01.07.2016р. Б. / У Лучицях освятили пам’ятник священику, розстріляному енкаведистами

30 червня у с. Лучиці Тартаківського деканату звершено Божественну Літургію, відтак усі присутні колоною відправились на цвинтар, на якому настоятель церкви о. Володимир Мартинюк разом із запрошеними отцями відправили Панахиду та освятили пам’ятник видатному місцевому священику отцю Мартину Миколайчуку (1878 р. н.), його синам – Володимиру (1904 р. н.) та Теофілу (1909 р. н.), а також церковному паламарю Івану Петризі (1902 р. н.).

Участь у заходах взяли жителі навколишніх сіл, священики, сільський голова Володимир Черечін, депутати районної ради Василь Сорочук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Андрій Хорунжий.

Сімдесят п’ять років тому, 27 червня, на свято Божого Тіла, на лучицькій землі пролилася велика кров.

...У селі було тривожно, бо фашистська Німеччина оголосила війну СРСР, її війська форсували річку Західний Буг. Отець Мартин Миколайчук та паламар Іван Петрига, відпустили дяка додому, а самі готувалися до Святої Літургії. Ось-ось мали прийти парафіяни. Та замість них у храм зайшли енкаведисти, які заарештували священика та паламаря. Їх вивели під конвоєм з церкви, згодом до них доєднали синів священика – Володимира і Теофіла, яких схопили в плебанії. Заарештованих провадили через все село до свого штабу, який знаходився в кінці населеного пункту. Коли провадили їх дорогою, одна жінка звернулася до священика: «Куди Ви, отче, йдете?» Священик відповів: «На Голгофу». Це були останні слова Мартина Миколайчука, бо конвоїри заборонили йому розмовляти. У штабі енкаведист заявив священику: «Ти благодаріл Бога, что началась война?» Священик мовчав і молився. Тоді енкаведист наказав: «Растрєлять?» Заарештованих вивели на город, змусили Теофіла і о. Мартина викопати яму, а потім розстріляли.

Коли радянські війська відступили, у селі відбувся великий похорон. Процесія пройшла від місця страти до церкви – дорогою, якою провадили арештованих на страту. Село було безмежно зворушене, скорбота і жаль охопили усіх людей. Процесія йшла подібно до Хресної дороги Ісуса Христа зі зупинками, в яких виголошували проповіді та слова, в яких визнавали священика мучеником за віру Христову, духовним пастирем народу, молилися і співали заупокійні пісні.

Жителі Лучиць вважають отця Миколайчука святим. Тому пам’ятатимуть про нього завжди і передадуть цю пам'ять прийдешнім поколінням.

Юлія Сорочук

Історичний матеріал взято з часопису "Голос з-над Бугу", № 54 від 2011-07-05

Джерело:     sokaleparchy.org.ua

30.06.2016р. Б. / Владика Венедикт: Людина покликана до щастя на землі та з Господом на небі

Владика Венедикт, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, розповів ЦіЖ про дар двох ідентичностей, мультикультурне бачення світу, сучасний атеїзм та конфлікт з Богом, про пошук Україною власного шляху до Бога, Майдан, гендерну самоідентифікацію та намагання зовнішніх сил дестабілізувати ситуацію в Україні.

Єпископ – помічник УГКЦ, колишній ігумен Святоуспенської Унівської лаври та голова Літургійної комісії Патріаршої курії УГКЦ – Владика Венедикт Алексійчук наприкінці травня відвідав Австралію. Перший візит архієрея на зелений континент тривав три тижні з 20 травня по 9 червня.

Подорож єпископа відбувалася в рамках Року Божого Милосердя. Владика відвідав парафії Аделаїди, Перта, Мельбурна, Джилонга, Ардіра, Сіднея, Брісбена, Канберри. Під час свого перебування в Австралії єпарх зустрівся з парафіянами, провів триденні реколекції у Мельбурні та Сіднеї, а також єпархіяльні реколекції у Воррбкртоні, Вікторія.

Під час перебування у Мельбурні Владика Венедикт зустрівся з кореспондентом ЦіЖ та поділився своїми думками стосовно сучасного стану церкви загалом і в Україні зокрема.

Владико, розкажіть яка мета Вашого візиту до Австралії?

Австралія мене завжди вабила. Я багато подорожував по світу, люблю пізнавати та відкривати нове, мене цікавить інша точка зору.

Я приїхав на запрошення Владики Петра з пасторальною ціллю. Основною метою мого візиту є проведення реколекцій для священників. Також я зустрічаюся з парафіянами, молюся з ними, спілкуюся, ділюся думками на релігійні та суспільно-політичні теми.

Ви вже побували у Перті, Аделаїді, Мельбурні, побачили життя української громади в Австралії, чи були речі які вас вразили?

Єдине, що мене вразило це відчуття спільноти, взаємної підтримки, дружності та солідарності.

Говорячи про парафії, чи можна провести паралелі чи відрізняються парафії в Україні та в Австралії

Дійсність в Україні та в Австралії різна, адже в Україні – україномовне середовище, люди живуть в тій самій культурі, тій самій суспільній дійсності. Натомість в Австралії людина живе в суспільному та політичному оточенні іншого буття, австралійського. З іншого боку є життя парафії. Я впевнений, що в українському суспільстві легше жити, адже там усі маю ту саму ідентичність.

Моє особисте переконання, це є великий дар мати дві ідентичності, як це мають українці в Австралії, це інакший погляд на життя. Людина живе у світі суб’єктивізму, детермінованому зовнішніми чинниками, тому перебування водночас у різних культурах є великим даром. Це дає змогу подивитися на буття з різних площин. Інше суспільство немовби дзеркало для себе де ти себе краще бачиш.

З іншого боку це великий виклик щоб втримати свою ідентичність. Набагато легше розчинитися в австралійському світі, проте це спрощує буття і позбавляє дару розуміння світу, бачити його з різних перспектив. Тому я вважаю, що діаспора попри усі свої виклики має дар мультикультурного бачення світу.

В Україні церква глибоко інтегрована в суспільно-політичне життя, натомість в Австралії це дві окремі площини, чим можна пояснити таку відмінність

Австралійський світ, як і весь Західний є дуже секулярний. Сучасна людина виховується на філософії самодостатності. Сучасна людина дуже егоцентрична і не потребує когось, хто б їй визначав підходи до життя. Сучасна людина сама хоче визначати що для неї добро і що для неї зло і в такої людини неминуче буде конфлікт з Богом і Церквою. Коли ми говоримо про сучасний атеїзм, він не від того, що люди не вірять в Бога, а тому, що хочуть щоб Бога не існувало. Це дає людині змогу мати свій спосіб життя, керуватися власною ідеологією. Натомість, коли людина вірить в Бога  – це виклик, з’являються питання щодо способу життя людини, її вчинків.

Відповідно, у західному світі церкві не просто. Завдання церкви – свідчити про присутність Бога, бути сумлінням суспільства. Проте, сучасна людина не хоче щоб їй хтось свідчив, якщо вона сама знає. Тому західне суспільство не відчуває та не усвідомлює потребу в Богові.

Водночас, в західному суспільстві людина вільна, воно не зобов’язує ходити в церкву і над людиною не тяготить думка оточення чого вона не ходить до церкви.

Проте інколи в діаспорі релігійні почуття загострюються. Людина, що приїжджає спершу переживає внутрішній конфлікт з суспільством через відмінність світоглядів. У цьому конфлікті людина розуміє, що вона не є самодостатньою, що є хтось, хто готовий допомагати і це є Господь. Саме тоді людина приходить до Бога.

Чи вважаєте Ви, що Україна прямує до сикулярності в слід за Західним суспільством?

Західне суспільство є зматеріалізоване, безбожне, воно працює на старій зарядці, на акумуляторах, які зарядила і дала за 2000 років існування Церква і я вважаю, що рано чи пізно це суспільство чекають потрясіння. Коли говорити про Україну, я вважаю, що Україна має шукати свій шлях. Україна не має повторювати чийсь шлях, вона має шукати що Бог для неї приготував.

Власне зараз, на мою думку Україна дозріває до того щоб йти своїм унікальним шляхом. Останні двадцять п’ять років Україна формується як нація. Раніше було почуття меншовартості. Ми хотіли щоб хтось додав нам вартості. Частина політиків вважала, що вартості додасть західний світ, частина політиків – східний. Насправді нам ніхто нічого не дасть. Якщо ми не збудуємо собі Україну ніхто її нам не збудує.

Чи відчуваєте Ви, що в Україні вже є розуміння того, що вона має рухатися власним шляхом?

В Україні зараз є ознаки дозрівання громадянського суспільства. Першою такою ознакою є Майдан. На ньому головною рушійною силою не була певна політична сила. Ті лідери, які виходили на сцену Майдану ним не керували, їх могли у будь-який момент звідти зігнати. Майдан це ознака того, що громадянське суспільство стало зріле. Там можна було зустріти різних людей від бідного класу, середнього до бізнесменів. Це була ознака того, що суспільство дозріває.

Наступний етап це час коли на Російсько-Українську Війну (або в т.зв. "зону АТО") пішли воювати добровольці, а не ті, кого призивали.

Ще однією ознакою формування громадянського суспільства є волонтерський рух. Коли люди зрозуміли, якщо ми не зробимо, уряд за нас це не зробить.

Тому я вважаю, що Україна до цього розуміння дозріває.

Намет УГКЦ з’явився на Майдані вже в перші дні протестів. Чи було це втручанням Церкви в політику і наскільки доцільне таке втручання взагалі.

Я вважаю, що Церква має стояти осторонь від політики. Політика це певні людські підходи та розуміння світу. Кожна партія має свій погляд на світ і свою істину, і кожен погляд є обмеженим. Говорячи про часи Майдану, Церква не ставала на сторону певної політичної сили, вона була на стороні громади.

Наші священники покликані бути там, де найважче, де люди потребують допомоги.

Казали, якби не було присутності священнослужителів то невідомо що б могло статися на Майдані. Під час протесту ти можеш не контролювати свої емоції, свій стан. Це було  не просто. Завдання церкви було принести мир, порозуміння.

Я мав досвід Майдану від початку і до кінця і хочу сказати, що хоча наші священнослужителі з’явилися від самого початку, до них було достатньо холодне ставлення. Священникам не давали можливості виступати на сцені не говорячи вже про те, щоб читати молитви. Організатори боялися, що церква хоче захопити чи керувати Майданом. Проте коли Майдан пережив кілька криз, коли опинявся на грані і в багатьох з’являлося відчуття “ну що горстка нас тут зробить проти тих озброєних людей, які наступають” і коли просили монахів, монахинь молитися – Майдан змінився.

Я вважаю, що на Майдані Церква допомогла зберегти мир та порозуміння між людьми.

Чи змінилося в Україні ставлення до Греко-Католицької Церкви?

Я думаю що так. Люди жили під стереотипами радянської влади про Греко- Католицьку церкву. Радянська влада вважала, що УГКЦ співпрацювала з німцями, що це ополячені українці, що це є щось зле для українців, що Рим хоче контролювати.

За двадцять п’ять років як церква почала говорити про себе ці стереотипи змінилися. Наша церква змінила бачення про себе через свої дії. Наша церква ніколи не пхалася в політику, завжди за будь-яких обставин незважаючи хто був при владі, свідчила як має бути по-людськи, по-християнськи. Ми не заігрували з владою і ніколи не мали преференцій від влади.

Блаженніший Святослав оголосив стратегію розвитку Церкви Жива Парафія. Що вже зроблено та робиться для того щоб оживити парафію?

Було багато роздумів стосовно того як пожвавити життя церковне в наших структурах, які робити зміни. Ми прийшли до висновку, що основним є оживити життя парафії. Звичайно, це дуже непросто бо наші парафії є дуже різноманітні. Ми маємо парафії по цілому світу і першому поколінню добре – вони є україномовними. В той час як друге і третє покоління вже є носіями культури і мови країни, в якій живуть.

Стратегія полягає не в тому, що прийде хтось та оживить за нас парафію. Ми самі маємо це зробити. Кожна парафія має сама показати свою унікальність, живучість. Це може бути заснування школи для дітей, чи дитячого садка або хору, харитативна допомога для України, створення біблійних гуртків, проведення катихизації для дітей.

Кожен з нас унікальний та неповторний і коли ми разом збираємося, ми можемо ділитися цим унікальним досвідом і оживлювати парафію. Християнство це не лише власні відносини з Богом, це також і взаємопідтримка в цій дорозі до Бога.

Жива парафія – це парафія, яка діє, яка показує своїм життям що вона робить в творить в своїй парафії.

Як ви можете прокоментувати існування правовірної церкви в Україні. Чи погоджуєтеся ви з думкою, що діяльність отців догналівців є політичним замовленням Російської Федерації?

Завжди твоя постава виражає яким ти є. Коли почався Майдан, угрупування отців догналівців звернулося до президента Росії та Білорусі ввести війська в Україну щоб навести порядок. Цей приклад для нас є достатньо знаковим кого вони представляють. Христос каже по плодах ваших знають чиї ви діти. Тому ми можемо бачити чий це є проект. Звичайно, певна частина людей, які належать до цього угрупування, можливо, несвідомі, що це є певні політичні сили.

Коли на початку 90-х діяло угрупування Біла Церква – це був проект КДБ, яке хотіло випробувати чи можна людей одурманити і використали.

Такі проекти створюються щоб дестабілізувати ситуацію в Україні. Відомо, що українці є дуже релігійні тому створюються структури під виглядом церкви і тим самим вводять людей в оману.

Тема гендерної самоідентифікації стає все більше актуальною в сучасному суспільстві. Яку позицію займає УГКЦ в цьому питанні?

Звичайно, ми не можемо заперечувати існування цих речей. Завдання Церкви є свідчити, бути сумлінням. Сумління не диктує, людина як хоче так і робить, проте сумління говорить як потрібно поводитися. Завдання Церкви не суперечити комусь не воювати, а свідчити до чого покликана людина. Людина покликана до буття, до щастя на Землі, а також з Господом на небі.

Людина завжди шукала сама що для неї добре. Це не є щось нове. Те, що ми називаємо тепер гендерними пошуками, Біблія знає приклад Содому і Гомори. Так є тому, що людина сама хоче сказати що для неї є щастям.

Коли людина не вірить вона може будь-що собі оправдати і це не має меж.

Це не є питання, що Церква є консервативною. Церква не може бути ні консервативною ні ліберальною. Вона має бути лише представником Бога, передати найдокладніше, що Бог об’явив.

Є певні закони і їх змінити неможливо, проте людина інколи думає, що вона може змінити закони людського життя. Звичайно, експериментувати можна, проте ці експерименти, я впевнений, можуть плачевно закінчитися. Якщо хтось не сприймає Божі закони це нормально, тільки питання куди таку людину це відношення доведе. Це приведе до краху цивілізації, до краху буття. Коли людство не будуватиме свої існування на заповідях Божих, воно неминуче буде блукати.

Ці особи, які мають власний гендерний підхід, колись на небі запитають: “Ви ж християни, чому ви нам не казали як це має бути?”. Тоді вони нас будуть звинувачувати. Відповідно, церква не забороняє, я лише свідчить як має бути.

Чому боряться за права гомосексуалістів, тому що їх совість мучить, що це не нормально.

Побажання читачам газети ЦіЖ

Моє побажання читачам газети Церква і Життя це пізнавати, не жити стереотипами. Людина часто живе в полоні стереотипів, які не дають тішитися життям. Тому дуже важливо подорожувати, багато читати.

Як казав Ісус, правда визволить Вас, я б перефразував: Знання визволить Вас.

Джерела:    catholicukes.org.au

Воїни Христа Царя

30.06.2016р. Б. / Реакція митрополита УГКЦ на «волинську трагедію»

11 липня вшановують жертв польсько-українського конфлікту. Приводом стало те, що цього дня у 1943 році відбулась масова атака українських повстанців на польські села. Серед знищених був Порицьк – нинішня Павлівка, де й відбувається щорічне вшанування.

Масові вбивства поляків на Волині почались з приходом совєтів

Утім масові вбивства поляків на Волині розпочались ще у 1939 році під покровом радянської влади, якій було вигідно, що бандитські угруповання, так званий люмпен, грабував і вбивав заможних поляків. Тоді на Волині поляки були у меншості, десь у співвідношенні до українців – один до семи. На Волині у роки війни домінувала Автокефальна українська православна церква. Попри те, що Волинь не була теренами греко-католиків і для українських селян Волині провідник вірних Андрей Шептицький не був авторитетом, митрополит реагував на ворожнечу між поляками і українцями.

Приватне листування про волинські події

У Центральному Державному історичному архіві України у Львові збереглося кілька листів митрополита до римо-католицького архієпископа Болеслава Твардовського, датованих 1941 і 1943 роками, розповідає науковий працівник архіву, упорядник збірників документів і матеріалів про митрополита Андрея Шептицького Оксана Гайова.

«Дивовижно, що митрополита Андрея Шептицького звинувачують у вбивствах на Волині. Чи він був відповідальний за ці події, звісно, що ні. Але його боліло вбивство, як таке. Як тільки він чув, що це відбувається на Волині, він виступив в обороні покривджених. Митрополит звернувся до свого співбрата, до архієпископа Болеслава Твардовського з проханням написати пастирські листи з осудженням вбивств, які відбуваються на Волині і говорив, що ці листи помістить в українських часописах. На жаль, таких пастирських листів зі сторони польського римо-католицького  єпископату з осудженням вбивства не було», – каже Оксана Гайова.

Митрополит не міг у 1941 чи в 1943 році відвідати Волинь, не лише з огляду на війну, але й стан здоров’я. Відомо, що від 1934 року, з дозволу Апостольської столиці, він мав право відправляти службу сидячи, бо у нього були хворі ноги. Втім Слуга Божий Шептицький досконало володів інформацією і бажав віднайти правду. А тому писав до архієпископа Болеслава Твардовського ще у 1941 році, що в хаосі тодішньої хвилі наверх вийшли всі найгірші елементи.

«У статистиці вбивств, вважаю, дуже поважне місце займають грабункові вбивства… Безкарно діють в краю більшовики-партизани, агітатори, польських революційних організацій Варшави, які в своїх організаціях навіть хваляться вбивствами поляків. Правдоподібно в багатьох випадках діють особисті порахунки, найчастіше в лісничій сефрі…Є в краю банди різних дезертирів і всюди маса звироднілих одиниць-садистів, які потребують людської крові». 

Ці найгірші елементи були вигідні тодішній радянській владі, якій було вигідно позбутись заможний поляків. Митрополит Андрей пише, що не можна звинувачувати у грабунках і вбивствах лише українців. «А що сказати про шеренги забитих українців і що сказати про поляків, які виступають під фірмою volksdeutscherow і де тільки можуть нищать український елемент».

Шептицький писав про передумови трагедії на Волині

Митрополит ще у 1941 році писав про передумови, які і призвели до жахливого кровопролитного конфлікту між поляками і українцями у 1943 році. А це, зокрема, масові вбивства українців на Холмщині, в околицях Лежайська і на Волині. У листі 15 серпня 1943 року митрополит Шептицький просив польських єпископів написати пастирські листи, які б «осуджували і перестерігали перед ненавистю українського народу. В хвилях, коли в 1930 році життя і майно українців було наречене на шалену, проваджену урядом акцію, так звану пацифікацію, коли в 1939 році – кілька місяців перед війною, збройні відділи, може перебрані в мундири польських солдатів, і може тільки перебрані в мундири польських офіцерів, грабували українські села, знущалися над людьми і не одного українця замордували…».

Митрополит Шептицький просив, щоб його пастирські листи розмістила «Gazeta Lwowska» у польському перекладі.  Писав глава УГКЦ Андрей Шептицький і про акти терору польських підпільних організацій проти українців. Відтак у той час між духовними провідниками двох католицьких церков тривало листування, з якого отримуємо чимало  відповідей щодо причин і винних у кропролитті на Волині у 1943 році.

Тема реакції Церкви на Волинську трагедію істориками не є належно і глибоко вивчена і проаналізована, зауважує директор музею «Тюрма на Лонцького», історик Руслан Забілий.

«Досліджувати мають не політики, як вони це роблять у цілому щодо Волинської трагедії, а саме історики, фахівці. Мені здається, що у Польщі різним громадським організаціям, які агресивно налаштовані,  вигідний такий перебіг подій довкола «волинської трагедії», який ми зараз спостерігаємо, це просто політичні спекуляції», – наголошує історик.

70 років минає від часу трагедії на Волині, але досі українці і поляки не спроможні спокійно переосмислити цю жахливу трагедію, яка забрала життя тисячам невинних людей, полякам і українцям, які мирно жили, приятелювали, одружувались, хрестили дітей, шанували православні і католицькі свята. Коли почалось масове нищення польських сіл 11 липня,  то місцеві українці це засуджували і не розуміли, що раптом змінилось, що діється.

Донині по обидва боки кордону не можуть знайти шлях до примирення обох народів, які мешкали на спільній території. А може цим шляхом для політичних і церковних діячів мали б стати слова митрополита Андрея Шептицького, написані до польського  співбрата Болеслава Твардовського – «маю надію, що голос двох пастирів, перестерігаючи перед гріхом та з порадами вірним дотримувати Божі заповіді, християнську любов, – допоможе заспокоїти пристрасті й унормує взаємні відносини».

Галина Терещук
14.03.2013

Джерела: Радіо свобода

Воїни Христа Царя

29.06.2016р. Б. / У Золочеві вшанують 75 роковини невинно замучених у замку-тюрмі (+VIDEO)

Наближаються сумні роковини, у цьому році 75-і, від часу коли від рук московських катів загинули сотні наших земляків. Після ексгумації у перші дні німецької окупації їх хоронили 6 липня 1941 року. Саме тому на початку липня вшановуємо пам’ять про них – про тих невинно замучених у Золочівському замку-тюрмі у червні 1941 року. 

У цьому році це буде 9 і 10 липня, субота і неділя. В суботу 9 липня о 9.00 зранку у палацовій капличці Благовіщення відслужиться заупокійна Божественна літургія, а в неділю, 10 липня, о 18 годині біля каплички-пам’ятника коло стін замку відслужиться панахида, а також відбудуться виступи церковних і народних хорів «Недоспівана пісня». Ті ж бо що загинули мученичою смертю на замку своїх пісень не доспівали…

Джерела:    zolochiv.net

Воїни Христа Царя

28.06.2016р. Б. / Офіційна заява Блаженнішого Святослава з приводу нападу на молитовну ходу в Перемишлі

Із великим болем ми сприйняли звістку про те, що 26 червня, у Неділю всіх святих, на мирну релігійну процесійну ходу в Перемишлі (Польща) було вчинено напад з боку радикально налаштованих молодих людей.

Ця молитовна хода відбувається щороку, починаючи з 20-х років минулого століття. Її проводять для вшанування українських воїнів, які загинули в таборі для військовополонених біля Перемишля після завершення Першої світової війни і поховані на місцевому цвинтарі. Її не дозволяли проводити лише в часи комуністичного режиму.

Процесійну ходу очолював владика Євген (Попович), Архиєпископ і Митрополит Перемишльсько-Варшавський УГКЦ. У ній брали участь священики, монахи і монахині, учні місцевої української школи та кілька сотень вірних.

Ми рішуче засуджуємо такі прояви крайнього націоналізму. Така поведінка не сумісна з честю, гідністю і покликанням європейського, а тим більше християнського народу.

Такі дії руйнують спільний європейський простір, стають причинами для розпалювання ненависті й незгоди, а  тому створюють перешкоди для будування нашого спільного майбутнього.

Ми певні, що культурне, інтелектуальне середовище польського народу, як і церковні діячі теж рішуче засуджують подібні вчинки. Ми і надалі будемо разом діяти в дусі польсько-українського примирення, яке ми спільно започаткували вже багато років тому.

Висловлюємо вдячність польським правоохоронцям, які своїми професійними діями не дозволили ситуації вийти з-під контролю і процесія дійшла до своєї мети та молитва на кладовищі все ж відбулася.

Нехай у Рік Божого милосердя Господь Бог допоможе польському і українському народам поборювати всяку ненависть, допоможе нам прощати і просити прощення. А відтак, відповідно до заповіту святого Папи Івана Павла ІІ, гоїти рани нашого нелегкого історичного минулого.

+ Святослав

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

28.06.2016р. Б. / Франція та Німеччина хочуть перетворити ЄС на єдину наддержаву

Як повідомляє «Польське радіо» Париж і Берлін, після британського референдуму, задумали перетворити ЄС на супердержаву. «Польське радіо» покликається на документ, підписаний Міністерствами зовнішніх справ Республіки Франції та ФРН.

Якщо така держава буде створена, то європейські народи опиняться у повній залежності від найсильніших європейських гравців. Вчора, 27 червня 2016р. міністр зовнішніх справ ФНР Франк-Вальтер Штайнмаєр мав презентувати цей документ державам-членам Вишеградської четвірки (Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія).

Документ передбачає позбавлення країн-членів ЄС практично усіх атрибутів незалежності. Державам-членам забороняється мати власні збройні сили, сласні спецслужби, власну грошову одиницю, власний Кримінальний кодекс. Планується створити спільні силові служби, спільну податкову систему і п.д..

Документ також передбачає втрату державами-членами контролю над власними кордонами та позбавлення їх можливості контролю над напливом мігрантів та біженців. Також документ передбачає позбавлення членів ЄС можливості провадити власну зовнішню політику. Документ окрім цього передбачає мінімамлізацію ролі НАТО в Європі. 

Джерело:    Воїни Христа Царя

27.06.2016р. Б. / Волинський священик УПЦ МП назвав прапор України ганчіркою, а полісмен...

Як повідомляє «Волинь Post» на Волині в часі жалобних заходів по вшануванню пам’яті волинян замордованих московитськими окупантами у 1941 році, священик Московського патріархату опротестував підняття в селі державного прапору України, а місцевий поліцай заставив сільського голову писати пояснюючу, чому він на жалобних заходах піднімав державний прапор України. 

Нещодавно місцева громада села Піддубці вирішила встановити пам'ятну стелу людям, яких розстріляли енкаведисти. За офіційними джерелами, на подвір’ї Монастиря бригідок розстріляли з кулеметів та мінами більше 4 тисяч молодих українських патріотів за один день. Очевидці кажуть, що тоді з подвір’я до р. Стир струмком стікала кров розстріляних людей.

Відтак відкрити постамент вирішили 23 червня цього року. Освятити пам’ятний знак приїхав митрополит Луцький і Волинський Михаїл (УПЦ КП), який вшанував пам’ять героїв та закликав присутніх помолитися за вбитих патріотів.

Однак в ході урочистостей стало зрозуміло, що настоятель церкви Московського патріархату вороже налаштований проти таких заходів, а місцеві мешканці розповідають, що прапор України він назвав ганчіркою, а інші «люди з бородами» активно фільмували все, що відбувається, та доповідали комусь телефоном: «Їх багато... зібралися тут... піднімають прапор».

Активіст та учасник РУВ Олександр Серватович був свідком усіх цих подій та дуже обурений не лише діями священнослужителя, а й місцевого "право"охоронця. 

«Очевидно, для служителів Московського патріархату у Піддубцях, жовто-блакитна символіка настільки чужа і бридка, що вони називають її ганчіркою. Цікаво, чому попи Московського патріархату не усвідомлюють навіть те, що самі діють незаконно, і мали б нести кримінальну відповідальність за таку образу нашої національної гідності. Також до абсурду дивує реакція правоохоронця, який прийняв заяву та змусив сільського голову писати пояснюючу, чому той дозволив собі підняти рідний прапор за розстріляних патріотів. 

Адже відомо, що поліцейський має на власний розсуд приймати заяви, тобто, лише в тому випадку, коли бачить у зверненні справді описаний злочин. Чому ж тоді для районних правоохоронних органів підняття Українського прапору здалося протиправним? Чому вони не звернули увагу на те, що батюшка зовсім не усвідомлює, що Україна вже давно вільна та незалежна», - заявив Олександр Серватович.

Зауважимо, що після цього інциденту кількість прихожан священика, розповіли мешканці села, помітно зменшилась.

Джерело:    Воїни Христа Царя