07.04.2018р. Б. / «Христос своєю смертю каже нам, що Великодня п’ятниця України звершиться у Його воскресінні!» — Глава УГКЦ (+VIDEO)

Ми сьогодні як християни, як українці, стоячи перед Спасителем і Його гробом, відчуваємо, що ми в нашій національній історії переживаємо Великодню п’ятницю. Ми, стоячи перед гробом Христа, з глибини серця кличемо до Нього: «Чому? Чому, Господи, це нам стається? Чи не кожного дня ми бачимо як Україна складає до гробу своїх замучених, скатованих розстріляних синів? Як українська мати разом з Богородицею, тримаючи на руках свого сина, який віддав своє життя за Україну, складає його до гробу...»

Про це наголошував у своїй проповіді до вірних Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у п'ятницю, 6 квітня, наприкінці Великої вечірні з виставленням Плащаниці у Патріаршому соборі Воскресіння Христового.

«Богослужіння Великої п’ятниці привело нас сьогодні на Голгофу. Слухаючи слово Божественного Євангелія, ми стали свідками Розп’яття нашого Спасителя, Його смерті на хресті, а відтак пройшли разом з вами цією похоронною ходою разом з матір’ю Ісуса Марією, з галилейськими жінками та з Йосифом Ариматейським, несучи на руках бездиханне тіло нашого Спасителя. Ми склали Його, обвитого плащаницею, до гробу. І разом з вами стоїмо над запечатаним гробом Спасителя», — звернувся на початку своєї проповіді Глава Церкви.

На його думку, не тільки нас, а усіх християн від самого початку існування Христової Церкви Великодня п’ятниця — «болить». Нас особисто болять рани нашого Спасителя. Однак, можливо, деколи найбільше болить людину — це факт, що ми не завжди можемо відповісти собі на питання: чому? Чому так сталося? Чому Бог, ставши людиною, людьми був вбитий? Чому, за словами апостола Павла, ми з вами були викуплені аж такою дорогою ціною? Дивлячись на Христа, який узиває до свого Отця словами: «Боже! Боже, чому ти мене покинув?» — ми навіть разом з Ним запитуємо в Небесного Отця: чому? Проте сторінки Священного Писання Нового Завіту дають на це питання відповідь.

«Ми чули сьогодні, що коли Христос віддає духа і помирає на хресті, то церковна завіса у Єрусалимському храмі роздерлася. У листі до євреїв ми читаємо, що тією справжньою нерукотворною завісою, яка роздирається зі смертю Христа на хресті, — було Його тіло. Проте, що означає ця роздерта завіса? Ніщо інше, як відкриті двері до раю, — пояснює Предстоятель. — Стоячи перед хрестом Спасителя, ми начебто вже вкотре в історії людства стоїмо на порозі раю, як вигнанці. Дивлячись на животворящий хрест, ми зараз бачимо уже не знаряддя мук і смерті, а дерево життя! Адже тепер через смерть нашого Спасителя для нас з вами двері раю, які колись були закриті через гріх людини, які сторожив Архангел з вогняним мечем, знову широко розкриваються. І першим серед нас, серед усіх померлих, у ті двері переможною пасхальною ходою входить Син Божий, несучи у собі людину!» — зазначає духовний лідер греко-католиків.

Глава УГКЦ зауважує, що ми зараз відчуваємо втому. Ми втомилися в цю п’ятницю. Нас болить, можливо, не так душа і тіло, а болить серце, бо ми так і до кінця не знаємо відповідь на запитання: чому? Проте смерть Ісуса дає нам зараз відповідь.

«Сьогодні, розриваючи ось цю занавісу, знищуючи оцю далеку відстань, яка відділяла Бога від людини, Христос своєю смертю каже нам усім, що Великодня п’ятниця України звершиться у Його Воскресінні. Він сьогодні лягає до гробу, щоб воскреснути, воскреснути разом з нами, щоб жінкам-мироносицям плач на радість перемінити у день свого триденного воскресіння», — розповідає Блаженніший Святослав.

За його словами, сьогодні Ісус зриває з наших очей усяку ілюзію про наше земне життя. Ми часто питаємо себе: чому ми страждаємо? Тому що хочемо добре і вигідно жити, наче ми б тут не були, за дверима раю, а хочемо збудувати собі тут земний рай і часто без Бога.

Розриваючи своє тіло, Христос знімає з наших очей пилину і каже кожному з нас: «Ти ж шукаєш слави від людей? Хочеш бути великим і знаменитим у цьому світі? Подивися на мій терновий вінець. Люди більше нічого не зможуть дати. Більше того, що вони дали мені. Усяка людська слава є ніщо інше, як терновий вінець на голові людини поза раєм».

Кожен з нас шукає слави і комфорту в житті. Христос каже: «Подивися на моє наге тіло, розпинаючи мене, з мене зняли останній одяг і я нагий висів на хресті перед небом і землею. Що взамін може тобі дати твоє земне життя? Хто може тебе тут одягнути в безтурботність? Хто і що?» Навіть король і цар, чи, можливо, президент наймогутнішої держави перед Христом є нагий король, а всі ті почесті, які можуть дати йому піддані є порожніми і пустими.

Глава Церкви вважає, що ми часом так тяжко працюємо, проливаємо людську кров за дзвінкий гріш. Як каже нам Христос: «Подивися на мої руки. Ті гроші, за які ти так віддаєш своє життя і жертвуєш своєю родиною, рідними і близькими, звичайними людськими стосунками, а навіть мною — є ніщо інше як цвяхи».

«В останній день все те, що назбирав і хотів тримати для себе перетвориться на цвяхи, які проб’ють твої руки. А нічого із собою у вічність ти не візьмеш. Наші страждання є ніщо інше, як досвід правди про наше дочасне земне життя. І сьогодні Христос хоче наші страждання, наші рани, наші муки і навіть нашу смерть наповнити своїм життя і ввести зі собою у воскресіння», — підкреслив Предстоятель УГКЦ.

Можливо, тут сьогодні, слухаючи слово Божественного Євангелія, дивлячись на нашого бездиханного Спасителя, ми віднаходимо надію. Ми віднаходимо джерело сили. Джерело, яке дасть нам можливість відродження, можливість встати і йти вперед, бо те джерело б’є із пробитого ребра нашого Спасителя, з якого тоді на хресті витекла кров і вода — таїнственне життя у Христовій Церкві.

«Ми сьогодні просимо Тебе, наш бездиханний Спасителю, що лежиш у гробі, торкнися своєю життєдайною десницею усіх нас. Ми зараз будемо цілувати твої рани. Поцілуй ти наші рани, які ми зараз приносимо до Тебе, який лежиш у гробі. Проте потім на третій день піднеси нас із собою і просимо узріти Твоє славне триденне воскресіння», — на завершення промовив Блаженніший Святослав.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

06.04.2018р. Б. / Велика П'ятниця

Велика П'ятниця

Коротка історія

Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п'ят­ниці й суботи так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерті Ісуса Христа. Плащаниця це ніщо інше, як те простирало чи саван, у якому було завинуте мертве Тіло Христа Господа, коли Його покладено до гробу. Східна Церква у відправах Великої п'ятниці й суботи не знала плащаниці майже півтори тисячі літ!

Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п'ятницю хресне дерево, яке на початку IV віку віднайшла свята Єлена, мама цісаря Костянтина. Обряд того почитання запи­сала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. Звичай почитати святий хрест у Велику п'ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви. Під впливом Східної Церкви почитання святого хреста у Вели­ку п'ятницю в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де практикується і сьогодні.

У наших рукописних уставах до XVI віку нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п'ятниці й утрені Великої суботи не окремим приписом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покла­дення плащаниці, бо різні Церкви виробили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в ХVII-ХVIIІ ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.

Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Дольницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п'ятниці, під час співу стихири на стиховні "Тебе одіющагося світом яко ризою...", був обхід довкола церкви з пла­щаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафія­ни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того пригото­ваний стіл посередині церкви. При кінці вечірні в часі трикратного співу "Благообразний Йосиф..." усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп'яття з обрусом на його перехресті.

Отець Дольницький згадує також, що в нас, у Галичині, був звичай при обході з плащаницею нести і Святі Тайни, що їх відтак ставили для почитання або на Божому гробі, або на престолі. Він завважує, що цей звичай узято від латинської Церкви. Звичай виставляти Святі Тайни при плащаниці є цілком несумісний ні з духом Великої п'ятниці, ні з духом Східної Церкви. Свята плаща­ниця є якраз символом Ісуса Христа в гробі, тому тут немає місця на прилюдне почитання Святих Тайн. Західна Церква у Велику п'ятницю подекуди усуває Святі Тайни з кивота та лишає його відчиненим на знак, що там нема Христа, бо Він у гробі.

Тепер на нашій плащаниці, крім ікони Христа в гробі, зображають ще Богородицю, Йосифа з Ариматеї й побожних жінок, що брали участь у похороні Ісуса Христа. А довкола плащаниці видніються слова тропаря Великої п'ятниці: "Благообразний Йосиф...".

Про ікону

Як латинській, так і східній Церкві відомий обряд "оплакування" у Велику П'ятницю та Велику Суботу. Христос, який назвав себе життям (див. Йо. 14, 6), лежить у гробі або на камені помазання померлих. А побожні жінки підносять руки, голосячи. Оплакування померлих завжди було справою жінок, не так з огляду на їх психологічні нахили, як радше з причини їх "природного покликання". Чоловік, який офірує світові свої діла і конкретні звершення, певним способом залишається живим у них навіть після смерті. Жінка, яка дає життя, споглядає знищення того, що є сенсом її існування.

Жінки біля гробу Ісуса є символом Церкви, яка стогне і плаче у цій "долині сліз". Вони уособлюють усвідомлення сумної дійсності, яку можна пояснити лише у світлі об'явлення.

Чи є натяк на якусь надію? Здається, іконописець нічого не говорить про це через постаті жінок. Але Богородиця зображена в іншій позі, ніж вони. Вона теж плаче, але водночас здійснює жест поклоніння.

Чернеча традиція розрізняє два види плачу: той, який викликає розпач і смуток (lỳpe), та ін ший плач, який є джерелом потіхи і знаком любові (рèпthоs). Ченці прагнули належати до блаженних засмучених (див. Мт. 5, 5), тобто до тих, хто відчуває близькість божественного блаженства навіть у ситуації, яка викликає біль.

Їх непорушна віра не опирається на якийсь банальний оптимізм. Вони не заплющують очей ані перед трагічною людською долею, ані перед злобою, яка є її причиною. Але вони поєднують все це з померлим Христом і, вшановуючи Його своїм плачем, почувають себе переміненими вірою у воскресіння. На Сході цей священний плач звеличують чимало чудесних творів. Іконописці мали не надто багато нагод зображати його. Але коли у Велику П'ятницю ми споглядаємо ікону Богородиці, яка плаче на гробі Ісуса, бачимо хрест посеред свічок, лампад та жалобних співів, ми відчуваємо як нас відносить в цю атмосферу пентосу, священного плачу, який по­роджує радість.

Джерела: ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

05.04.2018р. Б. / Мобільний додаток, який викрадає дані про військових

Українських військових застерігають від використання російського мобільного додатку, який збирає персональну інформацію та відстежує пересування користувачів. Про це повідомляє Еспресо.ТВ з посиланням на Військове телебачення України. 

Зазначається, що таких шпигунських програм, які можуть мати доступ до майже усіх даних на мобільних пристроях, є кілька. Але всі вони мають одне спільне — це російське походження. Найпопулярнішим, вважають експерти, є «ДМБ Таймер». 

«На перший погляд, це безкоштовна програма, яка рахує кількість днів до закінчення служби. Насправді ж, це — знахідка для ворога», — констатують військові журналісти. 

Зокрема, цей додаток отримує інформацію про активність користувача, який використовує на своєму мобільному пристрої службу геолокації, камеру, мікрофон, внутрішню пам’ять. Також програма може блокувати сплячий режим телефону. 

Як виявили через соціальні мережі автори сюжету, користувачами російського шпигунського додатку є багато українських військовослужбовців, зокрема й учасників бойових дій.

«Мобільні додатки стали повноцінною зброєю під час гібридної агресії РФ. І, на жаль, ця зброя ефективна та не потребує залучення великих коштів», — наголошує Військове телебачення.

Джерело: CREDO

03.04.2018р. Б. / Український оскал ліволіберального фашизму

Словосполучення ліберальний фашизм для багатьох українських громадян виглядає як словосполучення вогняний лід. Адже в українському суспільному просторі доволі довго панують різні форми лівацтва та лібералізму. Насправді ж, ліберальний фашизм – це не що інше, як вираз самої суті лібералізму та різних форм лівацтва. Розвиток ліберальних ідей так званої великої французької революції закономірно завершився у якобінському терорі й створенні чи не першої, зафіксованої в історії, тоталітарної держави, яка злочином вважала інакодумство як таке.

Європейська історія дає нам свідчення, що ліві, ліберальні ідеї завжди завершуються встановленням тоталітаризму, який руйнує самі підвалини людського суспільства. Нам накинуто погляд ліваків на те, що начебто італійський фашизм чи німецький нацизм – це праві ідеології. Хоча, насправді, фашистський корпоративізм – ніщо інше, як форма соціалізму, з якого і вийшов Беніто Муссоліні. Повна ж назва нацизму – націонал-соціалізм. І саме соціалістичне суспільство будували вожді ІІІ Райху. А твердження про те що більшовизм – ліва ідеологія, думаю ні в кого, навіть, у самих лівих не викликає сумнівів.

Знову ж таки, на превеликий жаль, не дуже багато представників українського соціуму обізнані, що гендерна ідеологія, яку зараз накидають нашій цивілізації, також вийшла із марксистської (лівацької) Франкфуртської філософської школи.

Ліберали та ліві – професійні борці за людське щастя, завжди дотримувались ідеї, що якщо суспільство не готове до їхніх «прогресивних» ідей, то суспільству ці ідеї необхідно накинути, навіть ціною терору і тероризму.  У вмінні тероризувати інших і ліві, і ліберали показали уже не раз, що рівних їм нема. Цькування, яке ліві та ліберали, організовують своїм противникам не може до сьогоднішнього дня ні з чим в історії людського роду зрівнятися.

У самій ідеї лібералізму закладено її тяжіння до встановлення тоталітарного порядку. Адже лібералізм прагне визволити людину абсолютно від усього, а лівацтво до цього всього доплюсовує ще повне визволення людини від матеріальних обмежень. Тому, лібералізм та лівацтво – це не антиподи, як пробують це показати ті, хто називає себе правими лібералами, а – взаємодоповнюючі компоненти одного єдино прагнення – звільнити людину від всякого обмеження, і в першу чергу звільнити її від Бога і Його Закону. Але ж насправді це рівнозначно божевіллю – визволенню від здорового глузду.

Виходячи із компліментарності лібералізму та лівацтва, яка, до речі, стає все більш явною, здається, що слід би було вже говорити не про ліберальний, а про ліволіберальний фашизм. 

Саме тому слід лібералів та ліваків розглядати, як самовбивче прагнення людства, яке прагне позбавитись від Бога. І розуміти, що якщо вони дійсно щиро переконані у своїх прагненнях, то це просто божевільні люди і як до таких до них потрібно й ставитись, не забуваючи християнське милосердя до хворих.

Фактично авторам голлівудського фільму «Адвокат диявола» вдалось доволі влучно продемонструвати суть отого прагнення до «звільнення», адже найбільшим гуманістом і лібералом у цьому фільмі виступає сатана, якого неймовірно зіграв великий американський актор Ал Пачіно.

В нещодавній українській історії й сучасності лібералізм та лівацтво уже неодноразово показали свій диявольський оскал і довели свою сатанинську сутність, усе ще живими є свідки більшовицької та нацистської окупації наших земель. Проте, і сьогодні знов і знов, нас стараються силоміць затягнути у «світле майбутнє».

Так минулий тиждень в україномовному сегменті католицького інформаційного простору піднялася буря довкола зникнення зі сайту президента України петиції, якою вимагалося заборонити пропаганду гомосексуалізму. І хоча сама петиція – це черговий фейк, чергове прагнення заспокоїти свою совість, переконавши себе, що такою петицією можна щось змінити. Однак сам факт її зникнення – доволі тривожна тенденція. Адже, лібералізм, який б’є себе в груди, свідчачи про свою буцімто відданість ідеям демократії, насправді, проявив себе як тоталітарна ідеологія. Хоча, насправді, такий факт не мав би у нас викликати здивування. Бо це скоріше закономірність, аніж виключення.

Як це може не звучати прикро, але, насправді, уся ця ситуація стала черговим доказом того, що твердження про те що українці – християнський народ, такий самий фейк, як і русмірівське твердження про святую Русь.

Українське християнство настільки кволе і безпомічне, що воно виявилось цілковито нездатним розпізнати відразу загрози гендерної ідеології, як тільки вона почала інфільтровуватись в українське суспільство. Воно виявилось настільки кволим, що навіть не спромоглося назбирати 10 тисяч людей на минулорічний київський Марш за життя. І не потрібно зараз дути ображено губки і впадати в істерику репетуючи про Церкву-мученицю. Просто потрібно, принаймні, спробувати подивитись об’єктивно на ситуацію і визнати собі, що слова Шевченка про поганих внуків славних прадідів великих, ми – українські християни мусимо в першу чергу застосувати до самих себе.

Так, українське християнство не одноразово скріпило своє свідчення Христа мученицькою кров’ю, так українські католики неодноразово проливали свою кров за вірність словам Христа про одне стадо і одного пастиря. Але у Бога нема внуків, у Нього можуть бути тільки діти і це позбавляє нас права прикриватися своїми великими предками. Ми б мали бути гідними їхніми нащадками. Ми мусимо нарешті вийти із своєї фейковості  й об’єктивно оцінити реальність. І не просто оцінити, а відреагувати на реальність відповідним, адекватним чином. Інакше за кілька років ми просто опинимося у суспільстві, яке не тільки відкидатиме Христа, але й утискатиме, чи навіть переслідуватиме Його свідків.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

02.04.2018р. Б. / Глава УГКЦ на Квітну неділю: «Майбутнє України залежить від того, якого царя ви сьогодні собі оберете» (+VIDEO)

Наша сила, сила нашого народу не в конях чи колісницях сучасного світу. Навіть не в домовленостях чи угодах сильних світу цього. Бо сьогодні сам Бог приходить до нас. Він є той, у кому є джерело життя, відродження і воскресіння кожної людини. Життя і воскресіння України. Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних на Квітну неділю в Патріаршому соборі Воскресіння Христового 1 квітня 2018 року.

Як пояснив проповідник, сьогодні Церква святкує одне з найбільших християнських свят – свято входу Господнього в Єрусалим. Того входу, який безпосередньо впроваджує нас у Страсний тиждень. За кілька днів ми будемо учасниками пасхального таїнства: розп'яття, смерті, а відтак воскресіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа.

Як ми чуємо у слові Священного Євангелія, шість днів перед своїми страстями Христос урочисто входить у Єрусалим. Його найперше зустрічає молодь, яка виходить на зустріч з пальмовими гілками і вітає Його як переможця.

Але який зміст сьогоднішнього свята? «Сьогоднішнє свято відповідає на одне життєве питання, яке собі ставили ізраїльтяни ще в часи старозавітної Пасхи, коли вони виходили з дому неволі, коли опинилися між одною смертю – з рук фараона і другою смертю – з голоду і спраги серед пустелі. І тоді вони питали Мойсея: А чи є наш Бог з нами? І все те, шо ми читаємо про старозавітну Пасху є начебто відповіддю Бога на це фундаментальне питання людини. …І якщо ми вчитаємося у книги Старого Заповіту, там ми почуємо ясне слово, що справжнім царем Ізраїлю, від кого залежить життя, захист, спасіння, перемога над ворогами, не є людина, навіть не земний володар, але є Бог. Він є царем Ізраїлю. Єдиний Бог є той, хто є життєвою силою, перемогою, життям і завтрашнім днем свого народу», – запевнив Предстоятель.

Ось тому, наголосив Блаженніший Святослав, слово «осанна», яке означає «спаси нас» показує нам, звідки приходить той порятунок – тільки від Бога. «Хто є той, хто гряде в ім'я Господнє? Хто є той, хто приносить нам оцю життєву силу? Ним є сам Син Божий – Бог, який став людиною. І сьогодні Він як довгоочікуваний месія приходить до своєї столиці. Ось чому сьогодні так усі радіють», – відзначив Глава УГКЦ.

Коли ми чуємо про ці події, зауважив проповідник, які відбувалися дві тисячі років тому в Єрусалимі, ми відчуваємо, що ця історія є про нас з вами. «Наш народ, – сказав духовний лідер греко-католиків, – сьогодні теж, подібно до старозавітного Ізраїлю є у своїй пасхальній дорозі. Ми начебто теж вкотре є в лабетах якихось дивних історичних обставин між одною смертю і іншою. Чи нам вертати назад? Чи нам іти вперед? Звідки є сила України, українського народу? Звідки сьогодні брати силу українській молоді? На кого опертися? Хто є джерелом життя і певністю у завтрашньому нашого народу, Церкви, України? Сьогодні єрусалимська молодь дає нам, молодій Україні, відповідь на це питання. Бо тільки Христові належить сьогодні з єрусалимськими юнаками співати: Осанна».

Але як важливо нам сьогодні зробити свій вибір! «Бо ми будемо бачити, як за кілька днів книжники і фарисеї перед Пилатом зроблять інший вибір. Вони відречуться того Бога, який є їхньою скелею, і скажуть Пилатові: Розіпни Його, бо в нас немає царя, крім Кесаря.

«Кожного дня ми так само маємо спокусу радше покластися на синицю в руках, ніж на силу, яка приходить з небес. Правильнішою нам часто виглядає якась земна логіка, людські угоди, усе те, що дає людині відчувати себе впевненою, самій собі будувати своє майбутнє. Але рано чи пізно ми побачимо, що ця ілюзія буде лише причиною наступних страждань», – відзначає Блаженніший Святослав.

Тому, закликав проповідник, сьогодні йдучи за Христом, співаймо Йому: Осанна! Беручи ту силу, радість і надію, яку Він подає сьогодні нам.

Та особливо Глава Церкви в це свято звернувся до молоді. «Зробіть правильний життєвий вибір, не дайте себе обманути жодним людським марним надіям. Почуймо того самого царя Давида, який каже нам: Не надійтеся на князів людських, бо в них немає спасіння. Христос для вас сьогодні є викликом, бо Він кличе вас за собою. Він є вашим покликанням, на яке не завагайтеся відповісти «так» і піти за Ним. Покладіть до Його ніг свої мрії, свої бажання, бо ви, українська молоде, є молодими галузками на тисячолітній кроні українського народу. Ви є знаком того, що Україна жива, вона є і буде. Але її життя залежатиме від того, якого царя ви собі сьогодні оберете», – наголосив Патріарх УГКЦ.

«Прийміть сьогодні Христа, – закликав духовний лідер, – бо ці галузки, які ми сьогодні будемо посвячувати, є знаком того, що ви це хочете зробити. Не просто посвятити якусь матеріальну річ, а у своїх руках тримати символ перемогти над смертю, знаком того, що ви приймаєте Христа, який входить у ваше життя».

У кінці Літургії Глава Церкви освятив галузки, які вірні принесли з собою.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

01.04.2018р. Б. / ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

Високопреосвященним і преосвященним владикам,

всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,

преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам

Української Греко-Католицької Церкви

 Христос воскрес!

 Богоотець Давид перед отіненим ковчегом граючи веселився.

Ми ж, народ Божий, святий, прообразів здійснення бачивши,

Веселімось у Бозі, бо воскрес Христос як всемогутній.

(Пісня 4 Канону Воскресної утрені)

Дорогі в Христі!

Сьогодні в усій Україні та на поселеннях християни сповнюються невимовною радістю. У ту мить, коли вперше чуємо наше традиційне великоднє привітання «Христос воскрес!», у душі кожного з нас, від наймолодшого до найстаршого, відбувається якась глибока зміна. Ми відчуваємо, як зникають усі проблеми і виклики нашого життя, як змиваються всі турботи та кожна журба, наче «тане віск від лиця вогню». Оця радість є плодом Святого Духа та правдивим знаком, що воскреслий Господь присутній у наших серцях.

Богоотець Давид перед отіненим ковчегом граючи веселився…

У шостій главі другої книги Самуїла читаємо, як цар Давид на початку свого правління постарався, щоб ковчег Завіту був перенесений до столиці, до Єрусалима. У цій реліквії зберігалися таблиці Божого закону, переданого Мойсеєві: вони вважалися найціннішим посіданням Ізраїлю. Ковчег був запорукою непереможності старозавітного народу та сили його царя. Тому Давид зустрічав його з великою радістю, з танцями. Ця Божа присутність серед свого народу і відчуття з боку людей священного обов’язку жити за Господніми заповідями пізніше дозволять Псалмоспівцеві промовити: «Над праведником сходить сонце, над щирим серцем – радість. Радуйтеся, праведні, у Господі, і прославляйте Його святе ім’я» (Пс. 97, 11-12).

Наша Пасхальна утреня бачить у поведінці царя  прообраз нинішньої пасхальної радості. І хоч прообраз-ковчег зник у часи вавилонської навали в VI столітті до Христа, воскреслий Господь присутній вічно серед нас: «Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Уже не прообраз чи провіщення якогось непевного та неосяжного майбутнього, а сам Христос, який воскрес із мертвих, приходить до нас, своїх учнів, як джерело нашої сили і перемоги над злом. У Воскресінні, у новині про Його перемогу над смертю, – вершина радості і здійснення всіх пророцтв і прагнень людини.

Веселитися в Бозі – означає дозволити перемозі воскреслого Господа проникнути в мене, звершитися в моєму особистому житті. Ідеться не про якесь тимчасове почуття, а про дійсну участь та причастя Христового Воскресіння. Святий апостол Павло пише: «Бо якщо ми з’єднані з Ним подобою Його смерті, то будемо і подобою воскресіння» (Рим. 6, 5). Святкувати Пасху – це значить воскреснути разом із Христом, перемогти в Ньому і з Ним. Тож наша радість у Ньому та з Ним не скороминуща емоція, а постійний стан того, хто живе вірою у воскреслого Господа.

Ми ж, народ Божий, святий, прообразів здійснення бачивши…

Сучасна людина в теперішньому світі не вміє радіти – вона тішиться лише тим, що має, і здебільшого плаче від того, що хотіла б мати, але не посідає.  Сьогодні існує ціла індустрія розваг, яка «продає радість», пропонує «купити радість» у вигляді порожніх і хвилевих веселощів, насилля чи наркотиків, обіцяє швидке задоволення без відповідальності, пробує заманити втечею у віртуальну дійсність чи земне багатство.

Людина шукає радості, але в цих речах її не знаходить. Бо радіти без Бога неможливо. Веселощі без Бога – це примара, яка швидко розсіюється; це залежність, яка так само швидко поневолює та відбирає силу.

Як часто в нинішньому суспільстві в ролі «торговців радості» виступають безвідповідальні політики, новоявлені месії. Порожніми гаслами вони апелюють до ницих людських бажань. Коштом крові та сліз невинних скривджених людей чи цілих народів обіцяють радість «для вибраних», які належать до штучно створеного ними «міра», і розраховують, що чинитимуть беззаконня, а все «на всіх язиках» – перефразуємо слова великого Кобзаря – буде мовчати. Але така радість збудована на піску кумирів, брехні та насильстві, тому неминуче раніше чи пізніше завалиться під власним тягарем.

Ми, натомість, покликані будувати своє щастя і свою радість як свята спільнота дітей Божих. Жити Господньою радістю нелегко, особливо в нинішніх обставинах. Часто ставимо собі запитання: чи можемо ми сьогодні радіти? чому ми страждаємо? чому з нами це сталося? чи має сенс наша боротьба, кров і страждання, смерть і розруха? Без пасхального таїнства ці запитання залишилися б без відповіді. Однак сам воскреслий Христос відкриває нам зміст людського страждання – перемінюючи його в пасхальній ході на радість у Господі. Святий Максим Ісповідник писав: «Якщо Бог терпить у тілі, коли Він стає людиною, чи ми не повинні радіти, коли терпимо? Оце спільне терпіння відкриває нам Царство. Бо істинно промовив той, хто сказав: якщо страждаємо разом з Ним, то разом з Ним і прославимося (пор. Рим. 8, 17)». Стражденний і воскреслий Господь присутній у кожній людині, яка зазнає терпіння, аж до кінця світу, – у кожному людському болю, у кожній пролитій сльозі та краплі крові, – і Він вводить нас у своє Воскресіння, даруючи нам радість у ньому. Хто терпить в ім’я любові до Бога і ближнього, той вміє веселитися в Бозі, радіти істинною та вічною радістю Воскреслого.

Веселімось у Бозі, бо воскрес Христос як всемогутній

Отож дивімося на наші теперішні страждання, особисті, сімейні, місцеві, всенародні, у світлі пасхального ходу за воскреслим Христом, переходу в радість, руху в надії на цей світлий день, створений Всевишнім. Пасха Господня відкриває нашому народові істину, що наша боротьба – це вхід у Його радість. Наша любов до Батьківщини, що кличе нас до самопожертви в ім’я її свободи і незалежності – це насправді дорога до Воскресіння. Наш непереможний дух дає свідчення перед світом, що не треба боятися перед смертоносною брехнею та насильством, бо «воскрес Христос як всемогутній»!

Сьогодні сам Господь нас потішає – перемінює наш смуток на радість, як це сталося із жінками-мироносицями. Вони йшли до Господнього гробу плачучи, а повернулися сповнені істинною радістю в Бозі. Ішли в темряві безнадії, а отримали світло Воскреслого і звістили апостолам й усьому світові, що Христос воістину воскрес. Нехай перемінить нас це «чудо, чудо всіх чудес», а через нас – наше суспільство і країну, хоч би де ми жили.

Дорогі в Христі браття і сестри! Хай перемога Ісуса Христа над смертю і злом розвіє наші сумніви та відновить у наших серцях надію і радість. Усім вам, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої сердечні вітання разом із щирими молитвами. Усім військовим та їхнім сім’ям, усім переселенцям, усім, що плачуть на окупованих територіях і в Криму, усім полоненим і ув’язненим сумління свого ради і ради любові до України, усім хворим і стражденним, тим, що на далеких заробітках за кордоном, – кожному з вас зичу передусім радості Божої! Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості!

Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

 Христос воскрес! Воістину воскрес!

  † СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у п’яту неділю Великого посту, 25 березня 2018 року Божого

Джерело:   Воїни Христа Царя

01.04.2018р. Б. / Чому й навіщо освячуємо вербу в Квітну неділю?

"... й ми, як отроки, знамена перемоги носячи, Тобі,
переможцеві смерти, воскликуємо:
Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім'я Господнє"
(Тропар Квітної неділі).

Божу місію на землі Господь наш Ісус Христос завершив двома величними актами, якими є воскресення Лазаря і тріюмфальний в'їзд до Єрусалима. Ці дві події, свідками яких було багато людей, переконливо свідчили про Христове месіянське післанництво та Його божественність. Тріюмф тих двох світлих подій відчинив також браму до останнього акту драми Христового життя — Його мук і смерти.

Від перших віків християнства Східна Церква святкує пам'ять Христового в'їзду до Єрусалима в неділю перед Його світлим Во­скресенням. Квітна неділя з давніх-давен вважалася великим Господським празником і належить до 12 найбільших празників нашого церковного року. Вона має також деякі особливі звичаї, яких не мають инші празники.

Для кращого розуміння цього празника глянемо на його істо­рію, духовне значення та   звичаї, пов'язані з ним.

ІСТОРІЯ СВЯТКУВАННЯ ПРАЗНИКА

Празник торжественного в'їзду Ісуса Христа до Єрусалима належить до найдавніших празників у Східній Церкві. Свідчення про його святкування сягають III століття.

З того часу маємо проповідь на Квітну неділю єпископа Мето­дія Патарського († к. 300). Святкування цього празника почалося в Єрусалимі і невдовзі стало празником усієї Східної Церкви.

Сильвія Аквітанська у щоденнику свого паломництва святими місцями детально описує, як відбувався цей празник у Єрусалимі в IV столітті. Там читаємо, що вірні Єрусалима щорічно намагалися наново переживати подію Христового в'їзду до Єрусалима так, як вона відбулася перший раз. У Квітну неділю, після ранішніх відправ у храмі Божого Гробу, вірні збиралися близько першої години пополудні на Оливній Горі коло церкви Христового Вознесення. Сюди приходив єпископ з дияконами, і коли збирався народ, співа­ли різні гимни і псалми та читали зі святого Євангелія про подію Христового в'їзду до Єрусалима. Через яких дві години, коли вже всі зійшлися, починався величавий похід-процесія в сторону Єруса­лима. Під час процесії і старші, й діти, несучи пальмові чи оливкові галузки співали гимни і псалми, що закінчувалися окликами: "Бла­гословен, хто йде в ім'я Господнє". Авторка опису завважує, що всі, навіть маленькі діти на руках своїх батьків, мали в руках пальмові чи оливкові гілки. Похід замикав єпископ із своїми поміч­никами. І він, подібно як Христос, їхав на осляті. Процесія ішла через місто аж до храму Божого Гробу. Торжество закінчувалося відправою вечірні.

Про святкування Христового входу до Єрусалима в неділю перед Великоднем маємо багато свідчень з наступних віків. Святий Епіфаній Кипрський († 403) залишив дві проповіді на празник Квітної неділі. Святий Єфрем Сирин († 373) присвятив цьому празникові окремий гимн. Про це свято говорить Кирило Олександ­рійський († 386) і царгородський патріярх Прокл († 446). Анастасій Синаїт (VII ст. ), монах синайської обителі й богослов Східної Церк­ви, перший завважує, що празником Квітної неділі закінчується свята Чотиридесятниця.

У VII сторіччі різні церковні письменники, наприклад, Андрій Критський, Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Теодор і Йосиф Студити, уклали стихири й канони на цей празник. Квітна неділя, хоча належить до великих Господських празників, не має ані перед­ані попразденства в церковній службі, бо її святкують у часі посту.

У VI-VII століттях цей празник перейшов до Західної Церкви під назвою Пальмової неділі. У цей день на Заході практикували організовувати процесії з пальмовими віттями. Посвячені пальми зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спа­люють і попелом посипають в середу голови на знак покути.

ЗВИЧАЇ КВІТНОЇ НЕДІЛІ

Квітна неділя в наших богослужбових книгах має такі назви: "неділя Ваїй", Цвітна, Цвітоносна і Цвітоносія", а в народі ще: "неділя Шуткова, Вербна чи Вербниця". Усі ті назви пов'язані із звичаєм благословляти й роздавати того дня в церкві пальмові чи оливкові галузки. Через брак пальмового чи оливкового віття в нашій країні ми маємо прадавній звичай використовувати гілки лози чи верби, бо вони навесні найшвидше розвиваються.

У жидів і давніх римлян пальмова гілка була символом пере­моги. Тому її несли в руках під час переможного походу. На люд­них ігрищах переможців також нагороджували пальмою, як симво­лом перемоги. У Новому Завіті пальмова галузка стала символом мучеництва. У катакомбах ставили пальму на гробах мучеників як символ тріюмфу мученика. Оливкова галузка є символом миру. У нашому требнику, у молитві на благословення лози, вербна галузка зветься також символом воскресення.

У грецькій мові пальмові галузки звуться "баія", по-церковно-слов'янському "ваія", а звідси й назва неділі Ваїй.

Не можна точно сказати, коли прийшов звичай благословляти в церкві віття пальми, оливки чи иншого дерева. Здається, що благословення галузок уже було в практиці десь у VII ст., хоч сам обряд благословення з'являється в літургійних пам'ятках щойно в IX столітті.

Благословення ваїй за приписами нашого обряду буває у Квіт­ну неділю під час утрені після Євангелія на 50 псалмі. На Східній Україні був також звичай у містах благословляти й роздавати лозу в суботу ввечері, а по селах — у Квітну неділю вранці. Там разом з лозою вірні діставали також свічечку як символ воскресення.

З посвяченою лозою в нашого народу пов'язані різні дії, деколи навіть забобонні. Посвяченої лози ніхто не нищив. Її ставили вдома за ікони або садили на городі. Нею благословляли худобу, коли перший раз виганяли на поле пасти. З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Деякі навіть проковтували пуп'янки лози, "щоб горло не боліло". Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресенні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряли один одного по рамені лозою кажучи: "Не я б'ю, лоза б'є, за тиждень буде Велик­день". Так пригадували собі, що за кілька днів буде празник Пасхи.

За прикладом єрусалимської Церкви і в Греції у ІХ-Х віках у Квітну неділю в часі процесії з ваями вулицями Царгорода патрі­ярх їхав на осляті.

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ

Жидівський народ хотів бачити свого Месію в силі і славі. Тож Ісус Христос воскресенням Лазаря і своїм тріюмфальним в'їздом до Єрусалима довів свою силу і славу. Прилюдно показав, що Він не тільки пан живої й мертвої природи, але й пан людських сер­дець. Такого тріюмфального походу Єрусалим уже давно не бачив. Це підкреслює святий євангелист Матей: "І коли Він увійшов у Єрусалим, заметушилося усе місто, питаючи: "Хто це такий?" Народ же казав: "Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї" (21,10-11).

Христова слава тривала коротко, бо за ним, наче тінь, уже йшла зрада Юди, зрада народу, ішла тінь осуду жидівською стар­шиною, тінь мук, хресної дороги і розп'яття. Ті самі, що сьогодні вигукують: "Осанна", —  за кілька днів кричатимуть: "Розпни".

Квітна неділя показує нам нестійкість людської слави та мар­ність земного щастя. Радість і смуток на землі — це дві нерозлучні сестри. Тож, коли хочемо колись тріюмфувати з Христом у небі, мусимо спочатку тут, на землі, прожити з Ним страсний тиждень і Голготу. А щойно тоді зможемо, як Він, увійти туди, де вічний тріюмф, радість і воскресення.

З книги о. Юліана Катрія "Пізнай свій обряд"

Джерело:     Прес-служба Івано-Франківської архієпархії УГКЦ