13.03.2018р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (5.03–11.03)

В понеділок, 5 березня 2018 року, Преосвященний владика Володимир, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, здійснив пастирський візит до Львівської міської комунальної лікарні швидкої медичної допомоги. На завершення, владика подякував усім присутнім працівникам-лікарям – за їхню жертвенність під час сумлінного виконання своїх обов’язків, а також недужим-пацієнтам-за те, що, терплячи біль та страждання, залишаються відданими Богу та щиро моляться за власне одужання. Оксана Воробель, головний лікар цього закладу, провела екскурсію по найбільшій в Західній Україні лікарні, та запропонувала багато важливих проектів та ініціатив, які допомогли би в майбутньому налагодити добру співпрацю між Церквою та медициною в цій лікарні.

В актовій залі прокатедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці міста Самбора завершилась християнська просвітницька акція «Не вбивай, мене, мамо». Захід, який організувала Комісія у справах душпастирства охорони здоров'я Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, присвячувався Дню абортованої дитини. Учасниками конференції були 130 учнів старших класів місцевих шкіл, студенти різних навчальних закладів Самбора, молодь з м. Новий Калинів та с. Вільшаника.

У вівторок, 6 березня, на території парку імені Івана Котляревського м. Полтави відбулося відкриття Алеї та освячення пам’ятного знака героям РУВ. Чин освячення здійснив о. Володимир Раковецький, адміністратор парафії Всіх Святих Українського народу УГКЦ. Пам’ятний знак встановлено таким чином, що у нього вмонтована інтерактивна дошка, на якій відображається інформація про полтавців, що загинули на фронті РУВ: фотографії, роки життя, обставини загибелі та нагороди.

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав зустрівся з міжнародною екуменічною групою «Примирення в Європі – завдання церков в Україні, Білорусі, Польщі та Німеччині». Зустріч групи «Примирення в Європі – завдання церков в Україні, Білорусі, Польщі та Німеччині» відбувається щорічно. Цього року вона проходить у Києві 6-8 березня. Головною темою цьогорічної зустрічі є обговорення можливих шляхів співпраці між церквами в Україні.

В середу, 7 березня 2018 року, у Києві, відбулася зустріч Блаженнішого Святослава з керівниками організацій мережі Карітасу України. В ході зустрічі керівники організацій розповіли Главі УГКЦ про соціальні проблеми, з якими щодня стикаються у своїй роботі працівники Карітасу та діяльність, яка є спрямована на їх вирішення. Окремо слід згадати нинішні страждання, спричинені війною в Україні. За словами Блаженнішого, ці важкі випробування показали також небувалу жертовність і самопосвяту нашого народу в Україні. Серед багатьох соціальних викликів та проблем Блаженніший Святослав особливо підкреслив питання небувалого поширення сурогатного материнства в Україні, яке спричинене соціально-економічними чинниками та відсутністю законодавчих обмежень, а також на небувалий розмір міграційних процесів.

9 – 11 березня 2018 року в Реколекційно-відпочинковому Центрі Львівської Архиєпархії “Світлиця” відбулися Великопосні реколекції для працівників Курії Львівської Архиєпархії УГКЦ. Реколектантом став о. Павло Дроздяк – місіонер Божого милосердя. У контексті основної теми реколекцій “Руйнування п’єдесталів” реколектант разом із учасниками розмірковував про сокрушення серця, перемогу над власним егоїзму та відкриття себе, необхідні для примирення з Богом. Також учасники реколекцій мали нагоду молитовно порозважати над Святим Письмом, взяти участь у багатьох Богослуженнях, а ще – приступити до тайги Покаяння.

Пропонуємо до Вашої уваги:

ЛЬВІВСЬКИЙ ПСЕВДОСОБОР 1946 РОКУ

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: ДІАЛОГ Є НЕОБХІДНИМ

«НЕХАЙ ЧЕСНИЙ І ЖИВОТВОРЯЩИЙ ХРЕСТ ДОПОМОЖЕ ЗЦІЛИТИ НАШІ РОДИНИ, НАШЕ СУСПІЛЬНО, НАШЕ ДЕРЖАВНЕ І ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ВІД ОСОБИСТОГО, ПОЛІТИЧНОГО І ДЕРЖАВНОГО ЕГОЇЗМУ!» – ГЛАВА УГКЦ

ГЛАВА УГКЦ У КАНЕВІ: «ДАВАЙТЕ СЛУХАТИ ГОЛОС БОЖИЙ У ТВОРЧОСТІ КОБЗАРЯ, АБИ ВКОТРЕ В ІСТОРІЇ НАМ НЕ СТАЛО ЖАЛЬ ЗА ВТРАЧЕНИЙ ШАНС»

«ЄДНІСТЬ З НАСТУПНИКОМ АПОСТОЛА ПЕТРА, ПАПОЮ РИМСЬКИМ, ДЛЯ НАС Є ПИТАННЯМ ВІРИ», - ВЛАДИКА БОГДАН З ПРИВОДУ 72-Х РОКОВИН ЛЬВІВСЬКОГО ПСЕВДОСОБОРУ

«ЮВІЛЕЙНИЙ РІК МИНУВ, А МИЛОСЕРДЯ МАЄ ТРИВАТИ», - ВЛАДИКА БОГДАН (ДЗЮРАХ) ПРО ПЛАКАТИ У КИЄВІ, ПРИСВЯЧЕНІ МИЛОСЕРДЮ

6 ПРАКТИЧНИХ ПОРАД НА ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ПОСТУ

У РИМІ ЗНЯЛИ ФІЛЬМ ПРО ПАПСЬКУ УКРАЇНСЬКУ КОЛЕГІЮ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

22 БЕРЕЗНЯ 2018 РОКУ КООРДИНАЦІЙНА РАДА З ПИТАНЬ ДУШПАСТИРСТВА У КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ ПАТРІАРШОЇ КУРІЇ УГКЦ ОРГАНІЗОВУЄ І ПРОВЕДЕ НАВЧАЛЬНИЙ СЕМІНАР ДЛЯ ДРУЖИН ТА МАТЕРІВ УЧАСНИКІВ РУВ. Захід відбуватиметься за адресою: м. Львів, вул. Хуторівка, 35, Патріарший Дім. Реєстрація триватиме до 19 березня включно за номером +380988125970 (Іванна) або на e-mail krdushpast@gmail.com

Патріарша Комісія у справах молоді УГКЦ випрацювала спеціальний навчальний курс МАПа (Молодіжний Апостолят Парафії), щоб допомогти душпастирям, які працюють із молоддю, набути практичних вмінь у тому, як найкраще знаходити підходи до молоді. А також, створити своєрідну платформу обміну унікальним досвідом, викликами, проблемами і спільним пошуком їх вирішення. Комісія у справах молоді Тернопільсько-Зборівської архиєпархії чи не найактивніше долучилася до цієї програми. Для священиків, які працюють із молоддю провели декілька зустрічей. До 1 квітня є можливість для усіх священиків, які працюють із молоддю, зареєструватися на новий річний курс МАПа. Детальнішу інформацію про курс шукайте на сайті МАПа навчальний курс про Молодіжний Апостолят Парафії для священиків УГКЦ.

Джерело:  Воїни Христа Царя

12.03.2018р. Б. / Отець Степан Сус: “Те, що маємо сьогодні, мріяло мати не одне покоління українців”

Степан Сус – головний військовий капелан Львівської архієпархії, настоятель гарнізонного храму святих Петра і Павла, громадський діяч, патріот і людина з великим серцем. Священик з нестандартним мисленням, який ламає шаблони та своєю відкритістю дивує багатьох. З ним непросто було домовитись про зустріч, адже отець практично не має вихідних, їздить Україною та працює над міжнародними проектами.  Розмовляємо з о. Степаном Сусом про війну, дружбу з військовими, співпрацю з мусульманами, Великий піст, глобалізацію цінностей, книги та майбутнє України.

– Отче, коли і чому Ви вирішили стати священиком? 

– Ще в ранньому дитинстві. Пригадую, то був 1986 рік. Мені було 6 років. З мамою прийшов на літургію. Це ж був той час, коли не дуже багато людей ходило до церкви. Зокрема, молодь переслідували за те, що вони брали участь у богослужіннях. Пригадую, мені  сподобалась церковна атмосфера, зокрема запав до душі священик, який служив тоді літургію. Це був отець Мирон Піддвірний, він був священиком старої генерації, з певною поставою, тактом праці.

Після Служби я прийшов з мамою додому і сказав їй, що хотів би бути як цей чоловік, що очолював літургію. Пізніше я шукав старі молитовники в хаті. Моя бабця і дідусь – це переселенці з колишньої Польщі, з Надсяння. І вони, звичайно ж, перевезли з собою книги, молитовники. Це були мої перші знайомства з молитвою і Церквою.

Вже коли навчався в школі, ми ходили в шпиталь і лікарка одного разу спитала мене, ким хочу бути: космонавтом, пілотом, шахтарем, трактористом. Вона перерахувала традиційні професії Радянського Союзу. Я ж відповів, що жодна з перелічених професій мені не припадає до душі. Я їй сказав, що хочу бути священиком, вона розповіла мамі, що в Союзі таких професій немає. А ще порадила з сином попрацювати, бо він щось неправильні зацікавлення має.

Звичайно, тоді я ще не розумів всіх функцій  роботи священика, але відчув внутрішній поклик.  Не знаю як це пояснити…

– Що для Вас означає священство? 

– Це служіння Богові і людям. І це вміння бути з людьми в різних обставинах життя. Священик не  завжди мусить щось говорити тоді, коли він є поруч. Є ситуації, коли люди потребують, щоб хтось просто вислухав їх. Це допомагає  рухатись вперед і приймати нові життєві виклики.

– Отче, Ви військовий капелан. Наскільки змінилося ставлення до священиків-капеланів протягом останніх років, зважаючи на війну в Україні? 

– Найперше, добре є, що люди вже знають, хто такий капелан і в чому полягає його робота.  Я став капеланом 2002 року і коли говорив десь, що я військовий капелан, то ніхто не розумів, чи я військовослужбовець, чи це якась особлива місія в армії. Навіть самі військовослужбовці присутність священика в армії тоді сприймали насторожено. Для них це було щось неприйнятне. Але згодом ми почали показувати, що капеланство – це один з видів служіння Церкви в особливих обставинах життя людини. Часто у людей, які служать в армії, відбувається переоцінка цінностей. Ця реальність, у якій колись жила людина, починає по-іншому виглядати в армії.

Ми розуміємо, що війна – це певний формат життя, в якому хтось гине, хтось поранений, хтось втрачає друзів, а хтось ставить запитання – чому друзі загинули, а я залишився живий? Священик мусить пояснити все це.

– Як військові сприймають такі розмови? 

– Є різні види військ у Збройних силах України. Кожен з них має свої традиції, свою специфіку. Військові у своєму середовищі унікальні, а ти як священик маєш знати унікальність кожного і розуміти, як з ними спілкуватись. До прикладу, можна розглянути наші десантно-штурмові війська. В них є «тільняшка», берет. А для того, щоб мати ці речі, треба їх заслужити і пройти довгий шлях. Для того, щоб священик міг мати голос серед них і вони бачили в ньому духовного наставника, він повинен з ними перейти  певні випробування.

– Ви такі випробування пройшли? 

– Так, маю свою «тільняшку» і берет. Пройшов з ними марш-кидок, довжиною 73 кілометри в бронежилеті та берцах. Це справді важко. Ти розумієш, що на тебе дивляться, з тебе беруть приклад, хоча ти не мав такої масштабної підготовки. Ти проходиш усі ці випробування й тоді військові можуть справді вірити у розуміння священика. Після цього марш-кидка, якщо ми мали розмови, бесіди, то хлопці сиділи й уважно слухали. Вже минуло 10 років після цього випробування, але й досі, де б ми не зустрілись з цими офіцерами, вони про це згадують.

Та й зараз так само. Коли військові розуміють, що ти знаєш, що таке т.зв. АТО (РУВ), коли ти з ними жив в обваленій хаті, спав в спальному мішку в одязі у 20-градусний мороз, а надворі стріляли і ти не мав куди втікати – виникає зовсім інший рівень довіри.

– До речі, Ви нещодавно були на Донбасі. З яким думками повернулись? 

– Якщо говорити про масштаб т.зв. АТО, то бути тільки в одній точці – це дуже односторонньо. Бо сьогодні вже четвертий рік війни і проблеми, які вона несе, відчуваються в кожному регіоні України. Військовослужбовці повертаються з війни з певними проблемами, на які треба оперативно реагувати.

– Маєте на увазі проходження реабілітації? Як допомогти людям, що її потребують? 

– Зустрічав багатьох військових, які були поранені.  До прикладу, осколок залетів у щелепу чи потрапив в руку, друг загинув, а інший залишився жити. Тут є цілий комплекс багатьох болісних речей.

І думки від пережитого треба озвучувати. Недобре, коли людина закривається в собі,  що дуже характерно для чоловіків. Коли ми переживаємо якусь проблему, то стараємось всередині її затиснути, щоб ніхто не знав, що вона є. Тому важливо з людьми спілкуватись, не залишати їх наодинці.

Добре, що в Україні діє великий волонтерський рух, що волонтери просто приходять в шпиталі. Це один з етапів реабілітації. Людина, що озвучує ті аспекти,  що її хвилюють, уже робить перший крок, аби почати жити з ними. Але важливо не впадати в крайнощі, бо це все може перерости у втечу від реальності, а це: алкоголь, наркотики й інші шкідливі речі. У такий спосіб можна навіть стати тягарем для сім’ї. Багато наших військових – Герої, але вони самі ніколи цього не скажуть. Бодай тому, що часто їхній героїзм – це великі страждання для багатьох. Бо коли чоловік п’є тільки через те, що він Герой – це пекло для його сім’ї. Маємо допомагати нашим військовим ще багато років, аби вони були сильними. А сильною людина себе почуває тоді, коли поруч має надійних друзів.

– А як війна в Україні, на Вашу думку, впливає на звичайних людей? Бо життя триває, люди одружуються, народжують дітей, подорожують. Багато хто вже звик жити у цьому стані, а хтось картає себе за те, що війна за 1000 кілометрів триває, а він тут гуляє і веселиться. 

– Маємо бути свідомі того, що війна – це також життя. На війні люди одружувались, народжувались діти, люди теж були щасливими. Треба розуміти, що війна – це усвідомлення стану нашої країни. Маємо можливість попити кави, чаю, поспілкуватись, не чуючи свисту куль біля вух, тільки через те, що хтось є на війні, хтось охороняє мир і спокій в Україні.

Люди, які нарікають на війну, завжди відчували себе чужинцями в цій країні. Ті, які сприймають війну як бізнес – це люди, які ніколи Україну не любили, а лише розглядали нашу територію як проект для заробітку. Ми не знаємо, скільки ця війна ще триватиме, але не можемо сказати, що втомилися від неї. Бо якщо ми втомилися, то який приклад показуємо тим, які на війні роками сидять в окопах у не найкращих умовах. Наші воїни мають відчувати належну підтримку від населення.

А ті, хто нарікає на те, що люди святкують, одружуються – не розуміють, що таке життя, бо в ньому є різні епізоди. Ми ж не можемо сказати, що давайте перестанемо одружуватись, народжувати дітей, їсти-пити, а будемо просто сидіти, склавши руки й чекати, коли в країні закінчиться війна. Це крайнощі, які інколи виникають. Вони з’являються внаслідок того, що хтось обурений незначним прогресом змін в нашій країні.

– Ми спілкуємось з вами у час Великого посту. Як утримувати баланс в суспільстві між матеріальним і духовним в наш час, коли темп життя з кожним роком все швидший? 

– Формат посту буде змінюватись з кожним поколінням. Тому що той піст, який був колись, зовсім по-іншому виглядає тепер. Взагалі, піст – це певне завдання для людини. Це час, коли маємо можливість і шанс щось змінити в житті, те, що нас поневолювало, те, що для нас було певним тягарем. Просто спробувати залишити це в минулому і прямувати до того, що робить нас вільними та щасливими.

Якщо когось поневолює м’ясо, то хай буде так, хтось відмовляється від музики і танців, а хтось працює на радіо, то йому перестати працювати теж якось нелогічно. Є певні середовища, де цей піст модифікується. Але можна відмовити собі в іншому:  перестати матюкатися, можна не ходити на стриптиз, можна спробувати помолитись хоча б увечері, спробувати зробити щось добре.

А можна сісти і на аркуші паперу написати мінуси свого життя. Розписати, що робить людину залежною і спробувати це змінити. Хоча б один мінус зробити плюсом – і це вже буде велике досягнення.

– Люди ходять на сповідь. Що зараз найбільше хвилює українців? 

– Все починається з того, що інколи люди самі себе не люблять, а потім починають проектувати в житті те, що середовище, рідні, друзі, колеги їх теж не люблять і не поважають. Через це виникає багато шляхів того, як цю псевдолюбов віднайти.

З іншого боку, люди думають, що покаяння – це страх перед Богом, що він десь там записав всі мої гріхи і що він буде сидіти і перераховувати чи я чітко назвав їх під час сповіді. Неправильно думати, що коли ми зробили зло, то нас неодмінно покарають за це. Людина, йдучи до сповіді, має усвідомлювати, що вона йде не до Бога, який карає, а до Бога, який любить. Навіть тоді, коли ми робимо погані речі. І та Божа любов до нас має спонукати людей хотіти змінити своє життя.

– Часто ми стоїмо на роздоріжжі, коли ухвалюємо рішення. Як бути певним у тому, що не помилився, як здолати сумніви? 

– Перш за все, треба пам’ятати про те, що у сумнівах ухвалювати рішення не можна. Потрібно добре все зважити і не керуватись емоціями, бо якщо вони переважають, то вартує почекати хоча б день-два для того, щоб вони відійшли і тоді з’являється оце правильне рішення, яке допомагає нам рухатись в обраному напрямку.

– Чи можете пригадати випадок, який утвердив Вас у вірі в те, що Ви робите? 

– Можливо, це відкриття гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Пригадую, як прийшов туди вперше 2008 року і побачив стелажі з трьома мільйонами книжок, тонни пилу. Перед моїми очима тоді було 70 років застою, адже рівно стільки років храм був зачинений. Тоді були присутні й  професори, науковці, і коли я сказав їм, що ми ці книги вивеземо, вони мені не вірили. Нам виділили одну «газельку» для того, щоб ми цим автомобілем 35 років вивозили книжки.

Бо вже порахували три мільйони, кількість робочих днів. Це ж треба було кожну книгу взяти в руки, відкрити, записати порядковий номер у реєстр, то десь так і виходило у часі. Я тоді казав, що ви певне не хочете бачити, як книги перевезуть і не хочете бачити, коли відкриють храм.

Мало хто вірив, що це станеться. Але ми за три місяці вивезли ті книги з гарнізонного храму, перевезли до книгосховища. Тепер, коли вже дивитись на пройдений час, то всі задоволені, адже книги досліджують, виявляється, що деякі – унікальні та існують в одному екземплярі. Під ці книги написали багато проектів, Євросоюз дав сканери, триває процес сканування. Відбулось чудо. Мене не буде, світ зміниться, а храм залишиться.

– Ви нещодавно повернулись з Дубаю, де у Вас налагоджена співпраця з арабами. Церква ламає певні стереотипи, адже християни і мусульмани працюють над спільними проектами. Що це за проекти? 

– Головна ціль такої співпраці – це добро і спасіння людини. І якщо будувати стосунки з іншими релігіями чи націями на ідеї спільного добра, тоді все реально. В ОАЕ нині проживає понад 12 тисяч українців і вони, перебуваючи в мусульманському світі, залишились християнами, практикуючими греко-католиками. Там є досить глибока співпраця, адже добро в арабів на першому місці. Недаремно вони створили Міністерство щастя і Міністерство рівності.

– В світі відбувається глобалізація цінностей? 

– Раніше була ворожнеча поміж релігіями. В контекст релігії  завжди встрявала політика. Наприклад, зараз з’явилась ідея державної Церкви в Україні. Я не можу зрозуміти, що означає це поняття. Коли змінюється політична партія, мають бути якісь зміни і всередині Церкви? Тим паче, що в світі такого поняття як державна церква немає. Подекуди згадують приклад Польщі, але в цій країні майже 90 відсотків католиків, а в нас інша історія. В нас таку Церкву робити небезпечно, бо тоді вона може бути таким же інструментом для влади, як це тепер є в Росії.

– Попри роботу і постійні зустрічі, як відпочиваєте? 

– То є найскладніше питання з усіх (сміється – прим. автора). Трохи ходив в спортзал, читаю, оскільки завдяки цьому можна абстрагуватись від реальності. Я часто гуляю, щовечора ходжу центром Львова, дивлюсь на архітектуру, щоразу бачу щось нове. А загалом у мене відпочинок має робочий характер. Наприклад, їжджу на полігон до військових, але з ними поспілкуєшся, зміниш трохи обстановку і це вже десь перемикає на іншу хвилю. Життя священика – це постійні зустрічі.

– Зустрічі, літургії, відрядження. Працюєте практично без вихідних. Як вдається відновлюватись і де шукаєте натхнення? 

– Передусім це молитва. Бо якщо перестати молитись, то через речі, які часом треба слухати, самому можна потрапити на реабілітаційні курси. Це також допомагає дивитись на речі правильно, тому що священик багато слухає, бачить різні ситуації і мусить все пояснити людині, підбираючи правильні слова.

Також велике значення у моєму житті відіграє спілкування з друзями, обмін досвідом. Бо інколи самому хочеться поговорити, розповісти про свої наболілі моменти і добре, коли є такі люди.

Люблю подорожувати, але ще більше спілкуватись з місцевими людьми. На Сході України багато спілкувався – було цікаво, чим українці живуть. Бачиш їхнє ставлення до війни, намагаєшся допомогти і пояснити. Часом питався у них: «Коли закінчиться війна?» У відповідь всі сміялись. Для них це питання вже як анекдот, тому що вони  думають, що війна ніколи не закінчиться. Вони звикли до цього і стає страшно. І я зрозумів, що зміни в нашій країні потрібно починати зі Сходу України. Бо тут, в Західній Україні, нам важливо не втратити те, що є, а східні області треба підняти до певного рівня.

– До речі, що Ви любите читати? Що можете порекомендувати до прочитання? 

– Читаю багато книг з психології, релігійну літературу, богословські книги. Хочеться бути в темі проблем, які переживає Україна і світ. До прикладу, якщо Франція думає, як повернути до Церкви молодь, що в ній розчарувалась, то в Україні намагаються долучити до Церкви молодь, яка ще ніколи в ній не була. Це є два різні контексти.

Остання книга, яку прочитав – це розповідь кардинала Бернандина «Свідчення віри». Він пише про те, як шукав сенс життя вже після того, коли йому сказали, що він хворий на рак. Кардинал пише її майже до останнього дня свого життя. Він розповідає про те, які думки з’являються у житті людини, коли вона готується до зустрічі з Творцем. Автор пояснює, що люди, які нас люблять, забувають про біль, який носять в собі, бо їхня любов звернена виключно на нас.  Також раджу почитати книгу Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу».

– Якою бачите Україну та українців через 10 років? 

– Хочу вірити, що українці будуть пишатись своєю країною, розмовлятимуть українською мовою навіть у Києві. Маємо подорожувати, але водночас пишатись тим, де ми мешкаємо і пам’ятати про те, що бути українцем – це велично. В мене інколи виникає таке враження, що якби Польща надала всім карту поляка і можливість бути громадянином Євросоюзу, то страшно подумати, скільки б сепаратистів з’явилось б на заході України. Тут питання про те, чи людина насправді цінує ту землю, ту територію, історію, контекст, в якому вона живе. Те, що ми маємо сьогодні  – не одне покоління українців мріяли мати. Покоління, яке підростає справді любитиме нашу землю, шануватиме мову, не соромитиметься бути українцями, думати й працювати над майбутнім України.

А ще бажаю нам не нарікати, а бути співвідповідальними і пам’ятати, що від тих людей, які є поруч, та від того, як вони почуваються, залежать наші особисті почуття.

Автор світлини – Святослав Макітра.

Джерела:     penall.net

Воїни Христа Царя

11.03.2018р. Б. / Глава УГКЦ у Каневі: «Давайте слухати голос Божий у творчості Кобзаря, аби вкотре в історії нам не стало жаль за втрачений шанс»

Якщо хтось готовий йти на компроміс із власним сумлінням, навіть коли йдеться про святе – наше християнство, нашу віру в Бога, якщо хтось вміє торгувати навіть славою Божою, будьте певні, він торгуватиме будь-якою іншою ідеєю.

Про це говорив Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у храмі в Каневі на Чернечій горі (Тарасовій горі) під час Панахиди у день відходу у вічність українського пророка Тараса Григоровича Шевченка.

Уже традиційно в УГКЦ цього дня, 10 березня, вірні та духовенство здійснюють прощу на Чернечу гору до могили Тараса Шевченка.

«Дякую усім вам, які прийшли у цю прощу за покликом нашого Спасителя… Бо щось, радше хтось, вас покликав. Цілком не праведників, а грішників, щоб дарувати нам переображення, зцілення, зокрема в час Великого посту. Бо час Великого посту – це є момент, хвилина цього року, коли Христос відкриває нам дар свого зцілення, хоче нас лікувати, рятувати, – рятувати нашу душу, лікувати наше тіло, робити нас кращими», – сказав Блаженніший Святослав.

Патріарх відзначив, що кожного року ми тут чуємо особливе Боже Слово, звернене до нас через слово нашого Тараса. «Десятого березня він відійшов у вічність, але його слово продовжує до нас говорити. Тому що Боже Слово завжди втілене в якусь конкретну історію. Воно втілене в історію певного народу, певної культури. Боже Слово у творчості Тараса стає українським словом, яке не тільки створило стандарт української мови, але й сьогодні творить стандарт будівництва нової незалежної держави», – вважає Глава УГКЦ.

Блаженніший Святослав запросив послухати слово Тараса, яке висловлює його жаль. Слово «жаль», розповів духовний лідер греко-католиків, кілька разів повторюється в тому вірші. Цей вірш Шевченко написав на засланні, він датований 1848 роком. Цю поезію часто оминають ті, хто читає Кобзар. Вірш має дивну назву з двох літер «П.С.». Ці літери означають ім'я і прізвище конкретної особи, певного заможного нащадка древнього українського гетьманського роду, який в той час володів майном на Чернігівщині.

Шевченко говорить нам саме про те, що ми сьогодні чули в Євангелії. Поет наче симпатизує грішникам, бо коли вони усвідомлюють свою грішність, то мають шанс виправитися і піти за Христом, стати справжніми християнами і українцями.

Цей вірш має такі слова:
«Не жаль на злого, коло його
І слава сторожем стоїть.
А жаль на доброго такого, 
Що й славу вміє одурить.
...Щирий пан, 
Потомок гетьмана дурного
І презавзятий патріот;
Так й християн ще до того. 
У Київ їздить всякий год, 
У свиті ходить меж панами, 
І п'є горілку з мужиками.
І вольнодумствує в шинку.
Отут він ввесь, хоч надрукуй.
...Люде, люде! 
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте. Не жаль на його,
На п'яного Петра кривого.
А жаль великий на людей,
На тих юродивих дітей!».

«Гадаю, – наголосив Глава УГКЦ, – Шевченко тут описав усі суспільні гріхи. Що йому найбільше боліло? У чому той жаль? Жаль за подвійні стандарти, подвійну мораль. Давайте сьогодні, слухаючи тут голос Божий, який через творчість нашого Кобзаря стає голосом України, попросимо у Господа Бога оздоровлення. Зокрема в ті часи, в які нам так важливо мати чутливе сумління, аби вкотре в історії колись нам не стало жаль. Жаль за вкотре втрачений шанс».

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

10.03.2018р. Б. / «Єдність з Наступником апостола Петра, для нас є питанням віри», - вл. Богдан з приводу 72-х роковин Львів. псевдособору (+VIDEO)

8-10 березня Українська Греко-Католицька Церква спогадує сумні події, пов’язані з Львівським псевдособором 1946 року. Сімдесят два роки тому сталінський режим поставив поза законом кілька мільйонів віруючих греко-католиків разом з їхніми пастирями, духовенством, монашеством, ліквідовуючи церковні структури та насильно втілюючи громади Української Греко-Католицької Церкви в лоно Російської Православної Церкви.

У ці березневі дні у храмах УГКЦ творяться молитви за упокій душ ісповідників віри, які віддали своє життя впродовж десятиліть переслідувань комуністичним режимом. У цьому контексті залишається актуальним заклик Святішого Отця Франциска, який у листі до Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава два роки тому писав: «Спогадуючи про ці події, з глибокою вдячністю схиляємо голову перед тими, які ціною випробувань, а навіть і мучеництва, протягом цього періоду засвідчили віру, живучи нею з посвятою своїй Церкві та непохитною єдністю з Наступником святого Петра».

Водночас спомин про трагічні сторінки минулого спонукає до поновного осмислення дару приналежності до «Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви». «Єдність з Наступником святого апостола Петра, Вселенським Архиєреєм Папою Римським для нас не є питанням лише канонічного підпорядкування чи церковної дисципліни; ця єдність – це питання віри, і тому наші попередники не хиталися перед лицем випробувань і утисків та були готові навіть життя своє віддати в мученицькій жертві задля вірності заповітові Христа «щоб усі були одно», – сказав у коментарі Департаменту інформації Преосвященний владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду Єпископів УГКЦ. Їхній подвиг, на думку єпископа, повинен надихати нас, сьогодні живучих, зберігати скарб віри, який вони захистили ціною власного життя, і свідчити перед усім світом про великі діла Божої благодаті, які проявилися в історії нашої Церкви й українського народу.

Невипадково Святіший Отець Венедикт XVI свого часу в листі до св. п. Блаженіншого Любомира з нагоди 60-х роковин Львівського псевдособору підкреслював, що «з цієї Церкви, очищеної переслідуваннями, випливли потоки живої води не лише для українських католиків, але для усієї Католицької Церкви, розсіяної по світі».

Нагадаємо, задля увіковічення пам’яті ісповідників віри катакомбної Церкви кілька років тому студія «Живе ТБ» створила документальну стрічку «Ті, що вірні», яка розповідає про духовний подвиг греко-католицьких монахинь, священиків та єпископів.

Крім того, за цим посиланням зібрано численні матеріали на тему Львівського псевдособору 1946 року.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

09.03.2018р. Б. / У Полтаві відкрито Алею та освячено пам’ятний знак героям РУВ

6 березня на території парку імені Івана Котляревського м. Полтави відбулося відкриття Алеї та освячення пам’ятного знака героям Російсько-Української Війни. Чин освячення здійснив о. Володимир Раковецький, адміністратор парафії Всіх Святих Українського народу УГКЦ.

 “Імена українських військових, які віддали своє життя за збереження територіальної цілісності нашої Батьківщини ніколи не будуть забуті в українській історії, – зазначив священик, – тому завдання кожної людини, яка цінує українську землю – берегти пам’ять про цих людей, насамперед, пам’ятати їх у молитві”.

Варто зазначити, що пам’ятний знак встановлено таким чином, що у нього вмонтована інтерактивна дошка, на якій відображається інформація про полтавців, що загинули на передовій фронту РУВ: фотографії, роки життя, обставини загибелі та нагороди.

До вшанування пам’яті долучилися матері загиблих учасників РУВ та їх дружини, секретар міської ради Оксана Деркач, а також депутати міської ради, представники громадських організацій, небайдужі полтавці.  Після урочистого відкриття Алеї було покладено квіти до пам’ятного знаку.

Джерело:    Прес-служба Харківського екзархату УГКЦ

08.03.2018р. Б. / Глава УГКЦ очолить Прощу до Тараса на Чернечу гору у Каневі (+програма)

10 березня 2018 року відбудеться  Проща до Тараса на Чернечу гору, що у Каневі. Очолить Паломництво Блаженніший Патріарх Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви.

У програмі прощі передбачена Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолить Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав. По завершенні молитви відбудеться процесійний хід з козацької церкви на Чернечу гору, церемонія покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку на його могилі та Панахида за упокій Великого Кобзаря.

Програма заходів:
11.20 – Зустріч гостей (храм Покрови Богородиці, західне підніжжя Тарасової Гори);
12.00 – Архиєрейська Божественна Літургія
13.30 – Урочиста хода на Тарасову гору;
13.50 – Церемонія покладання квітів до могили Тараса Шевченка;
14.00 – Панахида за упокій душі Тараса Шевченка та всіх полеглих за волю України (на могилі Тараса Шевченка);
14.30 – Огляд експозиції музею Тараса Шевченка

Джерела:    Прес-служба Київської архиєпархії УГКЦ

Воїни Христа Царя

07.03.2018р. Б. / Чому українці повинні пам’ятати про 8 березня

Ще сиплеться з неба сніг і сльота часами чергується з морозом, та все ж час невпинно наближає нас до чергового святкового дня у календарі, як також – у свідомості ще значної кількості українських громадян – 8 БЕРЕЗНЯ. Вже чимало літ точаться, на початках невиразні, а в останні часи щораз то голосніші дискусії, чи повинні ми відзначати цей день як певну важливу дату у житті нашої нації.

На мою особисту думку – ТАК! Ця дата обов’язково і в особливий спосіб повинна згадуватись у нашому народі. Цього дня повсюди мають висіти національні прапори з чорними скорботними стрічками. Бо ця дата – то день смутку й жалоби, бо саме цього дня червоний окупант розіп’яв мою Церкву. Саме 8 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор, на якому офіційно, де-юре, була ліквідована Українська Греко-Католицька Церква, а де-факто нахабно пограбована Московитською Православною Церквою (РПЦ) і загнана в підпілля, де в умовах жорстких переслідувань боролась за Христову віру, власну самобутню національно-релігійну ідентичність і право сповідувати власні релігійні переконання в сопричасті з більшістю християнських народів світу.

За це, здавалось би, природне право на своїй прадідній землі бути собою, – від 1946 (а точніше, від 1939) року на вівтар свободи було складено велетенські жертви. Усі єпископи УГКЦ, за винятком хіба Йосифа Сліпого, якому Божим Провидінням вдалося після 18 літ каторги вирватись з цупких лабет Москви, були або замордовані в ув’язненні, або ж, знесилені катуваннями та в’язницями, невдовзі помирали після виходу на волю. Сотні тисяч священиків, монахів і монахинь, мирян з родинами, стариками та малолітніми дітьми, за неприйнятні для Москви віру та обряд, були або вбиті на рідних землях, або вирвані з корінням і пожбурені в дрімучі сибірські нетрі на повільну, але неминучу смерть. І усі ці сльози та страждання мого народу, ріки безневинно пролитої крові і гори трупів новітніх мучеників «освячені» (тобто узаконені) днем, що в календарі завис на позначці «8 БЕРЕЗНЯ».

Не маю наміру вдаватись у пошуки, чому саме на цей день енкаведисти призначили ліквідацію УГКЦ (хоча своя символіка тут таки є), – нехай цим займаються професійні історики. Але ця дата стала довершеним фактом і тихо зігнорувати її не вдасться. І чим далі, тим цього дня дедалі голосніше кров мучеників волає з-під землі до Господа: «Аж, доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» [Об. 6:10] Волає вона й до глухих і німих нащадків, які за два-три десятиліття начисто втратили пам’ять – і без супротиву, добровільно, на безіменних духовних могилах батьків і дідів, піддались поганським шабашам та гульбищам. Не відаю, кому і що цього дня говорять пам’ять і сумління, але 8 березня мені на згадку приходять священики й монахи, розіп’яті на дверях камер або ж живцем зварені і згодовані іншим в’язням у тюрмах НКВД. Цього дня наче в макабричному фільмі перед очима миготять тисячі й тисячі до краю виснажених тіл, навічно вмерзлих у чорний сибірський ґрунт, тих, хто відійшов із цього світу без таїнств Сповіді та Євхаристії, без християнського погребу й молитов, без надії на фізичний порятунок, а проте зі сподіванням, що їхні нащадки завжди пам’ятатимуть про цю велику, незрозумілу для людського змислу, але нестиренну у Божому вимірі жертву. І саме завдяки цій жертві страдників за волю Церкви та волю нації ми маємо Українську Державу, відроджену із забуття Церкву; маємо фізичне життя на своїй, Богом даній землі. І саме тому 8 березня є днем, що має спонукати до призадуми та молитов за невинно помордованих і розпорошених по неозорих ГУЛАГах мільйонах українців.

Як би це, на перший погляд, не парадоксально виглядало, однак таке скорботне наповнення цього дня є також символом екуменічного єднання українців. Адже там, за колючим дротом, у тюрмах і концтаборах, практично повністю стирались відмінності між українцями греко-католиками та українцями православними; там, в умовах жорстоких переслідувань за Христа, Воскреслий єднав конфесійно поділених братів, різні нації, а то й різні віри. Тому цього дня, 8 березня, доречно також згадати розіп’яту Українську Автокефальну Православну Церкву і ті велетенські жертви, які склали її вірні за Христа.

Питання, як сприймати день 8 березня, є проблемою внутрішнього морального вибору кожного зокрема. Чи цього дня брати участь в урочистостях, свого часу накинених українській нації більшовицькими окупантами, які нищили народ, його давній уклад, віру, традиції, підмінюючи їх штучними, нашвидкуруч вигаданими святами, а чи віддати належну молитовну пошану тим, кого ці ж більшовицькі кати винищували лише за те, що були українцями та християнами, – нехай вирішує кожен, як йому підказують його переконання та сумління.

Боровець Зенон

Джерела:   ukrpohliad.org

Воїни Христа Царя