12.06.2014р. Б. / Як живе нині УГКЦ в Криму?

Більше двох місяців минуло після так званого «всекримського референдуму», за підсумками якого Росія «внесла» півострів до свого складу. Після анексії Росією Криму, яку засудили майже всі країни світу, окрім Сирії, Північної Кореї та Уганди, українці та кримські татари опинилась в складній ситуації. Очевидним є те, що утисків зазнають українці і татари у Криму, а не росіяни в Україні. В окупованому Криму під великою загрозою опинилися й українські Церкви, які ніколи не толерувала Росія. Українські Церкви, які й без того не мали в Криму сприятливих обставин для розвитку, тепер зазнають потужного тиску. Наразі найбільше постраждала Українська греко-католицька церква. Як приклад наведемо відомий випадок із військовим капеланом у Криму, отцем Миколою Квичем. Його 14 березня заарештували на півострові, інкримінуючи йому підготовку «масових заворушень». Переслідували також і військового капелана, настоятеля Покровського храму в Євпаторії протоієрея Богдана Костецького.Після цього випадку священно¬служителі УГКЦ були змушені залишити свої парафії. Нині із п’яти священиків УГКЦ, котрі більш ніж десятиліття прожили в АРК зі своїми сім’ями, туди повернувся лише один. Іще двоє отців монашого чину стали служити в Криму вже після «референдуму».

Отець Богдан – із села Летні, Дрогобицького району, Львівської області. З 1997 по 2003 рр. навчався в Івано-Франківському Теологічному Інституті. Коли закінчував свої студії, дізнався, що владика Василь Івасюк потребує священиків для Одесько-Кримського екзархату. І – зголосився.

Певний час віддавався лікарняному капеланству в Одесі. Коли ж владика переконував, що треба розвивати нашу Церкву в Криму, позаяк там лише три ієреї працюють, ні на мить не завагався і поїхав на кримський півострів. Разом із отцем Віктором Гуменюком із Сімферополя почали відшукувати майбутніх парафіян і реєструвати греко-католицькі громади в Джанкої, Керчі та інших містах Криму.

-Отче Богдане, розкажіть про історію УГКЦ в Криму. Як відбувалося становлення?

Становлення громад Української Греко-Католицької Церкви в Криму було і є досить нелегким. Головною проблемою до сьогодні залишається відсутність храмів і перешкоди в їхній побудові. Літургії для кримських греко-католиків наразі доводиться відправляти або в храмах інших конфесій (як це було Керчі та є тепер в Ялті, де греко-католики збиралися на Служби Божі в римо-католицьких костелах), або в помешканнях священиків (Сімферополь) чи спеціально пристосованих приміщеннях (Євпаторія, Севастополь).

Громадами до референдуму опікувалися п’ятеро священиків. Тепер я залишився один із одружених священнослужителів в Криму. Правда дякуючи ще тоді Владиці номінанту Михаїлу Бубнію(нині Екзарху Одеському та Адміністратору Кримському) кримські парафії без духовної опіки не залишилися. Сьогодні на наших парафіях служать монахахи – отці студити,отці Редемптористи та отці Василіани. Відсутність власних релігійних споруд призводить до того, що багато вірян греко-католицької церкви, які мешкають в цих населених пунктах або відвідують їх, просто не знають не лише про місця перебування релігійних громад, а й взагалі про їх існування, відвідуючи храми інших конфесій.

“Різним конфесіям інших національностей землі під будівництво церков дають легко, а ось нам треба довго боротись. Ще й до того ж доводиться терпіти ідеологічні напади, і хуліганські шовіністичні прояви ворожості – у Євпаторії навіть вікна та двері ламали в храмі та зробили образливі написи. Проте, дотримуючись законів Святого Писання, несемо свій хрест і збираємось великою кількістю в тісних приміщеннях, прославляючи Господа Бога, маючи надію, що права українських християн в Україні таки будуть захищені”- писала колись у своїх коментарях Голова Союзу Українок Севастополя п. Богдани Процак.

- Отче Богдане, як і коли Ви розпочали Ваше служіння в Євпаторії ?

Це був травень 2005 року. На початку нас було п’ятеро: я, пані Віра Ковальчук і Господь Бог у трьох Особах. Ми шукали людей, які потребували Божого слова, – в маршрутках, на базарі. Я сідав за телефон і обдзвонював абонентів із довідника, запитуючи, чи не знають, де в Євпаторії є українська церква. Якщо відповідали українською, то по кількох днях знову набирав цей номер та випитував, хто вони, звідки, чим займаються. З такої приязної бесіди виростали приязні знайомства, народжувалася наша Церква в цьому курортному місті. Звичайно, були й випробування, можна сказати, переслідування. Навіть думав, що поїду з Євпаторії, особливо ж коли забрали у міліцейський відділок для дачі показань – по неділях правив Службу Божу в одній із бібліотек, а хтось доніс. Нас розігнали, звісно, бібліотекаря навіть хотіли звільнити з роботи.

Але допоміг «випадок». Того ж таки тижня якось я у задумі міряв кроками одну з вулиць, аж як моє вухо вловило добірну українську. Як зачарований, переслідував я старшого чоловіка. Урешті наважився й зав’язав розмову, висловивши захоплення розмовною українською мовою. «Бо я українець», – усміхнувся той у відповідь. З’ясувалося, це був директор профспілок Євпаторії Микола Васильович Сакун, родом із Чернігівщини. Коли ж він дізнався про поневіряння місцевої громади УГКЦ, раптом пожвавішав і утішено сказав, що допоможе, бо прихильно ставиться до греко-католиків, адже мав колись нагоду приятелювати із покійним владикою Павлом Василиком і не забув його слів: «Пане Миколо, якщо колись тут буде наш священик, наша Церква, аби Ви допомогли їм». Нарешті він дочекався того часу!

Відтоді ми відправляємо Літургію в приміщенні бібліотеки центральної курортної поліклініки, де винаймаємо, за сприяння Миколи Васильовича, одну з кімнат уже протягом майже десяти років.

Греко-католицьку громаду Євпаторії відвідували і колишній глава Церкви Любомир Гузар, і блаженніший Святослав Шевчук. Тісно співпрацює парафія з Дрогобицькою духовною семінарією, часто приїжджають до нас у гості письменник Микола Луків, співак Павло Дворський.

— Отче Богдане, який є стан загалом УГКЦ нині в Криму?

Після викрадення отця Миколи Квича у Севастополі (14 березня 2014 р. – ред..) ми змушені були виїхати з Криму. Але я довго дома сидіти не зміг і знову повернувся в Крим. Присягав Богові й повинен бути тут, із людьми. У цьому мене підтримала і дружина. Ми вирішили залишити старших дітей у батьків на Тернопільщині, а сюди привезли нашу найменшу дитину Анастасію,яка є інвалідом дитинства і потребує нашого щоденного догляду.

Досі молилися в римо-католицькому костелі, де нас радо приймали.

Були складені графіки богослужінь. У нас – свій, у римо-католиків – свій. Традиційне богослужіння відбулося й на Великдень. Після святкової Літургії я їздив по Криму, де є наші парафії, освячувати паски. У цьому мені також допомагали двоє священиків-редемптористів.

Однак і в цей важкий час сталося чудо Боже ! Нам продовжили оренду приміщення, де ми раніше служили, – в бібліотеці курортної поліклініки. І уже у відновленому храмі(каплиці) парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ у Євпаторії ми 1 червня 2014 року Божого відслужили Святу Літургію. Богослужіння знаменувало закічення парафіяльних місій, які на наше прохання проводив місіонер о. Кшиштоф Бузіковський, ОМІ, настоятель монастиря монахів облатів у Криму.

До речі, наша парафія, до останніх подій, будувала собі церкву, купила для того землю. Фактично збудовано вже половину, але зараз процес у підвішеному стані. У тій ситуації, яка склалася практично у нас немає коштів на продовження будівельних робіт. Сподіватимемося,що знайдуться жертводавці, можливо і серед вірних УГКЦ у Ваших парафіях, що допоможуть нам завершити останні роботи. Не залишати ж нами недобудованої церви та переїжджати до Західної України. Тому звертаюся з проханням до усіх небайдужих підтримати нас в складній ситуації.

— Отче Богдане, чи не було якихось натяків на юридичну заборону щодо діяльності УГКЦ на території півострова?

Щодо майбутнього церкви я звертався у відповідні служби. Повідомили, що інструкцій зверху поки не отримували (щодо діяльності УГКЦ. – Ред.), сказали «ждітє». Ситуація в місті напружена, люди схвильовані, особливо вихідці з материкової України.Багато людей в паніці виїхало на материкову Україну,але ,нажаль, уже деякі зі сльозами на очах повертаються і кажуть: «Отче, ми там в Україні нікому не потрібні. Сім'я молодих педагогів повертається з Львівщини і плаче ,що їх просто футболили по кабінетах Львова. Навіть Паски не мали за що купити,бо все тут в Євпаторії залишилося. «Низький поклін Владиці Ярославу Прирізу, який нас приютив у себе в єпархії»- кажуть вони. І це вчителька(завідуюча) вокальним відділенням Євпаторійської школи мистецтв,яка багато робила для розвитку українства Криму, яка зі своїм хором приїзджала до Львова на конкурс Різдвяних колядок. (зітхає від ред..) Мені важко тепер їм пояснити,чому у моєму Львові їх так прийняли… Не вирішене питання і громадянства, хоча, на щастя, нас не змушували ставати росіянами за паспортом. Наскільки мені відомо, зараз займаються державними службовцями. Втім, як буде далі, не знаю.

Нині не відчуваю прямого тиску, але він простежується в усьому – в поведінці простих людей у громадському транспорті, на вулиці. Відчуваєш, що ти вже не вдома, не свій.

- Отче Богдане, як виглядало церковне життя УГКЦ у Криму до березневих подій?

У Криму служили п’ять священиків УГКЦ і кожен з них мав щонайменше дві громади. Отож, тут було,як я уже сказав раніше, понад десять парафій. Завтрашня їхня доля поки що невідома. Наші храми є в різному матеріальному статусі. Наприклад, у Євпаторії та Севастополі доходило до завершення будівництво власних церков, хоча постійно виникали проблеми з фінансуванням та документальним оформленням. А ось у Керчі було куплено стару занедбану будівлю, яку переобладнали на повноцінний храм. У Ялті, на жаль, УГКЦ не має храму. Вже десять років триває судовий процес. Мерія міста виділила ділянку під будівництво церкви, та прихожани московського патріархату постійно судилися з місцевою громадою УГКЦ. Тому в Ялті донині немає ні свого храму,ні місця щоб будувати його. Правда,близько м. Ялти у селищі Відрадне один підприємець на власному подвір'ї збудував каплицю де греко-католики можуть молитися. У Сімферополі є місце для молитви в приватному приміщенні священика. Ось така загальна картинка.

— Сьогодні стає очевидним те, що утисків зазнають українці і татари у Криму, а не росіяни в Україні. Не тішить ситуація і українців в Росії. Попри велику кількість українських заробітчан на території РФ, українських храмів там і вдень зі свічкою не знайдеш, ба більше, навіть якщо вони і є, то в маленьких містечках, а не в мегаполісах, де багато українців. В цей самий час в Європі Російській православній церкві у світлі екуменічного діалогу люб’язно надаються у користування храми з боку Римо-Католицької церкви для служіння православним іммгрантам. Які стосунки у Вас складалися досі із УПЦ МП? Можливо сьогодні у тій ситуації, в якій ви опинилися, слід звертися за допомогою саме до Московського Патріархату як сестринської Церкви, на кшталт як Російська церква робить це в Європі?

Взагалі, якщо подивитись на історію розвитку російської церкви (та й російської імперії в цілому), то метод "розділяй і властвуй" є для них дуже ефективним. Одним з останніх проявів цього методу є тон діалогу, якого притримується РПЦ на зустрічах з представниками Ватикану. Думаю, ви як журналіст, добре знаєте, що чи не найбільшою перешкодою проведення православно-католицького діалогу, та й навіть зустрічі патріарха Московського з Папою Римським є саме "українське питання". Адже позиція Москви звучить цілком однозначно: "сьогодні ми можемо спостерігати продовження експансії Української Греко-Католицької Церкви на території Східної та Південної України, де уніати ніколи не відігравали навіть найменш значної ролі". І в РПЦ «як і колись, переконані, що лише свідома відмова греко-католиків від політики експансії дозволить врегулювати проблеми, які ускладнюють на сьогодні православно-католицькі відносини». Такої відмови наша сестринська Церква (як ви кажете) не почула, бо ми не прийшли забирати вірних УПЦ МП, а відшуковувати заблуканих овець свого стада і духовно їх окормлювати. Согодні по всій східній і південній Україні виникають греко-католицькі громади, які активно розбудовуються. Проблема лише в тому,що наші громади є дуже маленькими і без матеріальної підтримки на державному та церковному рівні нам дуже важко встояти щоб не розпорошитись.

- Отче Богдане, дякую за розмову, а наших читачів закликаю підтримати Вашу громаду, хто чим може.

Дякую і Вам за спілкування. Щиро бажаю Вашій редакції і надалі так мудро засівати зерна любові до Всевишнього через журналістське слово. Хай збільшується кількість читачів, тоді й світ стане добрішим і милосерднішим. Моліться за Крим щоденно і тоді Ваша молитва полине до небес, щоб Господь дарував нам мирне та спокійне життя, а державі нашій Україні добробут і процвітання.

Розмовляла Віра Біла

Джерела:  Греко-Католицька Церква Євпаторії

Воїни Христа Царя

11.06.2014р. Б. / Про те, як хрест поклонився Святим Дарам, про чехів і Церкву

З Мілошем Долежалом — про звичайність, буття святим і важке помирання розмовляє Барбара Грушка-Зих.

 

11 грудня 1949 року, в Третю неділю Адвенту, в католицькому храмі в Чіхошті — селі, розташованому на Чесько-Моравській височині, сталася надзвичайна подія, названа «чудом у Чіхошті». Під час проповіді о. Йозефа Тоуфара почав рухатися хрест. Отець Тоуфар служив Месу дособорного чину, в якій проповідь виголошували перед самим богослужінням. Він саме закінчив гомілію, присвячену св. Йоанові Хрестителю, і показав лівицею на Дарохранительницю, а голова його була повернута у бік тих, хто сидів на першій лаві. Коли священик вимовив слова «Тут, у Дарохранительниці, перебуває наш Спаситель», — дерев’яний хрест, поставлений на вівтарі, тричі поворухнувся. Він повертався ліворуч і праворуч на 180^о, а потім надзвичайним чином повернувся і поклонився у бік амвону. Цю подію бачили 19 свідків. Історію чуда і трагічної долі о. Тоуфара, убитого 25 лютого 1950 року функціонерами чехословацької СБ, виклав у 450‑сторінковій книжці «Як ніби сьогодні мали померти» видатний чеський поет, письменник, журналіст Мілош Долежал. У списку «Людових новин» його публікацію читачі назвали бестселером 2012 року.

 

— Ваша книжка про о. Йозефа Тоуфара, якого називають «чеським Попєлушкою», визнана бестселером. А кажуть, що Чехія на сьогодні найбільш зісвіччена країна Європи.

 

— Може, людей зачепила вражаюча правда свідчення о. Тоуфара? Його життєва позиція нагадує про універсальні цінності, за які він віддав життя. А крім того, моя книжка посприяла відкриттю процесу його беатифікації. Отець Тоуфар став для багатьох чехів іконою, подібно як інші герої нашої новітньої історії: Ян Палах чи Мілада Горакова. Він умів рішуче противитися злу, а приклад його життя зрозумілий для всіх. Після того як книжка перемогла, я отримав багато листів від людей з-поза Церкви. Якийсь студент розповів, що, прочитавши книжку, вирішив прийняти хрещення. Чимало людей стали прибувати на паломництва до Чіхошті — місця, де народився і працював о. Тоуфар, несучи туди свої болі та проблеми. Вони писали, що їх зачепила ця людина, не тільки тому, що він був такий само як вони, але що в екстремальній ситуації він твердо обстоював свої переконання. Це непересічне. 

— Люди потребують свідчень, хоч і не зізнаються в цьому.

 

— Як на мене, в Чехії — особливо. 

— Чому?

 

— Наш народ невпинно шукає своїх героїв. Він має їх багато, але не знає їх. Життя о. Тоуфара це лише один із фрагментів нашої історії. Таким прикладів десятки, але їх ще не видобуто з минувшини. Я сам устиг заледве «за п’ять дванадцята». Уже не живуть свідки тих подій, окрім… кількох працівників Служби Безпеки. 

— Чому Ви зацікавилися чудом у Чіхошті?

 

— Бо ця драматична, велика тема була неораною цілиною. Я знав, що незабаром вона просто буде забута. 

— Ви походите з тієї само землі, що о. Тоуфар? 

 

— Я народився у Горних Пасіках на Чесько-Моравській височині. З тих теренів походять не тільки о. Тоуфар, а й видатний поет Ян Заграднічек, який прийшов на світ неподалік Чіхошті, як і Ярослав Гашек і Густав Малер. Не приховую, що та земля й люди, яких вона видала, сформували мене. Діди по материнській лінії були парафіянами о. Тоуфара. Не раз у дитинстві я чув, як бабця, обираючи картоплю, розповідала про свого настоятеля, якого арештували і вбили. То була історія, про яку за часів комунізму нікому не можна було говорити. Вона глибоко запала в мою пам’ять, і я відчував, що вона плине в мені, немов підземна річка.

Чіхошті, парафіяльний храм Пресвятої Богородиці

— Коли Ви вирішили це описати?

 

— Мені було 16 років, я ходив до гімназії в Ледечі над Сазавою. То був 1987 рік, і мені геть і на думку не спадало, що невдовзі обвалиться комунізм. Разом із приятелем ми велосипедами поїхали до Чіхошті. Раптом на мене щось найшло, і я став розпитувати місцевих, що вони знають про о. Тоуфара. Коли люди зрозуміли, про що я розпитую, вони порозбігалися по своїх хатах. Так ніби я заразний тифом чи холерою, а вони бояться. Коли я стукав у двері, зсередини проверталися ключі, закривалися вікна й віконниці. Мешканці боялися, що я працівник безпеки і що це може бути провокація. 

— Ви повернулися ні з чим?

 

— Ні. Зрештою я пішов до дому старого подружжя — Вацлава Тртіка і його дружини. Вони були парафіянами і друзями о. Тоуфара. Пан Тртік саме фарбував свою хату й відганяв мене: «Йди звідси, я не хочу про це говорити, я боюся». Раптом з’явилася його жінка і сказала без страху: «Юначе, ми повинен знати, що о. Тоуфар це святий мученик, і його вбили. Цього тобі має вистачити». То був контраст: вона, слабка, але відважна жінка, й він, сильний, але лякливий чоловік. Коли я повертався до місця, де залишив свій велосипед, щось мене внутрішньо торкнулося, я подумав, що зобов’язаний, аби про це святе місце написати. То було майже містичне переживання, ніби осяяння, що я маю виконати завдання, не шкільне, а життєве. Потім я вивчав соціологію і написав про о. Тоуфара дипломну роботу. Допіру кілька років тому, коли я робив для Чеського радіо документ про Чіхошті, до мене повернулася тема, порушена 20 років тому. Я провів десятки розмов зі свідками подій та з есбеками. Матеріали розросталися, ніби велике дерево. 

— За 20 років можна сильно зблизитися зі своїм героєм…

 

— Інколи мені здається, що я речник о. Тоуфара.

— Сам о. Тоуфар не бачив, що діялося з хрестом?

 

— Ні, бо все це було за його спиною. Він довідався про все наступного дня від учасників Меси. Спершу не хотів вірити, визнаючи це за колективне навіювання, але що голосів більшало, то він почав складати протоколи свідчень. Вислав їх до єпископа, будучи переконаним, що постане церковна комісія, яка розглядатиме справу. 

— То були марні надії. 1949 року Церква й держава перебували у стані відкритої війни.

 

— Сам президент Готвальд, що якого дійшли чутки про чудо в Чіхошті, наказав арештувати священика. Він хотів вимусити з нього зізнання, що отець сам рухав хрест, і зробити з цього показовий процес. Працівники СБ викрали священика і протягом місяця по-садистському його мучили, домагаючись зізнань. 

— Як виглядав день ув’язненого?

 

— Рано його приводили на допити, які тривали по три години. Священикові було 48 років, а з нього знущалися шестеро заледве 30-річних чоловіків. Зав’язували йому очі, стягували з нього одяг, не зважаючи на інтимність, і починали бити. За три години кидали його на підлогу. Самі на 20 хвилин ішли на обід і знову поверталися його мучити. На вихідні виїжджали по домівках, залишаючи в’язня без їжі й води. 

— Де він був ув’язнений?

 

— У колишньому монастирі картезіанців у Валдіцах поблизу Їчіна. За часів гітлерівської окупації там містилося гестапо, у 1950‑х роках — в’язниця Служби безпеки, а зараз там найсуворіша в’язниця для довічно засуджених. Темна історія цього місця. 

— Чого добивалися від о. Тоуфара?

 

— Щоби підписав документ із підтвердженням, що він змонтував механізм, який рухав хрест. Що він, католицький священик, обманює людей. Із цього мав випливати очевидний висновок, що так виглядає діяльність усієї Церкви, чия мета — ошукати вірних. Отець Тоуфар знав, що він не може підписати брехливе зізнання. «Це справо поміж Богом і мною», — казав він. 

— Ви записали свідчення тих, хто бачив замученого священика?

 

— Желівський абат, Віт Тайовскі, який сидів в ув’язненні там само, у Валдіцах, розповідав мені, як чув повні болю крики священика, його молитовні акти і відлуння ударів. Коли священик став помирати, есбеки відвезли його до санаторного шпиталю в Празі, гадаючи, що лікарі його ще врятують. (У тому самому шпиталі пізніше помер Ян Палах.) Мене пройняли розповіді медсестри, яка ним опікувалася. То була юдейка, яка пережила гітлерівський концтабір… Вона казала, що настільки побитого і замученого тіла не бачила навіть у концтаборі. Сила священика була в тім, що він нічого не підписав, а добровільно пішов на муки повільного вмирання. 

— Але ж цей чоловік народився у сільській корчмі й жив скромно, зовсім не як герой.

 

— За це його й любили віряни, що був такий звичайний. Справді, виховувався він у корчмі, яку тримав його батько. То був центр гміни, там відбувалися весілля, вистави, вечори танців. Він не жив у відосібненості, а постійно був із людьми. Важливе також і те, що о. Тоуфар не походив із дуже побожної католицької родини, в якій мама би мріяла, що син стане священиком. У дитинстві батько не дозволив йому піти до школи, бо він був потрібний на хазяйстві, корови пасти. Тільки коли тато помер, а Йозефові було вже 27, він зміг розпочати навчання у гімназії. Його однокласники мали по 11 років і гадали, що то якийсь шкільний інспектор. Зверталися до нього «дідусю». 

— Кажуть, через те, що мама померла рано, він був чулий до долі покинутих дітей.

 

— Він став священиком у 36 років. Від початку допомагав навчати сиріт і занедбаних дітей, підтримував їх. Започатковував численні соціальні ініціативи на благо дітей. Випередив свій час, бо жив із вірними, а не замикався у домі священика, мов у твердині. Жив життям парафіян, допомагав їм у роботах на полі, ставав їм порадником. Парафією для нього була ціла гміна — віруючі й невіруючі, євангелісти і католики. Тому його називали священиком усієї спільноти. 

— Ви запитували себе, чому саме він став мучеником?

 

— Усе життя було приготуванням до мучеництва. Мені здається, що він був до цієї долі вибраний. Може, таке ствердження надміру відважне? Це як ніби я зазирав би Богові через плече. 

— Для чого було потрібне це мучеництво?

 

— Може, допомогло у легшій смерті парафіян о. Тоуфара? У Бернаноса є така повість — «Діалоги кармеліток». Настоятелька помирає і запитує, чому їй так тяжко відходити з цього світу. Й тоді її осяює думка, що, може, цим тяжким помиранням вона допоможе комусь іншому. 

За матеріалами: Gość Niedzielny 

Джерело:   КРЕДО 

10.06.2014р. Б. / Любомир Гузар: моральне життя суспільства – це головна проблема для нашої країни сьогодні

У ці складні для незалежної України дні ми як ніколи долучаємося до творення своєї держави. Кожна людина, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, своїми вчинками, словами, реакціями розкриває свої досі приховані автентичність, прагнення та наміри. І часом те, що відкривається, виявляється не дуже приємним. Що є причиною цих неприємностей? Про це йдеться в продовженні розмови "КВ" із Блаженнішим Любомиром, кардиналом Гузаром.

Чим насправді є свобода і незалежність із християнського погляду?

Свобода – це можливість робити добро. Ми люди, і ми вільні. А це значить, що ми маємо право робити добро. Звичайно, ми можемо помилятися, але основний сенс свободи – людина не має права чинити зло. Натомість незалежність – це свобода від зовнішніх впливів. Незалежність – це не сваволя. Незалежність – це політичне поняття. Отже, у наші часи цілій державі, цілому народу випала нагода діяти задля власного блага. І відтепер людина просто зобов’язана бути творчою, патріотичною, свідомим християнином – громадянином своєї держави.

Чи багато в Україні таких людей, які розуміють, у чому полягає їхня людяність, їхнє християнство?

Ні, не багато. Я думаю, що Україна ще є проблемною державою. Радянська система виховувала так, щоб людина не усвідомлювала себе Божим творінням, а була "творінням держави". Тобто "совєтська людина" мала бути іграшкою, знаряддям у руках партії, номенклатури – і задля цього в ній свідомо формували певні якості. По-перше, тоталітарна система виховувала в людині поняття недовіри. Щоб ми одне одному навіть у родині не вірили. Чому? Бо як люди починають одне одному довіряти, то можуть створити контрреволюційну організацію. Якщо ж ніхто нікому не довіряє, тоді немає небезпеки. По-друге, у стосунках між людьми було багато брехні. По-третє, у людей був брак відповідальності, люди боялися брати на себе відповідальність. Як хтось показував, що він відповідальний, то його відразу підозрювали. Бо така людина може когось іншого попровадити. Комуністичний режим хотів людей цілковито перемінити, позбавити моральних принципів, починаючи від віри в Бога. Як наслідок – незважаючи на те, що люди не перестали вірити в Бога, вони все ж таки перестали жити згідно з Божими законами, тому що не були до цього призвичаєні.

Тобто в людях витравлювали те, що робило їх людьми?

Так, радянське суспільство робило з людей "ніщо". Коли ми ставали "кимсь"? Коли держава нас визнавала: давала нам медаль, відзначала нас. І це була шалена гонитва за медалями, за відзнаками, за титулами (заслужений, народний тощо). Чому? Бо то була легітимація: якщо держава назвала когось заслуженим, то він є кимсь. А хто його таким зробив? Держава – визнала його. Одне слово, чолове поняття тих часів – держава керує всім, а не Бог; держава посідає місце Бога як Творця і творителя закону.

І от тепер маємо проблему. Люди, які виросли в такій комуністичній атмосфері, не цілковито позбулися, так би сказати, нормальної людської поведінки. Проте якщо людина жила в радянському "раю" 40 років, а потім раптом прийшла інша система з іншими моральними якостями, то людина не може вже змінитися. Бо вона виростала в цьому. Таким людям дуже важко. І тому вони не вірять одне одному. Люди не люблять відкриватися одне перед одним. Крадуть, брешуть, не довіряють, бо так вони виховувалися.

Але треба пам’ятати, що й Церква в певний спосіб також зазнавала поганого впливу. Тому саме Церква мусить надзвичайно інтенсивно працювати над тим, щоб ті, хто вважає себе її членами, справді поводилися по-Божому, тобто не лише ходили в неділю на Службу Божу, а й намагалися жити по-християнськи протягом усього тижня. Моральне життя суспільства – це головна проблема для нашої країни сьогодні. Ми мусимо дуже інтенсивно працювати в цьому напрямку.

Християнський портал КІРІОС, за матеріалами Департаменту інформації УГКЦ.

10.06.2014р. Б. / Україна в паломництві – дякуємо, що ви разом із нами!

Католицьким Єпископським Конференціям, священикам, монашеству та мирянам Церкви, усім християнам і людям доброї волі, які солідарні з Україною.

 

Дорогі брати і сестри! 

Протягом останнього півроку багато з вас пильно стежили за подіями в Україні, – подіями драматичними, часом трагічними, але в підсумку глибоко життєдайними. Після століття геноциду і десятиліть шаленої корупції та нестерпної соціальної несправедливості українська нація перебуває в тривалому, натхненному паломництві від страху і шахрайства до гідності та цілісності. 

Протягом морозяних зимових місяців мільйони людей заповнювали площі не тільки наших, а й ваших міст, щоб висловити своє прагнення кращого життя. Усі українські Церкви та релігійні організації посіли одностайну позицію. Місяцями вони наполягали, що президент і уряд мають поважати своїх громадян, що насилля неприпустиме, що поділ суспільства та країни є аморальним і що діалог – це єдиний легітимний спосіб розв’язання політичної та соціальної кризи. Ми вдячні за цю пророчу єдність усім нашим братам і сестрам у вірі: римо-католикам, протестантам, євреям, мусульманам, а особливо представникам православних Церков в Україні. 

Єдиною спільнотою виступили також люди різних етнічних походжень, котрі розмовляють різними мовами та належать до різних соціальних груп. Безпрецедентна консолідація і переважаючий консенсус у країні виявилися на нещодавніх Президентських виборах. Перемогу отримав Петро Порошенко в першому турі, набравши серед 21 кандидата 55 відсотків голосів. Вісімдесят п’ять відсотків виборців віддали свої голоси кандидатам, які підтримують демократичний та європейський вибір нашої країни. Сьогодні переважна більшість громадян – українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, татари, вірмени, грузини та інші етнічні й релігійні групи – єдині в боротьбі проти терористичного насилля та відкритої закордонної військової агресії. Вони шоковані анексією Криму та конфліктом у східних регіонах країни, що інспірується та підтримується іноземними спецслужбами. Це найбільший виклик, який сьогодні стоїть перед Україною та Європою. 

Упродовж останніх місяців нашого паломництва від страху до гідності ваша моральна та духовна солідарність була надзвичайно важливою для громадян України і для вірних наших Церков. Від імені наших священиків, монашества та мирян складаємо вам подяку за вашу постійну молитву та різноманітні благодійні проекти підтримки. Ми надіслали особливі слова вдячності Святішому Отцеві Папі Франциску, котрий підтримав нас молитвою та закликав до миру й справедливості в Україні. 

Те, що сталося в Україні, справді є таїнственним. Преображальна благодать вилилася на людей нашої країни. Чиста жертва українських новомучеників, палкі моління мільйонів людей на Майданах та молитва міжнародної спільноти католиків, християн різних конфесій та людей доброї волі різних віросповідань принесли рясне благословення. Сьогодні Україна є іншою країною, її суспільство оновлене. Ваш внесок у це новонародження є життєво важливим. 

Ми надзвичайно вдячні за ваші старання інформувати свої спільноти про правдиву природу змін, що відбуваються в нашій країні, на противагу обманній інформації, що спрямована проти України та її Церков, зокрема проти Української Греко-Католицької Церкви. Останніми днями ми бачимо, як загострилася ця кампанія з боку певних політичних і духовних авторитетів найвищого рівня, які поділяють агресивний тон і методику викривлення. 

Гідність, якої прагнуть українці, має передусім нематеріальний характер. Ідеться про Богом дану гідність, що передбачає повагу до самого нашого буття, – про право на самовизначення, територіальну цілісність, культурну та церковну самобутність, що жорстоко нівечили в минулому та принижують сьогодні. 

Вийшовши на мирні демонстрації у відповідь на суцільну корупцію, переслідування з боку держави та нестерпні соціальні умови, мільйони українців плекають дедалі більшу міжетнічну, міжконфесійну та міжкультурну солідарність. Увесь світ переконався, що Україна є домом для численних народностей та релігій, які мирно співіснують; її оновлене громадянське суспільство захищає свою країну та спільне благо. Разом українські громадяни висловлюють своє «ні» тиранії, беззаконню, насильству та безвідповідальності, особистій та суспільній, внутрішній та зовнішній, як в середині країни, так і на міжнародній арені. 

Ми просимо вас продовжувати молитися за мир в Україні, за мир та примирення, що ґрунтуються на справедливості. Ваша зичливість до України має преображальну силу, вона є великою підтримкою для нашого народу в його паломницькій мандрівці. 

Як християни, ми віримо, що кожна особа, котра виявляє солідарність із стражденним, буде благословенною та отримає щедрі Божі благодаті.

 

Від імені членів Постійного Синоду Єпископів УГКЦ

+ СВЯТОСЛАВ,

Верховний Архиєпископ Києво-Галицький

Департамент інформації УГКЦ 

Вітаю всіх відвідувачів та гостей моїх блогів зі світлим празником Зіслання Святого Духа!

Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! - Героям слава!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри,
вітаю вас зі світлим празником Зіслання Святого Духа - нашого Утішителя, Просвітителя, Духа ласки, лагідності і любові!

Бажаю всім вам прийняти й полюбити Його всім серцем своїм, всім розумом своїм і всіма силами своїми, понад усе, а ближніх своїх, як самих себе!

Бо з Ним, що товаришить нам у дорозі до спасіння, ми покажемо силу усім ворогам нашим!
З Ним, ми витягнемо колоду з власного ока!
З Ним, ми подолаємо злобу й беззконня у власному серці і розумі!
З Ним, ми переможемо усіх внутрішніх і зовнішніх ворогів наших, що звідусіль утискають, тиснуть і наступають на нас, загарбуючи те, що їм не належить!
З Ним, ми виборемо, омріяну багатьма поколіннями борців - УССД!
З ним, ми здобудемо Царство вічного блаженства і буття!

З повагою і благословенням, р.Б. Леонід.

09.06.2014р. Б. / Глава УГКЦ: «Нам потрібно оживлення нашої соборної України, миру, злагоди і єдності у нашому народі» (+video)

Ми сьогодні прикликаємо Духа Святого на наш народ, на нашу землю, на нашу Церкву, щоби Він обновив лице нашої землі, потішив нас у нашому неспокої, примирив нас і зібрав у соборності, яка від Нього походить. Про це заявив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав під час Літургії у Патріаршому соборі Воскресіння Христового.

Предстоятель УГКЦ привітав всіх парафіян зі святом П'ятидесятниці, «святом сходження на нас, на Церкву Духа Святого, святом, коли ми прославляємо єдиного Бога в Тройці - Отця, і Сина, і Святого Духа». 

«Нехай це свято для нас буде святом нової надії, нового оживлення, святом присутності між нам Духа Святого», – наголосив Блаженніший Святослав. 

Глава УГКЦ підкреслив, що свято П'ятидесятниці є особливим днем і моментом наближення Бога до людини.

«Ізраїль святкував П'ятидесятницю як день синайського Богоявління. На горі Синайській Мойсей бачив, як Господь Бог вогнем написав на кам'яних таблицях Свій закон – Десять Божих заповідей. І з цими таблицями прийшов Мойсей до свого народу, щоби об'явити людям того Бога, який визволив їх з неволі. Там, на Синайській горі, вони стали народом, єдиним людом, якиго Бог вибрав серед усіх земних племен, щоби через них об'явити своє ім'я світові», – відзначив проповідник.

Водночас, він підкреслив, що Христос вклав новий зміст і новий сенс у день  П'ятидесятниці. «У цей день на апостолів зійшов Дух Святий у вигляді вогняних язиків. Господь Бог випалив вогнем Свого духа Свій закон вже не на кам'яних таблицях, а у серцях своїх людей. Так він затвердив Новий Заповіт. У цей день народилася Церква Христова, як новий Божий люд, Новий Ізраїль, на якому спочиває Божественна благодать. Там він оголосив себе єдиним Богом, але в трьох особах», – сказав Глава УГКЦ.

Блаженніший Святослав відзначив, що Святий Дух вчить нас молитися, вводить в діалог з Богом і відкриває таїнство Царства Небесного.

«Вчора ми пережили інавгурацію нового президента. Як нам потрібно це оживлення нашої соборної України, як нам потрібно миру і злагоди, і єдності у нашому народі. Бо саме мир і соборність для нас є ознакою нового українського буття. Дух Святий є духом миру і духом єдності. Нехай Він сьогодні наповнить кожного з нас, обновить у нашому серці радість і силу християнського життя, відкриє нам таємниці нашого буття і покличе нас до християнської досконалості. Бо Він є Той, що всюди присутній і все наповняючий», – зазначив Предстоятель Церкви.

На Літургії з Главою УГКЦ співслужили владика Кен (Новаківський) з Ванкувера та владика Борис (Ґудзяк) з Парижу.

Блаженніший Святослав також привітав семінаристів, які на закінчення першого року навчання у Київській Трьохсвятительській духовній семінарії на початку Літургії отримали право носити підрясник.

Джерела:  Департамент інформації УГКЦ

 

Воїни Христа Царя

07.06.2014р. Б. / Дніпропетровськ: замість Леніна – фонтан Небесної Сотні

На дніпропетровській площі Героїв Майдану на місці пам'ятника Леніну планують спорудити меморіал загиблим під час революції.

 

Меморіал у вигляді басейнy-фонтану пропонує встановити переможець конкурсу «Пам'ятник Небесної сотні», проведеного дніпропетровською філією Спілки архітекторів України. 

На дні басейну напишуть імена загиблих під час протестів у січні-лютому 2014 року, а у воді буде відображатися небо, що символізуватиме зв'язок небесних воїнів із площею Героїв Майдану.

Автор проекту Всеволод Зарічний пропонує встановити на місці постаменту пам'ятника Леніна басейн висотою 40 сантиметрів і діаметром 15 метрів. 

Дно басейну зроблять з білого мармуру, а бічну частину – з чорного граніту. За словами скульптора, фонтан не буде призначено для купання. 

«Шар води буде всього пару міліметрів, адже її завдання – відображати небо, – пояснив Зарічний. – Філософія води демонструє швидкоплинність часу, а відображення неба – символ того, куди потрапляє людина після смерті». 

По колу всередині басейну будуть написані імена загиблих на Майдані. У нічний час доби імена підсвічуватимуться. 

Конструкція басейну також зручна для покладання квітів. Їх автор пропонує розміщувати по всьому колу, що додасть пам'ятнику вигляд традиційного українського вінка.

У лютому міська рада Дніпропетровська проголосувала за перейменування центральної площі Леніна на площу Героїв Майдану. Тоді ж мітингувальники повалили пам'ятник Володимиру Леніну на цій площі...

 
За матеріалами: gorod.dp.ua / Історична правда 

Джерело:   КРЕДО