проща місцями Волинської трагедії. Спільна українсько-польська молитва за жертв цього злочину, молитва про взаємне прощення і примирення двох сусідських народів, яких Боже Провидіння поставило на рубежах Європейської цивілізації, є необхідною передумовою утримання цих рубежів, що є не тільки спільним українсько-польським, але також і загальноєвропейським та загально католицьким інтересом.

 

Сіяння ворожнечі між українцями і поляками завжди було одним із першочергових завдань і російської, і совєтської пропаганди (див. Владислав Гриневич, 2006: 158; Віталій Перевезій, 2006: 330). Тому цілком зрозуміло, що опір спробам збуджування ворожнечі між українцями і поляками, є не лише християнським обов’язком, який випливає із Христової заповіді любові, але й прямим національним інтересом  і українців, і поляків.

 

Продукування, розповсюдження і посилення українсько-польської ворожнечі, особливо через створення конфлікту між греко-католиками та римо-католиками в Україні, є нічим іншим, як прямою антикатолицькою та антипапською діяльністю.

 

У теперішньому світі, який силкується секуляризувати навіть християнство як таке, кожен католик мусить усвідомлювати свою приналежність до Церкви воюючої. Але в той же час усвідомлювати собі й усю специфіку війни, що її провадить Церква на цій землі: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися»(Еф. 6, 12–13. І минулого тижня, звертаючись до швейцарських гвардійців, Папа Франциск наголосив саме на цьому аспекті боротьби.

 

«Сьогодні ви не мусите робити такого героїчного жесту, але ви покликані до іншої форми жертовності, також зобов’язуючої», – такими думками Папа Франциск поділився з новобранцями Папської Швейцарської Гвардії, згадуючи про героїчний подвиг їхніх попередників, які 466 років тому віддали життя, обороняючи Папу Климента VII. Саме на згадку подій 6 травня 1547 року, вшановуючи пам’ять полеглих, у річницю цього подвигу новобранці Папської Швейцарської Гвардії, яка охороняє Папу та Апостольський палац, складають присягу. Згадуючи про подвиг 147 полеглих гвардійців і зазначаючи, що сьогоднішні виклики зобов’язують не менше, Папа Франциск пояснив, що йдеться про те, щоб віддати свої «молоді сили на служіння Церкві таі Папі. А щоб це чинити, – додав він, – потрібно бути сильними, черпати натхнення з любові, а підтримку – з віри у Христа». Святіший Отець склав щиру подяку за те, що «кожного дня має нагоду особисто досвідчити жертовність, професійність та любов», з якими гвардійці здійснюють своє служіння. А в контексті Року віри закликав: «Добре запам’ятайте: віра, яку Бог дав вам у день Хрищення, є найціннішим даром, який маєте! І саме у ній є також джерело вашої місії на служінні Папі та Церкві».

 

І хоча слова Папи зверненні були в першу чергу до гвардійців, вони тим не менше є актуальним для кожного з нас. Адже служити Христу, Його Церкві, Його Наміснику правдиво, без лицемір’я, можна лише черпаючи натхнення в любові Божій і з довір’я Ісусові.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Література:

1.       ГРИНЕВИЧ  Владислав, 2006, «Формування сталінської моделі радянського патріотизму напередодні Другої світової війни 1939-1945 рр.» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 29.

2.       ГРИНЕВИЧ Владислав, 2011, «Політика пам’яті Другої світової війни в Україні: у пошуках ідентичності та консолідації» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 4 (54).

3.       ЗВАРИЧ Ігор, 2010, «Регіональні особливості етнополітичнихпроцесві у контексті електоральних настроїв українського суспільства» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 2 (46).

4.       КРИВИЦЬКА Олена, 2006, Етнокультурні відмінності як чинник дезінтеграції в Україні» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 34.

5.       НАГОРНА  Лариса, 2006, «Соціокультурні та політичні параметри регіональних ідентифікацій в Україні» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 29.

6.       НАГОРНА Лариса, 2007, «Проблеми регіональної ідентичності в українському політичному просторі» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 33.

7.       ПЕРЕВЕЗІЙ Віталій, 2006, «Проблеми українсько-польського порозуміння на початку ХХІ століття та роль релігійних організацій у їх розв’язанні» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 29.

Джерело:    Воїни Христа Царя

14.05.2013р. Б. / Блаженніший Святослав про порозуміння з православними

Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук розповів польській агенції КАІ про проблеми, які існують у діалогу греко-католиків з православними.

 

«Наша Церква є більмом в оці для всіх тих, хто не прагне справжньої єдності. Мій попередник, кардинал Любомир Гузар, сказав, що найбільшою перешкодою для єдності Церкви є те, що не всі її хочуть. Ми вважаємо, що не є добре, коли ми розділені, як у Католицькій Церкві, так і у відносинах з православними. Нагадування про єдність є нашою місією», - продовжив він. 

Патріарх УГКЦ підсилив свої твердження прикладом. За його словами, митрополит Іларіон, голова Відділу зовнішніх відносин Московського патріархату, сказав, що Православна Церква зацікавлена у формуванні стратегічного альянсу з Католицькою Церквою, щоб зібратися разом і свідчити світу традиційні моральні цінності. Проте, на думку митрополита, ми повинні терпіти одні одних, працювати разом, але не об'єднуватися.

 «А нещодавно я був у Стамбулі, де зустрівся із Патріархом Константинопольським Варфоломієм. Я був здивований його відкритістю і бажанням єдності наших Церков. Він не трактував нас як уніатів, які втручаються в православно-католицький діалог. Ми  побачили великого Патріарха і його прагнення шукати єдності Церкви», - наголосив Блаженніший Святослав. 

«Примирення між нашими Церквами допоможе порозумітися російському і українському народам. Як це часто буває між сусідами, у нас є багато взаємних історичних проблем, але ми не можемо будувати майбутнього без християнського спілкування. Процес примирення також допоможе подолати українофобію в Росії та зупинить процес русифікації України», - сказав Блаженніший Святослав. 

Нині, за словами Патріарха УГКЦ, греко-католики прагнуть взаєморозуміння і примирення із православними, щоб «дотримуватися своїх коренів і свідчити Христа». 

Щодо екуменічної співпраці УГКЦ Блаженніший Святослав відзначив, що у цьому напрямку важливим є свідчення мучеників УГКЦ, адже вони були «мучениками за єдність Церкви». 

На думку Патріарха УГКЦ, греко-католики повинні серйозно подумати, як виконати волю Ісуса Христа, «щоб усі були одно». 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

КРЕДО  

13.05.2013р. Б. / У Львові вшанують пам’ять жертв політичних репресій

18 травня у Львові з нагоди 60-річчя Норильського повстання вшанують пам’ять жертв політичних репресій.

 

Про це ZAXID.NET повідомили у департаменті інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Львівської ОДА.

 

Заплановано, що у Львівській облраді відбудуться збори за участі керівництва ОДА, обласної ради, Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, Львівської обласної спілки політичних в’язнів України та громадськості. Згодом учасники зборів відвідають Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

 

Окрім цього, 19 травня у День пам’яті жертв політичних репресій у Львові відбудеться покладання квітів до підніжжя пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів, екуменічна панахида та віче за участі представників обласної, міської влади та громадськості.

 

Зазначимо, що в Україні День пам’яті жертв політичних репресій відзначається кожного року у третю неділю травня. Цього року у Львові та області меморіальні заходи відбуватимуться 18-19 травня.

 

Норильське повстання відбувалося з 25 травня до 4 серпня 1953 року у Державному таборі особливого режиму Горлаг у м. Норильськ.

 

У підготовці та проведенні норильского повстання особливу роль відіграли українці, які були учасниками попередніх заворушень у різних таборах: Євген Грицяк, Данило Шумук, Степан Семенюк, Тарас Супрунюк.

 

25 травня 1953 року біля 5-го табору охорона розстріляла спочатку одного, а через декілька днів і групу в’язнів. В усіх табірних пунктах Горлагу в’язні оголосили страйки. Станом на 5 червня 1953 року у страйку брало участь майже 17 тис. ув’язнених.

 

Повстання закінчилося розстрілом ув’язнених, кількість вбитих становить 150 осіб, а поранених не є достовірною через те, що після повстання в’язнів розвезли по різних таборах і тюрмах. Але відомо, що жертв було до тисячі.

 

Після повстання відбулась зміна керівництва концтабору. Також це повстання примусило пом’якшити режим відбування покарання, зокрема відмінено номери на одежі.

Джерело:   Воїни Христа Царя