07.07.2017р. Б. / У Департаменті інформації УГКЦ рішення про перейменування вулиці Бандери на вулицю Гузара назвали маніпулятивними

У Департаменті інформації УГКЦ рішення про перейменування вулиці Бандери на вулицю Гузара, а вулиці Шухевича на вулицю Шептицького назвали маніпулятивними. «Це, вважаю, спроба протиставити політичних діячів минулого церковним ієрархам. Це використання доброго імені і авторитету наших владик для досягнення своїх цілей», ‒ сказав у коментарі о. Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ.

У Мукачівській міськраді зазначають, що зважаючи на прохальний лист пароха Успенського греко-католицького собору, декана Мукачева протоієрея Йосипа Ловски про увіковічення постаті Блаженнішого Любомира Гузара через називання його іменем однієї з вулиць міста, депутати вирішили вулицю Степана Бандера перейменувати на вулицю Любомира Гузара.

Міська рада розглянула і звернення голови МО «Союз Чорнобиль України» Товчка Олексія з проханням увічнити пам’ять митрополита Андрея Шептицького, назвавши його іменем одну з вулиць міста.

Депутати вирішили вулицю Романа Шухевича перейменувати на вулицю Андрея Шептицького.

Також у Мукачівській міськраді зазначають, що розглянули звернення президента Національної академії мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка Чебикіна Андрія та голови Закарпатської організації Національної спілки художників України, народного художника України Кузьми Бориса.

У звернені йшлося про перейменування вулиці Борканюка Олекси на честь народного художника України, почесного академіка Національної академії мистецтв України Мички Золтана.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

06.07.2017р. Б. / Вл. Василь Тучапець: Розвиток нашої Церкви на Сході України сьогодні як ніколи має велику перспективу

Екзарх Харківський владика Василь Тучапець поділився з семінаристам своїм досвідом служіння на теренах Східної України і розповів про особливості душпастирства у Харківському екзархаті під час спецкурсу ПМВ з місійного служіння, який цього року відбувається в Івано-Франківську.

“Харківський екзархат – наймолодший в нашій Церкві і найменший за чисельністю. Але має дуже великий потенціал. 3 роки перебуваючи у Харкові я бачу, які великі можливості наша Церква має на Сході України”, - зазначив владика Василь.

Він зауважив, що Харківський екзархат був створений у 2014 р. внаслідок поділу колишнього Донецько-Харківського екзархату, який охоплював 7 областей. Нині Харківський екзархат включає три області: Харківську, Сумську і Полтавську.

Єпископ розповів, що в екзархаті служать 14 священиків і 2 диякона. Зареєстрована 21 громада, планують незабаром відкрити ще 9.

“Харків - велике місто, індустріальний центр. Специфіка служіння там інша. У великих містах багато людей неохрещених, але які перебувають у пошуках Бога. І вони йдуть до того, хто їм покаже Бога, - підкреслив Екзарх Харківський. - Щоб активізувати присутність УГКЦ і запрезентувати себе людям ми вирішили проводити кожного літа “Канікули з Богом” у кожній нашій громаді. 20-30 дітей у кожному такому таборі присутні. Це також один з засобів катехизації і приведення людей до Церкви”.

Владика наголосив на важливості праці сестер, які оживляють парафію і катехизують людей.

“Також важливий напрямок діяльності – “Карітас”. У Харкові багато вимушених переселенців. “Карітас” активно допомагає. Багато нових парафіян дізналися про нашу Церкву саме завдяки “Карітасу”, - відзначив владика Василь.

Він зауважив, що потреба у священиках в екзархаті дуже велика. “Важливо, щоби священик був готовий прийти майже на порожнє місце. Бо якщо громада новостворена – доведеться все починати з нуля. Але хто хоче піти служити – підтримка вам гарантована. На мені як на єпископові лежить обов’язок найперше забезпечити священика житлом і місцем служіння”, - сказав Екзарх Харківський.

Владика Василь також відзначив, шо останні події на Сході України змінили ставлення людей до УГКЦ. “Люди хочуть прийти до української церкви. Тому розвиток нашої Церкви на Сході сьогодні як ніколи має велику перспективу. Але дуже багато буде залежати від праці священика”, - наголосив єпископ.

Крім того, відзначив владика, суттєво змінилося і ставлення місцевої влади до УГКЦ. Якщо до 2014 року Церкві не давали можливості розвиватися, і будівництво кафедрального храму, розпочате у 2003 році, було фактичне заморожене, то тепер перешкод для УГКЦ з боку місцевої влади немає. І вже цього місяця, у липні, відзначив владика Василь, відбудеться освячення нижнього храму кафедрального собору УГКЦ у Харкові.

Цього року практичний спецкурс ПМВ з місійного служіння для семінаристів відбувається в Івано-Франківській Духовній Семінарії ім. Св. Свящ. Йосафата з 3 по 9 липня.

Джерело:    Прес-служба ПМВ УГКЦ

05.07.2017р. Б. / “Люди дії”. Отець Степан Сус

“Не потоком галасливих слів слів, а тихою невтомною працею любіть Україну” (Митрополит Андрей Шептицький)

Один з люблених львів’янами священик, отець, що ламає стереотипи і притягує своєю вірою і відданістю справі. А ще тримає свої двері відчиненими, щоб допомагати тим хто цього потребує.

Надзвичайно активний та відкритий львівський священик, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, голова Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ отець Степан Сус.

З 2001 року отець Степан Сус займається військовим капеланством, а з початку війни в України опікується і військовослужбовцями, що перебувають на сході України. Священик розповів про те, як починав капеланське служіння військовслужбовцям, про важливість капелана у війську, свої найбільші досягнення і мрії на майбутнє.

“Я відчув, що я потрібен в цьому військовому середовищі десь 15 років назад, коли я почав працювати в Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного з курсантами. Спочатку я не розумів взагалі, що я там як священик можу робити. Але пізніше як почав ходити на різні бесіди, богослужіння, багато різних заходів, екскурсії, паломнитва. Я побачив, що я все-таки працюю з великої аудиторією військовослужбовців, які мають зіпсуте уявлення про Церкву священика… Я відчув, що я можу собі дати раду якийсь певний час. Я не сподівався, що я довго буду капеланом і буду до того часу, коли слово “капелан” буде дуже популярним і відомим”.

“Капелан – це той, хто інколи навіть мусить витирати сльози таким кремезним, сильним, мужнім, відважним чоловікам, які стають героями України, але в них теж є моменти, які їх болять. У тих героїв України є ситуації, коли їм важко, коли їм важко сприйняти, зрозуміти, пережити. І ти як священик повинен допомагати людям правильно переживати життя і різні життєві ситуації”.

“Для мене таким вчинком, досягненням життя є те, що і вдалося відкрити Гарнізонний храм у Львов, Костел єзуїтів. Я би сказав, що моїм досягненням є те, що я не розчарувався, що це неможливо… Мені казали, що це нераеально, що потрібно 16 років, щоби вивезти ті три мільйони книг. Я собі просто тоді зупинвся і кажу “Боже, якщо Ти казав, що можна гори переносити з однієї точки в іншу, якщо Ти казав, що по вірі вашій буе Вам дано, то я в цьому абсурді кажу, що я вірю, що ті книжки можна перенести”.

“Бажання моє – завершити реставрацію храму свв.апп. Петра і Павла. Я хотів би побачити ще за свого життя, я думаю, що багато людей хотіли б побачити, як виглядають розписи, які є дуже цінні”.

Джерела:     kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

04.07.2017р. Б. / ВСЕЦЕРКОВНА ПРОЩА НА ГОРУ ЯВІР (Програма)

Програма заходів за участю Патріарха Святослава

21.07.2017 – п’ятниця

10:00 – Архиєрейська Божественна Літургія на Горі Явір та посвячення хреста в пам’ять 70-ї річниці акції «Вісла».

17:00 – Посвячення Сарептянського Центру в Новиці.

22.07.2017 – субота

10:30 – Відкриття Лемківської Ватри в Ждині за участю Патріарха Святослава.

14:00 – Панахида на могилі о. Андрія Злупка в Гладишові – останнього Апостольського Адміністратора Лемківщини.

17:00 – Панахида на могилі Никифора Дровняка в Криниці.

23.07.2017 – неділя

10:00 – Архиєрейська Божественна Літургія в Ждині на «Ватряному полі» з нагоди відзначення 70-ліття акції «Вісла» Посвячення наріжного каменя під будову «Ватряної церкви».

Джерела:   cerkiew.org

Воїни Христа Царя

03.07.2017р. Б. / 7 храмів, об’єднаних прямою: легендарний Меч св. Михаїла (+фото)

Дивовижна уявна пряма об’єднує сім монастирів – від Ірландії до Ізраїлю. Чи це лише співпадіння? Ці сім храмів є дуже далеко один від одного, однак вони ідеально об’єднані.

Відповідно до легенди, Священна лінія Св. Архангела Михаїла представляє той удар, який святий наніс дияволу, відправляючи його до пекла. Не відомо, чи це правда, однак у кожному випадку, дуже цікаво як ці храми рівно виставлені.

Проте це ще не все. Дивовижно і те, що троє найважливіших з цих санктуаріїв знаходяться на рівній відстані один від одного. Це - Mont Saint Michel у Франції; Sacra di San Michele у Валь-ді-Суза та Santuario di San Michele Arcangelo у Гаргано. Дехто вважає це нагадуванням від Св. Архангела: що вірні повинні бути праведними і ходити рівними дорогами.

Та і це ще не все. Священна лінія також ідеально вирівняна до сходу сонця в день літнього сонцестояння у північній півкулі.

Отож, лінія бере свій початок в Ірландії, на пустельному острові, де, відповідно до передання, Архангел Михаїл з’явився святому Патрику, щоб допомогти йому звільнити країну від диявола. Там стоїть монастир «Skellig Michael» (скеля Михаїла).

Звідти лінія йде в бік півдня і сягає Англії на горі Св. Михаїла, на Корнійському острові, що  при повному приливі приєднується до материка. Вважається, що там Св. Михаїл розмовляв з групою рибалок.

Після цього лінія іде до Франції, до ще одного відомого острова на Mont Saint-Michel – ще одне місце, в якому з’являвся св. Михаїл. Краса цього храму і затока, в якій він розташований, біля узбережжя Нормандії, роблять його одним із найпопулярнішим місць відвідування туристів у Франції. Від 1979 року він входить до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Від часів галлів, це місце вважається містичним. У 709 році Архангел явився св. Оберу і сказав йому побудувати храм в скелі. Працю над побудовою розпочали неодмінно, однак Бенедиктинське абатство не було добудоване до кінця аж до 900 року.

Приблизно через тисячу кілометрів, у Валь-ді-Суза, стоїть четвертий санктуарій - Sacra di San Michele. Ця ж пряма лінія об’єднує це священне місце із рештою монастирів, посвячених Св. Михаїлу. Побудова монастиря почалась близько 1000 року, і впродовж століть до основної будівлі додавали нові структури. Монахи-бенедиктинці добудували там і заїжджий двір, оскільки це святе місце знаходилось на шляху паломників, що прямували через Via Francigena.

Ще через тисячу кілометрів по прямій знаходиться італійська Апулія, де недоступну печеру перетворили на священне місце: храм св. Михаїла. Його історія сягає 490 року, коли Св. Михаїл явився св. Лоренцо Майорано.

Від Італії лінія прямує до шостого санктуарію – у Греції на острові Сімі. В цьому монастирі є три-метрова статує Архангела – одна з найбільших у світі.

Священна лінія закінчується в Ізраїлі, Хайфа, в монастирі на горі Кармель. Це місце є місцем поклоніння ще від давнини, а спорудження цього католицького храму відбулося в 12 столітті.

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами aleteia.org

Джерело:  Воїни Христа Царя

02.07.2017р. Б. / ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ; Святого апостола Юди, брата Господнього по плоті; Святого мученика Зосими

ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.

Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов’язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне торжество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддалености від Празника празників — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з’єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли , служінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам’яті святкування кожного “першого дня тижня” , “дня Господнього” у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих дванадесятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжеством торжеств , і в окремих щоденних святкуваннях кожного одиничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, сповіщених світові через життя і діяння його святих.

Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обмежености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних молитов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустрашимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних…

Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов’язані плоттю і кров’ю з нашим народом, його історією, культурою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевської), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоломея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі мучеництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Григорія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віталія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тарсикію, Володимира… і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави.

Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над значимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?

З иншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвижництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох “незнаних нам подвижників”, ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?

А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов’ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосердям, вірою, лагідністю і поміркованістю… Чому б мали ми закривати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово “святий” — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі , і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?

Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і “поводитися, як діти світла”, пам’ятати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його благодати.

о. Роман Тереховський

__________
У той самий день

Святого апостола Юди, брата Господнього по плоті

Тропар, глас 1: Як Христового родича знаючи Тебе, Юдо,* священно славимо Тебе як мученика непохитного,* що лесть переміг і віру зберіг.* Тому, днесь всесвяту твою пам’ять празнуючи,* розрішення гріхів молитвами твоїми приймаємо.

Кондак, глас 2: Сильним умом як вибраний ученик явився Ти* і як стовп непоборний Церкви Христової поганам проповідував Ти слово Христове,* навчаю чи вірувати в єдине божество.* Ним прославлений, прийняв Ти дар оздоровлень,* зціляючи недуги тих, що до Тебе прибігають, апостоле Юдо всехвальний.

Святий Юда, якого євангелисти Матей (Мт. 10, 3) та Марко (Мр. 3, 19) назвали Тадеєм (що означає – “той, який хвалить”), був сином Марії Клеопової, родички Пречистої Діви, і тому його, як і рідних його братів – Якова, згодом єпископа Єрусалиму, одного з 70 апостолів, та Симона Зилота, одного з 12 апостолів, називають, згідно з єврейським звичаєм, братами Господніми. Часом трапляється, що якийсь недоук плете дурниці, що Ісус Христос мав братів, аби піддати сумніву Божество Христа Спасителя і тайну Його Воплочення. Тут ми з’ясували значення слів “брати Господні”, тож поясніть це іншим, і не вступайте в розмову з хулителем, який своє неуцтво, своє зіпсування і тупоту хоче приховати дурними та грішними висловами.

Святий Юда був одним з 12 апостолів;він усюди ходив з Христом Спасителем, слухав Його науку, був свідком Його чуд;охоплений Христовою любов’ю, він прагнув привести до спасіння весь світ. Коли Спаситель, навчаючи апостолів, сказав:“Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить. Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об’явлю себе” (Йо. 14, 21), тоді “Юда ж – не Іскаріотський – мовить йому:«Господи, що таке сталося, що не світові, а нам Ти себе об’явиш?» Ісус же озвався до нього, кажучи:«Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до Нього, і в Ньому закладемо житло»” (Йо. 14, 22-23). А після Вознесіння Христа Спасителя всі апостоли, а серед них і Юда, “…пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з Його братами” (Ді. 1, 14-15). Коли апостоли розійшлися проповідувати слово Боже, святий Юда пройшов Юдею, Галилею, Самарію, Ідумею, а згодом Аравію, Сирію, Месопотамію та Едесу. Свій апостольський шлях він закінчив у Вірменії, де прийняв мученицьку смерть за Христову віру. У нього, прив’язаного до дерева, стріляли стрілами з луків доти, аж доки святий не віддав Богові свого духа. За іншими джерелами, святий Юда навчав також і в Персії, і тут постраждав за віру разом зі святим Симоном. А ще інші твердять, що він помер природною смертю в Едесі.

Оскільки вже тоді виникали єресі, наприклад николаїтів (схвалювала всяку розпусту) симонітів і гностиків (обидві дуже близькі;гностики навчали, що зміст святого Євангелія приховує інший зміст, зрозуміти який можуть лишень обрані душі), то святий Юда написав до Церков в Азії коротке послання, яке входить до канону Святого Письма. У своєму посланні святий апостол перестерігає вірних перед безбожниками, “які благодать Бога нашого обертають на розпусту й відрікаються від нашого єдиного Владики і Господа Ісуса Христа” (Юда 1, 4). Вони, як колись їх попередники в Содомі і Гоморі, оскверняють свої тіла, не визнають Божого верховенства і є богохульниками. Та горе їм, що пішли Каїновою дорогою, бо на них чекає суд за всі їх злочини. Далі впоминає вірних, щоб вони не згіршувались, бо вже апостоли провістили, що прийдуть безбожні хулителі, що ходитимуть у похотях і нечистоті. Вірні нехай скріпляються у Христовій вірі, надіючись на милосердя Господа нашого Ісуса Христа для життя вічного. Заблуканих нехай карають, нехай інших виправляють любов’ю, і нехай стережуться гріха. “Тому ж, хто може зберегти вас від занепаду й поставити перед славою своєю непорочними в радості, єдиному Богу, Спасу нашому, через Ісуса Христа, Господа нашого – слава, велич, сила і могутність перед усіма віками і нині й по всі віки! Амінь” (Юда 1, 24-25).

__________
У той самий день

Святого мученика Зосими

Діялося це за часів імператора Траяна, гонителя християн. Староста Писидії Домитіян довідався, що в Аполонії є воїн на ім’я Зосима, який покинув службу, охрестився і тепер проповідує Христа. Він наказав схопити святого і привести до себе. Святий Зосима сміливо визнав, що є християнином, і тоді його кинули до в’язниці. Цілу ніч він молився, а наступного дня так само, як і вчора, голосно величав Христа Спасителя. Мучитель наказав бичувати святого, так, що кров заливала землю, а потім велів покласти його на розпечене мідне ліжко. Нараз почувся голос із неба:“Не бійся, Зосимо, бо Я є з тобою!” Цей голос почули погани і сам Домитіян;одні кричали, що то чари, а інші славили Христа і голосно казали, що великий Бог християнський. 

Наступного дня мучитель взяв святого Зосиму з собою до міста Кононим. Тут натягнули мученикові на ноги залізні чоботи, набиті цвяхами, прив’язали його до коней і гнали по шляху, але й ця мука, як і всі попередні, за волею Божою, не завдали жодної шкоди святому Зосимові. У в’язниці, куди кинули його на голодну смерть, святому явилися два ангели, які втішили його і нагодували. А через кілька днів, коли мучитель зрозумів, що є безсилим перед святим і жодними муками його не злякає, наказав ще раз жорстоко побити святого, припікати ребра свічками, шматувати залізом тіло, а під кінець убити сокирою. Святий Зосима постраждав 19 червня близько 109 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

01.07.2017р. Б. / Християнство і світськість держави

Вже неодноразово було сказано про те, що Церква не накидає державі, суспільству своїх релігійних поглядів. Виступаючи з критикою певних рішень чи законів, вона, хоч і спонукувана надприродним об’явленням, представляє, насамперед, речі, покликані захищати гідність та права людини і які можна пізнати природним розумом. Тому, для християнина-політика світськість є важливою цінністю, яку слід оберігати. Вона означає, що політична сфера є незалежною від церковної, що політика та релігія є двома відмінними середовищами.

Слід зазначити, що християнство зробило великий внесок у заснування автентичної світськості держави, оскільки не є фундаменталістською релігією. Його священні писання не читаються у буквальному значенні, але інтерпретуються. У світлі Святого Письма можемо ствердити, що Бог доручив людині, обдарованій свободою, будувати Ним створений світ, запрошуючи її до відповідальної участі в цьому процесі.

Але це не означає, що суспільство й політика є зовсім відмінними від християнської релігії та не мають нічого спільного. Суспільство потребує релігії, як такої, а ми можемо додати, що для збереження здорової світськості потрібно саме християнської релігії. Чому? Бо вона допомагає суспільству тим, що не забороняє йому бути автономним, одночасно, просвітлюючи та підтримуючи його своїм релігійним посланням.

Можна навіть ствердити, що християнство спонукує його бути собою, оскільки наголошує на його покликанні та закликає якнайповніше проявити свої здібності, не закриваючись у самому собі. Адже якщо суспільство закривається перед релігією, то не дає можливості своїм членам та суспільним стосункам правильно розвиватися, ігноруючи їхні можливості в межах уявної самодостатності. Християнство ясно проповідує, що в Богові, який став людиною, знаходимо найвищу оцінку людського, родинного та суспільного вимірів. Коли ж політика боїться християнства, то чинить так тому, що вважає себе самодостатньою, і, таким чином, закривається від благовісті, яка б її могла належно оцінити.

Сьогодні бачимо тенденцію розуміти світськість як нейтральність громадського простору від релігійних символів. Але чи така нейтральність справді є свідченням демократичності й раціональності?

На думку апологетів такого наставлення, в демократії немає місця для нічого абсолютного, а релігійні твердження є ірраціональними, натомість публічна дискусія повинна передбачати лише раціональні аргументи. Такий підхід приводить до того, що громадський простір стає порожнім, і саме в цій порожнечі зростають постулати, ворожі до людини, виникає середовище для нових ідолів.

Не є правдою те, що демократія несумісна з абсолютними принципами, що її передумовою є етичний та релігійний релятивізм, як також невірним є ствердження, що абсолютні принципи насильницькі й пригноблюючі. Навпаки, брак абсолютних орієнтирів призводить до війни всіх з усіма, де правим є той, за ким стоїть більша сила. Також і демократія може виродитися в диктатуру більшості. Ось в цьому й бачимо необхідність того, щоб громадяни вірили в певні абсолютні цінності, такі як гідність кожної особи, свобода, справедливість, без яких демократія вироджується лише в процес.

Суттю демократії є не процедура, але гідність особи, яку слід вважати абсолютною цінністю. А як певний принцип може бути абсолютним, якщо не ґрунтуватиметься на Бозі? Свобода тісно пов’язана з релігійністю, і її може забракнути навіть в так званих «демократичних режимах».

Чи справді релігія є ірраціональною? Так, існують ірраціональні форми релігійності, але християнство таким не є. Воно вірить у Бога, який є Любов’ю та Істиною. Ця релігія не суперечить жодній раціональній істині, але з ними пов’язана. Щоб стати християнином, від людини не вимагається відмовитись ні від чого, що робить її насправді людиною.

Багато-хто розуміє світськість як нейтральність, як відкинення релігії з громадського простору. Ідеї заборонити святкування Різдва, усунути релігійні символи з державних установ, виключити можливість місіонерства, тобто знайомлення інших зі своєю вірою, є нападами на релігійну свободу. Здійснення цих ідей є свідченням того, що мова не йде про жодну нейтральність.

Стіна без хреста не є нейтральною. Вона є «стіною без хреста», символом певної дійсності. Держава, яка заганяє релігію у приватний сектор, прикриваючись захистом релігійної свободи, не є нейтральною, оскільки так чи інакше виражає інтереси певного прошарку. І в багатьох випадках ми стаємо свідками народження нової «релігії» – культу держави. Усунення Бога з громадського життя означає будування світу без Бога.

Ось чому політик-християнин не повинен погоджуватися співпрацювати зі світськістю в розумінні нейтральності. І це як з особистих релігійних причин, від яких ніколи не повинен відрікатися, так і з політичних причин, щоб перешкодити народженню «релігії держави», яка становить загрозу для свободи громадян.

Джерела:     Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя