15.04.2015р. Б. / Перемогти окупацію: шлях до українського Донбасу (+VIDEO)

Ця історія почалася знайомством із регіональною організацією "Карітасу України" у Слов’янську. І не завершується: вона триває завдяки чудовим людям, які там живуть. Саме зараз вони дивовижним чином воплочують досвід Церкви і українського державотворення на землі, яку ми, здавалося би, могли втратити. Від моменту окупації Слов’янська 12 квітня минув рівно рік…

Пласт, Карітас і Донбас

Історія – чудернацька штука, повна співпадінь. От, приміром факт: понад сторіччя тому, а саме 12 квітня 1912 р., відбулася перша присяга Пласту – відомої нині української національної скаутської організації. Тоді, у квітні 1912, біля сорока молодих склали пластову Присягу на вірність Богу й Україні… Всю цю інформацію мені випало дізнатися вже пізніше, ніж близько зустрітися з Пластом вперше. І сталося те на Донбасі, у звільненому від російсько-терористичних сил Слов’янську. До чого це я? А ось до чого: хто би сказав, що галицькі події сторічної давнини будуть прямо причетні до відродження Донбасу у 2015?..

Отож, 15 років тому один із викладачів Слов’янського педагогічного університету, сам із поблизького Краматорська, "привіз" ідею Пласту до своїх студентів. Привіз із Дрогобича, де вчився і де полюбив цей спосіб життя. Серед студентів, яких зацікавив Пласт, була першокурсниця Марина Шелудешева, сьогоднішня станична пластової станиці Слов’янськ. Активна діяльність Марини зараз – це відновлена спортивна школа, яку вона очолює; це регіональна організація Міжнародного благодійного фонду "Карітас України", завдяки якому в Слов’янську сталося безліч добрих справ; це багато громадських та державних ініціатив, до яких залучена молода жінка. Але, як каже вона сама, все почалося 15 років тому саме з Пласту.

"Не було би Пласту, чи був би у моєму житті Карітас? Чи була би спортивна школа? Навряд…" – роздумує вголос Марина. І щодо Карітасу жінка на 100% не перебільшує: тут були потрібні співпрацівники з досвідом організатора, і саме Пласт став Марині найкращою рекомендацією.

Виховати лідера, виховати людину

Перше, що "зачепило" нашу героїню в Пласті, на таборах – це наявність доброго виховання. Бо ту систему, що пам’яталася від піонерських таборів, виховною назвати було складно. Також зацікавила ідея, що відпочинок – це активна діяльність; пізнавання нового, а не банальне марнування часу. Життя під відкритим небом в наметі, готування їжі й навики виживання у природі – все це затягнуло юнку настільки, що поволі стало визначати подальший життєвий ритм.

"Пласт – це те, що дає молоді поштовх у майбутнє, виховує лідерів…" – нині стверджує Марина. А я в цей час зауважую в її кабінеті фото дівчинки у характерній формі. Дівчинка нагадує мою співрозмовницю, і виявляється, що це вже друге покоління слов’янських пластунів. Це Маринина дочка, хоча ззовні вони більше нагадують сестер. Колись жінка шкодувала, що в її дитинстві не було Пласту, але її юна пластунка вже так не скаже. "Тепер вже не заради себе, а заради неї я продовжую пластову роботу. Пласт виховує "нерядових", він виховує великих людей непересічного майбутнього, допомагає будувати життя та зростати…" – спокійно стверджує жінка. В її словах немає хвалькуватості, але є впевненість особистого досвіду.

З розмови я дізнаюся, що вже в другій половині 90-тих років ХХ ст. пластовими осередками тут, на Донбасі, ставали Донецьк, Маріуполь, Миколаївка, Авдіївка, Сватово, Лутугине… А там, де Пласт – там і здорове патріотичне виховання. Тепер на підконтрольних Україні територіях пластуни прагнуть поширюватися чим більше, бо запит на виховання молоді тут величезний. І, що важливо, Пласт – це найдоступніший спосіб "виховати з себе людину", як кажуть самі пластуни.

Пророча універсальність цієї потужної духовно-патріотичної системи, у джерел якої свого часу стояв сам Митрополит Андрей Шептицький, вражає. Митрополит за життя отримав найвищий пластовий титул – Добродій Пласту, і брав безпосередню участь у його діяльності, всіляко розвивав і підтримував. А тепер його дітище поволі відроджує нову Україну.

"Я відчувала, що це справді потрібно…"

Марина – не лише пластунка, але й молодий науковець. Кандидатська з педагогіки, тема якої – "Виховання та навчання вчителя фізкультури для роботи в дитячих молодіжних організаціях на прикладі організації Пласт", вже давно готова. Але захистити її жінці завадила війна. Зараз Марина не переймається через це: її головне завдання на сьогодні полягає у плеканні здоров’я слов’янських дітей. Колись у цій спортшколі вчилася вона сама, потім її дочка… А понад рік тому жінці запропонували очолити заклад.

Слов’янська спортшкола – це взагалі окрема історія. Рік тому загальне враження від неї було тільки одне – "Кошмар". Будівлі вже понад 100 років, і її стан був, скажімо так, протилежний поняттю "розвиток юних спортсменів". Два тижні умовлянь… і замість кафедри університету "за п’ять хвилин кандидат наук" Марина Шелудешева опинилася ледь не у сараї.

Про це Марина говорить прямо і відверто: "Але я відчувала, що це справді потрібно. Місту, людям, комусь. Так було треба". І відчуття виправдалися: минуло трохи більше року, а в школі вже сталося більше подій, ніж за останні 40 зим і весен.

Вікно (в) життя

Колись цю школу в центрі міста безліч разів хотіли закрити, а вона – єдиний безкоштовний спортивний заклад для місцевих дітей. "Як це? Невже нашим дітям не потрібний здоровий спосіб життя?.." – риторично питається молода директор. Востаннє косметичний ремонт тут робили… у 1952 році. Ще років 30 тому білили стелю. От тому втручання Карітаса у існування закладу й називають з усмішкою "сенсацією сторіччя". Бо воно в буквальному сенсі так і є. Той факт, що тут зараз нові вікна і дах, нова побілка, став сенсацією для міста, для учнів і батьків, а навіть для самих вчителів.

В грудні 2013 р. Марина очолила школу, а 12 квітня 2014 Слов’янськ був окупований. Місто звільнили 4 липня, тоді як Карітас чував над слов’янцями: вже 10 липня 2014 від фонду сюди прибула перша допомога, питна вода. Далі були ремонти в приміщеннях спортшколи, цілий "віконний" проект для містян, які самі ніколи б не поставили собі вікон після війни (щоби визначити потребуючих, був проведений багаторівневий моніторинг); допомога для онкологічних хворих, цільова гуманітарна та фінансова допомога – чималий перелік дій та проектів. Тихо й поступово благодійники дали надію слов’янцям. Адже допомагають лише тим, в кого вірять.

Коли у вересні 2014 року стартував проект зі встановлення слов’янцям пластикових вікон на заміну зруйнованим через бойові дії, австрійські представники Карітасу завітали при нагоді й до спортшколи. І дивина: "чужі іноземці" виявилися більше зацікавлені у здоров’ї слов’янських дітей, ніж всі "державотворці", які правили тут ще від часів СРСР. "Так сталося, що саме через війну до міста завітали небайдужі" – певно, саме ця цитата остаточно розбила в моїй голові старі легенди про "самодостатній Донбас". І відкрила, що хіба тепер стартувало відродження цієї стражденної землі.

Операція "Ремонт"

Зараз в школі нові вікна і дах, новий набір діток (працюють навіть із дошкільнятами, двері в маленьку приймальню не зачиняються!) і нові надії та проекти: звісно, ремонт потребує ґрунтовного продовження. До того ж, є ще одне пов’язане приміщення – комплексна дитячо-юнацька спортшкола, сполучена з міським центром фізичного здоров’я населення "Спорт для всіх". Сюди, до речі, приходять в душову вимушені переселенці, котрі тимчасово живуть у вагоні поїзда на вокзалі. Тут, в цій школі, й приймають переселенців у найважчі часи…

Оголошення "у випадку прибуття евакуйованих припинити заняття протягом 10 хв." буде висіти в спортзалі ще довго. Цьому приміщенню також посильно допоміг "Карітас", нові вікна і вхід до школи тішать око. Але роботи ще безліч, що можна зрозуміти: жодні благодійники не мають чарівної палички, аби за раз виправити спадок байдужості кількох поколінь.

Натомість спільні зусилля в оновленому місті насправді здатні творити дива.

Молоді працівники і відповідальні за спорт та освіту у Слов’янську не складають рук. І навіть не тому, що це їхня робота. Всі вони об’єднані розумінням, що без спортивних юнаків і дівчат, без цікавого й корисного (а перед усім здорового!) вільного часу для дітей та юнацтва (як і для дорослих) тут ніколи не буде нічого нового – ні майбутнього, ні сьогодення. І нехай для цього треба вирішити таку приземлену проблему, як ремонт. Очі маленьких спортсменів сяють ще яскравіше за їхні кубки переможців, і це дає силу дорослим працювати далі, шукаючи кошти.

Продовження життя є!

І на кінець – замальовка на тему, яка всім нам зараз болюча. Про воскресіння Донбасу, українського Донбасу. У Слов’янську я побачила, що воно – можливе. Адже у багатьох слов’янців, і у Марини також, є своя історія і війни, і вимушеного переселення. А також історія повернення. "Перше місце, куди ми з дочкою пішли в Одесі, була… спортивна школа" – зосереджено говорить жінка. Помітно, що це нелегкі для неї спогади. Спорт змобілізував і не дав можливості концентруватися на сумних думках. "Дітей треба виховувати так, щоби вони попри все знали, що продовження життя є!" – впевнено говорить Марина Шелудешева. Так само вона тепер без зайвих питань приймає до школи маленьких переселенців, хоча й зазначає, що місця вже катма. Навіть роздумує над тим, як розширятися: ця потреба вкрай очевидна.

На питання, коли воскресне Донбас, Марина відповіла просто: "Коли менталітет дончан глобально переміниться на патріотичний". Любов до нашої Батьківщини, до України – це також любов конкретно до свого міста, вулиці, будинку; до своїх соцмереж, преси, ТБ, виробництва. Відтак виховання (і самовиховання) жінка прагне будувати лише на засадах християнської моралі та патріотизму – на зразок Пласту. Іншого шляху для народження національної свідомості вона не уявляє.

Може тому, коли довелося тікати зі Слов’янська через погрози (всі керівники Пласту становили для сепаратистів особливу цікавість, багато з них дізналися, де знаходяться підвали захопленого СБУ), в них з дочкою в руках були тільки пластові однострої, вишиванки і документи. А також речі для пластового табору, в який Марина з дочкою потрапили під час вимушеного переселення. Висновок жінки твердий: "Поки місто не звільнили, я сюди навіть не думала повертатися. Моє рішення – жити тільки в українському Слов’янську".

Ірина Максименко,
Київ-Слов’янськ-Краматорськ-Київ

Джерело:    Воїни Христа Царя

14.04.2015р. Б. / «Дух вільної України назавжди поставить крапку в комуністичній ідеології» – глава УГКЦ (+VIDEO)

Гість «Вашої Свободи»: Святослав (Шевчук), глава Української Греко-Католицької Церкви.

Інна Кузнєцова: Тривожні новини надходять зі сходу України у великодні дні. Дипломати називають це «воєнною декорацією» перед переговорами міністрів закордонних справ «нормандської четвірки». 

«Ми повинні вірити, що, як після страждань на Голгофі наставало Воскресіння, так і в нас настане перемога», – говорив у своєму вітанні до мирян патріарх УПЦ КП Філарет.

«Святкувати Великдень під час війни – це здобувати перемогу, бо Христос воскресінням переміг смерть і зламав врата пекла», – це слова предстоятеля УГКЦ Святослава Шевчука. Про страждання і перемоги говоритимемо сьогодні з Верховним архієпископом УГКЦ, блаженнішим Святославом. 

– Христос воскрес! Воістину воскрес!

– Учора була рівно річниця з того часу, як у Слов’янську було захоплене відділення міліції. І саме цей день називають днем початку АТО. Як церква може стати таким собі примирювачем чи чимось таким, що примирило би український народ? 

– Найперше – дозвольте привітати всіх наших слухачів і глядачів зі світлим святом Воскресіння Христового, Пасхою Господньою, яку ми ось тепер святкуємо!

Ми бачимо, що специфікою тогорічного Великодня є ось такий контраст: з одного боку – радість Пасхальна, а з іншого боку – смуток і біль. Біль через те, що продовжуються воєнні дії. Біль через те, як Ви згадали, що ми спогадуємо річницю початку АТО і сьогодні справді згадуємо всіх тих, які постраждали впродовж цього року, загинули, потрапили в полон, були поранені чи вигнані зі своїх домівок.

Питання, як церква має служити Богові і людям в таких обставинах, є доволі складне. Я Вам щиро скажу, що ми до кінця не знаємо, ми вчимося. Дуже багато залежить від чутливості людського і християнського сумління, чутливості і сумління перш за все до горя ближнього, чутливості до того, хто справді є в полоні неправди, чутливості до того, хто очутився на окупованих територіях.

– Чи можна розв’язати проблеми лише чутливістю?

– Чутливість має перерости в якусь дію. Бо християнське сумління є своєрідним компасом, але компас тільки вказує дорогу. Але йти цією дорогою, шукати шляхів не лише подолання цієї біди, яка нас спіткала, але і шляхів і примирення, і відбудови нашої країни, реформування нашої України, будівництва тієї справжньої, нової, вільної держави. Це те, що ми мусимо разом віднайти.

Ми впродовж цього року справді дуже часто просто реагували на ті потреби, які ось виникали безпосередньо перед очима. Наприклад, ми намагалися бути присутніми, бути присутніми з нашою душпастирською опікою саме там, де є найважче. Наші священики залишилися на окупованих територіях, тобто і в Донецьку, і в Криму. Наші священики пішли у військо як військові капелани. Наші священики допомагають внутрішньо переселеним особам. Наші священики і наші миряни в наших парохіях відкрили центри волонтерської діяльності.

Ми бачили, як характер цієї діяльності мінявся відповідно до обставин. Як це був Майдан – ми відкрили «патріаршу криївку». Як це почалася війна – почали збирати засоби захисту наших солдат, необхідні елементи першої медичної допомоги і так далі.

– Це, очевидно, через все те, що Ви перерахували зараз, дехто з істориків каже, що для Москви українські греко-католики є зараз найнебезпечнішою конфесією. Погодитеся?

– Це для нас є такий комплімент, можна сказати. Справді, коли ми щось вирішуємо робити, ми не зважаємо на те, хто і як про нас скаже. Знову ж таки, повертаючись до того, що було перед тим сказано, основним рушієм, мотором є наше християнське сумління.

Я ще, можливо, хотів би підкреслити два виміри діяльності нашої церкви впродовж цього року, про які, можливо, мало згадується. Ми знаємо, що ця війна, яке зветься гібридною, її складовою є інформаційна війна. Отож ми намагалися завжди говорити правду і повідомляти правду про те, що діється в Україні, світову громадськість. Ми написали цілу низку звернень, послань, відкритих листів. Лише згадаємо лист нашого Синоду якраз після цієї першої відкритої інтервенції російських військ в сам День Незалежності України, 24 серпня. Кілька днів після цього наш Синод написав звернення до світової громадськості під назвою «Україна спливає кров’ю».

До певної міри ми десь хотіли продовжувати традицію митрополита Андрея Шептицького, який за часів Голодомору написав був подібний лист під назвою «Україна у передсмертних судорогах».

Отож, скажімо, наша присутність як тих, які є носіями правди, була дуже важливою, я думаю, в багатьох країнах світу на різних мовах.

– Ви згадали Андрея Шептицького, а я згадаю Йосипа Сліпого. Якраз 11 квітня виповнилося 70 років, як його було арештовано. І він провів довгі роки у комуністичних таборах. Власне, з 11 квітня 1945 року починаються репресії проти українських греко-католиків. А в Чистий четвер цього року український парламент ухвалив рішення, закони про так звану декомунізацію. І це для церкви, очевидно, великий крок був у визнанні того, що було тоді. Так? 

– Очевидно, що ми молитовно згадували по всьому світу цю річницю, ці роковини, які якраз і співпали з Великодньою суботою. 70 років тому увесь наш єпископат на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, всі єпископи нашої церкви, які знаходилися тоді на території тодішнього СРСР, в один день були арештовані.

Ми ще до кінця не знаємо всієї правди. Тому що впродовж усіх тих років незалежності не можна було відкрити всі матеріали, які були заховані в архівах. Частково, очевидно, ці документи вдалося здобути, зокрема, коли готувався процес беатифікації. Бо багато з них є проголошені блаженними під час пам’ятного візиту святого папи Івана-Павла ІІ до України. Але всього ми ще по сьогоднішній день не знаємо.

Отож, я думаю, що ці закони про декомунізацію нашої держави є дуже важливі. Але, я сказав би, вони трошки запізнілі. Ці закони треба було приймати відразу після Акту проголошення незалежності України. Якщо справді всі ті роки нашої незалежності були би роками послідовної декомунізації нашого суспільства, тоді, можливо, сьогодні ми не жили би в умовах війни. Ми сьогодні не жили би у полоні різних стереотипів ідеологічних ще комуністичної епохи.

Ми бачимо, як оживають ті стереотипи. Більше того, вони стають певними елементами пропаганди і в оправданні агресії проти України. Отож очевидно, що ми вітаємо ті закони. Сподіваємося, що ті закони, які прийняті, будуть виконуватися. Бо Ви ж знаєте, що не все в нашій країні виконується, те, що проголошується. І, справді, цей новий, я би сказав, дух вільної України назавжди поставить крапку в комуністичній ідеології, яка призвела до стількох мільйонів людських жертв на нашій многостраждальній землі.

– Хотілося поговорити про довіру людей до церкви. Якраз не так давно було оприлюднено нову соціологію. І цього року трішечки поступається церква за своєю довірою (вперше!) волонтерам. Хоча це невеличкий розрив. Як Ви це оцінюєте? 

– Я це оцінюю як велика відповідальність церковних діячів, церковних спільнот, тому що довір’я в громади заробляється десятиліттями, але загубити його можна в один день. Я думаю, що це довір’я до церкви якраз і основується, можливо, на тому, що церква навіть в драматичних обставинах нашого суспільства, зокрема впродовж останнього року, завжди говорила правду, намагалися ніколи не бути інструментом в чиїсь геополітиці, а найважливіше – це бути зі своїми людьми.

Отож, я сказав би, що сьогодні громадянське суспільство в Україні найперше довіряє інститутам громадянського суспільства. Бо волонтерська діяльність – це є ті самі прості люди, які хочуть щось зробити, рятуючи свою країну. Так само і церква є невід’ємною складовою частиною громади, громадянського суспільства в Україні.

– Вірні УГКЦ не проти законів про декомунізацію. А от на сході України чути розмови про те, що, мовляв, це стільки ж грошей потрібно на перейменування сіл, міст, вулиць і тому подіне. Чи можуть представники громадянського суспільства з заходу України разом з представниками зі сходу якось проводити роз’яснювальну роботу, очевидно?

– Я думаю, що одними законами, одними гарними гаслами і паперами сам процес декомунізації не відбудеться. Саме суспільство має рішуче бажати очистити свою пам'ять, звільнитися від того зла, яке, можливо, нас нищить сьогодні. І тому без суспільного руху, руху, який можна назвати «за декомунізацію», я думаю, вона насправді вона не відбудеться.

Я можу сказати, що як мова йде про церкви і релігійні організації, то тут ми будемо абсолютними не союзниками наших активістів, волонтерів. Але я думаю, що ця декомунізація має йти в ногу з певним вихованням суспільства, формуванням нової свідомості, щоб ніхто не сприйняв цей процес, як щось, що нам накидається зовні.

– Маємо запитання додзвонювача.

Додзвонювачка: Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес!

Додзвонювачка: Я перепрошую, що я Вас сьогодні турбую з цим питанням. Як вважає блаженніший Святослав, чи існує корупція у церкві? 

– Я буду чесним. Скажу, що церква є частиною суспільства. Як в суспільстві є корупція, так само і в церкві є корупція. Тільки справді можу Вас запевнити, що церковні інститути стоять в авангарді боротьби з цією корупцією.

Я пригадую свої роки служіння як віце-ректор і ректор духовної семінарії у Львові. І пригадую, як дуже часто сам процес прийому до семінарії з боку люди вважали абсолютно корумпованим, що не мало жодних підстав. Тому що не можна собі уявити, як так, що можна до семінарії вступити без корупції, а ось до вищого навчального закладу не можна. І тому я думаю, що ми мусимо побути реалістами. Але, з іншого боку, насправді хочу Вас запевнити, що дуже часто такі різні механічні проекції суспільної корупції на церковні інституції є надуманими. І наша церква зокрема є набагато здоровіша, ніж збоку може виглядати.

– Минулого тижня з листом до Вас звернувся єпископ УАПЦ Ігор Ісіченко про те, аби прийняти їхню єпархію до лона вашої церкви. Відповіді це не було. Чи, може, вона буде сьогодні?

– Наша відповідь вже прозвучала. Але, очевидно, ця відповідь, можливо, не до кінця всім була зрозуміла. Тому я, може, користуючись з нагоди цієї розмови, трішки поясню, у чому є зміст тієї відповіді.

Відповідаючи, скажімо, відкритістю владиці Ігорю на ініціативу Собору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, ми підкреслюємо, що нашим завданням, нашою метою не є поглинути цю єпархію. Тобто ми не хочемо збільшити присутність греко-католиків на Слобожанщині за рахунок інкорпорації цієї єпархії. І, наскільки я розумію, теж це не було прагненням священиків, які брали участь у тому Соборі, якось так механічно бути доплюсованими до структур УГКЦ.

Що, властиво, нас просили? Просили поради. Просили поради, як осягнути повного сопричастя між двома церквами, які є спадкоємцями однієї і тієї ж самої традиції – Київської церкви. І, скажемо, модель, яку ми завжди намагалися пропонувати, як фундамент об’єднання, це є модель сопричастя. Тобто ми хочемо бути найперше в євхаристійному спілкуванні з нашими православними братами без того, щоб робити ще одну якусь структуру, надбудову над кимось. Ми тепер розпочнемо процес спільної праці, процес шукання відповідей на ті питання, які поставив цей Собор.

Безперечно, ми вважаємо це дуже знаковим моментом, знаковою подією зокрема через те, що якось цілком спонтанно наші православні брати бачать греко-католиків спадкоємцями тієї самої традиції, яку вони самі носять.

– З іншого боку, вчора з’явилася інформація про те, що митрополит Макарій вирішив об’єднуватися з УПЦ КП. Це так само частина автокефальної церкви. Складнощі української церкви я знаю, як Ви в одному з американських інтерв’ю так з легкою іронією розказували про кілька українських церков, частина з яких не є канонічними. Як можна оцінювати цю пропозицію митрополита Макарія? 

– Я її оцінив би безперечно позитивно. Тому що ми, з одного боку, не втручаємося у внутрішні об’єднавчі процеси між частинами українського православ’я, але з іншого боку, нам не байдуже, як живуть, як діють наші православні брати.

Ми не хочемо нікому диктувати якихось рецептів об’єднання, але всі ми прагнемо єдиної помісної церкви в Україні. І те, що десь чергові мури поділу, чергові уламки розколів трошки будуть заліковуватися і бодай крок за кроком до якогось єдиного, спільного знаменника ця православна сторона Київської церкви буде прямувати, то це, я думаю, безперечно позитивний факт. Ми молимося за єдину помісну церкву в Україні. Але я, бачите, навмисне не вживаю терміну єдиної помісної православної церкви.

– Я знаю, що хотілося би помісної греко-католицької церкви в Україні. Останній раз, здається, Ви були у Ватикані у лютому. І що, там є подвижки? 

– Ми є помісна церква. Але коли ми говоримо про єдину помісну церкву в Україні, то ми говоримо про об’єднання всіх гілок єдиної колись Київської церкви. І тому необхідно бути свідомим, що до Київської церкви, до цієї традиції, яку започаткував хрещенням Русі-України наш рівноапостольний князь Володимир, належать не лише ось ці православні церкви, про які Ви згадали, але це ще є греко-католицька церква.

І я думаю, що до цього спільного моменту, коли ми справді зможемо разом молитися, зможемо мати можливість спільно відправляти Божественну літургію, ми разом дійдемо. Бо без єдиної церкви нам важко буде в Україні.

– Нам треба ще один ефір для цієї теми.

Інна Кузнецова

---

Джерело:    Воїни Христа Царя

13.04.2015р. Б. / «Саме в пасхальному таїнстві ми усвідомлюємо, що герої – не вмирають…» - Блаженніший Святослав для 5-го каналу

Ми – сотворені для життя у воскреслому Христі, бачимо і відчуваємо, що ті за ким ми сумуємо через їх втрату, є живими. Тим посередником сьогодні між нами і ними є воскреслий Спаситель. Смерть не є кінцем і це ми бачимо на прикладі воскреслого Христа. Бо саме в пасхальному таїнстві ми бачимо, що герої – не вмирають.

Сказав в інтерв’ю для 5-го каналу Блаженніший Святослав на свято Воскресіння ГНІХ 12 квітня 2015 року.

На його переконання, пасхальний час – період, коли усе починає перемінюватися: «Час страстей і смерті Христа був моментом, коли християни переживали біль та смуток. Звістка про Його воскресіння починає перемінювати смуток в радість. Тому сьогодні, навіть, коли сумуємо за загиблими героями, ми повинні тішитися, що вони живі у воскреслому Христі».

За його словами, навіть тоді, коли ми готові пожертвувати своїм життям задля спасіння свого народу і держави, така жертва не стане смертю. Вона  стане  новим початком.

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

12.04.2015р. Б. / Український історик: «І сьогодні для Москви найбільш небезпечною із релігійних конфесій є греко-католики» (+VIDEO)

Українська держава зможе краще розвиватися, коли буде мати власну Помісну Церкву. Нажаль, це не розуміли очільники Української держави, коли у 1992 році вони розбили ту Церкву, яка почала тут формуватися, і не без зусилля нашого сусіда. Тому в Україні тепер є Православні Церкви двох патріархатів. Це говорить про те, що влада не знає своєї історії.

Про це сказав у відеоблозі для «Живого.ТБ» Володимир Сергійчук, український історик, розповідаючи про ув’язнення ієрархії УГКЦ, яке відбулося 11 квітня 1945 року у Львові.

«Москва ще на Переяславській раді нав’язувала такий пункт, щоб нового Митрополита Київського було обрано із її погодження. Тобто вже тоді, Росія розуміла, що  упокорення України можна досягнути через Церкву. Однак, УГКЦ стояла в обороні прав свого народу», - пояснив він.

На його переконання, діяльність протягом сорока років Митрополита Андрея (Шептицького) дала можливість УГКЦ зайняти нішу духовного провідника українського народу в Україні і світі. «Колишня влада теж це усвідомила, тому колишній Міністр культури України написав листа лише до однієї Церкви – УГКЦ, щоб вона перестала бути із своїм народом на Майдані. Греко-католики не пішли з Майдану до кінця. І сьогодні для Москви найбільш небезпечною із релігійних конфесій є греко-католики», - сказав він.

Пригадуючи подію арешту єпископів УГКЦ, він сказав, що гоніння на цю Церкву в Галичині розпочалося із приходом Червоної армії у вересні 1939 року. Спочатку це робилося приховано, а згодом вже відверто у вигляді фінансових утисків на митрополію та її храми. Вже тоді наприкінці 1939 року було заведено справи на ієрархію УГКЦ, відстежувалася діяльність священиків.

«Зрозуміло, що Росія вбачала в УГКЦ явну перешкоду у своєму просуванні на Захід, у спробі підпорядкувати собі всі українські землі, які на початку Першої світової війни були  у складі Австро-Угорської імперії. Бо більшовики чітко знали, як і російські царські ідеологи, що УГКЦ – національна Церква, яка підтримує український народ у його у змаганні за право бути господарями на своїй землі», - пояснив він.

Із повторним приходом більшовиків в Галичину у 1944 році розпочалася цілоспрямована атака на УГКЦ. Спочатку її намагалися поставити на коліна і вмовити Митрополита Андрея бути лояльним до більшовицької влади: «Доки був живий Митрополит Андрей, то більшовицька влада не насмілювалася відкрито переслідувати Церкву. Після його смерті, представникам УГКЦ було запропоновано їхати до Москви. Те що, розпочалося після того, коли делегація УГКЦ повернулася із Москви до Львова означатиме, що в Росії питання ліквідації Церкви буде прискорено».

Таким чином, в 1945 році розпочалася розробка проекту ліквідації Церкви, основним промоутером та ідеолом, якого був полковник Держбезпеки Сергій Карін, який розробив проект ліквідації Церкви через, нібито, її бажання воз’єднатися із РПЦ. Цей проект потрапив до рук полковника НКВД Георгія Карпова у Москві, який обіймав пост  у Раді у справах РПЦ, яка діяла для того, щоб через духовенство мати змогу впливати на суспільство. Більшовицька влада створила т. зв. «Ініціативну групу з возз'єднання Греко-католицької церкви з Православною»,  на чолі із о. Гавриїлом Костельником. Ця група, нібито, виступала від імені греко-католиків із закликом воз’єднатися із РПЦ. Було проведено собор, на якому заарештували увесь єпископат УГКЦ (11 квітня 1945 року). Крім цього, була  спроба ініціювати ліквідацію Церкву через священиків, які мали піти за о. Костельником. Тих, хто відмовлявся це робити, заарештовували і відсилали до Сибіру, щоб ізолювати їх.

Потім придумали такий хід, щоб самі віряни відмовилися від сопричастя із Папою Римським. Для цього у березні 1946 року було скликано т. зв. псевдособор. Туди привели тих, на кого влада мала компромат і їх шантажувала, тобто тих, хто не міг проявити мужності і відстоювати свою Церкву. Тому такі люди слухняно підняли руки на цьому псевдособорі, який відбувався у соборі Святого Юра 10 березня 1946 року  у Львові, за те, щоб УГКЦ повернулася в лоно матері, якою є РПЦ.

Довідка

11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосипа (Сліпого), а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 року була створена «Ініціативна група з возз'єднання Греко-католицької церкви з Православною», про роботу якої М. Хрущов особисто доповідав Й. Сталіну.

В березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників-жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині.

В 1946—1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосип (Сліпий) протягом довгих 18 років свого тюремного ув'язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив сповідник віри митрополит Василь (Величковський), а потім його наступник — митрополит Володимир (Стернюк). Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

11.04.2015р. Б. / Блаженніший Святослав про Страсну суботу (VIDEO)

Джерело:    Воїни Христа Царя

10.04.2015р. Б. / Надія є!

Отець Андрій Хомишин військовий ка­пелан Гарнізонного храму святих апос­толів Петра і Павла у Львові. Двічі їздив на схід України, де тривають бойові дії. Зараз опікується пораненими військовослуж­бовцями, що перебувають у військовому госпіталі, а також спільно з волонтерами організовує збір і передачу найнеобхідні­шого в зону АТО. "Кана" порозмовляла з отцем Андрієм про хрис­тиянську надію, яка допомагає витривати і перемогти.

– 3 наближенням свята Воскресіння Христового частіше говоримо про надію. Що для Вас оз­начає надія?

– Надія – це очікування обіцяної зустрічі з Богом. – Не можна сказати, що я не бачу Бога у своєму що­денному житті й тільки чекаю чогось у майбутньому.

Що є надія в контексті сьогоднішньої війни? Зараз ми всі очікуємо Божого вироку, який Він запланував для нашого краю і народу. Водночас важливо, щоб сам народ не тільки надіявся на Бога, але й робив щось·для того, аби це очікування пришвидшити.

– Надія мала б долати зневіру. Де Ви бачили більше зневіри: тут, де не стріляють і не ллється кров, чи там, де зараз триває війна?

– Напевне, все-таки більше зневіри я відчуваю тут. Хлопці, які повертаються зі сходу, кажуть, що завдяки Богові вони, хоч і зазнали серйозних травм, залишилися живими і вийшли з того пекла. І багато з тих бійців почали інакше ставитися до Бога і прав­ди, яку Він нам доносить. У них зараз більше надії.

Тут я бачу навіть не так зневіру, як докори до Бога, що Він допускає такі кривди, чую різні запи­тання до Бога. Я не скажу, що це погано, напевне, так і має бути. Ми шукаємо істину через сумніви, і в тому теж є позитив. Таким чином людина нама­гається собі пояснити те, чого вона не розуміє. В ре­зультаті це скріпить нашу надію і віру.

Очевидно, є багато причин для незадоволен­ня наших військовослужбовців, через що вони зневірюються. З іншого боку, ті, хто зараз воює, ма­ють найвірніших друзів, які всіляко підтримують їх, і це також допомагає пробиватися променеві надії через темряву. Цей дух загальнонародної підтримки веде воїнів на позиції, де вони захищаю:rь Україну.

– Про що Ви, священик, розмовляли з військо­вослужбовцями на сході?

– Я пригадую розмови з одним дуже освіченим чоловіком, який знав Святе Письмо, думаю, навіть краще за мене. Під час наших дискусій мені доводи­лося не раз захищати Бога. Потім я побачив, що пе­реконувати ту людину нічого не дасть, бо в неї були свої "залізні" аргументи. Але пізніше інший священик, який перебував із тим чоловіком в одному місці дов­ший час, розповідав мені, що згодом у нього змінило­ся розуміння присутності Бога в нашому житті.

Хлопці, які повертаються зі сходу, мають кращі стосунки з Богом, ніж це було доти. До мене якось підійшов хлопець, який просив помолитися за Бог­дана й Олександра, які загинули, рятуючи життя його і побратимів. Також у цій кімнаті, де ми спілкуємося, був один боєць, який пережив страшні речі, перебу­ваючи близько трьох місяців у полоні терористів. Він розповідав, що молився до своїх померлих побра­тимів, щоб вони були заступниками перед Богом за нього і за інших хлопців.

– Віра відкриває двері до надії...

– Для мене очевидний знак цього – вервиці, які носять наші військові. Це вже стало атрибутом фор­ми. Я бачив, що навіть курсанти, які відбули в АТО, також носять при собі вервиці з надією, що Бог їх оберігає. Можливо, це не до кінця правильне бачення ролі вервички, але в такий спосіб вони наближаються до Бога.

Я мав зустріч із жінкою, яка пожертвувала кошти на те, щоб наші поранені військовослужбовці поїхали до храму св. Юра у Львові, де був виставлений Нерукотворний образ Ісуса Христа. Я запропонував їй компенсувати ці витрати, а вона дала таку дуже просту відповідь: "Отче, я сплю в теплому ліжку". І ця відповідь пояснює все. Якщо такий підхід буде в багатьох людей, то це помножить нашу спільну надію на перемогу.

Напевне, ви чули багато випадків, коли іконка чи молитвенник, які військові тримають під одягом біля серця, рятували їм життя. На Майдані теж були випад­ки, коли все навколо горіло, а Святе Письмо залиша­лося неушкодженим і ним далі можна було користу­ватися.

– Надія – це Божий дар. Але чи кожен готовий його прийняти?

– Чимало людей звикли робити все самі, і їм тяжко прийняти думку, що їм ще хтось потрібен, хто буде допомагати. З цієї людської гордості люди не хочуть прийняти надію Божу. Бог є милосердний, але і спра­ведливий. Якщо ти приймаєш від Нього надію, ти по­винен приймати і Його правила. А люди не дуже хо­чуть "грати" за Його правилами.

Черпати з джерела – означає дбати, щоб це дже­рело було чистим, доглянутим. Отже, надія – це і від­повідальність. Якщо людина не готова до цієї відпові­дальності, то вона сторониться надії й очікування, що надія сповниться.

– Як нам не занепасти духом сьогодні? Як плека­ти надію?

– Ніхто не є гарантований від коливань віри, і я та­кож. Не кажу – занепаду віри, бо то було би вже зовсім страшно. Звичайно, сьогодення впливає на наш внут­рішній стан, тому треба старатися добачати у своєму житті і в житті інших людей прояви Божої дії. Пос­тавмо собі запитання: якщо Бог мені зараз допоміг, то чому б Він не міг допомогти мені в майбутньому? А як інші чинили тоді, коли мали такі ж випробування?

Для мене завжди є прикладом Митрополит Ан­дрей Шептицький. Ця людина пережила дві війни, постійно перебувала під перехресними вогнями і все одно зберігала надію. І на смертному ложі Митропо­лит сказав, що наша Церква розквітне, що настане в Україні воля, але це потребує багатьох молитов і праці всього люду й кожного зокрема. Цей приклад людей, які достойно перейшли через тяжкі випробу­вання, підживлює мою надію сьогодні.

Ще одне – ми повинні рости у своїй вірі. Не може бути так, що ми навчилися від бабусі "Отче наш" і на тому зупинилися. Це літепла віра. Той стрес, який зараз переживає наш народ, це як краш-тест. Багато автомобілів розбиваються, але ті, які пройшли цей краш-тест, є міцними і безпечними. Зараз у нас теж багато втрат. Ці втрати незворотні, але віримо, що загиблі своєю жертвою вже є в небі. Всі інші жодним чином не повинні змарнувати тої жертви.

– Багато сталося за рік часу. 3 чим Ви зараз всту­паєте у піст і як переживаєте наближення цьогоріч­ного Великодня?

– Вже майже рік часу Церква закликала нас пос­тити в наміренні за мир і спокій у нашій державі. Для цього було вибрано окремий день – вівторок. Те­пер ми маємо постити всі 40 днів у цьому наміренні, пам'ятаючи, що наша перемога над особистим грі­хом – це перемога над тим страшним гріхом, який і спричинив війну. Надіюся, що мої мікроперемоги влиються у загальну перемогу над агресією.

Розмовляла Христина Дорожовець
За матеріалами: Журнал "Кана", № 4, квітень 2015

Джерела:    ДивенСвіт

Воїни Христа Царя

10.04.2015р. Б. / Священики виставили Плащаницю у зоні АТО

Сьогодні, 10 квітня, у Велику п’ятницю Страсного Тижня отець Володимир Топоровський, декан Зарваницький, о. Володимир Фірман, економ Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, та о. Зеновій Пахолок відслужили Вечірню з виставленням Плащаниці для бійців АТО у місцях несення військової служби поблизу Сєверодонецька та Лисичанська.

Як повідомив о. Воломир Топоровський, зараз група священиків поспішає до бійців у Краматорську, адже охочих посповідатися вистачає.

Чергову духовну місію провели з нагоди Страсного Тижня, щоб бажаючі військові могли приступити до Сповіді та прийняти Святе Причастя. Отці проводять духовні розмови з бійцями, служать Святі Літургії, також передали продукти та різного роду допомогу.

Цього разу 2 мікроавтобуси отців завантажені продуктами, які входять до великоднього кошика, а це: паски, ковбаси, шинка, яйця, сири, солодка випічка тощо. «Окремі бійці отримали особисті привітання від своїх діточок із зображенням родинного затишку, в якому не вистачає тільки батька», - розповідає о. Володимир.

Священики у сам день Воскресіння Господнього відправлять Святі Літургії та освятять великодні кошики у кожній військовій станиці, де зможуть доїхати.

Джерела:  прес-служба Тернопільсько-Зборівської архиєпархії

Воїни Христа Царя