07.06.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «Спілка української молоді формує ціннісні орієнтири молодої людини в період її дорослішання»

9-12 червня в м. Виппані, Нью-Джерсі (США), відбудеться XIX Світовий конгрес Спілки української молоді та Конгресовий бенкет. З цієї нагоди Глава і Отець УГКЦ надіслав лист-привітання Петрові Думі, голові Світової управи Спілки української молоді, та учасникам XIX Світового конгресу СУМу.

У ньому Глава Церкви висловлює визнання всім, хто доклав зусиль до організації та проведення Конгресу. Рівно ж від себе та від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви  він склав велику дяку і шану осередкам СУМу, які діють у понад десяти країнах світу, за старання задля виховання молоді: «Ви є тими, хто формує ціннісні орієнтири людини в період її дорослішання. Це велична і водночас дуже відповідальна місія, бо яким буде виховання молоді, таким буде і наше майбуття. Тисячі молодих людей власним прикладом, деякі навіть ціною свого життя, засвідчили значення постулатів СУМу».

За його словами,  таке зібрання - дуже важливе, оскільки закладає модель розвитку всесвітньо відомої молодіжної організації на наступні п’ять років. «Якими будуть її керівники, контрольні органи, перспективи діяльності - залежить саме від вас. Тому закликаю вас із великою відповідальністю підійти до тих завдань, які нині ставить перед вами Спілка».

Предстоятель УГКЦ додає, що в нинішніх умовах перед молодою людиною постають великі виклики, що можуть, з одного боку, стимулювати її посісти позицію індиферентної особистості, яка через культурну і національну асиміляцію втрачає свою ідентичність; а з іншого – допомогти їй набути людських цінностей: свободи, вірності своєму покликанню, жертовності тощо.

«Ще одне важливе завдання, яке стоїть перед вами, – це власним прикладом утверджувати переконання, що без Божої допомоги, без прийняття основних християнських засад і впровадження їх у життя нам не вдасться збудувати країни нашої мрії. Щоб допомогти вам виконати це завдання, хочу запропонувати люблячу руку Церкви, яка завжди готова підтримати ваші добрі починання у справі виховання молодої людини», - пише в листі Глава Церкви.

Джерело:       Департамент інформації УГКЦ

06.06.2016р. Б. / «Лапки» - чорна мітка зі світу церковного бізнесу

Кожен, хто читав у дитинстві «Острів скарбів» Річарда Льюїса Стівенсона, пригадує «чорну мітку» (Black Spot) – вигаданий автором зловісний знак звинувачення в порушенні піратських звичаїв: аркуш паперу з намальованою фарбою або сажею чорною плямою. 

Юний Джім, почувши про чорну мітку, розпитує свого постояльця Білла «А що це за чорний знак, капітане?», - то чує: «Це щось таке, як повістка на суд, друже».

Чорна мітка – це знак звинувачення в порушенні піратських правил, втечі зі світу морських грабіжників. У Стівенсона за нею майже неминуче йде жорстокий суд і не менш жорстоке покарання. Передчуваючи його, «капітан» Білл помирає від пережитого потрясіння:

«Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.

- О десятій годині! - вигукнув капітан. - Лишилося шість годин. Ми ще їх ошалапутимо!

Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу.

Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару».

В світі православної полеміки час від часу зустрічається характерний аналогчорної мітки – лапки («»). Ними таврують тих, хто не належить до кола визнаних автором священнослужителів, а тому і його сан – сумнівний, несправжній. Він не патріярх, а «патріярх», не архиєпископ, а«архиєпископ», навіть не монах, а «монах». Богослужіння, відправлювані ним, недійсні, а тому їх треба дублювати, тепер уже «правильним» священнослужителям, без лапок.

Все це нібито має свої богословські обґрунтування. Сумніви в дійсності сану формально мотивуються підозрою в перерваному апостольському спадкоємстві свячень. Спадкоємством свячень називають духовний зв’язок, що поєднує сучасне священство з апостольською громадою, обдарованою в день П’ятдесятниці благодатним сходженням на неї Святого Духа. Але щоразу, коли з’являється надія на спростування цих сумнівів: оприлюднюються докази збереження «неканонічною» Церквою апостольського спадкоємства, знаходиться шлях до входження під юрисдикцію канонічно визнаної Церкви, - це чомусь викликає в полемістів не задоволення, а лють. Адже вони визнають лише себе носіями Божої благодаті. Повноваження інших заперечуються або ставляться під сумнів.

Людині з-поза постсовєтського простору важко зрозуміти цю логіку. Але кожен українець, росіянин чи білорус, приречений час від часу стикатися з реаліями кримінального бізнесу, пізнає знайомі риси. Це боротьба за монополію. Входячи в реальність посткомуністичного Сходу Європи, де химерно переплелися релікти совєтського мислення й закони злочинного світу, частина старої Церкви знаходить собі місце серед нових еліт, пов’язаних суто діловими стосунками. А отже, живе за законами цього світу та вимагає цього від інших.

І ось раптом з’являється хтось іззовні й виголошує: «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36). Він зважується діяти незалежно від успадкованої з СССР церковної номенклатури. Це ніби жебрак узявся збирати гроші в метро без санкції кримінальних наглядачів або новостворена фірма відкинула опіку «смотрящих»! Тут і з’являється на світ чорна мітка – «лапки», символ відчужености від світу успіху й кругової поруки. Немає сумніву: коли б у цей світ заблукав раптом хтось із апостолів, його звання, дане Христом без санкції «смотрящих» за релігійним сегментом цього світу, також узяли б у лапки...

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Джерело:    Воїни Христа Царя

05.06.2016р. Б. / Глава Церкви: «Той, хто піднімає руку на ненароджених дітей, вбиває майбутнє України і нашого народу» (+VIDEO)

Ми прагнемо урочисто заявити про гідність української сім’ї, про гідність і права дітей України. Будь-які намагання прирівняти до подружнього зв’язку між чоловіком і жінкою інші види співжиття є дискримінацією сім’ї. Той, хто піднімає руку на ненароджених дітей, вбиває майбутнє України і нашого народу.

Про це сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав на Європейській площі в Києві 4 червня на завершення Міжконфесійної ходи на захист прав сім’ї та дітей.

ВІДЕО:

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

04.06.2016р. Б. / В УГКЦ пом’янули тих, хто став рушійною силою церковного єднання на Правобережній Україні завдяки Житомирській унії 1715 року

3 червня Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав очолив Архиєрейську Божественну Літургію, в якій пом’янули тих осіб, котрі стали рушійною силою церковного єднання на Правобережній Україні завдяки Житомирській унії 1715 року.

Цього року виповнюється 300 років з того моменту, коли в Радомишлі на Житомирщині відбувся спільнотний соборовий акт парафіяльних священиків, настоятелів монастирів і деканів Київської митрополичої архиєпархії. Своє рішення про сопричасну єдність із Римом та входження Правобережної України до складу Унійної Церкви духовенство ухвалило колегіально.

«Згадаймо нашого славного попередника митрополита Йосифа Веніаміна Рутського, а відтак митрополита Лева Кишку, які вміли любити, тою любов’ю лікували рани гріха і були носіями єднання. Їхній приклад свідчить про те, що церковне єднання буде ймовірним тоді, коли його учасники і вірні будуть здатні життя своє покласти так, як оці наші великі попередники», - сказав під час проповіді Глава УГКЦ.

Під час Богослужіння усі подякували за 300-літній ювілей цього «дивного, але забутого церковного єднання»: «Для того щоб залікувати рану роз’єднання Церков, потрібно багато чого покласти. Ми знаємо, що рана церковного розколу походить від людського гріха. Наслідком цього гріха є ненависть, а відтак смерть. Неможливо зініціювати церковне єднання лише за допомогою людського культурно-політичного проекту. Гріх можна залікувати лише святістю, а ненависть – лише любов’ю. А смерть можна усунути лише силою Воскреслого із мертвих, Того, хто дає життя. У тому єднанні повинна бути добровільність. Це те, чого більшість сьогодні не може зрозуміти».

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

02.06.2016р. Б. / Як Католицька Церква оцінює комуністичний режим

Як Католицька Церква оцінює комуністичний режим? Це зло, що прирівнюється до нацистського режиму?

У навчанні Римських Пап, в документах Церкви ми часто зустрічаємо згадки про нацизм і про комунізм в одному рядку, коли мова йде про диктатури, про трагедії і про мучеників ХХ століття.

Церква неодноразово засуджувала комунізм. Офіційне засудження комунізму прозвучало в енцикліці Папи Пія XI Divini Redemptoris, опублікованій 19 березня 1937 року з підзаголовком «Про безбожний комунізм і про християнські соціальні доктрини».

Для того, щоб стверджувати про несумісність комунізму з католицькою вірою, вже досить того факту, що комуністична ідеологія має на увазі атеїзм. «Релігія - це зітхання пригнобленого створіння, - писав Маркс, - серце безсердечного світу, так само, як вона - дух бездушних порядків. Релігія є опіум народу».

Але повернемося до комуністичної ідеології і до енцикліки Divini Redemptoris. Папа написав цю енцикліку, тому що після більшовицької революції 1917 року комунізм показав себе згубним не тільки через тоталітаризм, а й за свій ідеологічний зв'язок з марксизмом-ленінізмом. Ця ідеологія включала в себе радикальне заперечення Бога, духовності, релігії, і де б вона не затверджувалася, всюди спалахували жорстокі антирелігійні гоніння, а за допомогою атеїстичного виховання молоді, комуністи прагнули викорінити всяке релігійне почуття зі свідомості людей.

У своїй енцикліці Папа Пій XI відтворює «урочистий осуд», який вже виголосив його попередник Пій IX у 1846 році, - осуд «мерзенної доктрини так званого комунізму, що цілком суперечить самому природному праву. Якщо його допустити, то він приведе до радикального перекручення прав, речей і власності всіх людей і всього людського суспільства».

Пій XI нагадує також сказане Папою Левом XIII в енцикліці Quod Apostolici muneris. Лев XIII називав комунізм «руйнівною чумою, яка, торкнувшись кісткового мозку людського суспільства, може призвести його до краху».

Пій XI пише: «Ця доктрина вчить, що існує тільки одна реальність, матерія, з її сліпими силами. Еволюціонуючи, вона стає рослиною, твариною, людиною. Людське суспільство - теж не що інше, як видимість і форма матерії, яка еволюціонує... в постійному конфлікті сил вона направляється до остаточного підсумку: безкласового суспільства. Очевидно, що в цій доктрині немає місця для ідеї про Бога, немає різниці між духом і матерією, між душею і тілом; душа не наділяється життям після смерті, і немає ніякої надії на інше життя. Наполягаючи на діалектичному аспекті матеріалізму, комуністи претендують на те, що конфлікт, що веде світ до остаточного підсумку, може бути прискорений людьми. Тому вони докладають зусиль до того, щоб ще більше загострити антагонізм, що виникає між різними класами суспільства ... Всі сили ... які чинять опір систематичному примусу, повинні бути знищені як вороги роду людського» (DR 9).

Енцикліка Divini Redemptoris стверджує, що шлях комунізму проклав лібералізм: «Щоб пояснити, як комунізму вдалося бути беззаперечно прийнятим з боку безлічі мас робітничого класу, доречно згадати, що вони вже були підготовлені релігійною та моральною занедбаністю, в яку їх повалила ліберальна економіка. Робочі зміни, що включали неділю, не давали можливості навіть виконати найважливіші релігійні обов'язки в святкові дні. Не було передбачено ні будівництва церков при фабриках, ні полегшення діяльності священиків. Навпаки, постійно просувався лаїцизм. Так що тепер, - говорить енцикліка, - ми збираємо плоди помилок, що не раз стали предметом викриття з боку наших попередників і нас самих, і не дивно, що в світі, вже широко дехристиянизованому, поширюється комуністичний обман» (DR 16).

Пій XI потім пише, що комунізм став причиною жорстоких гонінь на Церкву: «Там, де комунізму вдалося утвердитися і панувати, - докладалися всі можливі зусилля до того, щоб зруйнувати (проголошуючи це відкрито) цивілізацію від самих її основ, а також християнську релігію, викоренивши пам'ять про неї з людських сердець, насамперед у молоді. Єпископи і священики, - Пій XI констатує, - були вигнані на каторжні роботи, розстріляні, вбиті. Звичайні миряни за те, що вони захищали релігію, піддалися підозрам, катуванням, гонінням, були кинуті в тюрми і віддані під суд» (DR 19).

Папа продовжує: «Навіть там, де, як в нашій улюбленій Іспанії, бич комунізму ще не встиг явити всі наслідки своєї теорії, на жаль, спалахнуло найжорстокіше насильство. Не просто була зруйнована та чи інша церква, той чи інший монастир, але, по можливості, була зруйнована кожна церква, кожен монастир, всякий слід християнської релігії, навіть якщо він пов'язаний з видатними пам'ятками мистецтва і науки.

Комуністична злість не обмежилася вбивствами єпископів і тисяч священиків, монахів та монахинь, в першу чергу тих, хто якраз більше всіх дбали про робітників і про бідних; але вона породила набагато більше жертв серед мирян усіх станів. До цього дня вони практично щодня піддаються масовим розстрілам за те, що є добрими християнами або хоча б за неприйняття комуністичного атеїзму. Це жахливе знищення здійснюється з ненавистю, варварством і жорстокістю, немислимими для нашого століття» (DR 20).

«Вперше в історії ми стали свідками холоднокровної в своїх цілях і прорахованої до найменших дрібниць боротьби людини проти "усього, званого Богом". Комунізм по природі своїй антирелігійний. Він вважає релігію "опіумом народу", оскільки принципи релігії, які говорять про життя після смерті, відволікають пролетаріат від мрії про радянський рай, який є від світу цього» (DR 22).

Підкресливши, що «над законами природи і їх Автором не можна насміхатися безкарно», і попередивши, що комунізм не зможе досягти своїх цілей навіть у сфері економіки, Пій XI викладає розуміння державного устрою відповідно до християнської соціальної доктрини. Перш за все, він нагадує: «Над всією іншою реальністю існує одна найбільша Істота: Бог, всемогутній Творець всього, премудрий і справедливий Суддя всіх людей. Ця найбільша реальність, Бог, є абсолютним осудженням брехні комунізму» (26).

Нарешті, Папа закликає озброїтися проти хитрощів комунізму: «На початку комунізм проявив себе у всій своїй збоченості, але незабаром зрозумів, що таким чином відштовхує людей. Тому він змінив тактику і намагається спокусити маси різними обманами, приховуючи свої справжні задуми під ідеями, які самі по собі благі й привабливі. Так, знаючи про загальне бажання миру, вожді комунізму видають себе за найбільш ревних покровителів і пропагандистів руху за всесвітню дружбу. Але тим не менше, вони в той же час розпалюють класову ворожнечу, що приводить до того, що ллються ріки крові, і, розуміючи, що їх система не містить гарантій миру, збирають необмежені запаси озброєнь» (57).

«Дивіться ж, високоповажні брати, - вигукує Папа, - щоб віруючі не дозволяли себе обманювати! Комунізм дурний за самою своєю суттю, і ніхто з бажаючих зберегти християнську цивілізацію не може співпрацювати з ним в жодному міроприємстві» (58).

Можна також процитувати декрет Священної Канцелярії проти комунізму від 1 липня 1949 року. У ньому дається відповідь на запитання, які надійшли до Ватикану, що стосуються комунізму.

Чи дозволено вступати в комуністичну партію або надавати їй підтримку?

Ні. Комунізм - вчення матеріалістичне і антихристиянське; лідери ж комуністів, навіть якщо часом заявляють на словах, що не борються проти релігії, все ж і вченням, і діями є ворожими щодо Бога, до істинної релігії і до Церкви Христової.

Чи припустимо публікувати, поширювати або читати книги, періодичні видання, журнали або листівки, в яких захищаються вчення і дії комуністів, або писати в них?

Ні. Це заборонено самим законом.

Чи дозволено християн, які свідомо і вільно здійснюють те, про що йдеться в пп. 1 і 2, допускати до прийняття Таїнств?

Ні, відповідно до звичайного принципу відмовляти в Таїнствах тим, хто не має належних постанов.

У 1961 році в енцикліці Mater et Magistra Папа Іван XXIII писав: «У сучасну епоху з цією метою (тобто устрій громадського співжиття) були розроблені й поширені різні ідеології: деякі вже розсіялися, як туман на сонці; інші піддалися і піддаються істотному перегляду, а треті були значно пом'якшені й все більше втрачають привабливість для людського духу. Причина в тому, що ці ідеології враховують лише деякі аспекти людини, і часто найменш глибокі з них; оскільки вони не беруть до уваги неминучі людські недосконалості, такі як хвороба і страждання, і навіть самі передові суспільно-економічні системи не можуть їх викорінити. Крім того, існує невикорінна релігійна потреба, яка виражається всюди і завжди, навіть коли насильство її пригнічує або майстерно придушує» (222 ММ).

Двома роками пізніше в енцикліці Pacem in Terris Папа Йоан XXIII стверджував: «Потрібно також мати на увазі, що не можна ототожнювати помилкові філософські вчення про природу, походження і призначення світу і людини з історичними рухами, що переслідують економічні, соціальні, культурні та політичні цілі, навіть якщо ці рухи беруть свій початок в вищевказаних навчаннях і ними надихалися або ще досі надихаються. Бо вчення, раз вироблені та певні, залишаються все тими ж, тоді як зазначені рухи, діючи в історичних обставинах в невпинному розвитку, не можуть не піддаватися їх впливу і не можуть не підлягати навіть глибоким змінам. Крім того, хто може заперечувати, що в цих рухах в тій мірі, в якій вони узгоджуються з нормами розсудливості та висловлюють законні прагнення людської особистості, можуть бути елементи позитивні і такі, що заслуговують схвалення?» (84).

Таким чином, одна справа - комуністична ідеологія, яка в жодному  разі недопустима, та інша справа - рухи, які спочатку були натхненні цією ідеологією, але сьогодні значно від неї віддалилися.

Джерела:    Католицький оглядач з посиланням на Радіо Ватикан

КАТОЛИЦЬКИЙ МЕДІА-ЦЕНТР

01.06.2016р. Б. / Владика Венедикт (Алексійчук) відповів на закиди атеїстів проти Церкви

Сьогодні суспільство живе в часі постмодерну, де кожен має власну думку, позицію. Часто ми можемо стикатися з людьми, чиє бачення світу різко відрізняється від нашого і треба вміти вести діалог так, щоби не створити конфлікту. В питаннях релігії ми маємо зважати й на те, щоб не образити права людини на власну позицію. Як зробити це в діалозі з атеїстом чи противником Церкви намагаємось зрозуміти в розмові з владикою ВЕНЕДИКТОМ (Алексійчуком), єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ.

— Яке Ваше особисте ставлення до невіруючих чи до нерелігійних людей?

— Моє ставлення не може бути іншим, ніж віра в Бога. Адже я вірю в Бога Любові, Бога Милосердя, який народився і помер задля всіх. І це не питання, що хтось не вірить в Господа, важливо, що Бог вірить в кожну людину. Це атеїсти можуть розчаровуватись, але Бог не розчаровується в нас, навіть, якщо ми грішимо, Він вірить, що ми можемо бути досконалими, жити морально та чесно.

Якщо говорити про атеїстів, то це люди, які виховані в певному середовищі, в певних обставинах. Вони атеїсти, але вони теж з певних причин витворили свою ідеологію, чому саме вони стали невіруючими…

— Деякі стають атеїстами вже у старшому віці, будучи до цього практикуючими католиками чи православними…

— Це є правда. Людина може стати атеїстом, досвідчивши недоліки людей в Церкві. Але це величезна помилка, ми не можемо асоціювати людей, які є в Церкві, з Богом. Християни мали б якнайкраще репрезентувати Бога, але часом навіть мені, єпископу, не завжди вдається бути добрим амбасадором Божим. Я для себе зрозумів одну важливу річ, що не треба в когось зачаровуватись, щоб потім не розчаровуватись. Атеїстами часто стають, коли хтось в комусь розчарувався.

— Щодо позицій атеїстів. Почнемо з народження. А саме – з хрещення. Нерелігійні люди відстоюють позицію, що неправильно хрестити дитину одразу після народження, адже так ми їй нав’язуємо віру батьків. Вона має робити власний вибір і визначатись з релігією в зрілому віці. 

— В мене до Вас зустрічне запитання. Хто ви за національністю?

— Українка.

— Ви вибрали собі цю національність?

— Ні, я тут народилась, вона моя апріорі.

— Подібно і з християнством. Чому стали хрестити дітей, коли християнство стало поширеним на наших землях, бо це апріорі, адже дитина виростала в цьому християнському середовищі. І біда дійсно є, коли дитину хрестять, але батьки не практикують християнство. Правильно було б, щоб дітей хрестили в тих сім’ях, де ця віра практикується, коли вона є частиною життя, буття тієї чи іншої родини.

— Часто трапляються випадки, коли священики відмовляються хрестити дитину, чи давати шлюб, похорон…Чи має він право відмовити? Бог каже грішникові навернутись і Він його прийме. Так людина перед смертю може переосмислювати свою віру, але отець відмовляє хоронити. Як Церква вирішує такі проблеми?

— Кожен випадок унікальний. Це як спитати в лікаря як лікувати хворого, треба бачити хворого, щоб знати як лікувати. Якщо ж говорити загально, то завдання священика – репрезентувати Бога. Від священика очікують, щоб він був взірцем християнина і тому, він, найперше, в будь-якій ситуації мав би проявити милосердя до людини. На одній з останніх зустрічей Папи Франциска з священиками, він розповів як його зворушила сповідь. «Я не пам’ятаю, що говорив священик, в якого я сповідався, — казав Папа, — я лише пам’ятаю його усміхнене доброзичливе обличчя». Так кожен священик мав би з доброзичливістю приступити до тієї людини і роз’яснити їй певні питання, її потреби.

— Якщо говорити про конкретний приклад. Знаю, у Львівській області був випадок в селі Верхня Білка, коли помер молодий чоловік, який був віруючим, але не практикував християнства. За те, що чоловік не ходив до церкви, не давав пожертви, отець відмовився його поховати.

— Якщо цей чоловік не ходив до церкви за життя, яка логіка його нести до неї після смерті?..

— Але ж він хрещений, віруючий…

— Але чоловік зробив свій вибір не ходити… Я вважаю, з нашого боку ми творимо насильство над ним. Він не хотів відвідувати церкву, а ми його запихаємо туди, тим самим порушуючи його право на свобідну волю, що дав йому Господь. Це ситуація типово галицька: цілковито не шануємо волю померлого, але нам важливо, що люди скажуть.

— Наступна теза стосується жінки. Сьогодні відкрита дискусія щодо контрацепції та абортів. Противники Церкви вважають, що жінка має право сама розпоряджатись своїм тілом.

— Справа надто проста. Сьогодні це питання не жінки чи контрацепції, питання в тому, що сучасна людина дуже егоцентрична. Сучасна людина хоче сама вирішувати як чинити. Чи комусь жити чи не жити. В чому сьогодні не простість християнства для суспільства? Бачимо, що світ змінюється і змінюються його погляди, а християнство — це об’явлення Бога. І я, як єпископ, не можу зробити це об’явлення більш строгішим чи лагіднішим. Я маю якнайточніше до оригіналу передати його. Церква не може бути ні правою, ні лівою, ні демократичною, ні традиційною. Вона має показувати об’явлення, де Бог сказав, що цінність людського життя визначається від зачаття.

Якщо знайдуть дитину на смітнику, то вже кажуть, що того, хто її викинув судитимуть. Але, якщо взяти цю дитину за день-два до родів, коли вона в лоні матері – вона є незахищеною! Це якийсь абсурд! Так, жінка має права, але та дитина теж має право на життя.

— Церква – закрита структура, вона не платить податки, тому є випадки зловживань з боку священиків. Також, відомий атеїст Олесандр Невзоров сказав, що відсоток націнки офірки поступається лише націнці наркотиків.

— Я сьогодні був на захисті однієї магістерської праці, присвяченій Церкві і грошам в ній. Студентка каже, що починала дослідження і думала, що побачить, які величезні гроші мають наші парафії і жахнулась від того мізеру, який отримує Церква.

Що таке є церква? Священики, монахи, єпископи становлять 0,01% Церкви, всі інші – це вірні. Коли говоримо про Церкву, маємо пам’ятати, що нею є всі люди, що ходять до неї. Звичайно , як будь-який організм, Церква мусить функціонувати, тому храм треба утримувати, прогрівати, прибирати. На це й потрібні гроші.

Минулого року ми часто віддавали шану Митрополиту Андрею. За мірками того часу, він був багатою людиною, але вмів правильно вживати кошти. Тому завдання Церкви правильно розпоряджатись грошима, які вона має. Ми згадуємо про Український Католицький Університет. Ніхто не порахує, які кошти вкладені туди… Мільйони! Під час допомоги фронту РУВ дослідили, що найбільше допомоги прийшло саме від церковних установ. «Карітас», що є в Церкві, найбільше коштів вклав для помочі переселенцям…

Щодо офірки… Я не можу порахувати її собівартість. Але сама назва її каже, що це офірка – жертва. Не можу казати як по інших церквах, але в нас, в Уневі, ніколи ціна на свічки не стояла. Хтось кидав гривню, хтось сто… Ми навіть ніколи ніяких грошей не збирали, стоїть скарбничка і охочі жертвують.

— Наступна теза теж стосується ролі жінки. Якщо Бог створив чоловіка й жінку рівнозначними, чому в Церкві жінка лише прибирає чи співає в хорі? Коли буде дозволено рукопокладання та чи зможе колись жінка служити Літургії?

— Який орган в тілі людини найважливіший? Я вважаю, що кожен орган є цінним. Голова ніколи не замінить серця, а воно ніколи не замінить нирок. Це феномен людського тіла, що один орган служить іншому і всьому тілу. Так само й жінка має своє унікальне покликання. В історії спасіння жінка зачала і народила Сина Божого. Погляньте, без чоловіка дали собі раду… (сміється).

Коли жінка відчує своє унікальне покликання і не буде намагатись наздогнати чоловіка (бо їй і не вдасться його наздогнати, адже в нього своє, зовсім інше покликання), а чоловік усвідомить свою місію в житті та родині, то суспільство буде функціонувати як той взаємодоповнюючий організм.

Розмовляла Роксолана Мудрак
Світлина з прощі до Унівської лаври, травень 2016

Джерела:    risu.org.ua

Воїни Христа Царя

01.06.2016р. Б. / Українські християни мусять або збудитися, або бути готовими, що їхніх дітей ґвалтуватимуть

Останніми тижнями у різних містах України уже відбулися Марші за життя – десь успішніше, десь не так вдало. І аналіз причин локальних неуспіхів чітко виявляє один факт – організатори не зробили потрібних засадничих дій, бо самі не зовсім розуміли, яка ціль цих маршів. І це не дивує. Українські християни, навіть ті що належать до світових спільнот, живуть у своєрідному гетто, в притул не помічаючи що відбувається за східним чи західним кордоном України.

У своїй орієнтованості на самих себе, у восхвалянні своєї традиції, своїх героїчних предків, своїх успіхів (своїх і не своїх, правдивих і уявних) українське християнство, живе у своєрідному духовному гомосексуалізмі чи навіть автоеротичному самозахоплені. Така патологічна незрілість часто стає причиною того, що у боротьбі зі загальносвітовими загрозами та небезпечними тенденціями українське християнство, «відкриваючи» вкотре «Америку через кватирку», мусить отримувати потрібний досвід саме через черговий екзистенціальний програш.

Українське християнство уже програло серйозну битву, яка в реальності навіть і не відбулася, – в Україні без найменшого болю законодавчо прийнята антидискримінаційна поправка до трудового кодексу, яка забороняє дискримінацію не тільки за статевою ознакою, але й за статевою орієнтацією та гендерною ідентичністю.

Прямими наслідками такого тексту поправки є, до прикладу, те, що роботодавець, який не дозволить, скажімо, біологічному чоловікові, який твердить про себе, що він має гендерну ідентичність жінки, відвідувати жіночий туалет чи душову, має усі шанси програти суд. За цією поправкою роботодавець дискримінує свого працівника через його гендерну ідентичність. Або, скажімо, педофіла, який ґвалтував дітей, не можна засудити, адже це би було дискримінацією його за сексуальною орієнтацією. Більше того, навіть уже засудженого педофіла дитсадок чи школа змушені тепер прийняти на роботу, оскільки у разі відмови, це може розглядатися, як дискримінація через сексуальну орієнтацію.

Звісно, для багатьох «залізним» аргументом є твердження, що «в Україні і так закони не функціонують». Але існує ще Європейський суд в Страсбурзі. Здається, українські християни почнуть чухатись в голос тільки тоді, коли їхніх дітей в школі зґвалтує педофіл, якому не змогли відмовити у прийому на роботу, чи коли так само в жіночих туалетах маніяк, який проголосить себе трасгендером, зґвалтує кілька жінок.

І це не байки про страшне майбутнє. Це – доволі скоро стане реальністю нашого сьогодення. Адже зараз в Україні доволі агресивно просувають гендерну ідеологія всюди: у виші, у законодавство, в науку, в культуру. Саме зараз ЗМІ, широко заплющивши очі, недобачають Маршів за життя, а в той же ж час ведуть доволі агресивну пропаганду так званих «прав» ЛГБТ, просуваючи їх як європейську цінність.

Суспільство посилено готують до законодавчого проголошення ненормальності нормальністю, збочення – природним станом, проповідь Євангелія – екстремізмом. І все це під заколисуючу анестезію безвізового режиму, європейськості, відкритого суспільства, гуманізму, толерантності, прогресу і т.п…

Боюсь, що українським тиловим християнам доведеться у найближчому часі сказати воякам, які вертатимуть з фронту: «Хлопці, поки ви боронили нас, ми здали себе і вас, наших і ваших дітей, Україну збоченцям». Здали під радісну позначку в діловому блокноті: «Захід проведено». 

Ще є трішки часу, щоб прокинутись, почати діяти, а не проводити заходи для того, щоб відзвітувати. Поки що, ще є трішки часу, щоб розгорнути просвітницьку кампанію в християнському середовищі, будити заспаних українських християн і просто нормальних людей. Але чи скористається українське християнство цим часом, залежить тільки від самих українських християн.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя