07.06.2014р. Б. / 4 МІФИ ПРО ІНКВІЗИЦІЮ

Страшні тортури, навіть від згадки про які стає моторошно; багаття, на яких спалюють людей за те, що вони насмілилися висловити щось, що хоч би в найменшому не узгоджується з поглядами Церкви — такий образ виникає у багатьох при слові «інквізиція». Бо так про неї писано в шкільних підручниках і, на жаль, не тільки радянського періоду. Чи відповідає цей образ дійсності?
 

Міф 1: інквізиція займалася боротьбою проти єретиків

Насправді ж вона лише розслідувала єресі. На перший погляд здається — яка різниця? Але це докорінно міняє перспективу. Аби краще це зрозуміти, спробуймо перенестись думкою в Європу ХІІ століття. 

На відміну від наших сучасників, люди, які жили в ті часи, добре усвідомлювали, що усім благам європейської цивілізації вони завдячують християнству. Воно становило основу, фундамент не тільки релігійного, а й суспільного, громадського життя. І тому спроби підважувати цей фундамент сприймались як спроби знищити суспільний лад, у якому люди жили і благами якого користувалися, тобто — скеровані проти них самих. А оскільки носієм християнства у Західній Європі була Католицька Церква, то єресі сприймалися як відвертий виступ проти Церкви і суспільного ладу загалом. Боротьбу проти єресей християни вважали своїм обов’язком. Отже, створювати якісь органи для боротьби проти єресей не було потреби. Саме проти єресей, а не проти єретиків – адже щодо них Церква керувалась тією істиною, що Бог не хоче смерті грішника, а щоб він покаявся і жив. Але як довести, що погляди, висловлені тією чи тією людиною, насправді єресь? Як відрізнити єресь, від, наприклад, критики певних негативних явищ або чиєсь негідної поведінки? Адже для цього потрібні певні знання, а середньовічне суспільство, як відомо, високим рівнем освіти (і не тільки серед простонароддя, а й серед панівних верств населення) не відрізнялось. Як, врешті, не допустити, щоб звинувачення у єресі не стало засобом розправи з особистими ворогами, зведенням особистих рахунків? І саме для цього, щоб кожне таке звинувачення можна було довести або спростувати, й потрібно було створити відповідний судово-слідчий орган. Він мав складатися з фахівців-богословів, спроможних відрізнити справжню єресь від того, що єрессю не є, і забезпечити звинуваченому нормальний судовий процес за участю адвоката, зі змогою захищатися, аби цим уберегти звинуваченого від самосуду, наклепів тощо. Саме з цією метою папа Луцій ІІІ видав 1184 року буллу, яка визначала порядок допомоги світській владі з боку Церкви у розслідуванні єресей. Зазначимо, що в буллі не містилось ніяких вказівок щодо смертної кари. Це рішення було підтримане королем Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою. З цією ж метою 1215 року папа Інокентій ІІІ створив централізований орган, який і дістав назву Інквізиція, що в перекладі з латини означає розслідування, розшук.
 

Міф 2: усі підозрювані в єресі автоматично засуджувалися на смерть

Насправді ж, аби звинувачений у єресі потрапив на багаття, його провину потрібно було довести, а доведена вона була далеко не завжди: є численні приклади виправдання підозрюваних у єресі. Одним із них був майбутній засновник ордену єзуїтів, святий Ігнатій Лойола. Як бачимо, аналогія з більшовицькою ЧК або гітлерівським гестапо, звідки вихід був тільки або на страту, або в концтабір, тут аж ніяк не доречна. І тому, ніж рахувати «чисельні жертви» інквізиції, доречніше подумати, скільки людей могло би постраждати через безпідставні звинувачення, якби інквізиції не існувало, ніж звинувачувати інквізицію в тому, що вона буцімто не давала не тільки вільно висловлювати свої думки, а й узагалі «вільно дихати». Варто подумати, скільки людей змогли вільно висловити свої думки завдяки тому, що інквізиція довела відсутність у їхніх словах єретичних положень!

" Смертна кара була не правилом, а, скоріше, рідкісним винятком

Але якщо провину підозрюваного і було доведено, це не обов’язково означало кару: викритому єретикові давалось від 15 до 30 днів на розкаяння, і якщо він розкаювався, відрікався від своїх поглядів і єднався з Церквою, його з миром відпускали. Отже, подумаймо: скільки розкаяних грішників залишились вдячними інквізиції за те, що вона довела (передусім — їм самим) їхні провини, завдяки чому вони змогли розкаятись і тим відкрити шлях до спасіння своїх душ. І тільки коли єретик, чию єресь було доведено, вперто відмовлявся розкаятись і продовжував відстоювати свої погляди як «єдино правильні» — тоді, й лише тоді, справу передавали світській владі, й розпочинався судовий процес. 

 «Але чи варто, — спитає сучасний читач, — судити людину за те, що вона думає по-іншому? Чи не смердить тут тоталітаризмом?»

 

По-перше, інквізиція судила не за самі єретичні думки, а за їх висловлювання і розповсюдження. А по-друге, згадаймо, що далеко не все можна вільно висловлювати і в демократичному суспільстві: так, у багатьох країнах законодавством заборонена і підлягає кримінальній відповідальності пропаганда расизму, комунізму, націонал-шовінізму, міжнаціональної та релігійної ворожнечі, війни тощо. І що більше суспільство демократичне, то рішуче воно має забороняти ширення таких поглядів, бо вони грубо порушують засади цього суспільства. Поширення ж єретиками своїх поглядів, якщо їх не зупинити — тобто щоб вони розкаялися і відреклися від помилок, могло, як тоді вважали (і в тому не помилялися), загубити багато душ людей, які б ці погляди прийняли. А католики, як і взагалі християни, за тих часів до спасіння душ — як власних, так і ближніх, що витікає з заповіді «Люби ближнього, як себе самого», —– ставились набагато серйозніше, ніж нинішні. 

Але чому, — може хтось спитати, — обов’язково страчувати нерозкаяного єретика, і ще таким варварським способом, як спалення? Невже не можна його «зупинити» по-іншому, більш гуманно?
 

Міф 3: Усіх єретиків спалювали на вогнищі

Насправді ж церковна інквізиція зазвичай застосовувала гуманніші методи. Смертна кара була не правилом, а, скоріше, рідкісним винятком. До найчастіших видів покарання, що їх застосовувала інквізиція, належали публічне покаяння, паломництво до святих місць, заслання до закритих монастирів, ув’язнення тощо. Прикладом може слугувати «жахливий» вирок, винесений Галілео Галілею: домашній арешт у власному маєтку протягом трьох років з обов’язком читати сім псалмів щотижня (священики і монахи, яких ніхто не судив, молячись Літургією Годин, читають більше псалмів щодня). 

" Саме завдяки інквізиції Іспанія, на відміну від Франції та Німеччини, не зазнала релігійних воєн

Іспанська інквізиція — яка вважається найбільш жорстокою, — за свідченням документів Національного історичного архіву, протягом 140 років (1560–1700) розглянула справи 49 092 осіб, 932 (1,9%) із них було страчено. В середньому, приблизно семеро на рік. Багато? Так, багато — адже кожне людське життя безцінне. І нехай пробачать мені читачі, що, говорячи про життя — найбільший дар, отриманий людиною від Бога, — я вдаюсь до сухих чисел. Але ці сухі числа красномовно доводять не жорстокість, а, навпаки — м’якість інквізиції порівняно зі світськими судами. За різні злочини вони виносили набагато більше смертних вироків. А деякі дослідники, причому далекі від симпатій до Католицької Церкви, стверджують, що саме завдяки інквізиції Іспанія, на відміну від Франції та Німеччини, не зазнала релігійних воєн. Якщо це правда — то тоді жертв було б у багато разів більше.

 

" Інквізиція застосовувала найм’якші методи розслідування як на ті часи

І щодо спалення на вогнищі. Виконання смертного вироку покладалося на світську владу, і такий спосіб страти інквізиція не вигадала. Вогнище застосовувалося й до, і після, і також у тих країнах, де інквізиція ніколи не діяла. Так, 1411 року під час епідемії чуми в Новгороді за звинуваченням у чаклунстві було спалено кілька жінок. У Новгородській Русі католицької інквізиції ніколи не було. Таких прикладів можна навести багато. Наприкінці XVII століття у Франції, коли страти за вироками революційних трибуналів (а частіше — без суду і слідства) стали масовими, «революційний геній» покликав до життя гільйотину.

Міф 4: інквізиція була найжорстокішим судом усіх часів

Насправді ж, інквізиція застосовувала найм’якіші методи розслідування як на ті часи. 

Так, тортури справді застосовувалися. А які саме тортури пропонувала єпископська інквізиція? — Піст, молитву, відшкодування збитків, милостиню. Іншими були види кари в містах, коли розглядалася справа звичайних рецидивістів, рекетирів і крадіїв. Вони мріяли потрапити до рук єпископського, а не світського суду! Адже там кара справді була найгуманнішою. 

Легко нам, які живемо у ХХІ столітті, критикувати з позиції сьогоднішніх поглядів на права людини тих, хто жив багато століть тому. Але це антиісторично. Тоді ж тортури були нормальною, до того ж — єдиною слідчою методикою, що застосовувалася усіма без винятку судово-слідчими органами. Інших засобів доведення провини звинуваченого тоді не знали. Тому критикувати середньовічних слідчих за застосування тортур — це все одно, що критикувати тогочасних будівничих за те, що вони не використовували на будівельних роботах підйомних кранів та екскаваторів, а селян — за те, що орали землю кінним плугом, а не тракторами. Але інквізиція, на відміну від світських судів, по-перше, вдавалася до тортур дуже рідко і дуже обмежено (згадана вище іспанська інквізиція використала тортури тільки в 2% розслідувань, причому піддавати людину тортурам не можна було більше 15-ти хвилин); по-друге — інквізиція ніколи не застосовувала тортури, які могли б спричинити каліцтво або тривалий розлад здоров’я; і нарешті — головне: зізнання, отримане під тортурами, мало бути підтверджене протягом 24 годин, інакше вважалося неправдивим. Це ще раз підтверджує більш гуманний характер інквізиції порівняно зі світськими судами. 

Й останнє: чи не можна було обійтись без усього цього? Та можна, якби не існувало єресей. Як і будь-яка держава могла б обійтись без правоохоронних органів, якби не існувало злочинності.

 

CREDO №2 (128) 2013

Джерело:   КРЕДО 

06.06.2014р. Б. / ЮРОДИВІ КРЕМЛЯ РАДИ

Привітальне слово митрополита Алфєєва, звернене до учасників ІV Європейського православно-католицького форуму, без сумніву, вже стало історичною віхою у розвитку не тільки російського православ’я, але також і європейського християнства в цілому. Здавалося б, тут усе цілком зрозуміло: Російська православна церква обрала своєрідну форму юродивості ради Кремля та його імперіалістичної політики. А тим самим й ізоляцію у середині світового християнства.

Проте деякі з мессиджів цієї своєрідної декларації, хоча й лежать на поверхні самого тексту, не одразу й не всім зрозумілі. Але, як і кожна заява подібного масштабу, привітальне слово митрополита Алфєєва потребує спроби відчитати у ньому реальні мессиджі та їхнє підґрунтя, щоб зрозуміти офіційну позицію РПЦ.

Одним із перших тривожних мессиджів цього тексту є вислів митрополита про дифузію, взаємопроникнення культур. На перший погляд, нічого страшного. Проте ідея дифузії культур чітко пов’язана з одним з напрямків у соціальній (культурній) антропології ─ дифузіонізмом. І хоча цей напрямок виник на зламі ХІХ–ХХ століть, саме він став оправданням політики колоніалізму та імперіалізму європейських колоніальних потуг. Ба більше, саме він був одним з фундаментів націонал-соціалістичного світогляду ІІІ Райху.

Цей напрямок антропології зводить усю історію людських культур до існування народів-творців і народів-руйнівників культури, які одночасно є реципієнтами вищих культур, створених народами-творцями цих вищих культур. Народи, які згідно з теорією дифузіонізму, є реципієнтами вищих культур, в очах дифузіоналістів не мають жодної вартості й жодного смислу існування. У трохи кращому випадку, народи-творці культур покликані нести чисту власну культуру іншим народам, насаджуючи її, якщо не виходить інакше, силою. Саме постулатами цього напрямку керувалися європейські колонізатори та нацисти для оправдання геноциду та культороциду народів, які мали нещастя потрапити під їхню владу.

Коротке, проте тривожне для слухачів-фахівців, покликання одного з найвищих функціонерів РПЦ саме на цей культурно-антропологічний погляд не може не викликати занепокоєння. Адже якщо у своєму світогляді вище керівництво РПЦ керується такими поглядами, рано чи пізно можна очікувати від нього оформлення ідеологічної платформи для московського імперіалізму та неоколоніалізму вже не тільки на основі суто ідеологічних постулатів про ІІІ Рим та «русскій мір», але  й наданням ідеї агресивного московського месіанізму псевдонаукового вигляду.

Доволі цікаво буде спостерігати, як керівництво РПЦ пов’язуватиме культурно-антропологічний дифузіонізм з християнством. Ідеї про Москву як центр захисту традиційних християнських цінностей уже глибоко проникли в середовище європейських крайні правих політиків. Заяви Марі Ле Пен та керівництва мадярського «Йоббіка» – це лише вершина айсберга. Ідея про велику московитьску культуру, про її вищість від загниваючої культури Заходу не є старою ідеєю московитських шовіністів. А ідея про священний ІІІ Рим – осердя світової цивілізації – дещо старіша за саме Московське царство. Цей нацистський коктейль і може стати новою ідеологічною платформою РПЦ, яка оправдовуватиме московитські зазіхання не тільки в Європі, але й у всьому світі. Як це інкорпорувати у християнство, – усе ж таки залишається відкритим питанням.

Занепокоєння тим, що вище керівництво РПЦ захопилося ідеями дифузіоністів і водночас хвилюється втратою Європою християнської ідентичності, набувають уже доволі загрозливого відтінку.

Російська пропаганда позиціонує Москву як твердиню консервативних цінностей, отож, слід очікувати, що слідом за ідеологом неоєвразійства Алєксандром Дуґіним і РПЦ почне пропонувати Європі, як єдиний порятунок, московську окупацію Європи або гегемонію Москви на європейському просторі. Тобто існує серйозна загроза, що РПЦ перетворюється на ідеологічно-релігійний інструмент імперіалістичної політики Москви.

Заяви митрополита Алфєєва щодо України викликають не менше занепокоєння, аніж його можливий культурно-антропологічний дифузіонізм, а можливо, і більше, оскільки вони стосуються не тільки ширшого європейського чи навіть світового контексту, а саме нас.

У манері теперішньої путінської пропаганди високий функціонер московського православ’я дає цілком брехливу оцінку конфлікту на українських теренах як політичного протистояння. Відомо, що політичне протистояння не охоплює збройну боротьбу, а і сам митрополит говорить про застосування зброї. Хоча вислів про те, що на вулицях і площах гинуть люди, у реципієнта його вітального слова уже створює асоціацію не з військовими діями, а з розстрілом мирних маніфестантів. Фраза про політичне протистояння в Україні та загибель людей на вулицях і площах несе у собі суто пропагандистську ціль – створити враження, що в Україні відбувається політичне протистояння, яке українська влада намагається вирішити у збройний спосіб.

Інформації з теренів, охоплених збройним протистоянням в Україні, не дають підстав твердити, що  антиукраїнські сили діють мирно, ані не вказують на політичне забарвлення цього протистояння. Практично увесь світ визнав, що на Донбасі відбувається протистояння держави та терористичних угруповань, які підтримуються РФ та до яких залучені громадяни РФ. Тобто насправді в Україні відбувається не політичне протистояння між різними частинами українського суспільства, а терористична агресія Московщини проти української держави.

Щоб підкріпити своє твердження, митрополит Алфєєв вдається до чергової брехні – в Україні йому ввижається глибокий поділ народу на основі протиставлених політичних позицій та релігійних переконань. Направду, після таких заяв своєрідного міністра закордонних справ РПЦ, виникає запитання: які галюциногенні засоби вживає митрополит, якщо він дійсно вірить у правдивість своїх слів, або наскільки глибоким є антихристиянський цинізм очільників московського православ’я, якщо митрополит знає, що в Україні немає ніякого збройного протистояння відмінних політичних опцій, а тим більше – повністю відсутній будь-який конфлікт на релігійному ґрунті.

Це бажання видати бажане московським режимом за дійсне чи, можливо, визнання участі РПЦ у терористичні діяльності на Донбасі? Чи, може, одне й інше?

Через брак достовірних інформацій та пояснень від самого митрополита Алфєєва поки що доводиться цю його тезу залишити на совісті самого митрополита. Проте позиція керівництва РПЦ щодо участі їхніх священнослужителів у терористичній діяльності на Донбасі дає серйозні підстави вважати, що митрополит Алфєєв, з одного боку,  мав на увазі видавання бажаного за дійсне, а з іншого ─ підтвердив участь РПЦ у терористичній діяльності на Донбасі. Тобто РПЦ виразно і безапеляційно стає на позиції кремлівської пропаганди, обслуговуючи інтереси московського імперіалізму та, дуже ймовірно, саме підтверджує свою безпосередню участь у роздмухувані тероризму в Україні.

Верхом антихристиянського брехливого цинізму в промові митрополита стали звинувачення на адресу українських греко-католиків. Митрополит без усякого замотування своїх голослівних звинувачень у більш-менш пристойний папірчик прямо звинуватив Патріярха Святослава, греко-католицький єпископат, священиків УГКЦ у розпалювані кровопролиття в Україні. Цю тезу митрополит Алфєєв озвучує не вперше, хоча єдиним його аргументом на користь власної тези є те, що УГКЦ у тяжкі місяці громадського протистояння злочинному режиму Януковича була зі своїм народом, а не з біснуватим диктатором.  Не вперше керівництво РПЦ звинувачує єрархію УГКЦ у розпалюванні конфлікту, хоча, як це уже стало традиційним для РПЦ та її територіальних підрозділів, жодних конкретних аргументів і цього разу не прозвучало.

Ба більше, невідомо з якої причини митрополиту Алфєєву привиділись якісь агресивні дії українських греко-католиків, спрямовані на підрив позицій московського православ’я в Україні. Свої голослівні звинувачення високодостойник РПЦ взагалі не підкріпив жодним аргументом. Тому доводиться такі заяви митрополити Алфєєва оцінювати, як пропагандистську брехню. Ціль цієї брехні абсолютно ясно означив сам митрополит Алфєєв – залякування католицької сторони у зриві православно-католицького діалогу та повернення до періоду відвертої конфронтації. Враховуючи фінансову та політичну підтримку Москви інших православних церков, цілком ймовірно очікувати зриву не лише діалогу з московським православ’ям, яке щораз більше віддаляється від християнства в бік ідеологічної надбудови московського шовінізму, але й зриву діалогу Католицької Церкви з більшістю православних церков.

Окрім цього, митрополит Алфєєв, можливо, і сам того не бажаючи, дав чітко зрозуміти, що екуменізм для РПЦ – це лише інструмент політики, а не щире прагнення до пошуку шляхів відновлення християнської єдності.

Митрополит  узяв на себе місію говорити від імені світового православ’я про Берестейську унію як про зло у собі, яке спрямоване, як спецпроект Вселенської Спільноти Католицької Церкви, проти православ’я. А так РПЦ узурпує право бути виразником загальноправославної думки і позиції, проголошує частину Католицької Церкви, з якою РПЦ начебто прагне діалогу, абсолютним злом, злом у собі, звинувачує Католицьку Церкву в бажанні підірвати позиції православ’я у світі.

Одночасно митрополит Алфєєв не приховує бажання вбити клин між повнотою Вселенської Спільноти Католицької Церкви і УГКЦ. Така поведінка показує, що керівництво РПЦ звинувачує УГКЦ в тому, чого само добивається: вбивання клину між частинами єдиної Церкви.

Отож, з усього до тепер сказаного, маємо підстави зробити висновки.

• РПЦ будує свої погляди на суспільні процеси на фундаменті дифузіонізму, який слугує для оправдання нацизму, расизму, колоніалізму, геноциду та культороциду.
• РПЦ виразно і безапеляційно стала на позиції кремлівської пропаганди, обслуговуючи інтереси московського імперіалізму, а не християнства. Зокрема, прагнучи посилити вплив Москви в Європі та підвести фундамент під оправдання московської терористичної агресії проти України.
• РПЦ розглядає екуменічний діалог виключно з позиції просування політичних інтересів Москви.
• РПЦ вдається до відвертої брехні.
• РПЦ ніколи не змириться з існуванням УГКЦ, буде прагнути Її ліквідації і завжди вважатиме українських греко-католиків ворогами.
• РПЦ відверто підтримує терористичну агресію РФ проти України.

У цьому контексті доводиться констатувати сумну реальність: московське православ’я, виглядає на те, незворотньо дрейфує до стану, подібного до сумнозвісних проповідників арійського Христа – Deutsche Christen, які всіма силами підтримували нацистський режим у ІІІ Райху. У цьому контексті РПЦ ризикує стати ганебною плямою в історії християнства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

04.06.2014р. Б. / Ненависть руйнує зсередини

Читаю Фейсбук, який заливає ненависть. З обох боків. І ми, по український бік, інфікуємося ненавистю все більше. 

 

Чого варті смакування пострілу українського снайпера, який зносить півголови «сепарасту», чи щира радість рефрежиратору, повному трупів бойовиків. 

Я не люблю декаданс і нерішучість. Я вірю, що є межа, після якої перемовини і компроміс втрачають сенс. Я навіть Середньовіччя з його любов'ю до дальнього люблю більше за антропоцентричний гуманізм. 

Але я не вірю, що захворівши на ненависть ми зможемо збудувати Україну, про яку мріяли на Майдані. Ненависть руйнує і руйнує зсередини. Випалює як напалм. 

Не можна радіти смерті. Не слід звикати до трупів. Смерть ворога — також смерть. А отже трагедія. Вимушене зло, але зло. 

Друзі, бережіться цієї страшної хвороби на ім'я ненависть! Бо вона сіє тільки смерть. А Україну відродить лише життєдайна сила. 

Усім, хто плекає у серці ненависть до ворогів від того, хто мав моральне право плекати її більше за інших: 

«Я завжди знав, що глибоко в серці кожної людини живе милосердя й щедрість. Ніхто не народжується з ненавистю в серці до іншої людини через колір шкіри, походження чи релігію. Люди вчаться ненавидіти, і якщо вони можуть навчитися ненавидіти, то їх можна навчити й любові, бо любов входить у людське серце природніше, ніж ненависть. Навіть у найпохмуріші часи за ґратами, коли я і мої товариші були вже на межі, я помічав промінчик людяності в якогось із охоронців, можливо, лише на мить, але цього було досить, щоб я збадьорився й зміг іти далі. Людська доброта — це вогонь, що його можна сховати, але ніколи не загасити.» 

Нельсон Мандела. Long Walk to Freedom

Геннадій Друзенко

Джерело:  КРЕДО 

03.06.2014р. Б. / Українське лінивство

Незважаючи на непевну політичну ситуацію, на майже військовий стан, на якусь нерішучість у всіх трьох гілках влади, існує загальне переконання, що треба зайнятися розбудовою держави, нормальної з усіх точок зору.

Багато говориться, що Україна – це велика країна із значним потенціалом, який після потрясінь на зламі 2013–2014 років визволився з пут крайнього матеріалізму і чекає на своє використання для загального блага народу. 

Попри те, пригадуються мені слова патріарха Йосифа Сліпого, які чув особисто: «Кожний другий українець – геній, а всі ліниві». 

Якщо процитовану фразу такої авторитетної людини зрозуміти дослівно, то надії на краще майбутнє в нас нема. 

Однак не все так трагічно, якщо зважати ще й на те, що патріарх Сліпий особисто був запереченням своїх слів. Спробую це пояснити. 

Автор цих рядків довгі роки жив поза межами України, де мав нагоду приглядатися до співвітчизників на різних поселеннях і чути, що чужинці говорять про українців. 

Поселенці з України розбудували сільське господарство Канади та Аргентини. У США заводи охоче приймають українських робітників. В Італії місцеві родини довіряють українським жінкам опіку над людьми похилого віку та наймолодшими членами своїх родин. 

Пригадую також слова кардинала Жозе Полікарпо, колишнього патріарха Католицької Церкви в Португалії: «Тішуся, що моєю старенькою матір’ю займається українка, така відповідальна, чесна та працьовита жінка». 

Як бачимо, у різних частинах світу наших співвітчизників вважають серйозними, сумлінними та відповідальними працівниками. То чи можна казати, що всі українці ліниві? 

Однак треба звернути увагу на один нюанс. 

Українських працівників у різних сферах шанують і люблять ті, хто наймає їх на роботу. Натомість у згаданих країнах у процентному відношенні мало українців, які самостійно «пробиваються» на керівні посади і здобувають загальне, міжнародне визнання у своєму фаху.

Вивчаючи історію України, все ж натрапляємо на осіб (і їх є доволі), яких можна називати світочами у сфері науки, політики, культури (у різних її ділянках), економіки, сільського господарства тощо. 

То знову питаємо: у чому полягає лінивство українського народу, про яке говорить патріарх Йосиф Сліпий? 

Відповідь дуже проста: у тому, що лише невеличка частина українців використовує свої природні таланти. 

За статистикою Нью-Йорка, тільки чотири зі ста українців вступають до вищих навчальних закладів, коли серед інших національностей це зазвичай десяткове число, яке іноді сягає 80 відсотків. 

Повторюся: українці не використовують талантів, якими Господь їх обдарував, і обставин, що в них вони могли б досягати висот. У цьому полягає «лінивство» українців. 

Якщо хочемо, щоб Україна була справді великою країною і наше суспільство належно розвивалося, треба закотити рукава і не тільки працювати, а й розвивати Богом дані таланти. 

Це слово звертаю передусім до наших молодих громадян, на яких покладаємо великі надії.  

+ Любомир, Архиєпископ-емерит

Українська правда 
  
КРЕДО

02.06.2014р. Б. / Єпископ Сапеляк: Людина переходить кілька етапів любові

Коли від’їжджав до Італії, мати вишила рушника червоними та чорними нитками. На ньому слова: «Щирою рукою рушник вишивала та щастя у Бога для тебе благала». Того рушника зберігаю досі.

 

Я виїхав із дому 18-річним, а повернувся в Україну, коли мені виповнилося 79. Об’їздив півсвіту, але марив поверненням на батьківщину. 

Україна — то мій сон, здійснення гарячого бажання мого життя. Міг жити відносно легко в Італії, де навчався 24 роки, в Аргентині, якій присвятив свої сили. Але думка була одна: швидше в Україну. Мені казали, що втрачу пенсію. Це була гарна пенсія. Та я сказав: "Дякую, але я їду". 

В Італії під час виборів відбувається великий рух, задіяний кожен. У нас якось інертно: буде, що буде. Українці схильні очікувати. А я вважаю: "Боже, поможи, але й ти, небоже, не лежи". 

У кожній країні є свої політики-герої. У Франції був Шарль де Ґолль, в Італії — Альчіде де Ґаспері, у Німеччині — Конрад Аденауер. А в нас — нікого. Ми без проводу багато років. Тих, хто міг би повести українців за собою, знищили кати нашого народу. 

Коли говоримо про еміграцію, згадуємо Америку, Канаду, Бразилію. В Сибіру у вигнанні були мільйони наших людей, і ніхто тим не цікавиться. А там найкращі — патріоти, християни. Напевно, вони вже не повернуться, і там буде Україна. Сибір став українським. 

Мене один раз назвали Богом. В аргентинській провінції Мендоза обідав у родині українців. Мала дівчинка дивиться на мене і каже: "Мамо, Бозя їсть". А перед тим мама повчала її бути слухняною, бо "Бозя" прийде. 

Для мільйонерів Бог — це вигадка. Вони вважають себе господарями життя, бо можуть купити все. Але що ближче до смерті, то більше бояться, бо не все в їхніх руках. 

Страху в мене немає. Я вірю в Бога, знаю, що піду до Нього. Ті, хто бояться Бога, — бояться невідомого. 

Священик-місіонер має повністю присвятити себе Церкві й не мати родини. 

Мене, першого сина, назвали Андрієм, бо народився якраз на день апостола Андрія. Це ім’я визначило ідеал мого життя: бути апостолом українського народу як священик, єпископ. 

Після Бога найбільше любив батька та матір. 

Людина за життя переходить кілька етапів любові. Народжується з любов’ю до матері та батька. За нею слідує любов чоловік — жінка, поєднується з любов’ю до дітей. Тоді вже варто згадати про вічну любов — до Бога. Сучасні люди про вічне не хочуть думати. 

Любов до чоловіка або жінки має бути до смерті. Часто молодь живе цивільним шлюбом, бо вони ще не відчули, що зможуть любити аж так. Керуються принципом: будемо любити, доки схочемо. Бог таке передбачив і дав заручини. То така проба, як виглядатиме спільне життя. Але не можна жити як чоловік із жінкою, а як товариші. 

Якщо діти чинять погано, у тому є частка вини батьків. Дітям забракло любові. 

Я прожив динамічне життя — був на низах та на висотах. В один день спілкувався з простими людьми та єпископами. 

Тільки поворушуся: там заболить, там заколе, — тоді згадую про свій вік. Коли сиджу спокійно — почуваюся молодим. Не бачу різниці, коли мав 60. 

Життя робить мудрим. Людині притаманно осуджувати. Тільки з роками починаєш розуміти, що то — не твоя справа. 

У житті ставав свідком чудес. Людина мала паралізовану руку, яка після молитви стала здоровою. Народився сліпим, жив незрячим, раптом побачив. Божа сила зцілює. Зі мною чуда не траплялося. Зате мав великі благодаті. 

Папа наперед Богом позначений. Ніколи не хотів стати Папою — треба жити у постійному напруженні. 

Чоловік вирішує, що не хоче жити з жінкою, буде сам. Має гроші, але життя стає нестерпне. Людина не може витримати самотності. Та я ніколи не почуваюся самотнім, бо постійно розмовляю з Богом. 

Ніколи не дивився телевізора. Там повна порожнеча. Якісь думки мені скажуть інші. 

Убивці до смерті залишаються людьми. В останню хвилину свого життя можуть покаятися. Я проти смертної кари. 

За життя багатьох простив, хто мене образив. Якщо не вдається простити, прошу в Бога дати мені сили. 

Зимую у Львові, літо проводжу у Верхньодніпровську. Питають, чому обрав це місто. Я народився на Галичині, проте ментальність у мене — соборна. 

Вільно розмовляю п’ятьма мовами. Російської не знаю. Й не хочу знати. 

Поради даю, коли питають. 

Свою смерть уявляю як дорогу до батька-Бога. Знаю, куди йду і що мене там чекає. 

Андрій САПЕЛЯК. Народився 13 грудня 1919 року в селі Ришкова Воля Ярославського повіту на Перемишлянщині — нині територія Польщі. Вищу освіту здобув у Салезіанському університеті в Італії. 1951-го організував у Франції Українську малу семінарію і був її першим ректором. Через 10 років отець Андрій став першим єпископом Української Греко-Католицької Церкви в Аргентині. Прожив там 36 років. У 79 років владика Андрій повернувся в Україну. Поїхав із пастирською місією до міста Верхньодніпровська на Дніпропетровщині. Торік отримав українське громадянство. Літо проводить у Дніпропетровській області, зимує у Львові, в келії при церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Має помічника, отця Андрія Короля. Спільно працюють 50 років. Видав понад 20 книжок на релігійну тематику, мемуари. Має рукописи, планує укласти ще п’ять видань. Вільно володіє п’ятьма мовами: італійською, польською, іспанською, англійською та латиною. Товаришував із покійним Папою Римським св. Йоаном Павлом II. Про нього видав книжку спогадів. Знайомий з аргентинським кардиналом Берґольйо — нинішнім Папою Франциском.

 

Юлія Ліпіч, Ольга Швед, gazeta.ua
Фото: ZIK.ua 

Джерело:    КРЕДО 

02.06.2014р. Б. / У Криму "казакі" розгромили храм УПЦ КП і побили парафіянок

Сьогодні в селищі Перевальне у Криму до храму Покрови Пресвятої Богородиці Української православної церкви Київського патріархату вдерлася група озброєних осіб.

Як повідомляє прес-служба УПЦ КП, нападники були одягнені як "казакі". Вони потрощили внутрішнє облаштування храму та зайняли його, не допустивши настоятеля протоієрея Івана Катькала до звершення служби.

Коли прибув священик, погромники напали на нього, розбили автомобіль. На захист пастиря виступили парафіяни, які також постраждали від побиття нападниками. Зокрема побої отримала вагітна жінка та дочка отця Івана, хвора на церебральний параліч, зазначають в УПЦ КП.

"На всі звернення до російської поліції в Криму спочатку не було жодної відповіді. Лише через три години прибули поліцейські, які, однак, стали на сторону нападаючих. Як бандити-"казакі", так і поліцейські пояснювали свої дії тим, що "Київський патріархат веде антиросійську діяльність і таким не місце у російському Криму", – йдеться в повідомленні УПЦ КП.

На звернення керуючого єпархією архієпископа Климента російська влада Криму досі не відреагувала.

"Очевидно, що напад на Покровський храм у с. Перевальному є спланованою акцією. Адже напередодні, у суботу ввечері, до отця Івана Катькала додому приїздив священик Московського патріархату і вимагав добровільно "звільнити" храм, заявивши: "Це твої останні дні в Криму", – зазначають в УПЦ КП.

За інформацією Київського патріархату, також за останні дні у Криму безслідно зникли три активісти української громади.

У зв’язку з цим прес-центр Київської патріархії висловлює рішучий протест проти насильницьких дій, вчинених проти храму, духовенства і вірних Київського патріархату в Перевальному. УПЦ КП вимагає від російської влади в Криму покласти край утискам українських православних, а відповідальних осіб з числа нападників і поліцейських, які їм сприяють, притягнути до відповідальності.

УПЦ КП також висловлює протест проти тиску на громади Київського патріархату з боку духовенства Московського патріархату.

Джерела: http://tvi.ua

Воїни Христа Царя

01.06.2014р. Б. / Молитовне прощання з генералом Сергієм Кульчицьким

31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові Генеральний вікарій Львівської архідієцезії о. прелат Юзеф Павлічек і настоятель парафії св. Антонія о. Владислав Лізун OFM Conv. взяли участь в спільній молитві католицького і православного духовенства під час похорону генерала Національної гвардії України Сергія Кульчицького, котрий загинув під час бойових дій під Слов’янськом. Гелікоптер МІ-8, в якому летів генерал Кульчицький разом із групою українських військовиків, був збитий проросійськими сепаратистами. Батьки генерала Сергія Кульчицького були родом з Чортківського району Тернопільської області. Певний час він служив  Львові.

Текст і фото: Костянтин Чавага

Джерела: http://diocese-lviv.org

Воїни Христа Царя