06.03.2015р. Б. / Сьогодні пастир повинен пахнути порохом

Отець Олександр Коцюр, настоятель римо-католицької парафії у Голозубинцях на Хмельниччині, неодноразово їздив у зону АТО: і як військовий капелан, і як волонтер завозив допомогу. Парафіяни та інші благодійники збирають в зону бойових дій не лише їжу, одяг та медикаменти. Військовим передавали і прилади нічного бачення, а минулого разу завезли автівку. Останнім часом також активізували допомогу вимушеним переселенцям з Донбасу.

Отець Олександр переконаний, що там, де триває війна, священики необхідні.

І волонтерство, і капеланство, й інше служіння там змішуються. Просто є відчуття, що там зараз потрібно бути. Для одних треба бути волонтером, для інших — просто співрозмовником, тим, кому можна виговоритися, а ще для інших — священиком. Поки ми розвантажували машину з допомогою, з десяток людей підходили і просили про благословення та молитву. Ми разом молилися відразу біля машини.

Під час перемир’я ведеться вогонь. Але не з нашої сторони. Там перемир’я ніколи немає. Воно є тільки для людей, які дивляться телевізор, а по ньому кажуть, що буцім триває перемир’я. А фактично, то його в зоні АТО не буває. Інколи зменшується інтенсивність боїв. Можливо, це більше пов’язано з перервою між гумконвоями, а не з перемир’ям.

Якщо в зону АТО їде священик, то нехай він буде священиком. Капелан не може бути бійцем. Він бореться на своєму фронті. Там існує величезна потреба у священиках. Люди, на чиїх очах хлопців розривало на шматки, побратими яких заживо згорали, чиїх друзів в упор розстрілювали з завідома установлених позицій, дуже потребують священика. Вони не можуть їсти, тільки курять і п’ють. Багато хто після таких подій трохи «сідає на стакан».

Але з іншого боку ці молоді хлопці можуть і вміють воювати. Вони вже мають трохи інший склад мислення, інший стиль ведення бойових дій. Вороги не можуть їх прорахувати. Дуже багато молодих командирів рятують життя своїх бійців. Я знаю таких, які виводили 100 чоловік за собою. І пацани лишилися живими.

Церква повинна бути присутня в АТО. Папа сказав, що пастир повинен пахнути своїми вівцями. То чому той самий пастир не повинен пахнути порохом? Він повинен бути з людьми, яким потрібен. Це виклик сьогодення для Церкви. У тих умовах немає різниці якого ти віросповідання. Мені здається, що найкращий екуменізм сьогодні — на фронті.

Коли бачиш очі цих молодих пацанів, то вже інакше не можеш, не можеш не їздити, не можеш не допомагати. Він стає з тобою говорити, ще ні про що не сказав, а очі вже наливаються слізьми. Багато хто пережив особисту трагедію. Наприклад, хлопцеві, який з перших днів брав участь у бойових діях ще як партизан, дружина зрадила з сепаратистом. Їй так вигідніше жити, тому чоловіка вона покинула і забрала з собою дитину.

З раба не буде вільного. Зараз потрібен дуже довгий процес перевиховання. Людей на сході України постійно переконували, що вони працюють на західну Україну, що вони годують Україну. І зараз на цьому зіграли. Хоча не всі на сході хотіли до Росії. Ті, що хотіли, вже давно виїхали. Хоча часто до Польщі чи до нас у західні області. Але більшість мешканців не мали взагалі жодної позиції. Та часто це не їх вина. Лише тепер вони побачили, що приносить «рускій мір».

Прикро, що для багатьох людей в Україні «війна ще не настала». Є такі, яким все одно, аби в них не стріляли. Але варто задуматися, що, можливо, все це діється, тому що ми могли до цього допустити. Бо нас це ніби не стосується. Але таким ставленням вони пускають агресора далі. Хай порівняють Слов’янськ мирний і яким він був під терористами. Дебальцевого зараз взагалі нема. Замість будинків розрухи. Я би цим байдужим сказав: хай поїдуть подивляться в очі дітям, які залишилися без батьків, хай подивляться в очі зґвалтованих жінок. Хай не забувають.

Я дуже добре знаю, що таке страх. Коли їдеш і не впевнений, що повернешся. Тут немає сентиментів і романтики. Так, я посповідався, їду, молюся. Але страх є.

Ми всі перед Богом будемо відповідати за те, що робили. Хто б це не був: чи єпископ, чи я, чи хтось інший — всі ми станемо перед Богом і будемо відповідати за виклики часу. Бути милосердним і чинити милосердя — це перший поклик Бога. Це те, що ми маємо робити зараз. А хто б сумнівався у тому, чи повинен християнин бути на війні, пропоную перечитати Катехизм Католицької Церкви, де говориться про захист миру: ККЦ 2307-2317.

Юлія Завадська

Джерело:    Воїни Христа Царя

05.03.2015р. Б. / День захисника України святкуватимуть на Покрову

Відтепер День захисника Вітчизни в Україні святкуватимуть 14 жовтня.

За відповідний закон «Про внесення зміни до статті 73 Кодексу законів про працю України» проголосували 244 нардепи.

Раніше Днем захисника Вітчизни вважалося 23 лютого – день радянської армії.

14 жовтня за юліанським календарем відзначається свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Серед Богородичних свят «Покров Пресвятої Богородиці» належить до особливо шанованих в Україні. Його традиція бере свій початок ще від часів прийняття християнства і упродовж віків набирала національного підтексту, відповідно до суспільно-історичних обставин. Особливо шанованою була «Покрова» і за часів козаччини. Запорожці мали на Січі Покровську Церкву, від якої починали свої походи на ворогів. Зазначимо, Українська Повстанська Армія у 1947 р. проголосила день Покрову Пресвятої Богородиці своїм офіційним святом.

Нагадаємо, 14 жовтня 2014 року Президент Петро Порошенко звернувся до українців з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці, закликаючи встановити День захисника України саме 14 жовтня.

«Для нас це свято не тільки народне і релігійне, а й національне. Воно єднає країну, закликає усіх до згуртованості перед сучасними викликами та загрозами. Нині, коли на східних теренах України точиться боротьба за незалежність і суверенітет держави, маємо бути гідними спадкоємцями духовних цінностей та продовжувачами багатих традицій і славних справ предків», — зазначив Петро Порошенко.

Джерело:   КРЕДО

05.03.2015р. Б. / Драма й успіх отця Вербицького

Іван Франко називав його «найзначнішим талантом» серед галицьких композиторів. Михайло Вербицький – не лише автор мелодії державного гімну, а й фундатор професійної музичної культури в Галичині, залишений на вічний спочинок на етнічних українських землях у складі Польщі.

Україна досі в боргу перед отцем Вербицьким, вважають дослідники його творчості.

Під опікою Перемиського єпископа Івана Снігурського

Народився Михайло Вербицький у селі Явірник Руський на Перемишльщині. Його батько, греко-католицький священик, у цьому селі душпастирював і був деканом Бірчансього деканату.

Драма життя маленького хлопчика почалась від моменту його народження, бо за день до цього несподівано помер старший братчик. Вже 5 березня немовля охрестили і теж назвали Михайлом (друге ім’я – Лев).

П’ятилітнім хлопчиком Михайло переїхав з батьками в старовинне село Улюч, де тато служив у п’ятсотлітній дерев’яній церкві. «Інколи навіть вважалося, що Михайло Вербицький там народився, і улючани цим гордилися, – розповідає голова Товариства «Надсяння» Володимир Середа. –Мені доводилося їх переконувати, що він народився в Явірнику Руському, бо збереглися у Львівському центральному державному архіві метричні записи, зокрема про його народження і хрещення. Його хрестили 4 хресні пари».

Впродовж ще 5 років у Михайла Вербицького народився брат Володислав, але помер батько. Мати, уродженка Перемишля Пелагея Пацановська, дозволила опікуватися двома напівсиротами далекому родичу – перемиському єпископу Іванові Снігурському. Михайло переїхав до Перемишля, де зміг навчатись у гімназії та здобути професійну музичну освіту.

Перемишль в першій половині ХІХ століття був центром українського національного відродження в Галичині. Тут зібралася когорта людей, які культивували українське життя: Лаврівський, Левицький, Снігурський. Останній заснував друкарню, а 1818 року – вчительський інститут, який готував дяків для церков і вчителів для руських шкіл. При катедральному греко-католицькому соборі діяв хор і створили музичну школу європейського рівня, де й навчався Вербицький. Тут працювали запрошені чеські музикознавці. Хлопець виховувався на творах братів Гайднів, Моцарта, до Перемишля надходили з Росії музичні церковні твори, зокрема Д.Бортнянського та Д.Березовського – українських зачинателів церковного хорового співу. Сам о. Михайло Вербицький писав про цей період так: «В 1830 році осягнула школа співацько-музична і хор в церкві престольній греко-католицькій в Перемишлі пункт кульмінаційний. Бо школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері».

Львів. Особиста драма і професійний успіх

У 1833 році Михайло Вербицький переїжджає до Львова. У Перемишлі він закінчив 7 класів гімназії, відтак став студентом Львівської духовної семінарії. У Львові прожив 13 років – до 1846-го.

«Це був важкий для нього в побутовому значенні період. Вимоги життя в семінарії були дуже суворі. Там культивувався аскетичний спосіб життя, а натура Вербицького була творча. Сталось так, що після 2-го курсу він одружується. Це було в 1838 році. Через певний період народжується син Іван. Однак семінаристи не мали права бути одруженими, йому довелося перейти на екстерн, але трагедія його переслідувала, бо до року, після народження першого сина, вмирає його дружина. І цей 34-річний чоловік залишається із немовлям на руках. Оскільки він став вдівцем, то за канонами семінарійного життя мав право продовжити навчання», – розповідає Володимир Середа.

Навіть після відрахування зі семінарії, Михайло Вербицький керував семінарійним хором, також співав у декількох інших львівських хорах, дуже любив гітару та написав посібник «Поученіє гри на гітарі».

1846 року Вербицький повернувся до Перемишля. Тоді у Галичині засновують перші руські театри – в Коломиї, у Львові, в Перемишлі. Композитор стає одним із активних учасників театрального життя.  Музикознавці стверджують, що в 1847 році він написав Літургію для змішаного хору, а згодом її варіант і для чоловічого хору.

У 35 років Михайло Вербицький таки закінчив духовну семінарію, вдруге одружився та був висвячений на священика. Народжується ще один син. «І знову доля була до отця Вербицького невблаганна. Через вісім років помирає друга дружина, і вже до кінця свого життя він виховував цих двох хлопців самотужки. Вони вийшли в люди, один із них був професором в Бродівській німецькій гімназії», – розповідає голова Товариства «Надсяння». Отець Вербицький на короткий час був душпастирем на парафіях на Яворівщині.

У 1864 році у Львові створили професійний український театр «Руська бесіда», а оскільки всі тодішні вистави мали музичні номери чи вставки, то о. Михайло Вербицький зробив для них усіх музичну частину. Не дивно, що пароха бідного надсянського села Млини знав увесь Львів.

У його творчій спадщині є понад 130 композицій. Це  солоспіви, обробки народних і галицьких пісень, оркестрові твори, біля 10 невеликих симфоній, увертюри, духовна музика. А вершиною є музика на світські тексти, зокрема і музика на слова «Ще не вмерла Україна».

Створення національного гімну

Наприкінці 1863 року, в 4-му числі львівського часопису «Мета», присвяченому пам’яті Тараса Шевченка, вмістили підбірку його віршів під  епіграфом: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Підбірку відкривав вірш «Ще не вмерла Україна». «Чому так сталося? Чи справді не було відомо, хто справжній автор, чи з якихось інших міркувань? – розмірковує Володимир Середа. – Адже, в 1863 році в Російській імперії (а Павло Чубинський, автор вірша, був її підданим) появився циркуляр Валуєва, і журнал «Мета» став таким, який на теренах Російської імперії було заборонено розповсюджувати. Варто нагадати, що Чубинський був покараний 7 роками заслання на півночі імперії, в Архангельській губернії», – додає він.

10 березня 1865 року в Перемишлі вперше відбувався творчий вечір української громади, приурочений до другої річниці смерті Кобзаря. Концертна частина  закінчувалася виконанням пісні «Ще не вмерла Україна» на слова, як вважалося, Тараса Шевченка. Ведучим вечора був Анатоль Вахнянин (пізніше перший голова товариства «Просвіта»). «У журналі «Мета» написано як цей твір виконувався: «Коли декламатор закінчив грімкий уступ вірша словами: "Як з попелу Фенікс, з тієї ж руїни воскресне доля України" (так закінчувався вірш Климковича), – тоді молодії козаченьки, що стояли в півкруга з декламатором, гукнули сильним хором завітний гімн Тараса "Ще не вмерла України і слава, і воля"». Галичани сприйняли ці рядки як слова великого Кобзаря», – розповідає Володимир Середа. Не виключено, припускає професор, що до самої смерті (7 грудня 1870 року) Михайло Вербицькийі сам міг вважати, що вірш «Ще не вмерла Україна» належить Тарасу Шевченку. Щойно у 1885 році було надруковано, що це слова Павла Чубинського.

Цього року разом з ювілеєм автора святкуємо і 150 років з моменту першого  публічного виконання гімну в Перемишлі. Схожу мелодію мала пісня «Ще не згибло Запорожжя», яка звучала в одній із вистав театру «Руська бесіда» у 1864 році. Є свідчення одного з музикознавців, що того ж року в катедральному соборі св. Івана Хрестителя в Перемишлі виконували пісню, що стала національним гімном України. Але її публічне виконання припало саме на 10 березня 1865 року.

Свого часу цей твір був гімном Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. 1939 року – конституційно, хоч і недовго, був гімном Карпатської України. За комуністичного режиму слова «Ще не вмерла Україна» могли призвести до сумних наслідків. То й не дивно, що ім’я Михайла Вербицького було призабуте. Вже в роки незалежності, 15 січня 1992 року, Верховна Рада України затвердила музику, написану композитором, як мелодію державного гімну України. Текст Павла Чубинського був затверджений окремим законом ВРУ «Про державний гімн України» у 2003 році.

Ще однією величною, але маловідомою працею отця Михайла Вербицького є його найбільший хоровий твір «Заповіт» на слова Тараса Шевченка. «Написаний у 1868 році, найбільший за складністю, бо його виконують два хори, включено навіть оркестр. Однак ми здебільшого знаємо мелодію, пов’язана з іменем Миколи Лисенка, який ще студентом, проїжджаючи через Львів, взяв участь у конкурсі на написання музики до "Заповіту"».

Драма отця Михайла Вербицького тривала: він захворів на рак язика. Композитора прооперували у Львові, але невдало. Він працював навіть, перебуваючи у львівському шпиталі. Останні дати на музичних творах Михайла Вербицького датовані 1870 роком, за лічені місяці до його смерті.

На пам’ятнику композитору в селі Млини вирізьблено напис: «Піонірові української пісні». Триває збір доброчинних пожертв на спорудження пам’ятника автору мелодії національного гімну у Львові.

Джерела:   Zbruč

Воїни Христа Царя

04.03.2015р. Б. / Невгамовний греко-католик з Донецька

Якби тільки хто знав, що за дискусії ми вели у Фейсбуці із донецьким священиком Тихоном Кульбакою у часи, коли і Майдан, і АТО не могли навіть у сні примаритись! Сперечались. Гнівались. Він знаходив варіанти навчити розуму, даючи посилання на мудрі трактати. 

Греко-католицький донецький священик Тихон Кульбака

А потім, у 2013, був молитовний міжконфесійний Майдан на центральній площі Донецька. Гнаний, битий, руйнований і щораз відроджуваний священиками різних конфесій. Їм усім не бракувало мужності об’єднатись і стояти, протестуючи проти бандитів і режиму Януковича у самому лігві антинародного заколоту. Серед тих, то там стояв був – і отець греко-католик Кульбака.

Молитовний Майдан за Україну в Донецьку

Одного дня отець Тихон зник. У соцмережі з’явилося повідомлення, що його викрали. Потрапив у полон. За нього боролись і молились чимало людей з цілого світу. Як сказав один з його друзів з Москви, щирий прихильник України, дружина так молилася за те, щоб отець вижив, що серце молитвами надірвала.

Що стало вирішальним у звільнені священика? Хтозна… Але одного дня Тихона Кульбаку із зав’язаними очима бандити витягли з кімнатки, де утримували, кинули в авто, вивезли в ліс і залишили там, попередивши, щоб забирався зі Сходу. Так донецький греко-католицький священик опинився у Львові. Серйозно хворий але невгамовний.

Вони люблять Україну!

Вперше про «Спільноту біженців з Донецька та сходу України» львів’яни почули під час Різдвяних свят. Переселенці організували власний «Донецький вертеп – з любов’ю до Львова». «Мотором» ідеї знову став отець Тихон. Як і очільником спільноти та спеціального Фонду допомоги своїм землякам, які опинились у скруті.

– Ваш заклик об’єднання навколо церкви і створення спільноти з’явився у Фейсбуці. Хто відгукнувся на нього?

– Дуже різні люди приходять. Абсолютно.

Ми від самого початку вирішили, що це буде об’єднання не навколо церкви. Що ці зустрічі будуть винятково світські. Бо я знаю трішечки специфіку Донбасу. Я греко-католицький священик, а у нас є православні, є протестанти, є люди, які себе не ідентифікували.

– І що їх об’єднує?

– Вони різні за соціальним, майновим статусом. Об’єднує їх те, що вони люблять Україну. Вважають себе українцями. Хочуть бути корисними в якийсь спосіб своїй державі. Навіть тут, у вигнанні.

Донецький вертеп у Львові

Кажуть, донецькі поводяться неадекватно. Але ж ні! У спільноті зібрались однодумці. Ми не маємо тут таких проблем.

Ми все це робили з любов’ю. Мабуть, вона і зцілює

– Чи є практика, коли люди більш заможні допомагають біднішим? Я знаю, що ви створили Фонд.

– Є таке. Люди просять не афішувати про їхню допомогу. Гроші дають і готові підтримати. Так сталося, що кілька наших однодумців захворіли і я відвідував їх. Купував ліків з тих грошей, що пожертвували. І їсти привіз, бо вони самотні тут у Львові. Вони вже не очікували, що таке можливе, живучи по тих своїх крихітних хатинках-кімнатках. Забуті.

Ви знаєте, вони казали, що це диво. Ми все це робили з любов’ю. Мабуть, ця любов і зцілює.

– Ще до створення спільноти ви розповідали, що серед переселенців є люди, які допомагають фронту. В який спосіб? 

Донеччани. Ярмарок на потреби українського фронту

– У нас кілька людей є волонтерами. А так сталося, що ми встановили зв’язки і маємо можливість допомагати українському підпіллю у Донецьку. Ми в цільовий спосіб збираємо на це гроші.

Найгостріша проблема – робота

– Любомир Гузар закликав допомогти переселенцям і сказав, що в такий спосіб ми зробимо їх апостолами єдності. Наскільки це реально?

– Я вірю в те, що ті сто членів нашої громадської організації, якщо допоможуть змінити думку хоча б двом своїм знайомим, то буде ланцюгова реакція. Моя думка така: люди, які зібрались у спільноті, повинні це розпочати. Дуже багато залежить від нас, від нашого серця, думок і всього іншого. Є таке серце, є такий настрій, є такі думки гарні. Вони хочуть це робити.

– Які проблеми у них тут найгостріші?

– Житло. Праця. Скажімо так, мабуть, робота у першу чергу. Повинна бути якась державна програма. Навіть не державна, а міжнародна програма. Сюди треба залучити якісь технології створення робочих місць у таких ситуаціях.

– А є така можливість?

– У нас є. Ознайомився з досвідом Грузії. У них є гарний досвід створення робочих місць, забезпечення житлом біженців, співпраці з міжнародними структурами. Ми хочемо цей досвід перенести на українські реалії. Розуміємо, що на 100% це скопіювати не можливо, бо є якісь особливості, але за основу взяти їх ідею, цю дорожню карту, і доопрацювати її. Це потрібно робити, ми не будемо чекати, поки хтось зробить за нас. Ми будемо ініціювати це самі.

На Донбасі все українське нищилося

 

– Як ваші земляки реагують на звинувачення у нетолерантності донецьких?

– Іноді нас це ранить. Бо наші люди, я за них відповідаю, ніколи не створювали не толерантні ситуації. І тому, коли звинувачують усіх нас, це не є комфортно, звісно.

Ті проблеми, що іноді виникають між львів’янами і переселенцями, треба відкрито обговорювати. Я думаю, зараз потрібна така платформа для обговорення. І ми виступатимемо ініціаторами її створення. Будемо звертатись до влади, щоб з їх боку була якась реакція.

– Ви відчуваєте різницю в ментальності?

– Є різниця. Донбас – дуже специфічний регіон. Наприклад, у ставленні до України. 10 років ми були учасниками, скажімо так, експерименту, коли там все українське нищилося. І люди, які тут є, які люблять Україну, це радше виняток. Тобто, знаєте, коли виполюють землю від будяків, лишаються найміцніші. От вони всі тут (сміється).

Є люди слабкі, там на Сході, і вони піддалися пропаганді проти українців.

– Ваш колега, отець Василь, на Сході уже понад 20 років. Хоча походить з Турківського району Львівської області. Там виросли його діти. Він стверджує, що люди на Сході йому більше імпонують. Вони більш щирі і відкриті у порівнянні з галичанами. Чи це так?

Діти із Сходу у Львові

– Я не стикався з випадками закритості галичан. Скажу вам чесно. Може це така специфіка, бо я греко-католицький священик. Знаєте, як снайпер робить правку на вітер, так і я в особистому спілкуванні у Львові розумію, що оця річ, колоратка (білий комірець священика, – ред.), вона певним чином впливає на те, як зі мною спілкуються львів’яни. Може іншим трохи важче в цій ситуації. Я у привілейованому стані перебуваю через це.

Ми живемо на українській землі

 

– Що має сьогодні об’єднати Схід і Захід, щоб ті, хто зараз застосовує технології протистояння і розколу, потерпіли крах?

– Розуміння, що це наша, українська земля. Зараз на Сході кажуть: «Это русская земля!». Це неправда. Я виріс у донецькому селі, яке було завжди українським на сто відсотків. Так, міста були специфічними, бо чимало людей ще в часи Радянського союзу штучно заселили у них. Але ми живемо на цій землі, яка є українською. Тому людям на сході України треба це усвідомити.

Хоча там на людей багато інших факторів впливають. Інформаційні технології, політтехнології… Інформаційну війну за душі потенційних українців там, на Сході, програли. І до цього часу нічого не робиться, щоб цю ситуацію змінити. Я від цього дуже страждаю. Там є люди, яких ми могли б зробити щирими українцями, а ми нічого для цього не робимо.

Планую повернутися. Це моя батьківщина

 

– Коли все закінчиться, чи плануєте ви повернутись у Донецьк?

– Так, планую повернутися. Це моя батьківщина, я там народився, я там виріс, я донеччанин в шостому поколінні. Там є моя парафія. Там є мої парафіяни.

Отець Тихон Кульбака мріє про повернення в Донецьк

Я зараз дуже комфортно почуваюся у Львові. Але знаєте, половина душі моєї залишилась там. Мої парафіяни є, фактично, моєю родиною. Вони, зважаючи на різні обставини, зараз не можуть виїхати. Це люди похилого віку. І хвороби, й інші причини. Нема куди їхати! Ми щодня підтримуємо зв’язок. Дуже некомфортне відчуття. Тілом я тут, а душею там, де відбуваються ті всі події: хвороби, війна… Якась роздвоєність…

Рух переселенців, що заснував о.Тихон, уже став загальнодержавним. Кожна зустріч з отцем – це розмова про те, скільки зроблено. Ніби щойно лише планував, а вже зустрівся з грузинськими чиновниками й обговорив реальність впровадження реформ. Знайшов і доручив перекласти міжнародні стандарти щодо внутрішньо переміщених осіб. Він не чекає дій влади. Він її атакує пропозиціями. А де влада вклякає, просить допомогти міжнародну спільноту.

Світлана Хитрова, ІА ZIK 

 
Фото: Дмитро Мирошниченко

Джерело:    CREDO

04.03.2015р. Б. / Диякон Андрій Кураєв: "Хто зіпсував повітря?"

диякон Андрій Кураєв

У неділю, в свято Торжества православ'я, група націоналістів із символікою "Правого сектора" влаштувала провокацію після богослужіння в Спасо-Преображенському катедральному соборі міста Суми, в ході якої постраждала одна людина.

"Загрози храмам пов'язані з атмосферою ненависті, яка створюється розкольницькими рухами, що періодично виступають з абсурдними наклепницькими звинуваченнями щодо канонічної Української церкви", - підкреслив Володимир Легойда. РІА Новини

***

За фактом варто зробити кілька уточнень:

1. У Сумах собор стоїть на місцевому "Арбаті" - головній пішохідній вулиці. Тому гуртування політичного життя навколо собору не повинно дивувати.

2. У цьому випадку ніякого нападу на храм не було. Був пікет на вулиці.

3. Собор, єпархіальне управління, житлова резиденція єпископа - це єдиний комплекс, обнесений спільним парканом. Для того, щоб єпископ з храму міг потрапити до себе, не було ніякої необхідності йому виходити на вулицю через головну браму. Те, що владика, знаючи про вуличний пікет, все ж вибрав саме такий маршрут, важко розцінити інакше як провокацію вже з його боку. Не варто плутати пацанівські поняття і етику християнського пастиря. Навіщо йти туди, де тебе чекають неадекватні люди? Якщо ти як Христос вмієш чудесним чином пройти через злий натовп - йди. А якщо тобі для цього потрібні охоронці - поверни.

4. ПО відео зрозуміло, що владика при цьому нічим не ризикував: козаків-охоронців навколо нього було більш ніж достатньо. Але ж патріархія замовила йому інфопривід поговорити про "переслідування" - він і пішов.

5. Потерпіла "одна людина" - це охоронець собору, а "група націоналістів" - це кілька підлітків. Страждання охоронця полягало в тому, що на вулиці (не в храмі і не на церковній території) підліток-пікетник, якого той відганяв  подалі від храму,  вдарив його головою в око. З єпархіального відеорепортажу акуратно видалені слова охоронця про те, що він зробив з підлітком після того, як наблизився до хлопця. Ймовірно, охоронець схопив його за руки (в яких був паперовий український прапор) - і хлопець відбився тим, чим міг.

(Фото, відео та розповідь охоронця тут http://www.portal-pravoslavie.sumy.ua/sumsk-ekstremsti-vlashtuvali-chergovu-provokaczyu-blya-kafedralnogo-soboru-v-sumax.html).

6. Відеоролик вартий особливої ​​уваги: ​​у його фіналі на тлі фотографій сумських підлітків протодиякон виголошує, а хор співає "анатему".

7. Варто зазначити, що виголошуваного анафематизму  в Чині Торжества Православ'я просто немає. Ця формула взята сумською єпархією з рішення Синоду РПЦЗ від 1 січня 1970 р. з нагоди сторіччя з дня народження В. І. Леніна:

"Володимиру Леніну та іншим гонителям Христової Церкви, нечестивим відступникам, що підняли руку на помазаника Божого, що вбивають священнослужителів, що оскверняють святині, що руйнують храми Божі, катуючи братію нашу і зневажають Вітчизну нашу, анатема".

Ну от тепер і сумські пацани, які явно з радістю руйнували пам'ятники Леніну, зведені на один щабель з Іллічем.

8. Так "вониждіти". Для ОМОНу це може бути неважливо, але для християнського архиєпископа це повинно бути вкрай значимо. Це - його паства. Чому б  не прийняти їх, нехай навіть і в церковно-святковий день? Зустрінься, поговори, помолись з ними на дорогій та рідній для них українській мові, розкажи про Євангеліє. Замість цього – задирання та безглузда анатема.

9. Якщо з таких дрібниць робляться приводи для скарг президенту та інтерв'ю Легойди, значить, ситуація зі свободою совісті на Україні досить спокійна.

10. Лідер сумської організації УНСО засудив дії молодих активістів https://www.facebook.com/mykola.surzhenko/posts/591817290952979?pnref=story

11. Взагалі "та сторона" не звинувачує сумську єпархію в чомусь антиукраїнському і швидше виправдовується, ніж нападає:

Журналіст РІСУ попросила Володимира Ганзіна розповісти свою версію недільних подій. Ось що він повідомив: «Я йшов у неділю по Соборній вулиці з приятелем з заходу на підтримку Надії Савченко. Ми зупинилися біля храму і стояли, розмовляли. Нікого не чіпали, нічого не викрикували. Просто стояли на вулиці. Аж тут з храму вибіг охоронець і в грубій формі почав мене відштовхувати, вихопив і порвав синьо-жовтий прапорець, які роздавали на мітингу, заломив руки. У той час по вулиці йшли патрульні міліціонери, вони втрутилися в конфлікт. На цьому він би і завершився, але тут з'явилися хлопці з «Правого сектора». Заявляю, що я їх не викликав, з ними не знайомий і не маю жодного відношення. Тим часом з храму вийшли якісь «козаки» і закрутилося не зрозуміло що. А ми з товаришем стояли між ними і намагалися заспокоїти обидві сторони. Я навіть з охоронцем тим обнявся. Закінчилося все тим, що я написав заяву в міліцію на дії охоронця храму. Пізніше намагався потрапити на прийом до єпископа Євлогія, на що мені відповіли, що прийомний день у вівторок. Чому ця ситуація викликала такий резонанс, не знаю».

Представник «Правого сектору» в Сумах Денис Титарчук теж розповів свою версію подій біля храму: «В офіс «Правого сектора» зателефонували і повідомили, що біля Спасо-Преображенського собору побили людину і порвали український прапор. Ми виїхали на місце події і побачили, що біля храму близько сотні агресивно налаштованих людей. Зазначу, що була лише словесна перепалка і силу ніхто не застосовував. Ми не перекривали вхід ні в храм, ні в єпархіальне управління. Єпископа і віруючих ніхто не чіпав, міліція стежила за правопорядком. Ми сказали гасла і пішли».

http://risu.org.ua/ru/index/all_news/community/scandals/59303/

Але для мене важливо те, що В. Легойда, людина, що відповідає за співпрацю Патріархії та російських мас-медіа, визнає, що вина і відповідальність можуть бути не тільки юридичними, а й моральними.

Згоден. Але є питання:

Які особливості нюху заважають помітити таку ж смердючу атмосферу не за кордоном, а у себе?

Що раніше прозвучало - патріарше "зрадники в рясах" чи президентське "націонал-зрадники"?

А вбивство Нємцова (це не загрози, а реальне вбивство) ніяк не пов'язано з атмосферою ненависті, яку насаджують в Росії державні медіа?

За якими такими законами гібридна транскордонна війна, що  підігрівається,  буде жалити лише в одному напрямку і не обернеться в свій же тил в жадобі покарати "п'яту колону"?

Який мудрець розрахував, що давши людям право на ненависть, він потім зможе це право анулювати, або зробити так, щоб воно реалізовувало себе лише за кордоном?

***

Брати Грімм колись розповіли казочку про кашу, що збунтувалася:

Жила-була одна дівчинка. Пішла дівчинка в ліс за ягодами і зустріла там стареньку.

- Здрастуй, дівчинко, - сказала їй бабуся. - Дай мені ягід, будь ласка.

- На, бабусю, - каже дівчинка.

Поїла старенька ягід і сказала:

- Ти мені ягід дала, а я тобі теж щось подарую. Ось тобі горщик. Варто тобі тільки сказати:

«Раз, два, три, горщик, вари!» 

і він почне варити смачну, солодку кашу.

А скажеш йому: «Раз, два, три, більше не вари!»

- І він перестане варити.

- Спасибі, бабусю, - сказала дівчинка, взяла горщик і пішла додому, до матері.

Зраділа мати з  цього горщика. Та й як не радіти? Без праці і клопоту завжди на обід смачна, солодка каша готова.

Ось одного разу пішла дівчинка кудись з дому, а мати поставила горщик перед собою і каже:

«Раз, два, три, горщик, вари!»

Він і почав варити. багато каші наварив. Мати поїла, сита стала. А горщик все варить і варить кашу. Як його зупинити? Потрібно було сказати:

«Раз, два, три, більше не вари!»

- Так мати забула ці слова, а дівчинки вдома не було. Горщик варить і варить. Вже вся кімната повна каші, вже й у передпокої каша, і на ганку каша, і на вулиці каша, а він все варить і варить.

Злякалася мати, побігла за дівчинкою, так не перебратися їй через дорогу - гаряча каша річкою тече.

Добре, що дівчинка недалеко від будинку була. Побачила вона, що на вулиці робиться, і бігом побігла додому. Підійнялася на ганок, відкрила двері й крикнула:

«Раз, два, три, більше не вари!»

І перестав горщик варити кашу ...

***

Яка дівчинка зможе владно сказати кисельовській пропаганді: "Досить! Більше не вари"? Для цього ж треба бути дівчинкою, а не досвідченою політичною леді.

Релігійна організація, яка нагороджує Кисельова і його "мобілізованих" колег орденами, на роль такої дівчинки явно не претендує.

Джерело:    Воїни Христа Царя

03.03.2015р. Б. / «Не маємо права покидати лінію фронту», − отець Андрій Зелінський, військовий капелан (+VIDEO)

Найщасливішими моментами свого священства вважаю ті, коли доводилося уділяти Святі Таїнства хлопцям, які перебувають у зоні АТО. Часто свист куль супроводжував мене під час мого душпастирства там, однак приходило свідоме рішення не втікати і ховатися, а йти до тих, хто чекає на Христа.

Поділився своїм досвідом капеланського служіння в зоні АТО у відеоблозі для «Живого.ТБ» о. Андрій Зелінській.

За словами капелана, саме правда є потужною зброєю християн, якою вони можуть оперувати в суспільстві: «Ніхто із нас не може бути позбавлений почуття відповідальності за те, що відбувається, як там, де стріляють і ллється людська кров, так і тут, де формуються відповідні погляди і переконання. Ми, християни, покликані бути втіленням Божої любові й істини у світі, де страждають люди. Переконаний, тому ми не маємо покидати лінії фронту нашої свідомості і нашого серця».

Розповідаючи про різні етапи служіння в зоні АТО, він сказав, що його душпастирство у Слов’янську полягало насамперед у його розпізнаванні: «Я був першим військовим капеланом при штабі АТО. Це був дуже творчий період, бо тоді українські війська просувалися вперед, звільнивши Слов’янськ».

Наступний період капеланського служіння був значно складнішим через те, що всі переживали наслідки Іловайської трагедії. «Завдання капеланського служіння тоді полягало в тому, щоб зберегти надію і не дозволити темряві зруйнувати світло у серцях захисників. Ідеться про духовну мікрохірургію, щоб розпізнати рану в серці і її зцілити», − пояснив о. Андрій.

Інший етап – капеланство в Пісках. «Обстріли там не припинялися попри оголошене перемир’я. У той час потрібно було зорієнтуватися, що саме робити військовому капелану в момент обстрілів. Адже священик повинен знайти відповідне місце під час бойових дій. Озброївшись молитвою, я також ставав поруч із військовими», − сказав о. Андрій Зелінський.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

02.03.2015р. Б. / У Київській архиєпархії проведуть паломництво до Канева

Київська архиєпархія УГКЦ запрошує усіх бажаючих здійснити паломництво до Канева, яке відбудеться 7 березня 2015 року.

Усі паломники матимуть можливість продемонструвати свою любов до нашої Батьківщини та нашої культури, а також зробити свій внесок у її розвиток.

Паломницький центр Київської архиєпархії УГКЦ, докладе усіх зусиль до того щоб Ваше паломництво набуло незабутніх вражень.

В програмі паломництва передбачена Архиєрейська Божественна Літургія, яку о 12:00, очолить Владика Йосиф (Мілян). По завершенні Літургії відбудеться посадження дерев протопресвітерств, що увіковічнить цей день в історії славного Канева. О 15:00 усі матимуть змогу пом’янути українського національного пророка Панахидою, яка звершуватиметься біля пам’ятника Тарасу Шевченку.

Для кращого ознайомлення з творчістю та життям видатного поета, відбудеться екскурсія музеєм, яка збагатить наші знання про історію цього місця.

Прес-служба Київської архиєпархії УГКЦ

Джерела:  Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя