09.09.2014р. Б. / Останні руссмірівські галюцинації патріарха Кіріла – загроза для міжнародної безпеки

Московська патріархія і її державні куратори, впевнившись, що користі з очорнюючих листів патріарха Кіріла до Патріарха Константинопольського і до міжнародних організацій рівно ж стільки, скільки з виступів в ООН пана Чуркіна, тобто ніякої, починають, здається, новий раунд руссімрівських припадків. Від цих припадків стає лячно. Оскільки попередні припадки, які увінчалися уже згаданими листами, завершились введенням московитських регулярних військ на територію сходу Донбасу, окупацією Новоазовська, відновленням окупаційного режиму низки міст, уже визволених українськими силами, та нападом на Маріуполь.

Теперішній припадок страшний і тим, що досить ясно і чітко, уже без жодного маскування означають  кордони «русскаго міра» – від Карпат до Тихого океану, від Північно-Льодовитого океану до Чорного моря. Виникає питання: чи не приховані за цими галюцинаційними мареннями очільника Московського патріархату, а тим самим –  і деяких автономних церков, зокрема УПЦ МП та Молдавської ПЦ, реальні плани його кремлівських господарів. Дай Боже, щоб у цьому випадку патріарх просто переграв у довіреній йому Кремлем ролі. Місце і час для такої заяви також вибрані не випадково – день міста Москви і московський монастир на честь Київського митрополита Петра, який фактично, свій осідок переніс до Москви.

Уже сама спроба воскресити фантом «русскаго міра» вказує на те, що очільник Московського патріархату та його куратори вирішили спробувати підвести релігійно-ідеологічний фундамент під московитські імперські апетити. Оскільки провід московського православ’я не може не усвідомлювати катастрофічного провалу ідеї «русскаго міра» як в Україні, так і в Молдові, спроба реанімації цієї ідеї може свідчити тільки про одне – кремлівське начальство усвідомлює, що офіційно шовіністично-фашистські ідеї євразійства Дугіна зовсім не годяться для офіційної ідеологічної доктрини нових московитських агресивних планів.

Тобто у московитських імперіалістів уже цілком чітко прослідковується криза жанру. Вочевидь, саме тому московські ідеологи намагаються в черговий раз запустити ідеї «духовної» імперії.

Слід зауважити і те, що у своїх мареннях про нову духовну імперію, яка начебто не претендує на жодну політичну владу, патріарх Кіріл за два дні, від 6 до 7 вересня цього року, зумів наговорити стільки неправди, що стає знову ж таки лячно. І особливо від того, що така людина очолює доволі велику християнську конфесію, яка впливає на дуже багато речей не тільки в Московії. Згадати хоча б патріарше посередництво під час визволення спостерігачів ОБСЄ з лап російських терористів на Донбасі.

Також не варто надіятися на те, що теперішній московитський імперіалізм не візьме на озброєння ідеї патріарха Кіріла. Виступи чільного ідеолога «русскаго міра» не дуже подібні на спробу пов’язати власні ідеї з реальністю. Вони у своїй суті більше нагадують спроби Путіна підтасувати реальність під власні ідеологічні схеми, і якщо реальність не відповідає цим схемам, то тим гірше для самої реальності. Властиво тому, радше, новий руссмірівський припадок товаріща Ґундяєва є нічим іншим, як спробою узгодити реальність з московитським імперіалістичними планами. Звідси усі ці псевдоісторичні лементи про тисячолітню спільність, єдиний народ, єдину культуру. Тобто, такий собі перетягнений на московське православне копито «один народ, один фюрер, один райх».

Отож, кілька слів про псевдоісторичні інсинуації очільника усіх московсько-православних, а між них й УПЦ МП.

У своїй проповіді, виголошеній 6 вересня 2014 року в Високо-Петровскькім монастирі, в Москві, патріарх Кіріл розпочав черговий раунд трансляції облудних псевдоісторичних «істин».

Перш за все, патріарх Кіріл з митрополита Петра, родом волинянина, безпардонно зробив не більше не менше, а малороса. Сам митрополит Петро, точно не міг вважати себе малоросом, оскільки тодішній нормативний етнонім для більшості волинян був русин, а сам термін малорос є суто московитським. У самій Московії він увійшов до широкого вжитку щойно у ХVІІІ столітті, і його ніколи не прийняв як самоназву український загал. Отож, сам митрополит Петро, ані для тодішніх московітів, ані для русинів, не був малоросом, а просто – русином чи волинянином.

Не може бути жодного сумніву, що вдаючись до саме такого етноніму, який більшість українців сприймають як образливий, патріарх Кіріл намагався наголосити на московитській імперіалістичній ідеї про міфічну єдність українців й московитів.

Цікаво зазначити, що, оповідаючи про руйнацію Києва, патріарх Кіріл загадав тільки руйнування Києва монголо-татарами і невідомими «лихими людьми» у ХІІІ столітті, проте цілковито забув руйнування Києва Андрієм Боголюбським 1169 року й перше спалення київських церков та крадіжку Боголюбським Вишгодської ікони Богородиці й вивезення її до Владіміра на Клязьмі.

Окрім цього, московитський церковний очільник вдається до дивовижних інсинуацій – мовляв, оскільки митрополит Петро забажав бути похованим у Москві, то «стало цілком ясно, що Москва перетворюється на першопрестольне місто». Яким дивом патріарх Кіріл дійшов до такого дивовижного висновку, залишається загадкою. Але ж до яких часом висновків вдаються люди, тільки щоб аргументувати свої хворобливі ідеї, коли реальних аргументів нема! Однак, звісно, не всім таким дано бути очільником Московського патріархату.

«Темні сили роблять спроби зруйнувати зв’язок між Києвом і Москвою, піддати сумніву спадкоємність Москви як Першопрестольного міста всієї Руської церкви, коли робляться спроби посіяти ненависть в нашому народі, коли ці спроби призвели до кровопролиття». Трішки згодом московській носій білого куколю уточнює, що він має на увазі під висловом «наш народ»: «І сьогодні, прозріваючи трагедію нашого народу – громадянську війну на українській землі». Але, що вже таки ні в кого не виникло жодних сумнівів, який отой загадковий «наш народ» має на увазі оракул «русскаго міра», він сам пояснює: «щоб він, який доклав багатьох зусиль для збереження єдності Русі – і Володимира, і Галичини, і Волині, і Києва, і Новгороду, і Ярославлю – без перерви молився про збереження духовної єдності всього нашого народу, який заселяє простори від Тихого океану до Карпатських гір, від північних морів до Чорного моря».

Отож, для патріарха Кіріла і українці, і московити, і білоруси, і карели, і саами, і комі, і перм’яки, і мордва, і башкири, і якути, і сотні інших народів – це єдиний народ.

Ого! Навіть брежнєвські ідеологи, які вигадали «совєтскій народ», правда, на дещо ширших просторах, так і не змогли похвалитися його формуванням – це передбачали лише у найближчому майбутньому. У своєму шовінізмі патріарх Кіріл переплюнув навіть чорносотенців.

Майже в пророчому заносі очільник Московського патріархату продовжив: «Ми нікому не дозволимо потоптати благовійну пам’ять, а значить – і свідомість народу, пов’язаного тисячолітньою єдиною духовною історією, єдністю нашої Церкви». І знову в черговий раз виникає запитання: московський патріарх Кіріл не має жодної освіти чи жодних знань, чи просто безсоромно бреше?

Про яку тисячолітню єдність «нашої церкви» він може говорити? Почнімо, принаймні з цього, що 3 вересня 1458 р. Б. Папа Пій ІІ розділив Київську митрополію на власне Київську (католицьку) митрополію та Московську (схизматичну) митрополію і призначив Київським митрополитом Григорія ІІ. Тобто щонайменше в українських та білоруських землях від 1458 року не існувало єдиної Церкви. Навіть тоді коли Москва отримала патріархат, тобто, у 1589 році, Київська митрополія не входила до складу цього патріархату. Щойно 1686 року Московському патріархату вдалося видерти у Константинополя Київську православну митрополію. Тобто 231 рік Київська митрополія і Москва жили відмінним еклезіальним життям. Але якщо сюди доплюсувати і 10 років самопроголошеного неканонічного, з погляду православ’я, автокефального статусу Москви, то маємо 241 рік. Проте задля справедливості слід зазначити, що від вже 1302 року Москва і землі довкола неї виділилися в окрему юрисдикцію, а 1448 тільки це було московітами формалізовано. Тобто, до 241 мусимо до плюсувати ще 186 років. Від цих років варто відняти період від 1420 до 1431 років, коли і московитською, і руською частиною управляв єдиний митрополит. Отже, навіть суто формально Московія і Русь 416 років не мали єдиної церковної організації.

Та ця історична реальність не заважає патріарху Кірілу теревенити про тисячолітню церковну єдність і молитися до того, кого він і його церква почитають як святого, про духовну єдність «єдиного» народу від Карпат до Тихого океану і від північних морів до Чорного моря.

Ба більше того, на думку московського куколеносного пропагандиста «русскаго міра» ця міфічна церковна єдність заважає тільки тим, кому заважає церква, яку патріарх називає «наша церква». Дивний спосіб скакання з одної реальності в іншу. Адже саме життя спровокує це твердження патріарха московського. Для значної більшості українців ідея «русскаго міра» і його єдності є цілком неприйнятна, проте їм абсолютно не заважає московитська церква навіть в Україні.

З іншого боку, здається, патріарх наговорив зайвого. УП МП лізе зі шкіри, щоб українське суспільство усвідомило її окремою організацією від РПЦ. Але їхній церковний шеф каже що це не так – ніякі вони не окремі, це є «наша церква» – московитська, руссмірівська. І знову ж таки виникає запитання: хто бреше? УПЦ МП чи її патріарх?

Щоб закріпити свою лекцію про єдність «русскаго міра», патріарх Кіріл вирішив того ж таки дня закріпити це виступом на ТБ. У програмі «Слово пастиря» 07.09.2014 р. він подав роз’яснення на тему, що таке «руській мір».

Першим ділом носій білого куколю ІІІ Риму чи то Райху звинуватив усіх, хто в Україні не сприймає його ідей про «русскій мір», у націоналізмі й тому, що такі люди «намагаються в Росії бачити ворога». Дуже цікава думка – на твою державу безпідставно спрямована агресія, а ти, якщо бачиш у цьому агресорові, ворога, – націоналіст, який собі вигадує того ж таки самого ворога.

І щоб якось підкріпити цю свою конструкцію, патріарх Кіріл вдається до чергових очорнень. «Зараз приходять трагічні повідомлення про те, що часами, допитуючи людей, ці люди з іншого табору, які не приймають поняття «руській мір», питають, спокушаючи чоловіка, чи не є ти прихильником «русскаго міра»? І, якщо він мужньо відповідає, що так, то його принижують. А якщо не вистачає сил сказати «так», чоловік мовчить, або говорить щось, що приємно почути його мучителям» – ось такий собі опис новітніх хоробрих і не зовсім мучеників за «руській мір». Після такого складається враження, що очільник всесвітнього московського православ’я, а тим самим і УПЦ МП, просто з’їхав з глузду. І як би це було правдою, то це б було півбіди. Але, радше, під білим куколем усе ж таки не розум повного безумця, а вишколений в КҐБ ум.

Патріарх Кіріл не може не знати банальної істини – якщо ідея має мучеників, то за нею можуть піти маси. Творення реальних і вигаданих мучеників – це старий прийом нацистської та більшовицької пропаганди. Саме тому московському патріарху настільки потрібні мученики. І якщо своїми листами всім і кожному йому не вдалося спровокувати бодай одного єдиного мученика за його, Кірілові, марення, то принаймні варто підтримувати міф про існування таких.  Адже заяви головного ідеолога «русскаго міра» неможливо перевірити, та  вони й не розраховані на перевірку, на раціоналізацію. Раціональність – смерть ідеології, реальні факти – смерть ідолів. І патріарху Ґундяєву не потрібні руйнівники міфів. Тому він апелює до емоцій, до іраціонального, до найтвариннішого людського почуття – страху.

Для підтримання належної температури шовіністичного накалу своїх слухачів московський кукольоносець вдається до відвертих фальсифікацій. Для нього руський літопис «Повість времяних літ» не більше не менше, а хронограф московитської національної історії. Більше того, згідно з патріаршими твердженнями «Повість времяних літ» розпочинається словами: «Откуда есть пошла русская земля». Хоча єдиний список «Повісті», який має ці слова – Лаврентіївський (інші списки його мають трошки пізніше у тексті) – на початку має дещо інші слова, а саме: «Ѿдкоудо уесть пошла рускаѩ землѧ». Тобто «руская» заміть «русская», отже йдеться про землі Русі, а не Росії. Тай в усіх відомих списках цієї хроніки ніде ніколи нема й натяку на прислівник «русскій» у будь-якій формі, у будь-якому роді. А «рускій» і «руській», як кажуть Одесі, – це дві великі різниці.

Більше того, патріарх Кіріл договорився до того, що начебто в часах існування Київської Русі її населення називало себе «русскімі», хоча немає ніяких фактів того, щоб для етнонімічного самоозначення населення Київської Русі використовувало етнонім у формі прикметника. Відомі тільки іменникові форми – русин / русич. Прикметниковий етнонім русскіє – це типово московитський винахід. У слов’янському світі такий випадок відомий тільки у православних волохів Дальмації, які прийняли православ’я і слов’янську мову, тому довший час називали себе просто «гричко-православні». Тобто це навіть не був правдивий етнонім, а вказування на церковну та на той час і судову юрисдикцію. Якщо хорвати у цих околицях зберігали етнонім «хирваті», а серби в Сербії «сирбі», то волохи тільки визначали себе, яке тих, хто підпорядковується суду грецьких православних. Адже в часі панування Отоманської імперії на тих просторах «мілет» – народ у мові турків – не означав етнічної, а лише юрисдикційну приналежність. Отож, ймовірно, етнонім «русскіє» виник саме, як означення якоїсь доволі аморфної групи, яка хотіла перед іншими просто визначити свою юрисдикційну приналежність до влади князів-колоністів руської народності.

Але вернімося до московського патріаршого марення.

Патірарх Кіріл дійшов до того, що ствердив: іншого етноніму окрім «русскіє» у населення не існувало Русі – «Не було іншого імені у людей, що жили в Києві і на цілому просторі тодішньої Русі». Уже навіть з самого тексту, цитованого московським патріархом «Повісті», цілком зрозуміло, що Русь це, скоріше, не етнонім, а державне означення. Адже Літописець пише: «Словѣнескъ ѩзыкъ в Русі: Полѧне, Деревлѧне, Новъгородьци, Полочане, Дьрьговичи і Сѣверо, Бужа̑не, заньсѣдѧть по Бугу, послѣ же   Волынѧне. І се суть инииѩзыцѣиже дань дают̑Руси: Чюдь̑, Весь, Мерѧ, Мурома, Черемись, Мордва, Пѣрмь, Печера, Ѩмь, Литва, Зимѣгола, Корсь, Нерома,Либь, си суть своиѩзыкъимуще ѿ колѣнаАфетова, иже живуть на странахъполунощныхъ» Уже ця цитата показує усю нікчемність шовіністичних потуг патріарха Ґундяєва. Русь повстає перед нашими очима строкатим поліетнічним утворенням, а не єдиною масою «русскіх».

Якщо літописець усе ще знає ці етноніми, то, вочевидь, вони в його часу ще не були мертвими. Отож, навіть в час написання літопису нема «русскаго» однообразія в етнонімах на Русі.

Можливо, після Володимирового хрещення уся ця строкатість етнонімі щезає? Але ж ні. Рік 993: ходив Володимир на хорватів. Рік 1018: Ярослав же зібрав багато русі, варягів, словенів. Рік 1024: І пішли Мстислав і Ярослав супроти, і зіткнулися чільні варяги з сіверою. Більше того, у тексті «Повісті» навіть етноніми русич / русин не з’являються. Нема навіть натяку на етнонім «русскій». А прикметник «рускій» у різних формах ужито хіба що для означення країни та її князів і відповідно військ. Говорити про існування етноніму «русскій», тим більше як про єдиний етнонім на Русі у часі написання «Повісті», є не те що повністю безпідставно й антинауково, це взагалі варто порівнювати з мареннями, викликаними вживанням галюциногенних речовин.

Виводячи «руській мір» з «Повісті времяних літ», або як сам очільник Московьского патріархату твердить: «Ось звідки руській мір – з нашого літопису, від преподобного Нестора літописця», – патріарх Кіріл, свідомо чи не свідомо, але усе ж зовсім виразно вказує на галюциногенне походження отого «русскаго міра».

Щоб хоч якось прив’язати до реальності свої шовіністичні марення носитель третьоримського куколю хапається за закарпатських русинів. Хоча ті, що називають себе русинами – чи то на Закарпатті, чи в країнах колишньої Югославії  – абсолютно не ідентифікують себе з московитами. Тільки невелика групка довкола відомого московсько-православного священика Сидора ідентифікує себе з «русскім міром».

Слід також зауважити, що навіть і сам етнонім усе ще нічого не доводить, ні етнічної, ні духовної спорідненості, ні навіть державної тяглості. Добрий приклад цього – греки. Які себе називали «ромеями» – римлянами аж до ХІХ століття включно. Хоча ані не говорили по-латинськи, ані не мали жодного стосунку до римської культури, тим паче більшого, аніж інші європейські народи, особливо після турецького поневолення.

Надалі патріарх Кіріл починає займатися змішування гороху з капустою. То він «русскій мір» називає цивілізацією, то культурною і духовною спільністю. Тобто, вмисне, чи ні, очільник московитського православ’я вносить плутанину на рівні самих понять. Адже якщо «Русскій мір» лише цивілізаційне поняття, то його може об’єднувати спільний світогляд і віросповідання, але аж ніяк не культура. Оскільки в сучасному науковому дискурсі цивілізація – це поняття, яке об’єднує різні культури, які фундаментально мають одинакові принципи. Так, для прикладу, поляки і чехи мають відмінну культуру, але об’єднують їх спільні світоглядні цінності. Якщо ж «русскій мір» має спільну культуру, то це вже є поняття не цивілізаційне, а культурне.

Але навіть випадковому спостерігачеві неозброєним оком видно, що українці та московити – це два культурно відмінних народи. Щобільше, їхні відмінності насправді світоглядного характеру, адже українці ніколи не сповідували колективістських цінностей, на відміну від московитів. А це і є фундаментальна різниця, як у світогляді, так і у прагненні організувати своє суспільство. Можна довго і широко аналізувати саме цивілізаційні відмінності українців і московитів, але у цьому не має жодної потреби. Адже жодна людина при здоровому глузді не стане стверджувати, що українці та московити належать до єдиного цивілізаційного простору.

Ба більше того, у своєму телевізійному зверненні патріарх Кіріл зробив надзвичайне відкриття, виявляється, що не має єдиної ісламської цивілізації, а є окремі арабська та ісламська. Звісно, дуже шкода, що своє геніальне відкриття патріарх Кіріл так і не аргументував. Адже до нього в наукових колах, які займаються цією проблематикою, загальноприйнятим вважали, що існує єдина ісламська цивілізація. Тому дуже шкода, що очільник московського патріархату не поділився з цим своїм видатним відкриттям аргументованіше.

А щоб українці не сприйняли його слова легковажно, патріарх Кіріл пригрозив, що якщо українці не приймуть цінності «русскаго міра», то перестануть існувати як народ.

Одночасно глава МП сказав: «Зовсім чужою є всяка війна з людьми інших поглядів, інших переконань, бо в центрі цивілізації, до якої ми належимо –євангельські цінності». Ось тут відбувається повний когнітивний дисонанс. Що це за загадкова цивілізація, яку представляє патріарх Кіріл? Адже у своїй історії Московія вела незліченні війни і незліченну кількість раз була агресором, виправдовуючи свою агресію саме різницею світоглядних позицій. Здається, московський патріарх Кіріл Ґундяєв зовсім втратив зв’язок не тільки з історичною реальністю, але й з реальністю сьогодення.

Напевно, куколеносний очільник «русскаго міра» не зовсім певний, що переконав таки всіх, то в часі свого візиту до Владіміра він вирішив ще раз і ще раз утвердити свою паству в своїй правоті. У Владімірі патріарх Кіріл знову ж затягнув свою пісеньку про спільні цінності, про громадянську війну в Україні й про органічну єдність «Святой Русі». Усе це тільки для того, «щоб підкреслити ще раз органічну єдність і духовний зв’язок Києва, Владіміра, Москви, непереможну і нездоланну єдність Святой Русі».

І знову ж таки, в часі існування Руської держави нікому навіть до голови не приходило проголошувати її святою. Ніякої органічної єдності ніколи й не існувало. Єдність була утримувана хіба що військовою силою київських князів – не більше. Існували удільні князівства, існувало Галицько-Волинське королівство, тепер існують на цьому просторі аж сім незалежних держав: сама Московія – РФ, Україна, Молдова, Білорусія, Литва, Латвія і Естонія. Органічна єдність існувала та існує хіба що в запаленій уяві шовіністично налаштованих московитів й москвофілів, але це не є реальність – це ілюзія, небезпечний міф.

Міф про «Русскій мір», про «істарічєскую Русь» і вся істерика довкола цього, – насправді не є якимось безпечним маренням релігійного фанатика. Ідея «русскаго міра» уже лягла в основу московитського тероризму на Донбасі й, на превеликий жаль, виглядає на те, уже почала дестабілізовувати ситуацію – від Карпатських гір до Тихого океану, від Північно-Льодовитого океану до Чорного моря. Марення Кіріла насправді більше мають спільного з мареннями біснуватого фюрера, дуче і вождів світового пролетаріату, аніж з християнством. І є на стільки ж небезпечними.

Яких ще бід ідеологія патріарха Кіріла може наробити, ми не знаємо. Але одне вже відомо: як тільки патріарх Кіріл починає битися в руссмірівському припадку – очікуй ескалації конфлікту.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Воїни Христа Царя

09.09.2014р. Б. / Німецькі католицькі єпископи закликали політиків захистити суверенітет і територіальну цілісність України

Конференція католицьких єпископів Німеччини закликала світовий політикум захистити територіальну цілісність та суверенітет України. У зверненні єпископів йдеться про те, що згідно з «Будапештським  меморандумом», США, Великобританія та Росія виступили гарантами цілісності України. Про це пише агенція Kirchensite.de.

Заяву від Конференції німецьких католицьких єпископів озвучив Єпископ Трієру Штефан Аккерманн, виступаючи на відкритті чергової сесії Синоду єпископів УГКЦ у Львові 8 вересня. Паралельно заява була оприлюднена в Бонні (Німеччина).

Єпископ Аккерманн підкреслив, що Церква Німеччини підтримує Україну в її боротьбі за вільну і справедливу країну: «Після того, як у 1991 році було утворено українську державу, після помаранчевої революції  у 2004 році, українці розпочали революцію гідності взимку 2013/2014, втретє прагнучи до свободи, демократії, дотримання прав людини і верховенства закону». 

Представник німецького єпископату також зазначив, що під час революції гідності Українська Греко-Католицька Церква отримала повагу і визнання далеко за рамками національних кордонів України. 

Духовна і пастирська турбота про демонстрантів на Майдані залишиться в пам‘яті, як її велика заслуга. 

Водночас єпископ Аккерманн запевнив присутніх українських єпископів, що Католицька Церква в Німеччині продовжуватиме підтримувати Церкву в Україні. Роль Греко-Католицької Церкви, як «великого гравця у побудові громадянського суспільства» в Україні та її діяльність щодо психологічної опіки жертв війни важко переоцінити, сказав німецький єпископ.

З 1991 року єпархія Тріеру, яку нині очолює Штефан Аккерманн, підтримує різноманітні проекти Греко-Католицької Церкви в Україні, зокрема й розвиток Карітас та місцевої Мальтійської служби.

Джерела:   РІСУ

 

Воїни Христа Царя

08.09.2014р. Б. / Час збирати каміння

Як це не дивно, але минулий тиждень до певної міри розставив свої крапки над багатьма «і» для українського суспільства в цілому і для українських християн зокрема. Він властиво просто ще раз показав, що прийшов час нам, українським християнам, збирати каміння, яке ми самі понакидали у власні городи – каміння власних ілюзій.

Тому спробуємо перерахувати принаймні кілька найпоширеніших ілюзій.

Ілюзія перша: «Скільки дивізій у Ватикану». Ці слова приписують Сталіну. Але вони чітко відображають менталітет московського православ’я і московського суспільства, яке бодай на підсвідомому рівні знає, що московська держава і московське православ’я тримаються на штиках свого війська і на репресіях державної репресивної машини.

Варто відразу зауважити: Ватикан усе ще стоїть, УГКЦ, яку Сталін прагнув знищити, розростається в Україні, а СССР вже понад 20 років – небіжчик.

Кремлівські стратеги і цього разу просто не прорахували, що ватиканська дипломатія – найстарша у світі. І що вона без зайвого галасу спроможна зробити багато чого. Минулого тижня було й офіційно підтверджено, що ватиканська дипломатія активно лобіює українські інтереси у світі. У недавній історії саме визнання Ватиканом незалежності Хорватії та Словенії серйозно змінило розвиток історії на теренах колишньої Югославії. А у теперішній – саме активність Ватикану і Папи Франциска особисто спричинилися до того, що Захід хоча б почув проблеми християн в Іраку та почав відповідний тиск на західні уряди. Поки що Захід робить катастрофічно мало для порятунку іракських християн, але уже почав робити хоч щось. Висловлювання близькосхідних католицьких єрархів про стан на Близькому Сході, а також особлива активність з цього питання кардинала Бешара Бутроса Раї, змушують міжнародну спільноту до якихось мінімальних кроків, але є і обґрунтовані надії, що у подальшому саме тиск католиків змусить Захід все ж таки реагувати належним чином.

Саме католики на цей момент є одним з дуже вагомих чинників впливу на загальну думку західних суспільств. Відтак західні ЗМІ широко розтиражували заяви Глави УГКЦ Блажeннішого Святослава стосовно ситуації в Україні, а також Лондонського українського греко-католицького Владики Гліба Лончини. Минулого ж тижня світ облетіли і заяви владики Богдана Дзюраха, і Апостольського нунція в Україні Томаса Ґаліксона. Якщо більшість великих західних ЗМІ навіть не звертають уваги на антиукраїнські істерики, або подають їх як приклад відвертої московитської брехні, то заяви католицьких єрархів практично завжди подають у позитивному контексті.

Тут слід також зазначити, що саме українську греко-католицьку діаспору у багатьох країнах Заходу сприймають як «свою», не екзотичну, а власне свою. Якщо подивитися на місця «концентрації» українських греко-католиків у світі, то вони «дивним» чином збігаються з активною проукраїнською позицією країн українського поселення.

Отож, активна позиція Католицької Церкви, яка здатна впливати на суспільства Заходу багато більше і серйозніше, ніж уся московитська пропаганда, вартує таки на багато більше, аніж дивізії чи танки. Проте ця ілюзія ще глибоко присутня в українському суспільстві.

Ілюзія друга: «Ватикан – ворог українського народу». Проукраїнська позиція Апостольського Престолу є одним з руйнівників цього міфу. Але, на жаль, в українському суспільстві глибоко вкорінені різні дикунські історичні міфи про ворожість католицтва до українства. І не дивно. Саме ці міфи ось уже понад 300 років культивує московська пропаганда. Усю глибину проникнення цих міфів аж до рівня підсвідомості вказує і неприхильне ставлення до наших священиків, які діють у зоні АТО, з боку православних. Звісно, після тривалого контакту ці міфи руйнуються. Але вони існують у значної частини українського соціуму. Якщо не зректися цих міфів, не припинити антикатолицьку пропаганду у шкільних підручниках, то українське суспільство ще довго буде розколене саме московською релігійною пропагандою.

Ілюзія третя: «Московити – братній православний народ». Цю ідею широко рекламували різні герольди московського імперіалізму ще від часів І Речі Посполитої, і вона глибоко в’їлася в мізки частини українців. Московитська відверта агресія уже чітко показала, що московіти не є братнім народом, а звичайнісінькім імперським агресором. Це, звісно, спричинило й більшу популярність в Україні різних історичних і псевдоісторичних тез, які пояснюють оторопілому від братньої агресії українському загалові, що українці й московити, насправді, – історичні вороги.

З іншого боку, поведінка РПЦ та й усього московитського загалу в часі цієї українсько-московитської війни ставить під глибокий сумнів їхнє православ’я. Дикунські знущання православних осетинів, православного козацтва, православних бойовиків над ясинуватською активісткою Іриною Довгань, про деталі якого українське суспільство довідалось цього тижня, цілком підтведжують слова московитського письменника Ф. Достоєвського, що все православ’я московита в тому, щоб обов’язково перехреститися перед тим, як зарубати вас сокирою. Уся поведінка московітів-терористів в Україні, які широко декларують власне московське православ’я, направду, дає підстави вважати правдивим висловлювання московитського дисидента Владіміра Буковского, що московити прийняли тільки зовнішню форму православ’я, але не його суть. 

Тобто, московити зовсім не є братнім народом, а навіть і не православним.

Ілюзія четверта: «Екуменічний діалог з московитським православ’ям». Тут потрібно бути дійсно уважним. Адже саме ця теза, насправді, спричинилася до зросту антиуніатських настроїв на Заході й москвофільських (щоправда, ефемерно-духовних) у самій Україні. Ця теза також сильно паралізовує реальну місіонерську активність східніше Збруча.

По-перше. Не слід забувати, що реальне зрощення церковних і державних структур в Московщині є багато глибшим і тіснішим, аніж ми собі, можливо, це усвідомлювали. Активну участь РПЦ у пропагандистській війні проти України – навіть на шкоду інтересам Московського патріархату в Україні – можна пояснити тільки тим, що: або священноначаліє РПЦ з’їхало з глузду, або це є прямою вказівкою з Кремля. І це останнє є ймовірнішим від першого. Позиція РПЦ в питанні конфлікту в Україні є тільки підтвердженням історичної спадщини РПЦ – тісного зрощення з держапаратом Московщини. Тому коли йдеться про екуменічний діалог з РПЦ чи Московським патріархатом, не можна забувати, що це не діалог з церквою-сестрою, а з московитською державою.

По-друге. Увесь той «екуменізм», який відбувається в Україні, часто-густо побудований на простій брехні. МП буцімто офіційно визнає Таїнства УГКЦ, але дані з терену свідчать про цілком протилежне – священики цього патріархату на місцях не визнають дійсності навіть Хрещення уділеного в УГКЦ. Або ж, для прикладу, офіційно у нас цвіте любов і толеранція між УГЦ та УПЦ МП, але, як показує досвід наших священиків на місцях, джерелом ненависті та агресії до греко-католиків завжди є священнослужителі УПЦ МП. Навіть зараз у зоні АТО клир УПЦ МП, який обслуговує українських військових, займається розпалюванням ненависті до своїх колег з УГКЦ. Про це мало не всі знають, але мовчать, бо, бачте, в нас екуменізм. Такий «екуменізм», побудований на брехні, є нічим іншим, як простою політикою, приреченою на провал. І чим скоріше наше суспільство позбудеться того фантому, тим скоріше будуть створені реальні умови щонайменше для толерантного ставлення одних до інших. Адже коли про ці речі буде говоритися відкрито, облудні «братні» заяви московитського православ’я замовкнуть, а самим прихильникам цієї конфесії надасться реальна можливість переосмислити свою каїнівську поведінку: офіційно брат, а неофіційно – лютий ворог.

По-третє. Саме московитське православ’я зродило таке явище, як православний тероризм на Донбасі. І ні для кого не є секретом, що саме московитське православ’я доклало максиум зусиль, щоб скомпрометувати властиво українські церкви перед міжнародною спільнотою.

У реальності ніякий реальний екуменічний діалог в любові й істинні з московитським православ’ям, принаймні на наступних кілька десятиліть, не є можливим. Про нього потрібно забути і перестати московитським священикам давати можливість рекламуватися на міжнародному рівні в католицьких середовищах.

Ілюзія п’ята: «Московити не нищитимуть немосковські церкви на окупованих теренах». Цю ілюзію доволі швидко розвіяло життя. І якраз навпаки – московити знищуватимуть усі форми християнства, які не є під контролем Москви. У Криму продовжується агонія католиків, а окупований Донбас уже «вільний» від католицьких священнослужителів. Ось така реальність.

Якщо ми не позбираємо усі ці та інші ілюзії разом і не переосмислимо їх, то найближчим часом вони можуть зіграти з нами дуже кепський жарт, ставши однією з причин української поразки у боротьбі за право формувати українське суспільство.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

08.09.2014р. Б. / Львівські священики розповідають про враження від ситуації в зоні АТО (VIDEO)

Він змінив свій храм у Львові на бронежилет і каплицю-намет на фронті. Наші журналісти поспілкувалися зі священиком, котрий поїхав душпастирем у зону бойових дій на Сході країни. Про обов’язки військових капеланів у реальній війні та про те, якої допомоги чекають від них бійці.

Джерело:    Воїни Христа Царя

07.09.2014р. Б. / Новий Каїн

Заява Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета

І сказав Каїн Авелю, брату своєму: [підемо в поле]. І коли вони були в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, й убив його. І сказав Господь [Бог] Каїнові: де Авель, брат твій? Він сказав: не знаю; хіба я сторож братові моєму?

Книга Буття 4:8-9 

Дорогі брати і сестри, всі люди доброї волі!

 

З великим жалем зобов’язаний нині вголос сказати, що серед правителів світу цього, які за фактом хрещення належать до Православної Церкви, виявися справжній новий Каїн – не по імені, але по справах. 

Справи ці свідчать, що згадуваний правитель, як і перший в історії братовбивця Каїн, підпав під дію сатани. 

Зі Священного Писання ми знаємо, що два великих гріхи, вбивство і неправда, знаходяться у тісній єдності між собою, адже начальником і натхненником обох є диявол. Тому всякий, хто віддається цим гріхам, за словами Спасителя має батьком своїм диявола: «Ваш батько є диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому. Коли він говорить неправду, від себе говорить, бо він неправдомовець і батько неправди» (Євангеліє від Іоанна 8:44). 

«Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» – говорить Господь Ісус Христос (Євангеліє від Луки 12:48). В руки згаданого правителя дана велика влада, але ми і весь світ є свідками того, що цю владу він обернув не на творення добрих діл, а на зло. 

Саме з його волі засоби масової інформації очолюваної ним країни вдень і вночі багатьма мовами світу розповсюджують цинічну брехню про Україну, сіють ворожнечу проти українського народу, проти нашого прагнення буди незалежними та будувати власну суверенну державу, спонукають кровопролиття і вбивства на Донбасі. 

Сам він говорить відверту і явну неправду: організовуючи та засилаючи в нашу державу вбивць-найманців – каже про «внутрішній конфлікт», до якого він нібито не причетний; направляючи в Україну підлеглі йому війська – всюди публічно заявляє, що цих військ немає. В той час, коли в Україні загиблих воїнів, захисників Вітчизни, ховають як героїв – загиблих на Донбасі воїнів його країни ховають таємно, ретельно приховуючи правду про обставини їхньої смерті. 

Цей правитель цинічно бреше, кажучи, що очолювана ним країна не є стороною конфлікту в Україні – хоча саме він зробив все для того, щоби розпалити цей конфлікт і підтримувати його.

Наслідком таких його дій є численні жертви. Протягом останніх місяців щодня гинуть військовослужбовці та добровольці, що захищають Україну від агресора, який любить іменувати себе нашим братом. Від бойових дій страждають мільйони мирних жителів, десятки тисяч вимушені рятуватися від війни втечею, сотні – загинули. Міста і села Донбасу перетворюються на руїни. 

Бачачи це і, як Патріарх, несучи відповідальність перед Богом за православний український народ, стверджую – найбільша провина за все це лежить на згаданому правителі. В його волі і владі – негайно зупинити смерті та кровопролиття, але він заради гордині своєї продовжує примножувати зло. Він називає себе братом для українського народу, але насправді він за ділами своїми істинно став новим Каїном, проливаючи братню кров та брехнею обплутуючи весь світ. 

Декого його неправда вводить в оману і вони думають, що насправді цей правитель захищає традиційні духовні та моральні цінності від руйнівної дії глобалізації. Але плоди діл його, за якими Євангеліє закликає нас давати оцінку, свідчать про протилежне. 

Тому спокушеним неправдою, а особливо православним, як в Україні, так і у всьому світі, нагадую слова Спасителя: «Остерігайтеся лжепророків, які приходять до вас в одежі овечій, а всередині – вовки хижі. По плодах їхніх пізнаєте їх. Хіба збирають виноград з терня або смокви з будяків? Так усяке добре дерево і плоди добрі родить, а погане дерево і плоди погані родить. Не може дерево добре плоди погані родити, ні дерево погане плоди добрі родити. Всяке дерево, що не дає плоду доброго, зрубують і у вогонь кидають. Тож за їхніми плодами пізнаєте їх» (Євангеліє від Матфея 7:15-20). 

Раніше вже багато разів звучали публічно заклики до цього правителя та його поплічників – одуматися, припинити сіяння зла і смерті, розкаятися. Але здається, що він залишається глухим до цих закликів і лише примножує зло, бо в нього, як в Іуду Іскаріота, увійшов сатана. 

Однак маючи надію на милосердя Боже до всіх грішників, зберігаємо ще сподівання і на покаяння цього правителя та звертаємо до нього заклик мільйонів людей – зупиніться, припиніть примноження неправди і вбивств, одумайтеся! 

Бо своїми вчинками Ви відлучаєте себе від Православної Церкви і Бога, прирікаєте себе на ганебний кінець цього життя і на вічне осудження до пекла – в житті майбутнього віку. За всю кров, яку з Вашої волі пролито, і зло, за Вашим наказом вчинене, кара Ваша буде такою, як кара братовбивці та неправдомовця Каїна – прокляття і вічне осудження. 

Якщо не покаєтеся, на Вас справдяться слова Писання: «Він полюбив прокляття, воно і прийде на нього; не побажав благословення, – і воно одійшло від нього. Нехай він одягнеться в прокляття, наче в одежу, і нехай увійде воно, як вода, в утробу його і, як олива, в кості його; і нехай буде воно йому як одіж, в яку він одягається, і як пояс, яким він завжди підперізується. Ось така відплата від Господа ворогам моїм і тим, що говорять зло на душу мою!» (Псалом 108:17-20). Від цієї кари Вас може врятувати лише щире покаяння, засвідчене ділами, а не улесливі слова залежних від Вас церковних ієрархів на чолі з Патріархом очолюваної Вами країни.

Закликаю також віруючих в Україні молитися за справедливий суд і достойну відплату від Бога цьому правителю. Не бійтеся його сили – бо перед силою Божою вона є ніщо, і хоча стало серце його жорстоким, як серце давнього фараона, але і кінець сили його – близький. 

Згадайте, браття і сестри, слова Писання, і нехай серце ваше не має сумніву, що правда і сила Божа переможе новітнього Каїна і нового фараона, з рабства якому виводить Господь Україну. «Фараон наблизився, і сини Ізраїлеві оглянулись, і ось, єгиптяни йдуть за ними: і дуже злякалися і заволали сини Ізраїлеві до Господа, і сказали Мойсеєві: хіба немає гробів у Єгипті, що ти привів нас помирати у пустелі? що це ти зробив з нами, вивівши нас з Єгипту? Чи не це саме говорили ми тобі в Єгипті, сказавши: залиш нас, нехай ми будемо працювати на єгиптян? Тому що краще бути нам у рабстві в єгиптян, ніж померти в пустелі. Але Мойсей сказав народу: не бійтеся, стійте – і побачите спасіння Господнє, яке Він сотворить вам нині, бо єгиптян, яких бачите ви нині, більше не побачите повік; Господь буде поборювати за вас, а ви будьте спокійні» (Книга Вихід 14:10-14). 

Закликаю Боже благословення на Україну і наш побожний народ! 

+ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України
5 вересня 2014 р.

Джерела:    cerkva.info 

КРЕДО 

07.09.2014р. Б. / «Люди повірили в брехню» – На Міжнародному Конгресі у Німеччині розповіли про події в Україні

Про значення та дію пропаганди, яка інформаційними каналами поширюється суспільству та про її реальні руйнівні наслідки сьогодні в Україні знає, напевно, кожен. Дізнатися про стан та факти воєнних подій на сході України та роль сучасних мас-медіа у цьому мали можливість учасники 18-го Міжнародного Конгресу у Німеччині (м. Фрайзінг), організованого німецькою католицькою організацією Реновабіс.

3 вересня 2014 року у форматі Панельної дискусії організаторами трьохденного заходу було запропоновано послухати виступ президента Міжнародного Благодійного Фонду «Карітас Україна» Андрія Васьковича стосовно ситуації в Україні. За словами доповідача у районах бойових дій є справжня катастрофічна і жахлива ситуація. Суцільні руїни, люди без води і харчів є на межі виживання, екологічний хаос, нелюдське насилля і страх. І це заторкнуло не сотні, а кілька мільйонів людей. «Російська медійна пропаганда і важкість перевірити на даний час людям реальність ситуації суттєво посприяла військовому конфлікту у країні» – зазначив український представник.

Проте, позиція Церков в Україні є визначеною щодо оцінки стану на сході країни. За словами іншого українського доповідача – доктора богослов′я та представника УПЦ МП Сергія Бортника, по великій мірі через інформаційний потік медіа у східних регіонах України «люди повірили в брехню. Дивлячись у Києві російські телевізійні канали про ситуацію в столиці України і їхню інтерпретацію подій, кияни бачать, що ця російська інформація не відповідає дійсності. Все зовсім не так. Спілкуючись нещодавно із одним архиєреєм із Луганська, я дізнався від нього про те, що в числі ворогуючих сепаратистів там лише близько 20% місцевих людей, а решта росіяни». На думку Сергія Бортникова роль Церкви полягає у тому, щоб люди не втрачали зв′язку із Богом за будь-яких обставин. «Викривати і говорити правду, як також і діалогувати, відкритими бути до примирення. Також солідарними… до усіх, бо ми як християни працюємо для усіх, без винятку» – стали підсумковими думками доповідача.

«Важливою є при цьому альтернатива. Інші, нові, проте добре знані всім цінності – це є шлях виходу з кризи. Це є спільне благо, солідарність та субсидіарність, а не тоталітарна, нелюдська система, деспотизм і відсутність демократії, які несе в собі агресія по відношенню до України та її громадян» - на завершення сказав президент «Карітас Україна» Андрій Васькович. 

Після виступів та дискусії учасниками та організаторами заходу було спільно задекларовано практично ініціювати ряд заходів в Україні по співпраці та втіленню шляхів примирення задля досягнення миру та справедливості у країні.

Джерело:  Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир

06.09.2014р. Б. / «…Вони не зрадили Батьківщини України, а відстоювали її волю до останнього…» - митрополит Володимир Війтишин

В Івано-Франківську попрощалися з трьома загиблими бійцями батальйону спецпризначення «Івано-Франківськ», які не змогли вирватися з Іловайського пекла та загинули при виході колони під Іловайськом.

«…Сьогодні важко говорити, коли такі молоді люди віддають свої життя за національну ідею – Україну. Тільки молитва за їхні душі і наше добре християнське життя в їхню пам'ять буде супроводжувати до вічності. Вони не зрадили Батьківщини України, а відстоювали її волю до останнього…» - наголосив Митрополит Івано-Франківський УГКЦ очоливши Панахиду.

Серед загиблих бійців 24-річний Андрій Карабінович, який проживав у селі Дзвиняч Богородчанського району, 29-річний Зорян Білінський з міста Долини та 22-річний Михайло Погорєлов, мешканець селища Обертин Тлумацького району.

Тож священики відправили панахиду за душі убієнних. А вже завтра Героїв поховають за місцем проживання о 12-й годині дня.

Джерела:   прес-служба Івано-Франківської архиєпархії

Воїни Христа Царя