TO BE OR NOT TO BE:

Ростислав ВИНАР

ПРО ІДЕАЛІЗМ ТА ВОЛЮ ДО ПЕРЕМОГИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ

«Як могла доля не забути про націю, яка сама про себе забула?»
«Внутрішня правда нічого не значить, коли не потрафить здобути собі значення єдністю й силою.»

Йозеф Геррес, німецький філософ і публіцист

Як відомо, сон розуму породжує химери, а сон душі дозволяє їм керувати людьми чи цілими націями. Зараз ведеться багато розмов про інертність та зневіру серед українців, про їхнє небажання змінити власну долю на краще. 

Дозволю собі заопонувати цій точці зору і проаналізувати шлях становлення українського політикуму від 1989 року до наших днів. 

Отже, за що боролися українці протягом 23-х років і що вони здобули внаслідок цієї боротьби? 

Хочу повернутися у далекий вже 1989 рік, коли була створена перша загальнонаціональна громадська організація, котра на той час об’єднала всіх, або майже всіх українських патріотів – Народний Рух України. Це був вибух національної самосвідомості українців і одночасно – зародження українського політикуму. Складалася революційна ситуація і нація шукала своїх лідерів. Тоді, на арену української політики виходять дисиденти-шестидесятники та представники творчої інтелігенції, котрі, будучи проголошеними батьками новітньої української націонал-демократії, очолили національне відродження української нації. 

Але ось тут я, напевне, погарячкував… Бо це зовсім не було національним відродженням! У той час, коли мільйони українців виходили на вулиці та майдани з палким бажанням боротися за СВОЮ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ, їх вели на боротьбу за якусь примарну демократію, за загальнолюдські й загальноєвропейські цінності, вбрані у вишиванку та шаровари. 

У мене виникає кардинальне запитання, котре, напевно, можна віднести до категорії морального богослов’я, і котре ставши актуальним для нас 23 роки тому, не втратило своєї актуальності й зараз. 

Це запитання про наміри, з якими люди, котрі вважали себе провідниками нації і її моральними авторитетами, очолили боротьбу українців за свою державність. Чи здавали вони собі справу, що своїми діями гасять праведний революційний зрив суспільства, дезорієнтують та роз’єднують його, замість об’єднати й повести на рішучу боротьбу за святу справу, зрозумілу й близьку для кожного українця? 

Яка мета була в тодішніх керівників-нацдемів – задовільнити свої амбіції, сісти у м’які та затишні владні крісла, чи може вони просто не розуміли, що творять? Сіє все покрито мороком… Але ж кажуть: «по плодах їхніх пізнаєте їх…». От ми сьогодні й пожинаємо врожай їхніх справ та діянь… 

Наступний визначальний момент – 1993 рік. За ініціативою В’ячеслава Чорновола (мир його душі!) Народний Рух України перетворюється на партію і стає третьою національно-демократичною, після УРП та ДемПУ, партійною організацією в Україні. 

У зв’язку з цією подією у мене виникає три думки: перша – була зруйнована загальнонаціональна громадсько-політична організація, котра могла зробити своєю домінуючою ідеєю побудову національної держави і таким чином згуртувати українців для подальшої боротьби (і знову ж таки, це було б можливим, коли б лідери Руху мислили стратегічними державницькими категоріями, а не діяли з позицій вузького партійництва і своїх амбіцій та інтересів); друга – всі ці партії принесли в українське середовище взаємне поборювання, розбрат і хаос, котрі були дуже вигідні ворогам української держави; і третя – жодна з цих, з дозволу сказати, партій не мала своєї власної ідеологічної бази, а просторікувала українцям все про ті ж загальнолюдські та демократичні цінності, побудову демократичної країни, толерантність, терпимість, політкоректність і т.д., і т.п. 

На моє глибоке переконання, за цими подіями української історії стояли егоїстичні амбіції та політична короткозорість політичних лідерів, бажання досягти українського владного олімпу, як основної мети своєї політичної діяльності. Про загальнонаціональну боротьбу за здобуття власної держави і за кращу долю майбутніх поколінь українців вже тоді ніхто й думати не хотів… 

Так зароджувався український національно-демократичний політичний істеблішмент… А в той час, коли відбувалася уся ця «мишача возня», «реальні пацани» заробляли первинний капітал, зміцнювали свій фінансовий та соціальний статус і готувалися до походу на Київ… 

Тут хочу зупинитися і констатувати важливий для розуміння того, що відбувається в Україні факт: вже тоді український народ був готовий до жертовної боротьби за святу мету – здобуття української національної держави, вже тоді українці жертвували в цій боротьбі своє здоров’я, матеріальні статки, а подекуди, навіть життя, нічого не шкодуючи заради майбутніх поколінь нащадків. Ось тільки провідники їхні думали про інше і вели їх по хибному шляху… 

Згуртування нації навколо єдиної святої ідеї, формування об’єднаного цією ідеєю, потужного фронту боротьби – ось те завдання, котре мали перед собою особи, проголошені очільниками національно-демократичного руху. При втіленні його в життя, українці прямували б до своєї перемоги рішуче і впевнено, і на їхньому шляху не було би місця ні угодовству, ні конформізму провідників нації! Безумовно, були б втрати, які неминучі в будь-якій праведній борні, але нація чітко б змогла ідентифікувати внутрішні й зовнішні політичні та державні чинники за принципом «свій-чужий», що значно би полегшувало боротьбу. 

Нашим, з дозволу сказати, провідникам не вистачало одного – шаленої, божевільної любові до своєї Вітчизни, котрою палав (палає й зараз, у часи сьогоднішнього мракобісся) український народ. А без такої любові – провідник стає духовним калікою! І на це вже немає ніякої ради… 

Ідеалізм, готовність до самопожертви, мудрість і мужність, рішучість і віра в перемогу навіть у найскладніших обставинах – ось риси справжнього національного лідера, а не тих людей-симулякрів, котрих ми вже довший час спостерігаємо на чолі сили-силенної партій, партійок, так званих громадських об’єднань, котрі не маючи своєї ідеології, ба, навіть чітко визначених партійних та організаційних принципів, здатні тільки на демагогічні заяви, вимахування кулаками та збирання проплачених мітингів. 

Ми вже багато років чуємо скиглення про відсутність можливостей у націонал-демократів, про те, які вони знесилені боротьбою, тому потрібна особлива тактика в боротьбі з провладними та антиукраїнськими силами. Що ж це за тактика така, запитаєте ви? Угодовство, продажність та шкурництво – усі ці похідні від патологічної амбітності та безмежного егоцентризму в нас називаються «політичною виваженістю», «толерантністю» та «взаємоповагою». 

З цього приводу, мені пригадується приклад ірландського адвоката Деніела О’Коннела, котрий у ХIХ сторіччі очолив боротьбу свого народу проти англійських окупантів. У ті часи ірландці, котрі у своїй переважній більшості є католиками, піддавалися жорстокому релігійному та національному гнобленню з боку англійців. І от у 1808 році, після багаточисельних протестних акцій, організованих ірландськими патріотами, уряд Англії запропонував угоду: емансипація католиків в обмін на право «вето» англійської корони на призначення католицьких єпископів. О’Коннел відкинув цю пропозицію, мотивуючи це тим, що ця угода була б ласкою, а не здобутком боротьби, а єпископи потрапляли б у залежність від корони. За цю угоду виступили ірландські єпископи, англійські католики, вища католицька верства Ірландії та протестанти-ліберали. Монсеньйор Кварантоті, що під час полону Папи Пія VII вів папські справи, закликав єпископів прийняти угоду. Але О’Коннел залишився непохитним: він переконав єпископів та спонукав ірландських католиків виступити проти права «вето». Єпископи постановили не звертати уваги на наказ Кварантоті і згодом Папа визнав його неіснуючим. Так одна людина, справжній лідер ірландської нації, сам на сам виступив на бій з величезною політичною махіною Британської імперії та з дезорієнтованими співвітчизниками – і виграв цю битву заради Ірландії та її майбутніх поколінь! Виграв, бо був абсолютно переконаний у святості мети та фанатично вірив у перемогу! 

Наші ж політики, по великому рахунку, ніколи не вели боротьби за інтереси свого народу, а віддавали перевагу торгівлі принципами та інтересами українців. Як наслідок - сьогодні влада в Україні належить бандитсько-олігархічному угрупуванню, котре з успіхом торгує державними і національними інтересами, паралельно знищуючи в країні освіту, культуру, історію, охорону здоров'я - гуманітарну сферу в повному об'ємі. 

Чому вони це роблять? Державні та національні інтереси України для них є абсолютно байдужими! Пріоритети для правлячої верхівки - це власне збагачення та фінансова могутність тих олігархічних ФПГ, котрі їм належать або їх підтримують. А щодо другого напрямку їхньої діяльності, то, на мою думку, вони просто бояться українськості, бо інтуїтивно відчувають у ній загрозу для свого існування і тому не приймають її, а російськість не приймає їх - вона просто їх використовує...

Влада нам каже про суцільне реформаторство в державі і про те, що треба тільки трішки потерпіти - невдовзі, нам усім стане зовсім добре. Алексіс де Торквіль писав: «...для нездалого уряду найнебезпечніша мить настає тоді, коли він береться до реформ». А що вже казати, коли цей нездалий уряд є породженням внутрішньоокупаційного режиму, коли президент обраний лише третиною виборців, і на сьогодні має рейтинг, нижчий 10%, коли діяльність українських судів нагадує судилища сталінських «троєк», а загалом в Україні панує атмосфера брехні, здирства, корупції, безмежного протекціонізму для «своїх» і приниження честі, гідності та нехтування національних і людських прав для інших. 

На фоні цього мракобісся і темряви наша опозиція готується до виборів... Переформатування, об'єднання, спільні списки, про які ми постійно чуємо, нагадують мені броунівський рух молекул, бо як можна готуватися до боротьби. не маючи жодної ідеї і не усвідомлюючи власної мети? Потрапимо до парламенту, а тоді вже розпочнемо боротьбу?! З ким, за що і яку боротьбу?! 

Українці цього не чули, не чують і на моє глибоке переконання, ніколи не почують від цих пань, панів та панянок... Гроші та влада - ось за що реально будуть боротися влада і опозиція, а народ не захоче виборювати для них нових маєтків та рахунки в офшорах і швейцарських банках! 

Де ж шукати вихід із ситуації і як далі діяти? Перефразовуючи слова великого німця Карла Штайна: «Україну врятує лише сама Україна!». 

Необхідно зв'язати серця одним бажанням, однією метою - ВЛАСНОЮ НАЦІОНАЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ! Тільки запаливши в кожному українському серці вогонь любові до Краю, до нашої древньої та славетної землі, до свого мужнього, сильного та мудрого народу ми зможемо бути впевнені у перемозі нашої Справи! Це надважке у наш час завдання ляже на плечі людей Ідеї та Чину, тих котрі будуть готові нестримно йти вперед до цілковитої перемоги нашої спільної святої справи по нелегкій стезі жертовності й боротьби. 

Цей шлях ми зможемо подолати лише з Божою поміччю, тому ми потребуватимемо благословення традиційних українських Церков. Бажаним було би підсилення національної просвітницької роботи в громадах українських православних та греко-католицької Церков, звернення більшої уваги на боротьбу з пияцтвом та іншими шкідливими звичками, через котрі люди потрапляють в залежність, стають керованими і, врешті-решт деградують; на збереження християнських цінностей у сім'ях, загальне моральне відродження та етичне оздоровлення українського суспільства.

Хто ж зможе очолити та повести боротьбу? Мій варіант відповіді докорінно відрізняється від того, про що пишуть зараз у книгах, монографіях і засобах масової інформації. 

Зараз на часі створення широкого націоналістичного руху, який буде складатися з широкого спектру громадських організацій різноманітних напрямків діяльності, а також - політичної сили, ідеологічною базою котрої стане ідеологія українського націоналізму в інтерпретації М. Міхновського, Д. Донцова, С. Бандери, Я. Стецька, В. Іванишина. Стратегічною метою цього руху стане здобуття і розбудова національної держави. Ми будемо боротися за докорінну зміну системи державної влади в Україні, за впровадження реального народовладдя, при котрому українці зможуть впливати на процеси державотворення і ситуацію в країні через закон про відкликання народних депутатів, а також широку виборність на місцях, за докорінне реформування судової системи (суди присяжних), силових структур, державної гуманітарної політики, коротше кажучи, усіх сфер життєдіяльності держави в інтересах українського народу. 

Бо тільки в національній державі можливе справедливе вирішення соціальних і будь-яких інших проблем з урахуванням інтересів усіх верств українців. 

Ця політична сила стане Організацією людей-ідеалістів, об'єднаних однією великою ідеєю і готових боротися за святу мету, присвятивши цій боротьбі усі свої сили та життя. 

На моє глибоке переконання, координувати діяльність цього широкого націоналістичного руху повинна орденська організація, яка буде складатися з кращих представників усіх структур, котрі будуть входити у цей рух. 

Лідером націоналістичного руху стане людина, яка за своїми морально-вольовими, організаторськими та особистістними якостями зможе об'єднати людей та власним прикладом надихнути на боротьбу за досягнення великої мети, як це зробили Є. Коновалець, С. Бандера, Р. Шухевич та інші визначні діячі націоналістичного руху. 

Мужність. мудрість, шляхетність, жертовність, відповідальність за долю майбутніх поколінь українців, глибока та щира віра в Бога і в те, що нація здатна об'єднатися й перемогти - ось якості людини, котра зможе взяти на себе Хрест лідерства у цій битві Добра і зла, Світла і темряви. «Боротьба кує кадри, кадри розгортають боротьбу» - ці слова Провідника ОУН Степана Бандери є відповіддю на риторичне запитання: «Де ж нам знайти таку людину?». 

Я переконаний – така людина вже є! З Божою поміччю ми зможемо створити таку силу, яка виведе український народ з цього провалля мороку, темряви й відчаю, і на чолі цієї сили нарешті стане достойна людина, справжній лідер християнської європейської нації, котра зможе показати цілому світові приклад побудови могутньої національної держави на землі, яку більш ніж тисячу років тому назад благословив Святий Апостол Андрій! 

І нехай нам у цьому допоможе Господь та Пресвята Богородиця!

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

12.01.2012р. Б. / Чільний священик РПЦ закликав владу зброєю подавляти «кольорові революції»

 

Голова відділу зв’язків Церкви і суспільства РПЦ, протоєрей Всеволод Чаплін задекларував свої політичні погляди і порадив що слід робити, аби повернути Росії втрачену велич. Як один із варіантів він запропонував використовувати війська за межами Росії для придушення «кольорових революцій», а також ввести для мігрантів жорстку форму обліку та підняти статус військовослужбовців.

 

Свої ідеї о. Чаплін виклав у блозі на сайті Російської служби новин, а згодом розвинув їх в інтерв’ю.

 

О. Всеволод, не остання людина в РПЦ, насамперед радить владі перейти від «стабільності» до «диктатури» совісті і волі, бо багато того, що нині відбувається у країні, не до вподоби народу.

 

«Мігранти повинні проходити реєстрацію – нехай електронну – принаймні раз на три дні, називаючи місце своєї легальної роботи. Тих, хто цього не зробить, - під кримінальне покарання», - каже він.

 

«Воїнство в Росії не може стояти на соціальних сходах нижче торговців. Кожному офіцеру Збройних Сил та правоохоронних органів має бути надана своя оселя, в тому числі в московському регіоні. Але таке житло потрібно прив'язати до займаної посади чи до гідного виходу на пенсію. І це буде найкращим засобом проти корупції», додав священик.

 

Священик РПЦ також вважає, що Росія повинна відряджати свої війська у різні регіони і брати участь у бойових діях.

 

«Я думаю, що потрібно подумати сьогодні про потужну військову присутність Росії у всіх регіонах, де люди просять захисту від помаранчевих експериментів, від різного роду «кольорових революцій». Навіть, якщо Росії потрібно буде брати участь у бойових діях, цього не потрібно сьогодні боятися: армії потрібно нарешті дати справжню роботу. Мережевих «хом'ячків» цілком можна було б відправити у діючі війська. Ті з них, хто виживуть, напевно, стануть людьми.

 

На прохання журналіста о. Всеволод пояснив, кого він мав на увазі, коли говорив про «мережевих хом’ячків».

 

«Людей, які в найкращий час свого життя проводять у віртуальних війнах. Потрібно давати людям в руки справжню справу, щоб вони відчували, що життя невичерпується простором Інтернету, що навколишнє життя досить складне, і в ньому потрібно брати участь по-справжньому, а не кидаючись тлінними словами в Інтернеті, зображуючи із себе героя, яким ти насправді далеко не є», - заявив Голова відділу зв’язків Церкви і суспільства РПЦ.

Джерела: РІСУ


Мандрівники Христа Царя

23.12.2011р. Б. / «Служіння Богові, служіння Правді завжди було для мене невіддільним від служіння своєму народові»

 

Інтерв’ю з новим правлячим архиєреєм Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, владикою Ярославом (Прирізом)

– Преосвященний владико Ярославе, наприкінці жовтня 2011 р.Б. було оголошено, що Ви стали наступником владики Юліяна (Вороновського) на престолі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. 24 грудня – Ваша інтронізація. Якими будуть особливості Вашого єпископського служіння? Чи маєте Ви програму душпастирювання, яку будете втілювати як новий єпархіальний єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії?

– Звичайно, що я маю певні задуми. Дозвольте привідкрити перед Вами свою маленьку «таємницю» (сміється).

Ця програма йтиме у руслі прийнятої ще у 2006 році Синодом наших єпископів стратегії розвитку нашої Церкви, котра сформульована дуже лаконічно і, водночас, глибоко: «Святість об’єднаного Божого люду». Нещодавно, на черговому Синоді 2011 р. Б., вона була деталізована через програму «Жива парохія – місце зустрічі з живим Христом». Спробую дуже загально окреслити суть мого душпастирювання.

Люблю повторювати, що після страшної «епідемії більшовизму», яка позначилась на нашій історії, культурі, суспільстві, нам сьогодні важливо відроджувати історичну пам’ять, відбудовувати матеріальні храми, але найважливішим є відновити нерукотворний храм – людину. Треба привести її до Бога, допомогти усвідомити своє високе християнське покликання та діяти згідно з Ним…

І у Вселенській Церкві, і у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві сьогодні багато говориться про євангелізацію, а зокрема, про нову євангелізацію. Йдеться про необхідність євангельської проповіді як серед тих, хто її ще не чув, так і серед так званих «номінальних» християн, тобто тих, котрі були охрещеними, але рідко або й ніколи не відвідують церкву. У цьому контексті, думаю, треба зробити все, щоб духовенство, тобто ті, до кого передусім звернена заповідь про євангелізацію, якнайуспішніше сповнювали свою місію. Христос і його учні є гарними вчителями для нас. Не забуваймо, що апостоли пішли активно проповідувати Добру Новину після того, як під час молитви у Єрусалимі зодягнулись силою Святого Духа. Тому, думаю, треба зробити все, щоб ми сповнювались Святим Духом – освячувались. Святі християни будуть найуспішнішими місіонерами та євангелізаторами, адже у нашому народі справедливо кажуть, що «слово зворушує, а добрий приклад порушує до дії». Тому, як це робив і мій попередник на єпархіальному престолі – преосвященний владика Юліян (Вороновський), продовжуватиму наголошувати на важливості молитви, особистої та літургійної, в житті кожного християнина, зокрема духовенства.

В особі владики Юліяна ми маємо живий приклад того, як молитва виливається в активне і ефективне душпастирювання. Хто зустрічався з нашим дорогим владикою, знає, що він «муж молитви». Переконаний, що саме завдяки цьому йому вдалось так багато зробити за 17 років свого архиєрейського служіння тут, у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Владика Юліян освятив багато новозбудованих храмів, рукоположив чимало священиків. У 1996 році заснував Дрогобицьку духовну семінарію та Катехитичний інститут, щоб забезпечити єпархію священнослужителями, катехитами, дяками та регентами... За умови, що на початках, з виходом нашої Церкви з підпілля відчувалася гостра недостача належної душпастирської опіки, стараннями владики було значно покращено таку ситуацію. Мені належить продовжувати та розвивати досягнуте моїм попередником. Проситиму владику допомагати в цьому порадою та молитвою.

Отож, як я вже сказав, молитовне і таїнственне життя є невід’ємним чинником. Причому наголошую, що маю на увазі ту духовність, яка відповідала б ідентичності нашої Церкви, котра є східною Церквою візантійсько-київської традиції. Дбатиму, щоб ми постійно пам’ятали про це і так будували своє життя і розвивали діяльність. Водночас не можна забувати, що для успішної євангелізації треба мати ефективні середники і методи. Над цим, думаю, маємо багато працювати і на академічному, і на практичному рівнях. Ідеться про належну підготовку священиків і катехитів, про наукові конференції, котрі охоплювали б не тільки священиків, але й мирян (адже кожен покликаний зростати у свідомості своєї віри, не лише священики)...

Хочу наголосити, що священик особисто відповідальний за катехизацію на довіреній йому парохії: ні катехит, ні будь-хто інший не звільняє його від цього служіння. Переконаний, що слід розвивати парохіяльні суботні та недільні школи, вивчати можливості створення загальноосвітніх церковних шкіл… Думаю, що потрібно продовжити і розвинути позитивні напрацювання у душпастирстві молоді не тільки на деканальному та єпархіальному, але й на парохіяльному рівнях...

Вважаю, що треба активніше працювати над академічним, медичним, військовим, в’язничим капеланством. Не можна оминати й соціальну сферу… Оце ті, далеко не всі, ділянки, на яких думаю зосередити свою увагу. Водночас я відкритий на пропозиції і готовий піти назустріч кожному, хто запропонує такі методи душпастирства, які будуть ефективними для здійснення тих високих цілей, котрі перед нами ставить Бог і Церква.

– Завтра студенти нашої семінарії звершуватимуть своє священиче служіння серед вірних нашої Церкви? Чого від них у виконанні цього завдання очікує Церква, а зокрема Ви, як правлячий архиєрей Самбірсько-Дрогобицької єпархії?

– Ви знаєте, що у вересні 2011 р. Б. в Бразилії відбувся Патріарший Синод нашої Церкви, на якому єпископи УГКЦ, зібрані з усіх континентів, прийняли програму розвитку і діяльності нашої Церкви на 10 наступних років під назвою «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Якщо уважно проаналізувати, то побачимо що весь її зміст справді виражений у назві. Всі напрями життя і діяльності нашої Церкви – освіта, катехизація, праця з молоддю, мирянами тощо – дійшли до спільного знаменника: побудова живої парохії. Уся Церква, зокрема й семінаристи, вже тут, у стінах семінарії, і незабаром на парохіях – покликані остаточно втілювати цю програму в життя.

Маємо пам’ятати, що парохія – це не лише храм, де ведуться богослужіння. Не можна обмежувати душпастирювання лише звершенням треб і богослужінь. Тому звертаюся до майбутніх душпастирів: «Пам’ятайте, священик – не просто культовий служитель. Завданням усієї парохії і кожного її члена є зберігати, розвивати і передавати свою християнську віру, котру ми отримали у Таїнстві Хрещення. Чувати над цим і є завданням священика».

Його парохіяльне душпастирське служіння має охоплювати дуже різні сфери – навчання, катехизацію, соціальне служіння, творення атмосфери єдиної родини тощо. У кожній із цих ділянок священик має бути взірцевим добрим батьком, справжнім духовним отцем і порадником. Якщо парохіяльне життя буде функціонувати саме так, то церковна громада стане міцною і під проводом свого пастиря успішно відповідатиме на виклики сучасного світу, її членам не будуть страшні загрози різних сект, вони не дадуть себе обдурити різними примарними обіцянками... Тому, користаючись нагодою, закликаю Вас, дорогі семінаристи, належно використовувати Ваш «семінарійний час», щоб бути відповідно підготованими до цього великого покликання – будувати живу парохію.

– Думаю нашим читачам буде цікаво дізнатись про Ваш шлях до священства. Скажіть, будь ласка, що спонукало вас стати священиком? Хто допомагав Вам розвивати покликання?

– Найперше – це моя родина. Роль мами у моєму покликані була підставовою, бо, завдяки їй, я пізнав Бога, що згодом дало мені можливість посвятитись Йому на служіння. Тому щиро вдячний своїм батькам за те, що вони своїм повсякденним життям проповідували мені віру в Бога.

Пригадую, що бажання стати священиком зародилося у мене ще у дитячому віці. Я мав нагоду особисто зустрічатися і спілкуватися з підпільними греко-католицькими священиками, бо вони часто відвідували нашу родину: служили святу Літургію, провадили катехитичні науки. Часто з мамою їздив туди, де відбувались греко-католицькі богослужіння… Під час підготовки до першої Сповіді, виявив бажання стати священиком. Мій сповідник сказав: «Сину, для того, щоб бути добрим священиком, потрібно в тому намірі багато молитися». Ці слова глибоко запали мені в душу. Пам’ятаю, що після цього я з радістю та захопленням сказав своїй матері, що хочу стати священиком. У відповідь вона обійняла мене і, заплакавши, сказала: «Молися, сину, в цьому намірі, і я теж буду молитися».

У більш зрілому віці мав нагоду й далі підтримувати зв’язки з підпільними священиками. Серед тих, хто вагомо вплинув на формування мого священичого покликання, можу назвати отців редемптористів: Миколая Куця, Володимира Мицака, Михайла Волошина, а також о. Степана Яворського, митрополита Володимира (Стернюка), владику Филимона Курчабу... Завдяки їм я ближче познайомився з катакомбною УГКЦ, з підпільною семінарією. Мене захоплювала і надихала їхня духовність, простота, душпастирська активність, жертовність... Так у мене визріло остаточне рішення стати семінаристом переслідуваної Церкви. З огляду на переслідування, про моє навчання в семінарії не повинні були знати навіть мої батьки... Мама дізналася про моє навчання найшвидше, а батько і брати – після дияконських свячень. Решта ж родини уже тоді, коли побачили мене у фелоні під час першої Літургію у звичайній хаті у 1988 році.

Тому дуже велику роль у моєму рішенні стати священиком відігравали особи, котрих мені посилав Господь. Це – моя родина, передусім мама, а також підпільні греко-католицькі священики та миряни.

Для мене визначальними є євангельські слова: «Пізнайте правду і правда визволить вас» (пор. Йо. 8, 32). У ті часи правда була замовчуваною, переслідуваною, депортованою в Сибір, розіп’ятою... Вважав, що у такій ситуації священик своїм служінням може багато допомогти народові, подати йому ключ до свободи, а тим ключем, безперечно, є Христос – «Дорога, Правда і Життя» (Йо. 14, 6). Я був переконаний, що наш народ, духовно переживши Христове воскресіння, воскресне й сам, звільнившись від поневолення різними фальшивими ідеями. Тому служіння Богові, служіння Правді завжди було для мене невіддільним від служіння своєму народові.

– Що означає Ваш єпископський герб?

– Як і кожен єпископ, за давньою традицією я також постарався, щоб мати особистий герб. З одного боку, він вказує на моє походження, а з іншого – на покликання під час єпископського служіння.

Якщо дуже коротко, то елементи герба означають наступне: на великому щиті по центрі на червоному полі розміщений архистратиг Михаїл у срібних обладунках – це покровитель Бескидів і жителів Карпатських гір – території, звідки я родом та на якій розміщена велика частина нашої єпархії. Архистратиг Михаїл тримає у лівій руці маленький щит, на якому намальовані дев’ять топок солі. Це – символ Дрогобича, осідку нашої єпархії.

У лівому верхньому куті великого щита – лілея, символ Богородиці; три зірки, що її оточують, вказують на її Пренепорочність – дівоцтво перед, в час і після народження Ісуса Христа. Богородична духовність особливо близька мені як тому, котрий належить до чину оо. Редмптористів, які з великою побожністю відносяться до Пресвятої Діви Марії, так і тому, що Богородиця, Матір Церкви, рівно ж є покровителькою українського народу і, зокрема, нашої єпархії, у якій знаходиться декілька марійських чудотворних святинь. У правому куті великого щита – хрест, спис і губка. Це – символ Голготи, на якій сталося відкуплення світу через страждання, смерть і воскресіння Господа Ісуса. Це – символ розіп’ятої, переслідуваної катакомбної УГКЦ, у якій формувалося моє священиче покликання. Крім того, це також символ герба чину Найсвятішого Ізбавителя. З цієї монашої спільноти наша Церква покликала мене на єпископське служіння. На синій стрічці під великим щитом на полі мантії написаний мій девіз: «Любов і служіння». «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому», – говорить євангелист Йоан (1 Йо. 4, 16). Тому у слові «Любов» сконцентроване все Святе Письмо, Божі Заповіді та християнські чесноти. У цьому єдиному слові окреслено покликання людини. Якщо людина глибоко пізнала Бога, вона завжди ділиться цим, свідчить про це, служить Богові і ближнім… Думаю, що у цьому – сенс покликання бути священиком, чи єпископом: любити та служити Богові і ближньому. По всьому полі мантії розміщені язики полум’я. Вони символізують подію Зіслання Святого Духа. Щоб надто не заглиблюватися у пояснення сенсу цього знаку на моєму гербі, просто зацитую відому літургійну стихиру: «Усе подає Дух Святий: пророків посилає, священиків удосконалює, неграмотних мудрості навчає, рибалок богословами появляє, і єднає всю церковну спільноту» (стихира на «Господи візвав» Вечірні Зіслання Святого Духа).

– Владико, дякувати Богу, сьогодні наша Церква втішається свободою. В порівнянні з іншими країнами світу, Україна не відчуває браку священичих покликань. Водночас, якщо порівняємо статистику в Україні і світі (навіть в тих, котрі, як кажуть, дуже секуляризовані), то легко зауважимо, що в нас не так багато священиків. Наприклад, у США один католицький священик на 1800 вірних, в Іспанії – трохи більше 1700. Щодо України блаженніший Святослав називав таку цифру – 1 священик на 2400 осіб. Що наша Церква планує зробити, щоб виправити таку ситуацію?

– Ви маєте слушність. В Україні зараз менше священиків на душу населення, навіть порівняно з довоєнним періодом. І це враховуючи те, що на сьогодні наша Церква представлена набагато ширше територіально! Тому мені дивно, а навіть боляче чути заяви, на зразок: «Нам більше не треба священиків», чи «Навіщо нам ця семінарія»… Під час останнього Синоду єпископів Блаженніший Святослав також піднімав цю проблему. Він навів нам, єпископам, висновки наукових досліджень, згідно з якими, для ефективного душпастирювання священика його паства має складатися максимум з 500-1000 вірних. Тільки у такому випадку ми справді можемо говорити, що священик може оптимально дбати про парохію, принаймні знати імена своїх парохіян, розуміти їхні проблеми, чувати над їхніми болями і радостями... Це – справжній виклик для нас.

Дякувати Богові, Господь поблагословив нашу Церкву священичими покликаннями. Не можна нехтувати цим Божим даром. Треба його належно приймати і плекати. Це, думаю, також входить у програму розвитку і діяльності нашої Церкви, про яку я згадував. Адже про яку живу парохію можна вести мову, якщо вона не матиме священика, котрий зможе на ній душпастирювати і її «оживляти»?!

Ми зараз говоримо про нашу Церкву в Україні. Але не забуваймо, що наші вірні присутні в усьому світі. На жаль, не всі вони мають змогу отримати належну духовну опіку, в тому числі і через брак священиків… УГКЦ в Україні може і повинна допомогти вірним на поселеннях, бо вони її діти і за них вона є відповідальною.

Знаю, що Ваш часопис читають наші вірні та священики. Тому, користаючись нагодою, хотів би сьогодні ще раз нагадати усім нам про потребу всіляко підтримувати нашу семінарійну освіту. Від кожного з нас залежить, якою буде наша Церква в майбутньому, яких матиме провідників та душпастирів.

– УГКЦ, в тому числі вустами свого Предстоятеля блаженнішого Святослава, велику надію сьогодні покладає на молодь. У нашій семінарії навчаються передусім молоді юнаки, котрі готуються стати священиками. Наш часопис читає багато молоді. Знаємо, що Ви тісно стикалися з молоддю у своєму душпастирському служінні. Як Ви вважаєте, якими на сьогодні є найбільші спокуси для молодого юнака, котрі, можливо, перешкоджають йому вступити у семінарію? Що позитивного є у нашій молоді?

Було б великим перебільшенням ідеалізувати сучасний духовний стан людського суспільства, в тому числі й українського. Наша молодь також живе у непрості часи, наражається на різноманітні спокуси. Неналежні моральні авторитети, корупція, хабарництво, моральна розгнузданість – це навіть неповний перелік тих небезпек, у які вона може легко впасти. За тотального диктату засобами масової інформації певного способу життя і поведінки (часто-густо не те, що далеких від християнства, а навіть ворожих до нього) молодь ризикує усвідомити, що ці небезпеки насправді зовсім не є небезпеками, а нормою, або навіть зразком для наслідування…

Проте я не хотів би аж занадто згущувати фарби. Це не було б виправданим. Хочеться відзначити, що мене приємно вразив той факт, що молоді люди мають досить стійкий імунітет до усього цього. Багато юнаків і дівчат не дозволяють спокусити себе другорядним, а вміють розпізнати зло, вибрати добро і відстояти свій вибір. Тут маю на увазі не лише тих, хто вступає у семінарію чи монастир, а й тих, хто, незважаючи на всі труднощі, намагається серед оточуючих їх людей бути справжніми християнами.

Хочеться також відзначити оптимізм та ентузіазм нашої молоді, її вміння, незважаючи на всі труднощі, бачити в майбутньому позитиви. Це додає їй сил діяти і змінювати життя на краще. Це те, чого так бракує сьогодні українському суспільству, розчарованому економічними труднощами та політичними баталіями. Тому завдяки цим позитивним рисам сучасних молодих людей – і тих, хто вступає у семінарію, чи монастир, тих, хто вибирає іншу дорогу життя – я бачу досить обнадійливе майбутнє і для нашої Церкви, і для нашої держави.

Водночас вважаю за потрібне сказати, що це обнадійливе майбутнє буде можливим, якщо всі ми, а особливо молоді юнаки і дівчата, у котрих закладено великий потенціал, не сидітимуть, склавши руки, а активно розвиватимуть і помножуватимуть Богом дані нам таланти. До цього й закликаю нас усіх.

– Красно дякуємо за розмову і просимо Вашого благословення, Преосвященний Владико!

– І вам щире спасибі за гарну нагоду спілкування.

У цьому навчальному році (2011-2012) Дрогобицька духовна семінарія святкує 15-тиліття з часу заснування. Тому вітаю усіх семінаристів, викладачів, виховників, усіх працівників семінарії з цим маленьким ювілеєм. Бажаю розвивати і помножувати ті здобутки, котрих семінарії вдалося осягнути за ці роки.

Розмовляв Роман Андрійовський, головний редактор часопису ДДС «Слово»

Опубліковано у: «Служіння Богові, служіння Правді завжди було для мене невіддільним від служіння своєму народові».


Інтерв’ю з новим правлячим архиєреєм Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, владикою Ярославом (Прирізом)// СЛОВО № 4 (48) 2011, с.2-7.

Джерела: dds.edu.ua

Мандрівники Христа Царя