Коли
військо виходить на війну, то однією з речей, без якої воно ніколи не
зможе бути військом переможців, є переконаність у власній правоті. Якщо у
вояків у серці є переконання власної моральної вищості над противником,
навіть при кількісній та якісній перевазі противника перемога можлива.
Якщо ж у вояків є сумніви у моральній перевазі над противником, то
навіть при тому, що противник буде малочисельний і гірше озброєний він,
скоріше за все, подолає таке військо, військо, що сумнівається. Подолає
без затрати великих сил та ресурсів.
Це відомо всім воєначальникам. І саме тому перед війною і в часі
війни докладається максимум зусиль для того, щоб підняти і підтримувати
це відчуття моральної вищості у війську. Воєначальник добре знає, що
коли вояк почне сумніватися у справедливому характері війни, учасником
якої він є, у своїй моральній правоті, у самій необхідності такої війни;
коли він почне плекати у собі сумніви й толеранцію до ворогів, тоді
такий вояк не тільки не зможе належним чином виконувати бойове завдання,
він рано чи пізно перейде на сторону противника.
Новий Завіт доволі часто звертається до військових аналогій,
порівнюючи християн до війська, яке бореться за встановлення влади свого
Царя у цілому світі. До цієї аналогії вдаються вчителі духовного життя.
Християнин – це воїн Христа Царя, який провадить боротьбу проти сил
темряви. І він це може робити тільки за однієї умови: тільки тоді, коли
він переконаний, що діє від імені Бога, Який є Єдиний Добрий і
Всемогутній.
Християнство могло переможно нести Христову Радісну Звістку в
найвіддаленіші закутки, до найжорстокіших і найдикіших народів тільки за
умови, що християнин залишався переконаним у власні моральній перевазі й
необхідності донести Христове послання до кінців землі.
Тепер же ж тих, хто готовий нести слово Боже, велика частина християн
розцінюють, як безкомпромісних фанатиків, фундаменталістів,
екстремістів. У теоретичній площині вони все ще не відважуються
відверто заперечувати Христові слова про необхідність зробити Його
учнями всі народи, але у практичній площині вони вже давно втратили
відчуття зобов’язуючого характеру цієї Христової максими. Для них Бог
уже не є Вічною Істиною, яка є одночасно і Любов’ю, і Справедливістю. А
просто засмарканим старим дідом чи накуреним гіппі, який не може
відрізнити зло від добра, і який не ставить жодних вимог перед людиною,
навіть тоді, коли вона качається в гріху, як свиня в болоті.
Перелом у менталітеті цієї частини християн стався не в один момент.
Для цього потрібно було пройти довгий шлях від закликів Вольтера до
знищення Церкви до сьогоднішньої гіпертолеранції до гріха.
Останніх три століття своєї історії Церква знаходиться під пресом
утиску та переслідування з боку різноманітних сил, які можна окреслити
як такі, що вірують у прогрес. Прогресизм набирав і набирає різних форм
від націонал-соціалізму до комунізму, від марксизму до шарденізму, від
якобінців до хунвейбінів, від галіканізму до сучасного так званого
ліберального католицизму чи ліберального протестантизму. За останніх
триста років «прогресистам» різних форм, кольорів та ґатунків вдалося
перекроїти історію. Їм вдалося створити образ кривавої, мракобісної,
владолюбивої, захланної «церкви» - ворога науки й всякого прогресу. І
хоча це є фактичним запереченням історичної істини, більшість християн
нашого часу живе у цій парадигмі, свято вірячи псевдоісторичним байкам
«прогресистів».
Церква уже три століття живе, фактично, під владою «прогресистів»,
які безперестанку Її тероризують. І якщо років ще п’ятдесят тому
християни не лише займали кругову оборону, але й провадили неймовірно
активну місіонерську роботу, звіщаючи Євангеліє, то сьогодні ми
стикаємося із Стокгольмським синдромом всередині самого християнства.
Багато християн, навіть цілі конфесії, стають не лише толерантними до
ідей «прогресистів», але й самі стають на їхню сторону, починаючи
захищати «бідних» ісламських терористів, «переслідуваних» ґеїв,
банальних нероб, які привикли жити за рахунок інших і т.п.
Сьогодні, грішачи проти істини, багато християн б’ють себе в груди за
міфічні гріхи своїх предків, стараючись спокутувати те, чого не було:
«Вибачте нам, дорогі мусульмани, що ми віками боронили Церкву й
Батьківщину від вашого меча, що не дали вам зруйнувати нашу цивілізацію,
що відвойовували те, що ви у нас захопили. Прийдіть і мешкайте серед
нас, користуйтесь плодами нашої цивілізацію, яку ви хотіли й далі хочете
знищити. Ми надамо вам привілеї, які вам і не снилися. Привілеї, які не
снились не тільки вам, але й навіть нашим власним громадянам»; «Вибачте
нам, дорогі американські індіанці, що ми зруйнували вашу прекрасну
релігію, що відівчили вас їсти людське м’ясо, приносити людей в жертву
злим духам, відняли у вас сексуальну розпусту, піднесену до рівня
божеського культу»; «Вибачте нам, дорогі геї, лесбіянки, транссексуали,
педофіли, що ми, залишаючись вірними слову Божому, називали вашу
поведінку грішною. Прийдіть до наших церков ми вас обвінчаємо, поставимо
пасторами та священиками, єпископами і єпископесами. Проголосимо гріх
любов’ю»; «Ми відрікаємось вірності слову Божому, ми відрікаємось
авторства ідеї рівності всіх перед законом, ідеї наукового пізнання
людини і світу, ідеї університетів, лікарень, прав людини, рівноправ’я
статей і т.п., тобто, зрікаємося всієї своєї цивілізації, щоб не
образити когось правдою. Все віддаємо у ваші руки, дорогі прогресисти».
Це не тільки банальне прагнення підлаштуватись під сучасну
політично-ідеологічну моду. Це – щось значно більше і глибше. Адже, усі
ці елементи супроводжуються дійсно щирим бажанням зрозуміти й прийняти
тих, хто ненавидить Церкву й Христа. Зрозуміти своїх переслідувачів – це
одне. Це цілком по-християнськи. Адже без розуміння неможливим є
прощення. Проте, оправдовування гріха, або ще гірше, прийняття
ідеологічних постулатів противників Христа та Його Церкви – це ніщо
інше, як зрада Христа, зрада Церкви.
Ця зрада має своїм наслідком не лише моральне самогубство таких
християн, але й фізичне самогубство народів й націй, які піддалися цьому
своєрідному Стокгольмському синдрому всередині самого християнства.
Можливо, вже занадто пізно пробувати змінювати ситуацію вцілому. Проте,
ще не є занадто пізно, щоб спробувати рятувати те, що ще врятувати
можливо.
о. Орест-Дмитро Вільчинський Авторська колонка
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар