Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 2 січня 2017 р.

02.01.2017р. Б. / Ікони на ящиках від набоїв

Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова (ПДМШ) відзначав другу річницю. Медики-добровольці працюють у гарячих точках та в прифронтовій зоні, допомагаючи як бійцям, так і місцевому населенню.

Проект ПДМШ — волонтерський, існує на добровольчі пожертви. Одним із постійних жертводавців є художник і письменник (відомий під псевдо «Олаф Клеменсен») Олександр Клименко.

Аби підтримати шпиталь, він із дружиною Софією Атлантовою започаткував мистецько-волонтерський проект — «Ікони на ящиках від набоїв». Дошки їм надсилають із передової. Виручені від продажу ікон кошти ідуть на користь шпиталю. На сьогодні митцем зібрано майже півтора мільйони гривень.

Свідок «Київського патерика»

Я брав участь у кількох благодійних проектах, цей — найбільш нашумілий. Два роки тому я разом із кількома митцями брав участь у виставці на підтримку центрального військового госпіталю. Ікону пензля мого друга Романа Селівачова на цій виставці було придбано для одного з добровольчих батальйонів. Ми поїхали її вручати, і саме там, на базі, я побачив ящики з‑під набоїв. Їхні кришки виявилися точно такими ж самими, як і дошки для ікон. Одразу захотілося щось написати на одній із них. Я написав, результат мені сподобався, захотілося зробити серію таких ікон. Так постала ідея проекту, але спершу не як волонтерського, але лишень мистецького…
Спаситель. Денце від ящика з-під набоїв до АКМ, темпера. 35х40 см.
Ящик привезено з-під Попасної

Св. Миколай. Денце ящика від набоїв до АКМ, темпера. 35х40 см.
Дошка привезена з-під Попасної медиками ПДМШ ім. Пирогова

Атлантова Софія
Свята Анна. Фрагмент ящика з-під озброєнь, темпера. 26х30см.
Дошку привезено з-під Попасної

Тоді ми вже були знайомі з Геннадієм Друзенком, одним із засновників ПДМШ. Мені зателефонував монах Іонінського монастиря: каже, чув, що ви на шпиталь збираєте кошти, підходь, тут трохи грошей передали. Приходжу, думаючи, що буде тисяча, дві, а там торба – 100000 гривень! За словами отця, у притворі церкви до нього підійшов чоловік. Каже — мій начальник прислав ці гроші на потреби людей, які страждають від війни. Я телефоную Геннадію, а він каже: «Ми завтра маємо забирати нашу операційну, якщо не заберемо, нам її не віддадуть, нам бракує 60 чи 70 тисяч гривень. Ми молимо Бога, щоб ці гроші прийшли!» От вони і прийшли. Я відчув себе свідком якогось давнього патерика, 1000 років тому писаного.

Для мене дуже важлива тема праведного і неправедного використання зброї. Коли й наскільки можна сумістити тему «не убий» із темою війни? Єдина ситуація — це тема любові до ближнього, заради якого ти жертвуєш своїм життям і захищаєш людей. Тоді заповідь «возлюби ближнього свого» є більшою, аніж «не вбий». Україна зараз опинилася в такій ситуації, що треба захищати невинних людей від жахіть війни, від смерті, адже якби ми не стали на захист — ворог би пішов на Харків, Полтаву, Запоріжжя, Миколаїв, Одесу та інші міста.

Класична християнська аскетика нерідко говорить про боротьбу з гріхом саме як про війну. Звісно, тема війська, зброї у цьому випадку мають сприйматися на рівні символів. Й ікона — виступає як зброя у молитовно-аскетичному контексті, адже перемога над злом навколо тебе повинна починатися перемогою над злом у собі. Мені здається, ми сьогодні забуваємо, що аби перемогти ту орду, яка іде зі сходу, нам треба перемогти спокусу самим бути ордою.

Я не автор, а один зі співавторів. Працюю у співавторстві не тільки з дружиною, але і з тими хлопцями, які воюють на передовій. Вони надсилають дошки, а я пишу. І коли працюю, спілкуюся з ними весь час (по телефону або під час зустрічей). Без цього спілкування, мені здається, я б не потягнув цей проект. Мене завжди вражало, що люди не забувають під обстрілом відшукати мені ящик і переправити, або дзвонять і перепрошують: «Вибач, що не доправили! Ми зібрали ящики для тебе, просто вони в Пісках потрапили під вогонь мінометів, їх розтрощило, але ми зберемо знову…» Я думаю, для бійців важливо, що вони потрібні не тільки як солдати, але і в контексті мистецького проекту. Для них узагалі важливо відчувати себе потрібними, важливо розуміти, що про них тут, у тилу, пам’ятають.

Спершу я писав лише на ящиках від набоїв, потім пішло-поїхало, тепер уже від снарядів для гаубиць. Працюю на фрагментах ящиків із Пісків, із ДАПу, з Попасної, з величезної кількості інших місць, весь фронт від Маріуполя до Луганська.
Клименко Олександр
Св. Агапіт, Цілитель Печерський. Кришка з ящику від боєприпасів. 88х34 см.
Дошка привезена з-під Донецького аеропорту волонтерами Автомайдану
Клименко Олександр
Максим Грек. Кришка з ящику від набоїв до АКМ, темпера. 40 х 35 см.
Дошку подаровано бійцями батальйону «Січ»

Системне волонтерство

Мені подобається системна робота. Є величезна кількість ініціатив, де можуть створити багато шуму, купити десяток шкарпеток, відправити на фронт і почуватися дуже крутими волонтерами. Важливо, щоб цей «двіж» міг відбуватися навколо проектів із певною структурою, системно вибудуваних. Адже ПДМШ — це не просто проект шпиталю, який працює на фронті. Це на майбутнє, один із дуже цікавих і важливих пілотних проектів української медицини взагалі. Ми шукаємо нові принципи, за якими зможемо будувати майбутню українську медицину, адже теперішня — розвалена.

На ці дошки найкраще лягає візантійська ікона. Цей проект — це головно Київська Русь, Візантія, українське середньовіччя, Балкани, навіть Італія до Відродження. В принципі, це класична ікона, та, що ми уявляємо собі. А Соня може орієнтуватися на ікони ХІХ століття; але це радше винятки.

Коли я запустив проект як волонтерський, а не лише мистецький, моя мета була — мільйон, хоча я у неї не вірив. А зараз вже бачу, що можна й більше.

Наші роботи купують усі, починаючи з українських бізнесменів. Провідні аграрії, політики, менеджери, представники різних посольств, європейські політики. Моя ікона є в Юрія Мамчура, йому подарували. Є ікона у депутата Європарламенту Марка Демесмакера. Величезна кількість людей купує, іноді — по декілька робіт одразу. Цікаво, що ікони подобаються священнослужителям усіх деномінацій. Проект підтримали і греко-католики, і католики, і автокефали, і КП‑шники, і МП‑шники.
Клименко Олександр
Ікона Божої Матері «Одигітрія». Кришка від ящика з-під гранат РГ-5, темпера. 28х46 см
Дошку привезено з-під Попасної

Аукціон з нагоди другої річниці ПДМП проводив український аграрний холдинг «Сварог». Два роки тому вони скасували свій новорічний корпоратив і віддали всі гроші на ПДМШ. І весь час допомагають шпиталеві. У нас із ними схожі концепції. Я про це говорив під час аукціону. Так само, як і ми, вони намагаються створити синтез традиційного і модерного. Ми говоримо мовою давньої ікони про сучасну війну, вони — займаючись традиційною для нашої території справою, землеробством, роблять це модерними засобами, використовуючи сучасні технології.

Те, що було зброєю, символом смерті, стає символом життя. Адже ікона в українській традиції асоціюється саме з ідеєю Воскресіння, перемогою життя над смертю. Так само хрест, будучи символом смерті, стає символом життя.

Не я примушую себе писати, примушують потреби ПДМШ по грошах. Мабуть, я б уже закінчив проект, адже він відпрацював як концептуальна виставка, поїздив по Україні та Європі. Якби війни не було, то я вже сказав, що хотів. Для мене це вперше, коли образотворче мистецтво символічно перейшло в реальність. Адже волонтерська складова це частина мистецького проекту, ідея перетворення смерті на життя знайшла своє відображення. Саме існування цього проекту як волонтерського є логічним завершення проекту мистецького.

Кажуть, що я допомагаю ПДМШ. Насправді це ПДМШ допомагає мені почуватися потрібним. Уперше за багато років я не сумніваюсь у своїй творчості. Завжди відкритим залишається запитання, а чи потрібне те, що ти робиш, людям, наскільки ти і твоя творчість має право на існування. Для багатьох художників такі сумніви — річ звична, однак зазвичай дуже виснажлива. Зараз я ніяких сумнівів собі не дозволяю. Буває, робота виходить і не завжди такою, як мені хочеться (немає жодного художника, який би завжди працював рівно, або якому б подобалося усе, що він робить); але якщо вона врятує чиєсь життя, то я все одно досяг успіху.

Розплатитися золотом

Вибір теми, персонажа відбувається по-різному. Коли я побачив першу дошку, одразу відчув, що на ній має бути класична візантійська ікона Богородиці. Вона якось туди лягла. Іноді іде від формату, іноді від композиції, іноді від настрою. Наприклад, для виставки у Литовському сеймі ми написали Остробрамську ікону — у них є Остробрамські ворота, і на них ця ікона. Перед виставкою у литовському посольстві Соня зробила литовську «погоню» з піднятим хвостом. І литовцям приємно, і нам цікаво дещо змінити іконографію. Кожна дошка — індивідуальна, зі своєю історією; іноді виникають асоціації з тими хлопцями, які її надіслали, і хочеться пов’язати роботу зі своїми думками про цю війну, про тих людей, що там гинуть.

З улюблених персонажів — Максим Грек: мабуть, один із перших зафіксованих у Росії дисидентів, який отримав 25 років неволі за критику влади. Це було концептуально для мене як для людини, що виросла у родині, критично налаштованій до влади, як у часи сталінських репресій так і в більш пізній період.

Ми об’їхали майже всю Європу, від Сицилії до Брюсселя. Німеччина, Голландія, Польща, Чехія, Литва, Австрія… Сприймали нас завжди позитивно. В Україні продовжують сприймати мої ікони значною мірою в контексті сакрального мистецтва, а іноземці — переважно як арт-об’єкти. Багатьох чіпляє незвичний живопис на ящику, ящик як артефакт; нерідко релігійна складова відходить на другий план.

Один дивний європеєць пропонував розплатитися за ікону золотом — у нього не було євро, були тільки золоті й срібні злитки. Уявляєш ситуацію: в Гаазі ранок після виставки в нашому посольстві, приходить француз у капцях і піжамі й пропонує виміняти десяток ікон на золото! О сьомій ранку! Я подумав, що це якийсь «шизик», але потім він почав говорити про мистецтво, і я розумів, що він таки розуміється на живописі… Йому просто неймовірно сподобалися роботи…

Одним подобається, що це волонтерський проект, допомога шпиталеві. Іншим подобається суто мистецький аспект. Комусь до душі антонімічність проекту, логічна неможливість синтезу ікони і ящику з‑під зброї, їхньої символіки. Хоча насправді, тут чітка логіка: тема смерті й життя є ключовою для людей, творчість будується значною мірою навколо цього! Під час війни ця тема взагалі виходить на перший план! Смерть і життя ніде так, як на війні, не переплетені.

Одну роботу зроблено трохи не за добу, а одна робота писалася два роки. Це архангел Михаїл. Він експонувався у музеї Шевченка. Я його почав одним із перших, а закінчив лишень цієї осені. Чомусь усі журналісти запитують саме про те, скільки часу пишеться твір. Але ж працюється по‑різному, до кожного твору підходиш індивідуально, кожна дошка має свою історію, цю історію якось треба прив’язати до образу, над яким працюєш.

Найважче — почати. Іноді для роботи над іконою важливо всіх вигнати з хати. Коли почнеш, втягнешся у роботу, нічого навколо тебе не існує. Було так, що я пишу, а на плечах сидить мій малий і намагається пальцем ноги потрапити у фарбу. А я навіть не помічаю — у мене робота, я вже «відключився».

Як бізнесмен я не дуже себе проявляю, воно саме продається. Так само, як гроші на першу операційну самі прийшли, так само воно і продається. Особливих зусиль не докладаю. Найважче за все дістати дошку зараз! Саме на це витрачаю найбільше сил. Для цього проекту важливо, щоб дошка була саме з фронту. Важливо в цій виставці, що дошки є «свідками» цієї війни. Взагалі тема свідчення в іконі — одна з центральних. Основна функція ікони — свідчити про Боговтілення. У моєму проекті вона, крім усього іншого, свідчить про цю війну. Дуже цікава річ — цей додатковий сенс.
«БТР любить згущене молоко…»

У книжці «Літо-АТО» я вирішував тему війни зовсім по‑іншому, ніж у живописі. «Літо-АТО» — це химерна проза про гібридну війну. Це інша естетика, інша концепція, інший підхід, інша поетика. Книжка — це такі собі казки про війну, де присутній, скажімо, танк, який розмовляє. Нон-фікшену, документалістики там немає. Різниця між моєю книжкою та іконами на ящиках така: в першому випадку показано, як канонічне, традиційне, надіндивідуальне і, здається, позачасове мистецтво може відреагувати на цю війну, а в другому — суто індивідуальне, творче, без всякого канону, повний розрив усіх канонів: БТР це жива тваринка, яка понад усе любить… згущене молоко.

У мені художник допомагає письменникові. Художник працює і кошти дає на шпиталь. Також художник Олександр Клименко протягом останніх двадцяти років дає можливість письменнику Олафу Клеменсену писати книжки. Як письменник, я родину не прогодую; як художнику, іноді це мені вдається.

Мені як письменникові часто допомагає око художника. У першій повісті «Літо-АТО» я нерідко використовував принцип роботи художника на етюдах. Фрагменти цього тексту вибудовувалися як виставка живописних робіт. Досвід художника допоміг створити виставку міфологічно-сюрреалістичних етюдів.

У добу гібридної війни літературний твір стає неймовірно ефективною зброєю. Наприклад, вірш може виявитись вартий батальйону. Причому вірш не про війну і не про перемогу над ворогом, а про любов, про ранок над річкою, про сонце над морем… На жаль, в Україні й досі не всі це усвідомили.

Нашій літературі бракує волонтерської підтримки. Такої самої підтримки, яку має армія. Нам здається, що як підтримати армію грошима і зброєю, то вона буде воювати. А насправді — не факт. Чому в нас забрали Крим? Я думаю, у нас там не слабкі бійці були, озброєння чи не найкраще з‑поміж усіх. Подивись на статистику. Як мало людей повернулося на материк! В усіх інших не було сенсу не тільки воювати за цю землю, але й узагалі залишатися в Україні. Сенси ж створюють письменники. Крим віддали не тільки через стратегічні прорахунки військового керівництва, але і тому, що ми, письменники, не встигли створити образу українського Криму, на відміну від Криму російського, Криму імперського, Севастополя як міста російської військової слави. Над цією міфологемою працювало не одне покоління російських письменників. До того ж безліч пам’ятних місць, пов’язаних саме з російськими літераторами: Чехов, Волошин… І кропітка робота над тим, щоб ці місця працювали саме в контексті імперської міфології… Український літературний міф, пов’язаний із Кримом, — тема бранців і бранок, захоплених у полон, — здається, так і не був нічим перекритий. До речі, в Росії набагато більша, аніж у нас, грошова підтримка літератури, причому не тільки політизованої, яка працює напряму з цими сенсами, але просто якісної літератури. Я не думаю, що нам потрібно робити з літератури агітку; важливо просто підтримувати добротну літературу, вона сама створить собі сенси. Якісна національна література і є одним із цих сенсів.

Україні бракує незалежних літературних премій. Кажуть — читати модно. Але модно читати не просто письменника, а найкращого, наприклад, того, хто отримав якусь премію. Однак це має бути премія, про яку всі будуть впевнені, що вона стовідсотково незалежна, і там люди не своїх кумів та друзів просувають. Тому що більше у нас буде премій, що більше, скажімо, стипендій, резиденцій для письменників, — то краще. У фінській літературі, здається, 40 стипендій на п’ять мільйонів населення. Десь по півтори тисячі євро.

Наступного року має вийти моя повість про літо-1991. Вона неймовірно лірична і водночас химерна. Влітку 14‑го писалися одразу дві книжки: «Літо-АТО» і власне ця, «Путівник по літу». Два етапи — літо, що закінчилося незалежністю, і перше літо кривавої війни за цю незалежність… Наразі закінчую повість про Печерськ: на одній із печерських вулиць мій дід мав майстерню. Я пишу про дитинство, юні роки художника, його стосунки з родичами-художниками, описую старих дідуганів-митців, запах олійних фарб, цигарок і пилу… намагаюся зрозуміти, чому люди стають художниками… і як це — бути київським художником ще до свого народження.

Джерело: CREDO

Немає коментарів:

Дописати коментар