17.05.2017р. Б. / Блаженного Івана Зятика

Блаженний Священномученик
Іван Зятик

1903-1941

Отець Іван Зятик народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі). Він прийшов на світ 26 грудня 1899 року в сім'ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.

Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.

У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної Семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: "Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є". У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.

Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов'язки префекта при Українській Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів - викладає катехитику і спеціальну догматику.

Попри свої обов'язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: "Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією".

О. Іван Ортинський СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика: "Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам'яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника".

Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з'єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.

У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.

У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності Протоігумена о. Де Вохта заступав його.

1934 року Отці Редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов'я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941-1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов'язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944-1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. "Коли молився, здавалось, що це молиться ангел - не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці", - так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.

Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської Провінції Редемптористів час... Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув'язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.

"Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх Редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання",- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.

Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, Протоігумена Редемптористів. Від'їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та Протоігумена Львівської Провінції ЧНІ отцю Івану Зятику - як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Чину. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.

Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:

- він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.

- як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.

Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: "Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом ордену Редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об'єднання католиків".

Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в'язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в'язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: "Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: "Собирайся и идем с нами". Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: "Сестри син". "І він нехай збирається, також поїде з нами..." Потім кажуть до мене: "Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ'я і сказав, де і що є". І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: "Стрийку, візьміть і підпишіть". Та й Микола каже: "Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять". А він каже: "Ні! Цього я не зроблю". Озвався тоді кагебіст: "Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих". Стрийко каже: "Божа воля". І його забрали"... Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.

Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року - о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер "злочину" - "сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація" (ст. 20-54-1"а", 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув'язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.

Небагато часу залишилось о. Івану, щоб "спокутувати" свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П'ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії... 17 травня 1952 року о. Іван помер у в'язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.

Поховано Отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.

З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним.

О мій Боже!
З глибини моєї душі
віддаю поклін Твоїй безмежній Величі.
Дякую Тобі за ласки й дари,
що ними Ти наділив Твого вірного
Слугу Блаженного Священномученика
Івана Зятика.
Прошу Тебе, прослав його також і на землі.
Благаю Тебе, уділи мені в своєму
Батьківському милосерді ласку (намірення),
про яку Тебе покірно молю.
Амінь.

ДЕТАЛЬНІШЕ:    СВЯТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Джерело:  Сайт парафії Преображення Господнього

16.05.2017р. Б. / 10 підказок, як молитись вервицю щодня

1. Засинай, молячись вервицю. Це краще, ніж рахувати слоненят
2. Носи вервицю в кишені, гаманці чи сумці
3. Молись, поки чекаєш на транспорт чи добираєшся на роботу
4. Молись під час ранкової пробіжки чи тренування
5. Користуйся відповідними зображеннями чи музикою. Вервиця – контемплятивна молитва
6. Коли засмучений, молись за ситуацію, яка тебе турбує
7. Молись, думаючи про людей в твоєму житті
8. В кожному таїнстві молись за окреме намірення
9. Не маєш часу на всю вервицю? – Розбий на частини і помолись хоча б один десяток
10. Молись вервицю тоді, коли тобі сумно або коли наступає духовна порожнеча.

Джерело:  Воїни Христа Царя

15.05.2017р. Б. / Святого Атанасія, архиєпископа Олександрійського; Перенесення мощів св. князів українських Бориса і Гліба

Святого отця нашого Атанасія, архиєпископа Олександрійського

Тропар, гл. 3: Стовпом православйя був єси, божественними догматами церкву підпираючи, священноначальниче Атаназіє, Отцеві бо єдиносущного Сина проповідувавши, осоромив ти Арія, отче преподобний, Христа Бога моли, щоб дарував нас велику милість. 

Кондак Атаназія, глас 2: Богогласна труба, сопілка духовна і огненний ум, великий Атаназій, хай прославляється піснями відповідними заслузі, бо добре всіх научив почитати Тройцю єдиносущну. 

Василій Великий називає святого Атанасія “лікарем, котрого поставив Бог для зцілення ран церковних”. Григорій Назіянзин про нього пише так: “Великий цей архиєрей, око всієї залюдненої землі, цей стовп і світильник Церкви, цей другий Предтеча Ісуса Христа, покликаний був Пресвятою Тройцею, за яку подвизався, трудився і терпів так багато, аби у Царстві небесному прийняти вінець нагороди, призначений йому за богатирський захист віри”. А сам Господь наш, Ісус Христос, об’явившись святому Пахомію (його пам’ять вшановуємо 15 травня), сказав так: “Я вибрав Атанасія яко стовп і світильник своєї Церкви. Він перетерпить від людей багато лиха і наклепів за оборону віри Христової і богочестя, та, скріплений моєю лас-кою, все здолає і буде голосити Церкві правду святого Євангелія”. 

Цього подвижника Христового описуємо тут житіє, таке славне, дивне і сповнене страждань, що зворушує серце кожного і сльозу з очей витискає. Тож починаю писати з упованням на поміч небесну. 

Святий Атанасій народився в Олександрії близько 298 р. Батьки його були люди заможні і богомільні, а сам Атанасій вже з дитинства відзначався великим благочестям. Маленьким часто бавився, як то і наші дітки вміють, у священика. Хлопчина привернув на себе увагу святого Олександра, єпископа Олександрійського, і той взяв його до себе, сам навчав його, а пізнавши, що Божа ласка спочиває на цьому юнакові і наділила його великою мудрістю та надзвичайними чеснотами, висвятив його на диякона. Коли ж аріянська єресь підняла голову і почала ширитися, а сам Арій (був він олександрійським священиком і став навчати, що Ісус Христос не є рівний Богу Отцю, що Він є створінням, як усі інші люди) здобував усе більше й більше прихильників, навіть серед єпископів, тоді скликано було Вселенський собор у Нікеї (325 р.). На той Собор святий Олександр узяв зі собою Атанасія, свого диякона. Цей молодий слуга Божий, тут, посеред зібраних наймудріших святителів Церкви (числом 318), відзначився такою мудрістю, знанням Святого Письма і такою ревністю в обороні Христової віри, що, за словами святого Григорія Назіянзина, “виявився першою особою Собору”. Йому також приписують укладення Символу віри (Вірую в єдиного...), який на Соборі було затверджено. Арія і його прихильників відлучено від Церкви, виклято, а імператор Костянтин Великий вигнав його поза межі держави. 

Невдовзі після цього святий Олександр помер (за одними джерелами, через п’ять місяців після Собору в Нікеї, за іншими – в 328 р.), а перед смертю всьому клиру оголосив, що, згідно з Божою волею, патріярший олександрійський престіл має зайняти молодий літами Атанасій. Не помогло те, що Атанасій утік з міста, бо вважав себе недостойним тієї чести, його знайшли і настановили патріярхом Олександрії. 

А яким він був пастирем свого стада, про це оповідає нам святий Григорій Назіянзин так: “Він був перший серед усіх, не через свою високу гідність, а своїми чеснотами, хоч уважав себе останнім, бо в його серці панувало надзвичайне смирення. Був він добротливий, лагідний, милосердний, приязний і доброзичливий у бесіді, та ще доброзичливіший у ділах своїх, виглядав як ангел і навчав усіх своїм прикладом, так, що словами вже не мав потреби багато вчити. Невтомний у нічному чуванні і співанні псалмів, він молився і постив так, немовби був чоловіком без тіла. Був він опікуном засмучених і опечалених, опорою слабких, учителем і провідником молоді, отцем бідних і сиріт, про який найбільше дбав”. Це слова святого Григорія. 

Та при цьому він був правдивим світилом Церкви. Громом своєї науки він вражав аріян, особисто відвідував єпископства, що перебували в його патріяршій владі, навчав, провадив до Бога і правди, скріплюючи Христову віру. Тож аріяни знали, що цей єпископ – їхня найбільша перепона й усю свою лють вони спрямували проти нього. Якимось чином вони зуміли виклопотати в імператора Костянтина, щоб той дозволив Арію і вигнаним разом з ним владикам-єретикам повернутися до Царгорода, де Арій підступно і фальшиво заприсяг перед імператором, що він визнає всі рішення Собору в Нікеї. Аріяни, особливо ж виклятий єпископ Никомидійський Євсевій, що також повернувся з вигнання, стали очорнювати перед імператором святого Атанасія, бо той рішуче заявив, що ніколи не прийме єретика Арія до церковної спільноти, про що написав також і самому імператорові. Тоді аріяни стали прилюдно оскаржувати Атанасія перед цісарем, ніби-то він наказав не допускати одного священика до Служби Божої, престіл розвалити і поламати чашу, а далі, що тяжко согрішив, бо збезчестив одну, Богу посвячену дівицю, і що вбив священика Арсенія, а праву руку покійника вживав до чарів (руку покійника, після їх злобної бесіди, удалося їм дістати, наклепники справді показували засушену людську руку, ніби то була рука Арсенія). Імператор засумнівався і скликав (334 р.) єпископів, щоб розсудили ту справу. 

Аріяни постаралися, щоб на той суд прибуло якнайбільше їхніх прихильників – і так сталося. Спочатку всі з’їхалися до Кесарії Кападокійської, а звідти перебралися до міста Тиру. Все тут було налаштоване проти святого Атанасія, бо його вороги уміли добре готувати підступи, вони навіть перетягнули на свій бік царського намісника. 

У супроводі 49 владик Єгипту, душею йому вірних, став Атанасій перед тирським зборищем. І тут виявилася вся злоба наклепників. Бо з’ясувалося, що той, кому святий Атанасій заборонив правити Службу Божу, був звичайним обманщиком, і не мав жодних свячень. Коли ж перед судом стала одна грішниця і почала зводити наклеп на патріярха, тут перед неї вийшов один священик на ім’я Тимотей, і сказав: “Як ти смієш мене оббріхувати, скажи, де бачила ти мене і коли?” А вона, думаючи, що то святий Атанасій, закричала: “Так, то ти звів мене з дороги чесноти, саме ти!” – і назвала місце і час, коли це сталося. Тоді-то як сонце засіяла невинність святого Атанасія.

Однак аріяни стали всім показувати руку ніби-то Арсенія і звинувачувати Атанасія у вчинені вбивства і в чарах. Святий запитав, чи хтось особисто знав Арсенія, і таких знайшлося багато. Тоді ввійшов сам Арсеній, а святий Атанасій сказав: “Ось Арсеній, а тут дві його здорові руки, третьої хіба не мав!” (Арсеній, з намови аріян, довго переховувався, та коли почув, у чому аріяни звинувачують святого Атанасія, то совість його прокинулася і він сам прибув до Тиру, щоб дати правдиве свідчення). 

Викриті на брехні аріяни так розлютились, що хотіли на місці вбити Атанасія, і ледве царська сторожа врятувала його. Святий Атанасій зразу ж виїхав до Царгорода. Однак зборище аріян, попри докази невинности, оголосило його винним в усіх тих звинуваченнях, і кинуло на нього клятву. Імператор, неправдиво поінформований, повірив наклепу – однак хотів сам розсудити справу і наказав, щоб усі, зібрані в Тирі (а всі вони поїхали були на освячення церкви в Єрусалим), стали перед ним, а він сам учинить суд. Однак аріяни боялися того суду і вислали до Царгорода лишень Євсевія з Никомидії та іншого Євсевія з Кесарії, а також двох аріян Урсакія і Валента, й інших владик-єретиків, а ті схилили імператора на свій бік, обмовили святого Атанасія, що він водиться з ворогами царя, що закликає не платити податків, загарбує собі добро монастирів, і що він учинив злочини, в яких звинувачували його в Тирі. Неправда взяла гору, імператор вислав святого Атанасія на вигнання до міста Трир у Галії. Було це 335 р. 

Єретики ликували. Тепер вони хотіли конче заволодіти патріяршим престолом в Олександрії, та імператор цього не дозволив. Бо, мусимо зазначити, цісар сам був найліпшим сином Христової Церкви і відкидав єресь, а нещастя було лишень в тому, що він повірив аріянам, котрі перед ним казали, що є найліпшими християнами і в нічому не противляться науці святої Церкви. Хто ж міг відкрити очі цареві, якщо аріяни не допускали до нього жодного з оборонців Христової віри й усіх перед ним обмовляли? 

А святий Атанасій на вигнанні жив ангельським життям і молився Богу, щоб Він послав своїй Церкві мир, щоб подолав диявольську єресь, щоб правда перемогла і всюди було одне стадо й один пастир. У тому часі святий Антоній пустинножитель, про святе життя якого ми вже розповідали, писав листи до імператора в обороні невинного Атанасія, та цар, впавши в блуд, відписав, що: “Атанасій – то чоловік зухвалий, гордий, неспокійний і бунтівник”. От до чого призвела брехня аріян безбожників. Однак перед своєю смертю імператор відкликав з вигнання святого Атанасія (Костянтин помер 22 травня 337 р.). Та аж через рік повернувся святий ісповідник і страждальник до Олександрії, було це вже за правління Констанція (сина попереднього імператора), явного прихильника аріян. І ось знову пастир повернувся до свого стада, а народ і вірне Церкві духовенство сльозами радости привітало великого переможця неправди і єресі. 

Треба тут зазначити, що Арій на той час уже помер. А сталося це так. Після вигнання святого Атанасія, Арій повернувся до Олександрії і конче хотів, щоб його тут прийняли як священика до числа вірних. Однак священство і вірні спротивилися тому. Справа ця потрапила до імператора Костянтина Великого, котрий ще тоді жив, а той наказав Арієві прибути до Царгорода і тут публічно боронити свою науку перед усім духовенством. Аріяни вже наперед тішилися, бо Арій був гладкий у бесіді, а той, кого вони найбільше боялися, святий Атанасій, був на вигнанні. Тоді-то єпископ царгородський святий Олександр став так молитися: “Господи, якщо наука Арія має бути визнана правдивою, і його слід прийняти до святої Церкви, то не дай мені діждати того дня, візьми мене до себе; а якщо ж він єретик, у що я і всі сини Христової Церкви віруємо, то нехай Арій не діжде того дня!” І наказав єпископ усім вірним упродовж семи днів молитися і постити. Прийшов день, коли Арій мав боронити свою науку; аріяни вели його через місто і вже наперед тішилися. Та нараз Арієві стало зле, він відійшов убік, і тут всі нутрощі з нього вилетіли, і той, хто “роздер ризу Христову”, єретик Арій, загинув наглою, плюгавою смертю. Бог є довготерпеливий, однак меч Його кари завжди досягне грішника. А на Арію бачимо, що яке життя, така і смерть. 

Та повернімося до святого Атанасія. Щойно він прибув до Олександрії, як аріяни, яких смерть Арія не навернула, а тепер ще й за своєю спиною вони мали імператора, стали знову нашіптувати проти нього, звинувачувати його в тому, що й раніше, і навіть написали до папи Юлія І (337-352), щоб викляв його. Папа запросив святого Атанасія до себе, а також наказав його наклепникам прибути до Риму, бо хоче сам розсудити справу. А коли Атанасій прибув до Риму, його прийняли тут з найбільшими почестями. Святий розповів, як у Тиваїді десятки тисяч пустинножителів проживають у постах і молитві, оповів життя святого Антонія, оповів про суворе й ангельське життя дів, посвячених Богу, – і всі дивувалися великим чудам Божим і бажали наслідувати таке благочестиве життя. 

Даремно чекав святий Атанасій в Римі на своїх наклепників, вони боялися правдивого суду і не прибули до папи. Натомість зібралися на зборище в Антіохії і тут відсторонили Атанасія від патріяршого престолу, а на його місце призначили безбожника Григорія Кападока (341 р,). Тимчасом Атанасій, не діждавшись у Римі своїх наклепників, повернувся перед Пасхою до Олександрії. Та невдовзі прибув сюди і Григорій, і з допомогою війська хотів зайняти олександрійські церкви. Помагав йому в тому намісник Филягрій. Він зібрав великий натовп жидів і поган і наказав їм грабувати церкви. На саму Велику п’ятницю й у Великодню неділю натовп поган і найбільших ворогів Христа, жидів, кинувся на Божі храми і став їх зневажати, сплюга- вив святині, насилував і до нага обдирав Богу посвячених дівиць, пограбував святі посудини, і шукав усюди святого Атанасія, щоб його вбити. Багато вірних тоді убили і поранили, багато вкинули до в’язниці. 

І знову Атанасій змушений був утікати, тепер до Риму. Однак спочатку він видав пастирське послання до всіх вірних, де описав страждання святої Церкви і наказав, щоб ніхто не дався зловити себе на єретичні приманки. В Римі папа Юлій І прийняв страждального патріярха, зібрав тут понад 50 єпископів і привселюдно проголосив невинність святого Атанасія. Констанцій погодився на те, щоб скликати великий собор до міста Сардикії (нинішня Софія в Болгарії) у 343 р. На заклик папи Юлія з’їхалося там багато єпископів, приїхало також 80 ворогів Атанасія. Та вони побачили, що тут не вдасться неправдою воювати і що чекає їх тут осуд і викляття, тому заявили, що не візьмуть участи в соборі, і від’їхали всі до Филипополя, де зібралися лукаве, безбожне і злодійське зборище. На Сардикійськім соборі всі однодушно визнали невинність святого Атанасія і кинули клятву на аріян, а папа повідомив про де весь християнський світ і відправив до імператора Констанція послів. 

А зібрані в Филипополі аріяни, Як би на глум правді, з нечуваним блюзнірством усунули Атанасія від престолу, визнавши його винним в усіх закидах, в яких звинувачували його ще в Тирі. Тут уже губиться людський розум, коли бачимо, що неправда, підлість і злочин наклепників могли зайти так далеко. Правда, за ними стояв Констанцій; він наказав, щоб в Олександрії пильнували всі ворота міста, а якщо б святий Атанасій повернувся, убити його на місці. Однак для брата імператора, Консти, це вже було занадто, він написав Констанцію, що якщо той не визнає рішення собору і не поверне назад до Олександрії святого Атанасія, то він, Конста, піде на нього війною, а військо і кораблі вже були готові до походу. Імператор налякався, бо він саме воював із персами, тому покликав до себе Атанасія і заприсяг, що вже ніколи не виступить проти нього, і відіслав його з почестями до Олександрії, написавши до всіх вірних листа, в якому їх вітає з великим для них щастям, поверненням їхнього пастиря, якого сам Бог їм дав! 

Не мені описати ту радість і захоплення, з якими вірні вітали святого Атанасія. Сам він так про це пише: “Скільки то дівиць з нагоди того торжества посвятило Богу своє дівицтво. Скільки юнаків вибрало пустинне життя. Скільки то батьків упоминало дітей своїх, щоб спрямовували своє життя до найбільшої досконалости. Скільки вдів і сиріт, що ледь животіли, разом отримали певні достатки, бо люди роздавали майно своє Христа ради. Усе життя міста спрямовувалося до чеснот, так, що кожен дім здавався церквою”.

А найбільшою радістю для святого Атанасія було те, що багато його противників (зокрема два єпископи, Урсакій і Валене, ті, що так ворогували проти нього), прилюдно навернулися і визнали, що невинно очорнювали владику. Повернення Атанасія припадає на 346 рік. Аріяни трохи притихли, та ненадовго. Коли 350 р. Конста помер, а Констанцій став єдиним володарем цілої держави, аріяни знову підняли голову. Після Юлія І папою став Либерій (352-366). Імператор Констанцій 353 р. скликав арелатський, а 355 р. медіолянський лжесобори, і на обох наказав усунути Атанасія від престолу, забувши, як клявся йому кілька літ тому, що ніколи не виступить проти нього. В обороні Атанасія стали папа і багато владик, і тоді імператор засудив їх на вигнання. Папа Либерій переховувався в околиці Риму аж до смерти Констанція. У 356 р. імператор явно виступив проти святого Атанасія, а вночі 9 лютого царський воєвода Сирин вдерся з військом до церкви святого Теони, де патріярх служив всеношну. Сталося велике замішання, багатьох було убито, а святого Атанасія, який горів спрагою мучеництва і не хотів утікати, священики силою вивели його через бічні двері. Імператор задумав убити святого і той мусив переховуватися в пустелі Тиваїди, де в убогості та нестатках скитався з місця на місце. Та при цьому він уже провадив не людське життя, а справді ангельське. Тут написав він сповнені глибокої мудрости свої письма і послання, натхнені Святим Духом, неоціненні для Христової Церкви і страшні для противників святої віри. І тут, в пустелі, проживав він аж до смерти безбожного Констанція, який помер, не покаявшись, 3 листопада 361 р. 

Наступником Констанція став Юліян Відступник, ворог усього, що християнське, той самий, що зрікся Христової віри і хотів наново запровадити поганство. Він покликав усіх владик, яких Констанцій засудив на вигнання, бо казав, що через це почнеться в Церкві нова сварня між вірними і єретиками, а через сварню християнство впаде і поганство візьме гору. Не встиг святий Атанасій повернутися до Олександрії, як ціле пекло знову повстало проти нього. І через рік після повернення він знову мусив утікати, бо Юліян напосівся на його життя. Невеличкий корабель мав його завезти Нілом до Тиваїди, та гонителі пустилися за ним навздогін. Побачивши корабель, що їх переслідував, святий велів повернути своє судно і йти проти течії, назустріч катам. 

“Не бачили ви де Атанасія?” — спитали переслідувачі, коли обидва судна порівнялися. “Мав би недалеко бути, – відповіли гребці, що перевозили святого, – бо ось недавно туди плив. Здоганяйте, і може зустрінете!” 

Так-то спаслося судно, бо вороги помчалися далі. І знову пустеля прийняла святителя, і тут він переховувався аж до смерти (26 липня 363 р.) цісаря відступника. На троні після нього сів справедливий імператор Йовіян, він покликав святого Атанасія, щоб той повернувся до Олександрії, а потім попросив його приїхати до нього в Антіохію, де прийняв святого з найбільшими почестями. 

Однак не довгим було правління доброго імператора, він помер 17 лютого 364, а на його місце прийшов цар Валентіян, котрий владу над Сходом передав своєму братові Валенту, ревному аріянинові. Перші три роки його правління були спокійні, а в 367 р. він велів вигнати святого Атанасія з Олександрії, і патріярх чотири місяці переховувався в гробівці свого батька. Та тепер уже в обороні свого пастиря став олександрійський народ і пригрозив, що повстане проти імператора зі зброєю в руках, і переляканий цар урочисто заявив, що ніколи не виступить проти святого Атанасія. 

Тепер святий Атанасій міг спокійно сісти на своєму престолі, який п’ять разів мусив полишати і п’ять разів повертався. Він зайнявся направою життя своєї пастви, котра в часі переслідувань багато натерпілась, став навертати грішних і єретиків, продовжив писати свої пречудесні послання. А Бог дав мир його церквам, хоч то був час, коли аріяни на цілому Сході лютували і гнобили Христову Церкву. 

Велика дружба поєднувала Атанасія з Василієм Великим. Важко було б знайти таких Божих мужів, які б більше спричинилися до оборони Христової віри, ніж святий Атанасій і святий Василій. Вони часто переписувалися, а приязнь та була для Атанасія великою насолодою посеред років страждань, які він пережив у своєму житті. Тепер, коли настав мирний час, святий Атанасій з подвійною ревністю посвятився молитві і жив для своєї пастви, тілом на землі, але духом у небі.

І так провадячи святе життя, в молитві і добрих ділах, прийшов день його кончини. Великий слуга Божий спочив навіки 2 травня 373 р. Його мощі було перенесено в Царгород. А пам’ять про його чесноти триває віки і до кінця світу всі величатимуть його ім’я. 

__________
У той самий день

Перенесення мощів св. князів українських Бориса і Гліба

Тропар, глас 4: Днесь церковні надра розширюються і приймають багатство божественної благодаті. Веселяться українські собори, бо бачать преславні чуда, які творите тим, що приходять до вас із вірою, святі чудотворці Борисе і Глібе, моліть Христа Бога, щоби спас душі наші. 

Кондак, глас 4: З’явилася днесь українській землі благодать уздоровлень, уділювана всім, які до вас, блаженні, приходять із вірою, Романе і Давиде. Через це вам кличемо: радуйтеся наші теплі заступники. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.05.2017р. Б. / Фатіма: який сенс об'явлень? (Частина 2)

Фатіма вписана в контекст історії спасіння людства. У цьому переконаний Луїджі Ґонзаґо да Фонсека, другу частину уривків із книжки якого «Чудо Фатіми: об'явлення, культ, блага звістка» пропонуємо увазі читачів.

Як казав святий Тома, суттєва особливість приватних об'явлень поза сумнівом полягає в тому, що вони не пропонують доктринальних сенсів, але несуть потужний виклик, який звернений до християнського народу та закликає до справжнішого християнського життя. У цьому сенсі Фатіма нині перебуває в авангарді. Передовсім це проникливий заклик до покаяння. У всіх об'явленнях, як ангела, так і Діви Марії, є провідна тема, в якій ніби відлунюють перші сторінки Євангелія. Сенс її можна висловити так: «Покайтеся, бо в іншому разі всі загинете». Про це нагадував Папа Павло VI в Апостольському повчанні «Signum Magnum», посилаючись на об'явлення в Фатімі. Тут можна отримати урок покаяння в найпедагогічнішому сенсі: йдеться про невимовний смуток маленьких, невинних людей, яким являється сумна Діва, та самі слова об'явлення: «Нехай більше не зневажають Господа Ісуса, бо Він уже був дуже зневажений».

Після проповіді покаяння послання Фатіми різноманітними способами запрошує до молитви. Достатньо згадати красиву молитву, якої ангел і Богородиця вчили дітей; це прості та звичайні формули, які, проте, містять фундаментальну богословську думку всієї християнської традиції. Є й інші молитви, яких діти дізнаються від священиків, відповідальних за їхній первісний духовний вишкіл. Але передусім це Розарій, виразна й досконала формула молитви, яка освячує благочестя Церкви протягом століть.

У Фатімі можна навчитися молитви також і з жестів Діви Марії, Яка ніжно складає руки в молитовній позі. Від ангела, який у покорі вшановує таємницю Трійці та Євхаристії. Також і від маленьких візіонерів, які незабаром досягли найвищого рівня молитви. А крім цього, ще й від паломників, які стають навколішки перед капличкою у благальній молитві. Цей жест, повторений Папою Павлом VI, був назавжди зафіксований фотоапаратами й телекамерами.

І, врешті-решт, фатімські об'явлення – це обіниця воздаяння. Ба більше, це один із найхарактерніших аспектів Фатіми, який насамперед ставить вимогу не обмежуватися суто індивідуальними формами благочестя. Фатіма – це величне уособлення солідарності містичного Тіла Христового, яким є Церква. Уже в першому об'явленні ангел навчає досконалої молитві: «Боже мій, я вірю, я вшановую, я сподіваюся, я люблю Тебе. Прошу, пробач тим, хто не вірить, ненавидить, не сподівається і не любить Тебе». У другому об'явленні він каже дітям про «акт воздаяння», а потім і в третьому: «Воздаяння за неподобство...»

У всіх об'явленнях Непорочної звучить мотив воздаяння, однак найбільше його чути в третьому і четвертому об'явленнях. У третьому згадані пекло й  таємниця беззаконня, приховані під словом «Росія» – цей акцент необхідний, аби пояснити необхідність воздаяння й посвячення, про які Марія проситиме згодом. Непорочна навчає дітей короткої молитви-прохання, яку ті повторюватимуть щоразу під час покутних практик: «Ісусе, це заради Твоєї любові, задля навернення грішників і воздаяння за зневагу Непорочного Серця Марії». Гіацинта у своїй інтуїції додасть трохи пізніше: «І Святого Отця». У четвертому об'явленні солідарність відкуплення в містичному Тілі Христа унаочнюється у словах: «Дуже багато душ потрапляє до пекла, бо нема кому каятися й молитися за них». Тема воздаяння, природно, пов'язана з темою Серця Марії. Про це – трохи далі.

Не варто, втім, вважати, що духовне багатство фатімського послання обмежується описаним вище. Згадаймо практикування християнських чеснот і життя, сповненого благодаті, про які також ідеться в об'явленнях. Це не лише заклик до покаяння і молитви, які знаходимо і в інших Богородичних посланнях наших часів.

У всіх об'явленнях Фатіми мав місце діалог, а в деяких звучали довгі звернення Діви Марії. Богородиця й ангел передали дітям кілька молитов, важливих як формою, так і змістом. Проте це не перешкоджає внутрішній єдності об'явлень. Їхня цілісність зберігається в ідеї особливого вшанування Серця Марії, яка й стає «формою» цієї єдності. Звісно, йдеться не про «систематичну» єдність, а про єдність в історичному й функціональному сенсі, у вигляді християнської науки та християнської моралі, які були винесені на публічне обговорення під час об'явлень і так інтегровані в історію спасіння. Саме тому ми не вважаємо, що існує лише один «дороговказний» сенс Фатіми. Дехто побачить додатковий сенс у заохоченні до Розарієвої молитви, інші – у вшануванні Серця Марії, або в покаянні, або в духовності Кармелю. На нашу думку, це все – тільки частинки справжніх сенсів Фатіми, зосередження на яких може спричинити втрату історичної значущості об'явлень.

(Далі буде)

частина 1

Джерела:   Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

12.05.2017р. Б. / Екзарх Донецький УГКЦ: «На даний час в екзархаті душпастирює 51 священик, зареєстрована 81 парафія»

Потрібно дуже молитися, аби все змінилося. Найбільше моє серце крається за душпастирів в Донецьку, а там їх є троє. Увесь час думаю про них, аби Бог їх оберігав. У них всіх є сім’ї, але вони вже звикли до умов свого душпастирства. На даний час в Донецькому екзархаті душпастирює 51 священик (двоє з них навчаються закордоном), зареєстрована 81 парафія. 

Про це сказав владика Степан, Екзарх Донецький УГКЦ, в коментарі для прес-служби Донецького екзархату.

  Він розповів, що священики, які сповняють своє душпастирське покликання в самому Донецьку, чергуються щомісячно: «Один місяць один душпастир там чергує, а потім їде до своєї сім’ї і його змінює інший… І так вони змінюють один одного, аби не занедбувати ще й свої обов’язки родинні. А в одного з них тепер дружина народила сьому дитину».

    Єпископ також додав, що на непідконтрольній території Україні зареєстровано 11 парафій, однак реально діють лише в Горлівці, Харцизьку і три -  в Донецьку. «Колись у нас був дім отців-салезіан у Верхньодніпровську, що на Дніпропетровщині. Владика Андрій (Сапеляк) заснував його тут та вік його змусив повернутися на Захід України. Тут також був о. Максим Рябуха, салезіанин, теперішній перекладач Апостольського нунція в Україні, який активно працював тут з молоддю. Його молодь й сьогодні згадує, особливо проведені ним літні табори», - вів він далі. Він також додав, що мережа БФ «Карітас» в екзархаті значно розширилася. Тепер осередки БФ є ще й в  Маріуполі, Краматорську, Сєвєродонецьку, Лисичанську.

    Як розповів владика Степан, в екзархаті є чотири молоді священики: о. Іван  Колосок в Нікополі, о. Василь Пастух в Снігурівці, о. Тарас Буричко в Токмаку та о. Тарас Зубко в Орлове. Також є вісім неодружених священиків, семеро ченців і семеро черниць: «Серед монахинь є студитка,  яка залишила свій скит  і допомагає в Донецьку».

Руслана Ткаченко

Джерело:   Прес-служба Донецького екзархату УГКЦ

12.05.2017р. Б. / Фатіма: який сенс об'явлень? (Частина 1)

Фатіма вписана в контекст історії спасіння людства. У цьому переконаний Луїджі Ґонзаґо да Фонсека, уривки з книжки якого «Чудо Фатіми: об'явлення, культ, блага звістка» пропонуємо увазі читачів.

Фатіма – це надзвичайна благодать, подарована Церкві. Вона не могла бути лише збігом обставин і чудесних подій, покликаних справити враження на юрби людей і спрямувати їх до надприродного й призабутого. Утім, щиро кажучи, Фатіма винятковим чином спричинилася й до цього, ставши, за висловом Поля Клоделя, «вибухом надприродної сили». Уже саме це було надзвичайно важливе, особливо в часи, коли людство захопилося натуралістичним підходом до життя. Фатіма, однак, означає щось більше: вона несе послання з небес, звістку про спасіння. Вона знаходить своє місце в історії спасіння як нове спасенне втручання Бога.

Сама собою Фатіма – це ні спасіння, ані звістка, яка змінює чи доповнює оригінальне й унікальне Одкровення, яке сповнилось у Христі й було передане нам через пророків і апостолів. Не йдеться про якесь особливе втручання Бога, Який у певний момент учиняє переворот в історії Церкви всупереч логіці всієї історії спасіння. Фатіма стає продовженням історії, вона вписана в історичний порядок: порядок харизм, які час від часу Бог дарує Своїй Церкві. Саме тому необхідно знати послання Фатіми й жити ним, бо воно може допомогти досягти спасіння. Спробуймо ж тепер узагальнити, яким нам вбачається справжнє послання Фатіми.

Фатімські об'явлення – це в певному сенсі збірка доктринальних і прикладних повчань щодо віровчення та християнської моралі, які небо намагається повідомити людям, використовуючи земні події. Розгляньмо ж найважливіші з них.

Джерела Фатімських об'явлень передусім є у звістках, отриманих візіонерами, зібраних у тексти й переданих наступним поколінням. Принцип здорового реалізму щодо цього – колись на ньому ґрунтувалася довіра до пророчого дару – каже нам, що, звісно, це правда, що візіонер може доповнювати інформацію, отриману від Бога, власними людськими деталями; але так само правда й те, що саме Провидіння надсилає надзвичайні повідомлення та діє через пророків, аби ті як належить передали його заради певної мети. Щодо об'явлень у Фатімі є багато літературних джерел, де проінтерпретовані повідомлення з небес: публічні та приватні дискусії, розмови, концепції й моделі, збірники послань, звіти.

Історія Фатіми тривалий час зосереджувалася на довгому та плідному житті головної, найстаршої візіонерки. Вона ж у своїх інтерпретаціях і поясненнях подій почувалася полонянкою обставин. Цілковито природно, що суб'єктивний елемент тут може бути дуже сильний і суттєво впливати на об'єктивність об'явлень. Проте насамперед через цю особу об'явлення завжди інтерпретувалися.

Крім того, послання Фатіми треба розглядати через призму життя двох інших маленьких візіонерів, Гіацинти і Франциска, які досягли надзвичайної святості в покаянні, молитвах і відданості Богородиці, до чого надихає Фатіма. Помітне й те, що Фатіма була і є джерелом надзвичайних благодатей для християнського народу. У цьому сенсі її послання – це не лише навчання Церкви, а й життя.

Насамперед у Фатімських об'явленнях маємо зауважити широкий спектр доктринального змісту. Відомий вислів Жана Ґіттона, який, пишучи про Лурд і лурдську формулу «Я є Непорочне зачаття», показав її величезний догматичний потенціал. «У Фатімі, однак, – зауважує він далі, – є не тільки величезний потенціал. Тут сама доктринальна реальність постає перед нами в живильній і значущій цілісності».

Єпископ Лейрії сформулював доктринальний сенс Фатіми так: «Об'явлення містить такий великий доктринальний сенс, що ви можете впевнено сказати, що не оминуто жодної основної теми нашої християнської віри. [...] Бог як Творець і водночас Провидіння, Яке цікавиться навіть найдрібнішими питаннями, пов'язаними з Його створіннями; створіння, які й на найвищих щаблях ієрархії – як-от ангели – мають служити людям; уся природа, що в чудесних знаках виступає знаряддям Божим, розкриває Його всемогутність і мудрість; гріх, який руйнує порядок сотвореного буття та проявляє своє ярмо в існуванні сатани й пекла; Христове відкуплення через досвід прощення та покаяння; наша солідарність у містичному тілі Христа й відкритість до двох сердець – Ісуса та Марії; життя Таїнствами, насамперед Євхаристією; дитяче підпорядкування Папі й Церкві; життя у благодаті, що виражене найінтимнішим і найжиттєдайнішим: оселенням Святої Трійці в душі праведника; розвиток такого життя через основні християнські чесноти – віру, надію та любов, – згадані в гідних подиву молитвах ангела; моральні чесноти, пов'язаних з молитвою, покаянням і милостинею; благочестиве життя, що живиться сталими формами традиційних релігійних практик, які дуже любить Церква: Розарій, молебні до Божої Матері Страждальної, Марії з гори Кармель, культ Святого Сімейства, Непорочного Серця Марії; основні практики, пов'язані з винагородою й особистим посвяченням. [...] Завдяки есхатологічній концепції майбутнього Фатіма вміщує Церкву в контекст її історичної мандрівки світом. [...] Чи ж можна вимагати від Фатіми більшого? Крім того, ніщо зі згаданого не було запропоноване в об'явленнях як щось нове. Усе представлене з простотою відповідних катехез, які найкраща катехетка, Діва Марія, дає малим пастушкам, своїм обранцям» (Пастирське послання на закінчення 50-річчя об'явлень).

(Далі буде)

Джерела:    Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

11.05.2017р. Б. / Військовий капелан здобув право носити чорний берет морського піхотинця (+VIDEO)

Морські піхотинці, що воюють на фронті РУВ, здобували право носити чорні берети. Разом із бійцями це право виборював військовий капелан отець Андрій Зелінський, який духовно опікується морською піхотою.

Хлопців, які уже рік воюють в окопах Приазов’я, випробовували смугою перешкод завдовжки 7 кілометрів. До здачі допускають не всіх вояків, навіть якщо вони й довго воюють на фронті. І, здолавши все, молоді бійці, отримавши берет, вертаються у окопи на передову.

“Морська піхота розпочинається не зі статуту бойового, не з бойової техніки, не зі зброї і навіть не з окремого морського піхотинця, – говорить отець Андрій Зелінський. – Морська піхота перш за все це – дух. Це певна філософія життєва, філософія воїна, філософія нескореного, нездоланного, вільного і завжди вірного”.

Випуск ТСН.19:30 за 8 травня 2017 року

Джерела:   catholicnews.org.ua

Департамент інформації УГКЦ