Червонопрапорна провокація у Львові 9 травня цього року довела повне збанкрутіння українського політикуму. Держава вочевидь могла унеможливити це, але не схотіла. Так само і політичні партії, які обмежились незрозумілими заявами, судовими позовами, слабкою інформаційною кампанією. Дії націоналістів розцінювати інакше, як вмисне потурання провокаторам, важко, хоча до їхнього оправдання служить той факт, що на брутальні крики типу: «Хохлы - параша! Победа эта наша!» і «Смерть Галичине!» та тому подібні важко було не зреагувати. Інша справа, як усе це подали «українські» та московські ЗМІ. Але якби націоналісти дійсно хотіли зробити щось, щоб не дозволити провокацій у Львові, то могли би просто заблокувати дороги і не допустити червонопрапорного шабашу. Знахабнілим московським нацистам можна було дати цілком інакшу відповідь. Але… Як каже Леонід Макарович: «Маємо те що маємо». Маємо збанкрутілу політичну еліту, яка не є здатна захистити наш народ від банальних політичних провокаторів з боку українофобів. Про державу годі й говорити –від неї очікувати захисту – все одно, що в Сахарі чекати дощу, раз на 10 років, може, й випаде.
Нерозвинутість громадянського суспільства і втрачена за роки комуністичного терору здатність нашого народу до самоорганізації цю ситуацію роблять ще трагічнішою.
Відірваність інтелектуальної еліти від народного життя стає все більшою. Наші інтелектуали часто нездатні збагнути, як то народ може робити такі дурниці, якщо інтелектуали його попереджали. Збанкурутіле «високоморальне» «противсіхство» виразно засвідчило цей розрив.
Наш народ опинився у ситуації, коли він не спроможний захистити сам себе. Ренесанс совка загрожує цього разу самому його фізичному існуванню. Йому за всяку ціну потрібен трибун, який боронитиме його інтереси. І єдиним таким трибуном може стати лише УГКЦ.
Чому саме УГКЦ? Розрізнені протестантські віросповідання не мають належного авторитету в суспільстві, УПЦ МП є інструментом імперської політики Кремля, а УПЦ КП та УАПЦ ментально не в стані протиставитись державній антинародній політиці та й не мають такого досвіду. Чітко видно, що Римо-Католицька Церква в Україні є церквою меншості, й вона може допомогти УГКЦ у Її посланні народного трибуна, але не може це служіння очолити. Суспільство просто такого не прийме.
УГКЦ має величезний досвід, як вберегти народ навіть у часі підпілля. Шкода, що цей досвід так мало вивчений навіть у середині самої УГКЦ, досвід народного трибунства, якій пролягає через усю Її нелегку історію. Що більше, УГКЦ має не так віддалений приклад – діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.
Варто перегорнути двотомне видання творів цього «українського Мойсея», щоб побачити, який колосальний об’єм народного життя перебував під його опікою. Школи, лічниці, банки, народна просвіта, сиротинці, підприємства, лісництва, різні народні товариства. Церква під його проводом стала для українства того часу своєрідною національною державою, яка керувалася не політичною доцільністю, а законами Христового Євангелія. Митрополит не лише дбав про туземне добро своїх вірних, але й про їхнє християнське життя, тому розгорнув широку програму воцерковлення формальних греко-католиків. Програма діяльності Слуги Божого митрополита Андрея не втратила своєї актуальності й в наш час.
Перед навалою московського імперського совка українство мусить змобілізуватися на платформі зовсім протилежній від криптобільшовизму. І такою платформою властиво є Євангеліє Христове. Католицизм, на відміну від більшості християнських віросповідань, не має однієї чітко встановленої духовності, він не асоціює себе з жодною політичною силою, його соціальна доктрина є чи не найсправедливішою реально можливою до використання. Конфліктогенні ідеології типу нацизму, фашизму, комунізму, соціалізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму не лише засуджені Католицької Церквою, вони противляться самій суті католицизму. Високий рівень довіри до УКГЦ, який в тричі перевищує кількість Її вірних, є серйозним потенціалом, який надає змогу УГКЦ бути почутою усім суспільством.
Звісно, можна зауважити, що у часи митрополита Андрея УГКЦ була багатою, а, обдерта комуністичними окупантами, вона перетворилася на жебрачку. Але таке твердження не оправдовує бездіяльності. Діяльність УГКЦ, яка старається охопити якомога більше ланок народного життя, тому свідчення.
Але народне трибунство УГКЦ має бути переосмислене у новій реальності, тій реальності, коли саме фізичне існування українського народу стоїть під питанням. Загроза втрати Україною державності або її розколу, на жаль, перестала бути пустим фантомом. Совок усе більше втягує Україну в орбіту нової Московської імперії, до того ж, за згодою мовчазного потурання Заходу. Тільки консолідація українства на платформі УГКЦ може реально протиставитись цій загрозі. Ця консолідація не мусить бути прозелітизмом, бо у такому випадку це буде ще більшим розколом українства. Але некатолики, якщо бажають врятувати українство, могли би допомогти УКГЦ у вершенні народного трибунату. Потрібна клопітка мурашина праця на відбудові та розбудові інститутів народного життя і самоорганізації, зруйнованої московським тоталітаризмом. І ця праця вимагає від усього українства усвідомлення того, що совкова уніфікація, совкова виключність і нездоровий месіанізм є тими прикритими небезпеками, які, вкриваючись релігійними і національними шатами, спроможні зруйнувати українство зі середини. Православний нехай буде правдивим православним, протестант – протестантом, католик – католиком. Але загальна консолідація довкола Євангелія Христового і відповідна атмосфера толерантності є необхідними чинниками для порятунку народу в тій ситуації, яка є зараз. Це би був правдивий екуменізм на ділі. Наш народ необхідно реєвангелізувати – це буде найефективнішим засобом проти ренесансу совка. Зараз мусимо рятувати рідну хату, а вже потім можемо дискутувати, чи називати креденц креденцом чи буфетом, а канапу канапою чи диваном, і чи має креденц стояти на кухні чи у вітальні.
Вороги українства чітко розуміють усю загрозу, яку несе відродження УГКЦ Московській імперії, тому не вщухає антиуніятська істерика у підконтрольних їм ЗМІ і тому не зникають спроби Її компрометації, не перестають намагання Її розколу. І необхідно, щоб українство також побачило це. Інакше перспективи самого існування українського народу стають дуже туманними і непевними.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя
