09.05.2017р. Б. / Звернення до вірних і всіх людей доброї волі з нагоди сімдесятих роковин закінчення Другої світової війни

Звідки черпає силу увесь народ, як не з патріотизму?
А патріотизм є тим вищим і благороднішим,
чим більше опирається на Божому законі.
Андрей Шептицький, митр. На грані двох віків, 1900 рік

Христос воскрес!

Дорогі в Христі! Любі співвітчизники!

Сімдесят років тому закінчилася велика війна в Європі, яка забрала десятки мільйонів життів. Цими днями ми вшановуємо полеглих у цій війні, солідаризуємося з тими, хто втратив близьких, і з вдячністю згадуємо їхню жертву.

Підносячи до Господа Бога молитву за душі численних убитих, варто також замислитися над причиною цього насильства і над тим, як не допустити його повторення. У вирі війни, в якій саме наша земля стала полем бою, кривавою землею, зіштовхнулися тоталітарні ідеології, егоїстичні теорії окремих народів, різні форми поганських нацизмів, давні імперські апетити.

Сьогодні ми відчуваємо, що не всі рани війни загоєні: минулий конфлікт став фантомним болем. Ми також бачимо, що ідеології, які стали причиною війни, не відійшли в минуле, а пам'ять про загиблих і постраждалих використовується для конструювання нових агресивних ідеологій. Перемога над злом, до якої причетна ціла світова спільнота, експлуатується для побудови неорадянського міфу, котрий породжує нову війну, а український народ стає її новою жертвою.

Перед лицем сучасної загрози ми об’єдналися в любові до Батьківщини, відчуваємо гордість за неї, за наших співгромадян, за наших воїнів. Багато українців із різних куточків нашої країни переживають автентичне патріотичне  піднесення, поширюючи свої почуття і на інші народи. Мабуть, не один українець і не одна українка сьогодні могли б висловитися суголосно з митрополитом Андреєм Шептицьким: «…Християнський патріотизм… не може містити в собі ніякої ненависти до наших братів іншого народу. Слухняні Христовому наказові, ми любимо всі народи світа любов’ю ближнього. Ненависть супроти якого-небудь народу, чи суспільної верстви, чи стану ми вважаємо за противну Божому законові й тому за шкідливу для дочасного та вічного нашого добра. Наш християнський патріотизм – у тому одному, що свій нарід, нарід український, любимо християнською любов’ю більше від інших народів та готові для нього віддати працю цілого життя й саме життя» (Праця над з’єдиненням Церков, 1940–1941). Ці слова нашого Великого пастиря відкривають велику силу нашого народу. Водночас вони звертають нашу увагу на характерну прикмету справжнього патріотизму – христянський характер. Саме в цьому – гарантія його чистоти, а отже, сили та краси, яка веде до відновлення українського народу посеред страждань і випробувань нинішніх часів.     

Патріотизм як такий є добрим почуванням, яке дає нам живе відчуття єднання, внутрішнього піднесення. Проте якщо патріотизм обмежується лише до емоційної сфери людини, то ним можна маніпулювати, навіть більше, він може перейти у втому, апатію, розчарування та агресію. Натомість справжнє патріотичне почуття, як твердить митрополит Андрей, завжди наповнене і переображене християнською любов’ю. Ці два поняття поєднував і святий папа Іван Павло ІІ, називаючи патріотизм дорогою до впорядкованої суспільної любові  (Пам'ять і ідентичність, 2005 рік).

Божественна любов не лише підносить почуття до висот людського духу, а й просвічує розум та зміцнює волю. Вона перетворює почуття патріотизму на християнську чесноту, яка мобілізує всю людину – розум, волю і вчинки – і дозволяє їй будувати та творити. Особа, збагачена чеснотою патріотизму, не знемагає в боротьбі і не розчаровується в труднощах, натомість здатна до справді геройських вчинків та має силу перемогти в боротьбі з ворогом. Вона, за словами апостола Павла, «не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (1 Кор. 13, 5–7). Ось чому гаслом християнського патріотизму є: любов понад усе!

Любов до Батьківщини випливає із заповіту Ісуса Христа: «Ось що заповідаю вам: щоб ви любили один одного» (Ів. 15, 17). Слуга Божий Андрей Шептицький так пояснює цю думку: «Після любові до Бога й родини повинна бути любов до свого українського народу й батьківщини. Зі своїм народом та батьківщиною ти зв’язаний не тільки спільною вірою, що її вважаємо найбільшим добром… але ще і спільною мовою та звичаями. І тією землицею святою, на якій разом проживаємо… і цілою віковою минувшиною, і спільною українською кров'ю, і спільним добром, і спільною майбутністю… і спільним бажанням та потребами, і спільними терпіннями і злиднями» (Найбільша заповідь, 1901 р.).    

Цього року наша Церква часто покликається на досвід і вчення митрополита Андрея, 150-річчя народження якого відзначаємо, та намагається ще повніше зрозуміти і розвинути бачення цього Велетня духу, увести його думки в діалог щодо сучасних проблем і викликів. Тож сьогодні нам варто прислухатися до його науки про патріотизм, тим більше що вони були висловловлені у надзвичайно складний для українського народу і його Церкви період.

Своєю метою митрополит Андрей, як справжній духовний лідер нації, вбачав «християнізацію» такого шляхетного почуття, як патріотизм, бо «післанник Христа може  говорити про патріотизм, але мусить говорити завсігди зі становища Христа, зі становища предвічної небесної правди» (Хто винен, 1934). 

Цей великий праведник нашого народу є справжнім взірцем патріота-християнина. Він так говорить про свій шлях у цій чесноті: «Правдивий патріотизм є нічим іншим у своїй суті як правдивою любов’ю до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилася з цієї любові, мала завжди на меті добро, яке я бажав зробити для свого народу» (З листа митрополита Андрея до Апостольського візитатора о. Джованні Дженоккі, 1922 рік).

Обов’язком християн нашого часу є зцілювати нашу суспільну свідомість, наповнювати поняття патріотизму справді християнським змістом. Християнський патріотизм нікого не виключає, а за свою мету ставить загальне благо, тому невіддільний від відповідальності. Це чеснота, яку можна і необхідно розвивати, удосконалюючись у любові до ближніх.

Проте любов має бути діяльною, інакше вона залишиться просто гарною декларацією намірів. Тут доцільно нам знову почути слова митрополита Андея: «Хто на своєму місці працює для добра народу, виконуючи сумлінно обов'язки, той є ліпшим патріотом, ніж той, хто багато говорить, а мало робить» (Послання до духовенства Станіславської єпархії, 1899 рік). Усі, хто сьогодні хоче вважати себе патріотом, хай завжди тримають у серці ці слова – і вже завтра ми побачимо нові села, нові міста, нову країну.

Отже, два ключі для християнського розуміння патріотизму – любов і відповідальність.  Без любові почуття патріотизму стає безсилим, без відповідальності – фальшивим і порожнім.

Молитовно поминаючи мільйони невинних жертв гітлерівських і сталінських злочинів проти людства, надихаймося прикладом істинних патріотів – героїв визвольних змагань нашого народу минулого століття. Наслідуймо тих, хто зумів благодаттю Святого Духа та силою любові до своєї Батьківщини і свого народу протистояти нацистській та комуністичній ідеологіям. Саме вони є справжніми переможцями, – переможцями над насиллям і ненавистю, гріхом і смертю. Нехай їхній приклад навчить нас сьогодні любити Бога і ближнього та веде до перемоги.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога-Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого великомученика, побідоносця і чудотворця Юрія
та Переполовинення П’ятдесятниці,
6 травня 2015 року Божого

 

Джерела:   ugcc.ua

Воїни Христа Царя

08.05.2017р. Б. / Екзарх Донецький відповів на запитання жителів м. Токмак про УГКЦ (+VIDEO)

Ми насильно не навертаємо до нашої Церкви. Люди із Заходу України розкидані повсюди. Тому, де би вони не пішли – всюди є наші громади. Скажімо, на Донеччині є такі села,  як Званівка, Чубарівка і Роздолівка. У цих трьох села проживають галичани. Тому, коли приїздив до них на богослужіння, то зауважив, що відправа в них така, як в Галичині. Але й приходять місцеві жителі.

         Про це сказав владика Степан (Меньок), Екзарх Донецький УГКЦ, відповідаючи на запитання місцевих жителів м. Токмак, що в Запорізькій області, в храмі Святих апостолів Петра і Павла 3 травня 2017 року. Таку зустріч вірян і місцевих жителів організував о. Тарас Буричко, настоятель парафії, аби люди більше дізналися про УГКЦ.

         Розповідаючи про встановлення міжрелігійного діалогу в екзархаті, єпископ розповів про цьогорічну ходу «За життя» в Запоріжжі, яка відбулася з ініціативи представників УГКЦ, але в ній взяли участь й протестанти, РКЦ, УПЦ КП, євреї та мусульмани. 

         «Я наголошую своїм священикам, аби вони проповідували про Христа. Бо неможливо виховати патріота, якщо він не вірить в Бога. Сама віра «облагороджує» патріотизм. Патріотизм без віри може бути жорстоким. Бо Христос вчить любові. Віруюча людина ніколи не вб’є покаліченого», - сказав владика Степан.

         Він також наголосив, що, на його погляд, існує три джерела виховання: сім’я, школа, Церква. «Якби  ці «три кити впряглися у віз», як на релігійному, так і на просвітницькому рівні, ми би змінили людей», - додав він.

 Руслана Ткаченко, прес-служба Донецького екзархату УГКЦ

07.05.2017р. Б. / Святого мученика Сави Стратилата

Святого мученика Сави Стратилата

Тропар, глас 5: Залишив ти земні почесті, Страждальцю,* перед облесливим царем, мучителем,* сущого Христа Бога визнав ти,* і заради Нього перетерпів ти багато страждань, Славний,* тому був ти увінчаний прекрасним вінцем перемоги від Царя всіх.* З небесними воїнами світло прикрашений*, стоїш перед Ним, Саво,* моли, щоб спас душа наші. 

Кондак, глас 4: Став ти непереможним воїном,* варварські витівки переміг ти,* і сильно постраждав, Славний,* безліч ворогів невидимих поборов ти,* і сплів вінець перемоги.* За нас моли Христа, Саво всеблаженний,* що з вірою тебе вшановуємо. 

Святий Сава походив з Ґотії. За імператора Авреліяна був він воєводою (стратилат – означає воєвода) в Римі. Як ревний християнин святий Сава відвідував в’язнів, що терпіли за віру Христову, допомагав убогим і сам жив так свято, що Бог наділив його ласкою творити чуда. 

Коли імператор довідався, що Сава християнин, він наказав його тяжко мучити. Йому припікали свічками боки, били жилами, а він молився Богу і славив Його Ім’я. 70 воїнів, що бачили його муки, увірували в Христа і за це були стяті мечем. Святого Саву кинули у в’язницю, де вночі явився йому Христос і скріпив його на майбутній подвиг. Наступного дня святий слуга Божий витерпів нові муки, а під кінець його кинули в море – так святий мученик Сава закінчив земне життя, щоб почати життя нове, повне небесної слави і нагороди. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

06.05.2017р. Б. / Святого славного великомученика Юрія Переможця (Георгія Побідоносця)

Святого славного великомученика Георгія Побідоносця

Тропар, глас 4: Подвигом добрим змагався Ти, страстотерпче Христовий Юріє, вірою, * і мучителів виявив Ти нечестя, * і як жертву благосприятливу приніс Ти себе Богові. * Тому й вінець перемоги прийняв Ти * і молитвами твоїми, святий, Ти всім подаєш прогрішень прощення. 

Кондак, глас 4: Вирощений Богом, показався Ти благочестя робітником найчеснішим, * снопи чеснот зібрав Ти собі, * бо Ти сіяв у сльозах, у радості жнеш; * а пострадавши до крови, Христа прийняв Ти * і молитвами твоїми, святий, * усім подаєш прогрішень прощення. 

У цілому світі, а особливо у нашому краї, всі почитають від віків пам’ять великого святого, в якому Бог прославив свою силу – воїна Христового, святого Георгія (Юрія). А ми, читаючи його житіє, величаймо Господа Бога і честь віддаймо Імені Божому і просімо Пресвяту Богородицю, щоб наша віра, любов до Спасителя і надія на вічне спасіння були такі великі, як великі вони були у святого подвижника Георгія. 

Було це в часи імператора Диоклетіяна, мучителя християн. При його дворі з-поміж інших вельмож першим улюбленцем царя був тисячник його війська, 20-літній юнак Георгій. Родом він був із Кападокії, син дуже багатих батьків. Коли помер його батько, мати Георгія перебралася до Палестини, де мала великі маєтки. Молодий Георгій був християнином, що не заважало йому бути вірним і відважним воїном, бо ж кожен Христовий слуга віддає Богові те, що Боже, а кесарю те, що кесареве. Диоклетіян зібрав у Никомидії всіх своїх вельмож і дорадників, аби вирішили, що робити з християнами: дозволити їм вільно сповідувати віру Христову чи почати нове переслідування. Рада та була фарисейським зборищем, бо ж імператор вже давно замислив почати нові переслідування і пролити ріки невинної християнської крови. Тож усі його дорадники і заушники голосували за переслідування, а потім відклали остаточне рішення цієї справи на третій день.

Святий Георгій гаряче молився, щоб Господь Бог відвернув нове нещастя від своїх вірних, та коли дізнався, що рішення про нове переслідування вже прийнято, тоді написав свою останню волю, відпустив на свободу невільників, майно, яке мав при собі, роздав убогим, а сам став готуватися до великого подвигу, на який рішився за Божим натхненням. Третього дня зібралася царська рада. І ось перед імператором став славний і красний тілом Юрій і голосно сказав: “Чому ти, імператоре, і ви, радники, і всі ви, римляни, в інших речах пильнуєте про справедливість, а злобні і жорстокі лишень тоді, коли йдеться про християн, людей невинних і праведних? Чому хочете їх приневолити до диявольської служби? Не будьте засліплені; боги ваші – дияволи, лиш єдиний Бог правдивий – Бог християнський, Ісус Христос, якому нехай буде слава на віки вічні!”

Імператор і вся його рада аж здерев’яніли, коли почули сміливі слова, і лиш за хвилю перший після цісаря достойник Магнентій запитав: “Звідки в тебе ця сміливість? 

А святий Георгій відповів йому: “Цю сміливість мені дає правда!” 

“Яка правда?” 

“Ісус Христос, якого ви переслідуєте і слугою якого є я, і за якого нині даю свідчення перед вами!” 

Тепер промовив сам імператор: “Георгіє, я любив тебе і люблю за твою мужність, відвагу і за твою мудрість! Послухай мене, зглянься на свої молоді літа, склади жертву богам, і ласка моя піднесе тебе понад усіх!” 

На це святий Георгій відповів: “Я прошу Бога, щоб ти, царю, прозрів і повірив в Ісуса, а Він дасть тобі те, чого не має жоден цар світу. Твої нинішні багатства – це все минуще і марне. Ти думай про вічність, про яку думаю я і до якої так поспішаю!” 

Тоді імператор наказав кинути його до в’язниці. Воїни закували святого в тяжкі кайдани і кинули в льох навзнак, а груди йому придушили важким каменем. 

Наступного дня Георгія привели до імператора, а той запитав його: “Чи прийшов ти вже до розуму?” А святий так відповів йому на це: “Чи маєш мене за такого здитинілого, щоб я через малу муку відступився від свого Бога? Скоріше ти, піддаючи мене мукам, втомишся, ніж я, катований, пристану на твою раду!” Тоді імператор наказав набити в дошки гострих ножів і гаків, а над ними прив’язати до колеса святого мученика. Коли колесо стали обертати, усе тіло Георгія краялося на кусні. Спочатку святий мученик голосно молився, а потім – тихо, а під кінець здавалося, немовби він заснув. Усі думали, що ось-ось він помре, і цар став хулити: “Де ж Бог твій, Георгію, нехай прийде спасти тебе!” Сказавши це, імператор пішов до божниці принести богам жертву в подяку за те, що замучив християнина. Аж раптом ударили громи, ангел зійшов з неба, відв’язав святого Георгія, оздоровив його і мовив: “Не бійся, Бог твій є з тобою!”

Погани бачили світлого юнака біля святого Георгія, але ніхто не смів приступити до нього. Побігли до божниці дати знати цареві, та й сам мученик став перед ним, а цар довго не хотів повірити, що він живий. Бачили це чудо Анатолій, Протолій та інші сотники, вони повірили в Христа і стали голосно Його прославляти: “Великий Бог християнський, і Він один понад усіма!” Імператор наказав їх схопити і стяти мечем, а вони прославляли Бога і за коротку смерть отримали щасливу вічність. У божниці була також і жінка імператора Олександра, вона також увірувала у Христа і стала голосно Його величати, та Магнентій наказав слугам відвести її до палати, щоб цар про те не довідався. 

Тоді імператор наказав закопати святого Георгія в негашене вапно і тримати там три дні. Йдучи на певну смерть, святий мученик голосно молився: “Спаси мене, Господи, не дай мені спинитися в подвизі моїм і вознеси Ім’я Твоє понад рід невірних, щоб не казали, де є Бог ваш християнський?!” – і, перехрестившись, стрибнув у яму, повну вапна, в якому його глибоко закопали. На третій день імператор наказав розкинути його кості, але, на велике здивування всіх, його знайшли живого і славлячого Господа. Напівмертві від страху слуги привели його до імператора. 

“Скажи мені, які ти чари маєш, що не можеш умерти?” – спитав цар. 

“Це не чари, – відповів святий Георгій, – а чуда Господа Бога, в якого ти, засліплений дияволом, не хочеш повірити!” 

Почалися нові муки, святого вдягнули в чоботи, підбиті гострими цвяхами і змушували в них ходити, а святий Георгій ішов, незважаючи на нестерпні муки, і прославляв Господа словами псалма: “До Господа, похвали гідного, візву я і від ворогів моїх спасуся” (Пс. 17, 4). Потім цар наказав бити його бичами і жилами, так, що аж тіло відпадало від костей, однак святий витерпів усе без жодного стогону, а лице його сяяло незвичайною радістю, що може страждати за Христа. Дивився на це імператор і сказав: “Не мужність це, а чари, покличте чарівника, щоб зняв ті чари.”

Привели чарівника Атанасія, і цар сказав йому: “Або доведи його до відступництва, або убий”. 

Чарівник подав святому Георгію отруту і сказав: “Випий, і зразу твої чари закінчаться”. 

Випив святий мученик отруту, але вона йому не нашкодила. Тоді чарівник сказав до Георгія: “Якщо зможеш воскресити померлого, чого жоден наш бог зробити не може, тоді і я повірю тобі”. 

Святий Георгій відповів на це: “Я знаю вашу сліпоту і знаю, що не повірите в чудо, але для тих людей, які тут стоять, Господь учинить і це чудо!” 

І завели святого до гробу одного покійного, став він молитися – і ось ударив грім і померлий став живий перед усіма. Весь народ закричав: “Великий Бог християнський!” – а чарівник, припавши до ніг святого, повірив у Христа Спасителя. 

Імператор наказав зараз же стяти мечем і того, кого святий Георгій воскресив, і наверненого чарівника Атанасія, а Георгія велів кинути до в’язниці. Тут святий мученик оздоровив багато хворих і навернув багато поган до Христової віри. Прийшов також один селянин на ім’я Гликерій і з плачем став просити святого про поміч, бо єдиний віл, якого мав, упав і забився. 

Святий Георгій сказав йому: “Іди додому, і знайдеш живого вола!” Гликерій пішов додому і знайшов свого вола живим, тоді селянин повернувся в місто і став прославляти Господа: “Великий Бог християнський!” За це його наказали стяти мечем. Уночі явився святому Георгію Спаситель і об’явив йому, що наступного дня його подвиг буде закінчено. Благословляючи Господа, святий просив, щоби допущено до нього було його вірного слугу, якому передав свій заповіт. Вранці святого Георгія привели до імператора, а той промовив до нього: “Слухай, Георгію, поклонися моїм богам, і матиму тебе за сина, будеш другим після мене на всю державу”. 

“Ходімо до святині”, – сказав святий Георгій. 

Імператор, утішений, наказав скликати якнайбільше людей, бо був певний, що Георгій принесе жертву ідолам. Та коли вони прийшли до божниці, святий мученик промовив лиш одне слово: “Ісус” – і всі ідоли впали й потовклися в порох. Тоді кинулися жерці на Георгія, стали його бити і кричати до імператора: “Вели убити цього чарівника!” Коли про те почула цариця Олександра, вона протиснулася крізь натовп поган і зі словами: “Боже християн, допоможи мені!” – упала до ніг святого Георгія, славлячи Ісуса. Багато поган, бачачи це, навернулося. 

Та жорстокий імператор наказав Георгія і свою жінку стяти мечем. Коли їх вели на смерть, свята Олександра присіла у одному місці, щоб хвильку перепочити, і з молитвою на вустах передала свою душу в руки Спасителя, а замість своєї земної корони отримала вінець небесної слави. Святий Георгій, ревно молячись, нахилив свою голову під меч і як великий побідоносець став перед Спасом своїм і Богом, якому нехай буде вічна слава, честь і поклоніння. Сталося це в день Пасхи, 23 квітня 303 р.

Мощі святого Георгія перевіз його слуга до Палестини і поховав їх у місті Ліді. За Костянтина Великого там возведено було церкву, віддану під покров святого Георгія, туди перенесли його мощі, а пам’ять того перенесення святкуємо 16 листопада. Так Східна і Західна Церкви здавна вшановували пам’ять святого великомученика Георгія. У п’ятому столітті частину мощей і копіє святого Георгія було перенесено до Риму, а трохи пізніше папа Григорій Великий наказав відновити в Римі церкву святого Георгія, що руйнувалася від старости. На іконах святого великомученика зображено на білому коні зі списом, яким убиває змія. Кардинал Бароній тлумачить це так, що святий Георгій своїм мучеництвом поборов пекельного змія. А побожне передання розповідає, що в сирофінікійських краях, поблизу міста Вирит, був страшний змій, який своїм диханням отруював повітря і пожирав людей. Мешканці міста, за наказом поганських жерців, по черзі виводили змієві на поталу своїх дітей. А коли прийшла черга до королівської дочки, її, серед плачу усього міста, вивели за мури. Та раптом явився на білому коні святий Георгій і, сказавши дівчині, що він є воїном Христа Спасителя, ударив списом змія й убив його.

Господь прославив святого Георгія, вчинивши дуже багато чудес, тож Церква Христова називає його великомучеником, побідоносцем і чудотворцем. На Русі вірні здавна моляться до нього і просять про здоров’я для худоби. Багато церков посвячено під його покров, а найперший серед усіх – величавий митрополичий храм у Львові, до якого в день Георгія (Юрія) тисячами горнеться благочестивий український народ. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.05.2017р. Б. / Через понад 70 років у Львові знову відкрили каплицю з унікальними фресками (+VIDEO)

Через понад 70 років вперше у монастирській каплиці, де у 2015 році були віднайдені фрески, прозвучала молитва. До війни у нинішній будівлі адмінкорпусу Музею архітектури та побуту імені Климентія Шептицького розташовувався студитський монастир УГКЦ. Тут була і каплиця, яку розписали монахи-іконописці Рафаїл Хомин і Філатей Коць. А монастир та іконописну школу на початку ХХ століття заснували брати Андрей і Климентій Шептицькі. У роки війни монахи у цьому приміщенні переховували єврейських дітей. З приходом радянської влади у липні 1944 року монахів Свято-Іванівської лаври розігнали, арештували. А згодом унікальні фрески у каплиці були замальовані. Їх вдалось віднайти у 2015 році. 1 травня цього року відбувся чин освячення каплиці. За спогадами очевидців, уся вона у розписах.

Джерела:     radiosvoboda.org

Воїни Христа Царя

02.05.2017р. Б. / Наскільки ті, кому ми доручаємо долю нашого народу, справді є богобоязливими людьми?

Згідно з інформацією, яку подають євангелисти, Ісус Христос народився у Вифлеємі, місті Давидовому. Дитинство і молоді роки провів у Назареті, у Галилеї. На початку свого проповідування перебував у Капернаумі. За три роки публічного життя відвідав багато місцевостей у різних околицях Палестини. Але дуже часто бував у Єрусалимі – центральному місті Ізраїлю, де знаходилася одна-єдина на Святу Землю святиня.

Місто Єрусалим був значно більше ніж політичним чи адміністративним осередком. Це був релігійний центр. Кожна держава має свою столицю і громадяни по-особливому ставляться до цієї столиці, одначе сприйняття Єрусалима з боку ізраїльтян було дещо інакшим, більш трепетним (його можна зрозуміти тільки читаючи Біблію). Єрусалим для ізраїльтян був місцем, де вони знаходили Бога в неповторний спосіб, це було для них, у повному значенні того слова, святе місто.

Ісус Христос, як воплочений Божий Син і взірцевий син свого народу, поділяв це особливе сприйняття Єрусалима. У тому місті звершилися Його смерть і воскресіння. Але ще перед цими спасенними подіями Ісус вказував на особливе значення Єрусалима. В Євангеліях, записаних святим Лукою (пор. 19, 41-44) і святим Матеєм (пор. 23, 37-39) знаходимо опис почуттів, які в Христа викликав тільки погляд на Єрусалим з Оливної гори. Він плакав над містом, яке заперечило своє особливе призначення.

Згадую про таке особливе сприйняття Єрусалима саме Ісусом Христом, бо вважаю надзвичайно важливою в нашому житті релігійність громадянина. Зв’язок нашого Спасителя з Єрусалимом можна беззастережно застосувати до кожної людини, до кожного громадянина, який вірить у Бога. 

Погляньмо на нашу рідну країну – Україну. Українців на загал можна описати як побожний, релігійний народ. Ми будуємо храми, молимося, стараємося виконувати Божу волю... Одначе згадаймо такий момент: Ісус гірко плакав над Єрусалимом, шкодував, що це святе місто, яке мало прийняти Його як Спасителя світу, у критичний час зреклося Його, видаючи на смерть. Якою насправді є наша релігійність?

Автор цих рядків упевнений, що як серед пересічних громадян, так само і серед носіїв влади є певне число віруючих людей. Але наскільки ті, кому ми доручаємо долю нашого народу, справді є богобоязливими людьми? Наскільки вірність релігійним переконанням контролює людське життя? Бо відбуваються події, які зроджують небезпідставні сумніви щодо щирості релігійних переконань.

Хотів би зауважити, що я не беруся стати суддею: як немічна людина, не знаю, що діється в душах людей, котрі живуть поруч. Проте поведінка деяких представників влади змушує задуматися.

Щойно минули Великодні свята. У багатьох містах можна було спостерігати дивну картину. Під час богослужінь у храмах несподівано з’являлися деякі наші можновладці в супроводі фотографів і через кілька хвилин зникали, щоб "відвідати" інші церкви, приналежні, можливо, до різних конфесій. На таке лихо вже давно звертали увагу, але нічого не змінилося.

Що вже говорити про передвиборчий час. Кандидати в депутати на різних рівнях починають активно з’являтися у храмах, звичайно не з порожніми руками. Вдячні душпастирі велегласно їм дякують. Пересічні учасники богослужінь, які таких добродіїв ніколи перед тим не бачили, також їм гаряче дякують і заявляють про політичну прихильність до них.

Спадає на думку приклад одної такої ситуації, яка сталася на Львівщині. Разом із новим "молільником" до храму під’їхала вантажівка, з якої робітники вивантажили будівельні матеріали. Отець-парох уподібнився до Золотоустого у своїй подяці. Одначе наступного дня після виборів, коли ще сонце не зійшло, та сама машина і ті самі робітники весь "подарований на Боже" будівельний матеріал кудись забрали.

Такі події не повинні траплятися. Вони компрометують і висміюють високопосадовців. Віруючі особи, які займають відповідальні посади, – байдуже, чи вони вибрані, чи призначені, – повинні дуже серйозно ставитися до своїх обов’язків і вважати власні релігійні переконання справжнім натхненням для виконання завдань. Взірцем для них повинен бути сам Ісус Христос.

Не може бути й сумніву, що якби носії влади із щирим релігійним переконанням взялися до своєї роботи, процес перевиховання нашого народу, який розпочався на Майдані, відбувався б набагато швидше, як дотепер. А своїм прикладом вони б стали прекрасним заохочення для пересічних громадян.

Підсумую вищевикладені думки кількома словами. Майбутній розвиток нашої держави перебуває в прямій залежності він інтенсивності наших релігійних переконань.

+Любомир

Джерела:      pravda.com.ua

Воїни Христа Царя

01.05.2017р. Б. / У Перемишлі (Польща) молилися за жертв акції «Вісла»

У неділю, 30 квітня, в катедральному храмі Перемишльсько-Варшавської архиєпархії поминали жертв сумнозвісної акції «Вісла», 70-ті роковини якої припадають на ці квітневі дні. Архиєрейську Божественну Літургію очолив Архиєпископ Євген (Попович), Митрополит Перемишльсько-Варшавський, з яким співслужили Високопреосвященний владика Іван (Миртиняк), вислужений Митрополит Перемишльсько-Варшавський, та владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, як делегат Патріарха УГКЦ Блаженнішого Святослава.

У Літургії взяли участь представники місцевої влади, Посол України в Польщі Андрій Дещиця, Голова Львівської Облдержадміністрації Олег Синютка, голова парламентського комітету культури і духовності Микола Княжицький, депутати Верховної Ради України, голова Світового конгресу українців п. Євген Чолій, керівники українських організацій в Польщі, численне духовенство, монашество і миряни. Співав Божественну Літургію всесвітньо відомий чоловічий хор «Журавлі».

У своїй проповіді владика Євген згадав трагічні події насильного виселення українців з прабатьківських земель в ході акції «Вісла», організованої та здійсненої польською комуністичною владою. Він особливо підкреслив роль духовної еліти нашого народу, єпископів, священиків, інтелігенції, які стали першими жертвами переслідувань і насильства. Ієрарх закликав вірних до зберігання пам’яті про ці трагічні події, а водночас заохотив усіх до плекання власної духовної, культурної та національної самобутності.

Наприкінці Літургії до присутніх звернувся владика Богдан, який передав слова солідарності і близькості та запевнення в молитвах від Патріарха УГКЦ Блаженнішого Святослава. Він повідомив, що сьогодні в усіх храмах УГКЦ та УПЦ КП служать поминальні богослужіння, бо ці «трагічні події болем і скорботою донині відлунюють у серці кожного сина і дочки українського народу».

Владика Богдан повідомив, що Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства прийняв низку рішень щодо вшанування жертв акції «Вісла», зокрема про встановлення в усіх катедральних храмах України пам’ятних таблиць. «Ці таблиці будуть підтримувати в нас живою пам’ять про ці невинні жертви нашого народу, пам’ять, яка має бути викарбувана не лише в камені чи бронзі, але записана на скрижалях серця кожного українця, − зазначив Секретар Синоду і додав: − Ці таблиці будуть водночас спонукати і запрошувати до молитви, бо лише в молитві, у Божому Дусі можна повертатися до цих болісних подій нашого минулого».

За словами проповідника, такий підхід дуже важливий ще й тому, що сьогодні з’являються сили, які хотіли б повертатися до цих подій крізь призму ненависті, озлоблення, перекручування фактів. Ті, хто не хотів, щоб правда про воскресіння Христове торувала собі дорогу до людських сердець, у своїй злобі теж робили всілякі перешкоди, навіть підкуплюючи сторожу, − так само і сьогодні, можемо припускати, інвестуються великі ресурси, щоб спотворювати правду і сіяти в серцях агресію, ненависть, страх і прагнення помсти.

У цих обставинах, на переконання владики Богдана, Господь нас кличе не лише зберігати живою пам’ять про «страсну п’ятницю» нашого народу, а перш за все ставати свідками і проповідниками Його воскресіння. Наш народ і наша Церква, хоч подібно до воскреслого Христа, носять на своєму тілі рани, але мають бути свідками переможної сили Божої любові, Божої правди і милосердя, іншими словами − живими свідками Христового воскресіння в історії і в душі нашого народу», − підсумував своє слово Секретар Синоду.

Після Літургії була відслужена Панахида, а відтак в Українському домі відбулися інші громадські заходи, присвячені сумним роковинам.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ