21.01.2015р. Б. / У Полтаві священики поблагословили бійців, які відправляються у зону АТО

У Полтаві екуменічно молилися та поблагословили бійців МВС, які відправилися у зону АТО. 20 січня 2014 року Божого у Полтаві на території обласного управління внутрішніх справ України відбулося урочисте відправлення чергової групи правоохоронців у кількості 235 бійців зведеного загону та батальйону особливого призначення патрульної служби «Полтава» та «Кременчук» до зони проведення антитерористичної операції на територію Донецької та Луганської областей, де вони змінять своїх побратимів. Активну участь у такій події взяли також представники духовенства Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви. Під час спільного екуменічного молебня молилися за мир та спокій на українських землях, за полтавських правоохоронців спецбатальйону МВС, що відправлялися в зону АТО. 

У своїй промові греко-католицький священик о. Максим Кролевський побажав, щоб кожен воїн, який сьогодні стоїть на обороні нашої країни зумів глибоко у своєму серці пережити ідею любові до своєї Батьківщини та українського народу, бо саме така любов може дати велику перевагу над ворогом, над його, можливо, кращою зброєю та оснащенням. Священик наголосив, що саме про таку любов говорив у своїй творчості наш великий краянин та земляк, полтавський поет та письменик, громадський та культурний діяч, людина зі світовим ім’ям та справжній військовий – Іван Котляревський: “Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат”. 

Також священик подякував усім матерям та дружинам відважних воїнів. “Ми сьогодні повинні приклонити свої голови перед тими матерями, які виховали  відважних, мужніх та хоробрих синів та перед їхніми дружинами, які знають куди вони відпускають своїх чоловіків, бо ми, насправді, не можемо собі навіть уявити, що коїться у їхньому жіночому серці”. На завершення урочистостей священики окропили усіх священною йорданською водою та поблагословили бійців у далеку дорогу.

Джерела:    прес-служба Харківського екзархату

Воїни Христа Царя

21.01.2015р. Б. / Водохреща під «Градами»

«Під час святкової літургії, десь о 7:45, залунала команда «воздух», загула сирена і на мить згасло світло: слід якомога швидше бігти до сховища», — так відзначали Водохрещу українські бійці на передовій. Про це на своїй сторінці у Фейсбуці написав капелан Андрій Зелінський, ТІ:

 

«Було чути, як десь зовсім неподалік ліг цілий розряд Градів. Як з'ясувалося, снаряди пошкодили сам центр містечка Дебальцево. Спершу ми гадали, що цілилися по нас, але трішки перестаралися, однак смертельні обстріли міста потужною артилерією повторилися іще двічі: в обідню та вечірню пору. Стало зрозуміло: цілились таки по місту, по беззахисному цивільному населенню! У Свято Богоявлення!!!… Стріляли ті, які часто називають себе «православной армией», і стріляли по своєму православному народу у день великого православного свята. Навмисно стріляли!!!.. Загинули люди. Численні поранені. А я запитую себе: чому мовчить церква, віруючі якої обстрілюють артилерією своїх братів і сестер по вірі? Абстрактні промови типу «ми за мир во всем мире» чув і читав, а от адресних звернень православних ієрархів до лідерів «православної» Новоросіі не бачив. А снаряди, які у свято Богоявлення кількаразово покривали Дебальцево, були запущені саме звідтіля! Ось — біле, ось — чорне. Деколи достатньо назвати речі своїми іменами, аби врятувати людське життя. Здається, не існує більш потужної зброї масового ураження, аніж заідеологізована релігія, яка стає знаряддям досягнення чиїхось особистих ідеологічних чи комерційних інтересів. По своїй суті релігія покликана відкривати людям шлях до життя, а не життя позбавляти. Релігія, яка забуває про людину і починає активно обслуговувати владу та бізнес, втрачає свою сакральність і перетворюється на ефективний механізм контролю за масами. Де голос ієрархів на захист розстріляного Дебальцево, Кримського, Трьохізбенки, Волновахи???… Не слова абстрактного співчуття, випущені у безмежні обшири Всесвіту, а слова, адресовані до сумління тих, хто стріляв, хто оплачував цю зброю, хто давав наказ! У них є імена! Чому б не назвати зло по імені?…»

Джерело:    КРЕДО

20.01.2015р. Б. / Поранений кіборг-капелан на лікарняному ліжку молиться за захисників аеропорту Донецька (+VIDEO)

Про незламність духу захисників Донецького аеропорту вже складають легенди. Військові священики, або ж капелани, знають, чого вартує ця стійкість українським воякам. 

Капелан Олександр Пастух, який два тижні перебував разом к кіборгами на летовищі, «воював» єдиний без зброї в руках. Він помагав «кіборгам» не лише молитвою, а й зводити укріплення.

Кожних шість годин священик заступав на варту та проводжав бійців на ротацію. Зараз, перебуваючи після поранення у лікарні Дніпропетровська, капелан молиться за своїх побратимів там, у горні війни, на летовищі у Донецьку.

Джерела:  РІСУ

Воїни Христа Царя

19.01.2015р. Б. / Священик – це той самий волонтер, який привозить бійцям їжу для душі і тіла

Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО

 

13 січня разом із трьома друзями-волонтерами отець Володимир Довганюк повернувся  із АТО. Вони відвідали бійців 128 гірсько-піхотної бригади з гуманітарною допомогою у Дебальцево. 

Отець Василій є головою Івано-Франківської організації «Діти Милосердя» походить з родини Марії та Івана Довганюків, які були активними членами УГКЦ у підпіллі. Батько Іван – поет, автор збірки «Іду до Вас з Любов’ю», брат – священик чернечого ордену отців Василіан, о.Терентій-Володимир Довганюк, служить у м.Жовква. 

Отче Василію, розкажіть, будь ласка, про себе, як Ви стали священиком?

 

Це довга історія. Перший раз я сповідався, коли мені було вісімнадцять років. Церква на той час була переслідувана, знаходилась у підпіллі. Наша родина належала до підпільної Греко-Католицької Церкви. На певний період часу мене забрали до армії. Коли я повернувся з армії у 1981 році, тоді я більше познайомився з підпільною Церквою, де приймав активну участь і закінчив підпільну семінарію. Мені пропонували вступити на службу до органів, так як мав досить добру військову підготовку. В той час, коли я стояв перед вибором мені допомогли слова ректора підпільної семінарії, отця-студита Косила: «Сину, армія Христова – це є найсильніше, тому вступай у наші ряди». Так я у 1984 році успішно здав іспити? щоб стати священиком. Свячення отримав аж у 1990 році, у зв’язку з тим, що до цього часу Церква була у підпіллі. З 1990 року я активно працюю священиком на Христовій ниві, мав парафії у м.Галич та його околицях, потім Донецьк, Збанівка, Чубарівка, Роздолівка, Артемівськ. Працював з отцями Василіанами. На Східну Україну їхав з благословення владик Братерка та Білика. Коли я приїхав з Донецька? виникла потреба відправити наших студентів у Прагу і Оломов в семінарію-академію. Пройшовши навчання там, я став духівником для студентів у Празі, через кілька років пастирської праці повернувся в Україну.

Де саме в зоні АТО Ви були зі своїми друзями?

 

Члени афганського комітету, мої хороші друзі з давніх часів, ще зі служби в армії, з Івано-Франківської області запропонували мені долучитися до їхньої діяльності, щоб зібрати допомогу для наших бійців, які служать у 128 гірсько-розвідувальному батальйоні в Дебальцево, в зоні АТО. Кожен давав пропозиції чим може допомогти: афганці з Івано-Франківська давали палети, тому що опалювати в зоні АТО дуже важко, там дерева вирубані. Вони підготували 2 тони палет. Зараз це дуже актуально для наших бійців. Я замовив буржуйки для опалення, спальні мішки, термобілизну, захисні бронежилети, а також теплі речі: шкарпетки, шапки, балаклави і т.д. Всього вантажу ми везли десь приблизно 3,5 тони. Ми купили також джип для наших хлопців в зону АТО, так як той, що був у них, підірвали. 

Як довго Ви перебували на передовій і які враження у вас залишилися?

 

Ви знаєте, до передової досить важко дістатися. Було 8 блок-постів. На кожному блок-посту довелось відчути на собі трішки таке зневажливе ставлення. Коли Національна гвардія починала перевіряти, питала у нас пароль, а ми ж пароля не знали, то все кричали: «Слава Україні!» Вони знову питають про пароль, а ми знову: «Слава Україні! Це хіба не пароль для вас?» І так ми, намагаючись підходити до ситуації з гумором, говорили: «Ну це ж западенці їдуть!». Таким чином, сміючись з нас, на кожному блок-посту нас пропускали. Деяким давали палети, деяким балаклави, а деяким шкарпетки чи рукавиці. На номерах у нас АТ – це вже видно, що це є Західна Україна, але, дякувати Богу, все було спокійно. Коли ми проїхали 6 блок-постів, по нас виїхали хлопці-бійці. Завдяки цьому ми могли решта блок-постів проїхати легше і їхати напряму в зону Дебальцево.

На місце ми приїхали пізно ввечері. Що мене найбільше здивувало, так це те, що я побачив освітлені прибрані ялинки, які нагадували бійцям про тепло рідних домівок. Та довго цією красою милуватись не довелось, до нас забіг ротний і сказав швидко вимикати все світло, бо будуть зараз по нас «Гради» стріляти. Так ми решту допомоги розвантажували в темноті. Вражали до болю сльози на очах тих солдатів, коли вони чули рідну мову, коли дивились на образочки та календарики, які я їм привіз в дарунок від мого брата з ордену Василіан, тризуби, виготовленні з латуні. Хлопці казали: «Оце наша перша нагорода!». Цілували і дякували за цей приїзд. 

Незабаром ви знову плануєте поїздку до зони АТО, збираєте нову партію необхідних речей для армійців, у чому зараз найбільша потреба?

 

Ситуація виглядає так, що насправді зараз вистачає там харчування. Завдяки нашим волонтерам бійці мають воду, мають хліб. Один боєць показав мені ті сухі пайки, які видають їм на один день, і каже: «Дивіться, отче, якщо б ви цей пайок поїли тиждень, ви б вже з цього ліжка не встали». Завдяки волонтерам, які привозять і борщі заморожені, і куряче м'ясо, і каву тощо, бійці можуть триматися на ногах, тому що в таких важких польових умовах, де сніг, мокрота, холод, ти на сухому пайку не витримаєш. Самі бійці говорять: «Ми без їжі можемо обійтися, бо ми патріоти по духу. Ми можемо вистояти і без їжі, але в нас немає таких найпростіших речей: це прилади нічного бачення, це тепловізори, це найпростіші речі. Берци в умовах Донецька нам не потрібні, нам потрібні чоботи». 

Бійцям дійсно потрібні добрі чоботи, тому що там земля така цікава, не така як у нас. Вона червоно-чорна з гранітом, так що берци роз’їдає і вони розпадаються. Тому потрібні чоботи. Також потрібні машини швидкої допомоги. Треба мати принаймні 2-3 швидкі допомоги, щоб в разі необхідності можна було доставити бійця до місця, де його можна було б полікувати. І тому ми зараз збираємо гроші на призму нічного бачення, а також на тепловізори ,тому що для них це найголовніше зараз.

Коли ми приїхали на передову – це є поле, мені дали подивитись в бінокль, я бачив сепаратистів. Вони всі в кожухах, вони так обмундировані, що нашим солдатам ще далеко до цього. І гірко навіть розповідати такі факти, ось мені кажуть: «Дивись, село порожнє було до Нового року. На Новий рік дуже багато приходить чоловіків і ніхто це не контролює: ні місцева міліція, ніхто. А це всі ті прийшли з окопів додому погрітися. І тому ми стоїмо тут тільки заради того, що ми віримо і хочемо, щоб Україна була вільною державою в першу чергу від поганих людей». 

Коли ми з ними розмовляли, я зрозумів, що вони тільки тримаються на Слові Божому. Я думав, що молитовники їм не потрібні, але взяв їх кілька про всяк випадок. Один з бійців, побачивши їх, майже вихопив в мене з рук одного і питає: «А де тут молитва за родину?». Я показую йому, а він каже: «Для мене родина – це головне». Ви знаєте, аж сльози на очі навертаються, коли він сказав: «На полі бою, для мене родина – це головне».

Цікаво, як вас сприймають бійці, як волонтера чи все таки як священика?

 

Священик – це той самий волонтер, він несе Слово Боже, як їжу для здоров’я душі і несе продукти, як їжу для фізичного здоров’я тіла. Ми не везли зброю, ми не везли гранати. Ми їхали, щоб привезти те, що є найнеобхідніше і дати їм духовну підтримку. Для бійців неважливо до якої конфесії належить священик. Їм достатньо одного слова, що це є священик і вони просять: «Отєц, батюшка благословітє!». Їм все рівно хто ти є, для них головне, що прийшла духовна людина. А духовна людина, священик, він, як волонтер, має можливість зробити їм більше щось доброго. Вони бачать, що ти не тільки в церкві дбаєш про них, а ти ідеш на передову, ти не боїшся, ти стараєшся дати їм в серце ще більшу віру, що їх чекає родина. Я не знав їхніх родин, але коли кажу їм: «Ваші родини вас чекають, ваші родини вас люблять! Ми надіємось на вас, ми віримо вам!» І ті кілька хвилин розмови з кожним дають дуже велику підтримку, вони кажуть: «Ми вже тепер готові стояти». Ввечері при такій розмові за столом, при маленькому світлі серце кожного відкривається: той спішить розказати про родину, той про дитину, той про брата, той про сестру. Той каже: «Я вже шість місяців не можу попасти додому, в мене дочка вже виросла». А той каже: «А в мене народилася, я ще її не бачив». І ви знаєте, що в цих бесідах священик має бути настільки сильним, щоб разом з ними не заплакати і не перестати говорити. А в мене так сльози наверталися у розмові з ними, дивлячись на те, як Вони тримаються. Коли вночі лягаємо спати у наметі, обкладеному бронежилетами, я кажу: «Я не можу спати, бо гради стріляють». А вони відповідають: «А ми вже привикли, чуєш – пес не гавкає, значить все нормально».

Ми знаємо, отче, що бійці 128-ї гірсько-піхотної бригади залишилися без обіцяної ротації, який їхній психологічний та духовний стан на сьогоднішній день?

 

Важко про це говорити. Шість місяців, вісім місяців, вони без ротації. Батальйон Кульчицького має місяць-півтора ротації. Тут готується, як ми вже знаємо, новий призив після 20 січня. Для того, щоб вони попали туди, їх потрібно навчити. До цього часу їх не було кому замінити, тому що вони копали бліндажі, вони закопували танки, вони копали рови, вони робили насипи… І їх зараз замінити просто немає ким. І через це вони зараз вже живуть надією, що ось-ось їх хтось замінить. Але також хвилюються, бо говорять: «Коли прийдуть нові хлопці, вони наражаються ще на більшу небезпеку, ніж ми. Тому що вони будуть нові, не знатимуть як поводитись і не знатимуть ще багато чого». Але в них у серці живе велика надія. Там нема хлопців по двадцять років, там самі старші люди, у кожного родина. 

Прес-центр АТО повідомляє, що за 16 січня терористи 82 рази обстріляли позиції української армії. Ситуація в зоні проведення антитерористичної операції залишається складною. Розкажіть отче, що сталося, вам телефонували бійці, про що була ваша розмова?

 

Наших троє земляків знаходяться в аеропорту, вони сказали дослівно так: «Якщо нас до вечора не вивезуть з аеропорту, то ви можете готувати свічки». Вони майже готові на смерть, тому що виходу іншого нема. З їхніх слів, це бездіяльність влади. Я не буду пояснювати політичні питання, потрібен той аеропорт чи не потрібен. Я буду казати тільки одне – наші бійці воюють за свої родини, вони хочуть, щоб їхні родини мали спокій, мали добро, мали в дійсності любов до цього всього. І вони готові відстоювати це. Сьогодні я також телефонував до депутата Верховної Ради, він каже, що ці питання вони вирішують. Що вони вирішують, я не можу знати, але ми віримо, що наші бійці вистоять і повернуться додому живими і молимось за це. Звертаюсь до всіх з проханням про молитву за збереження життя наших бійців не тільки в аеропорту, а й в захисній зоні, бо це вже зона оборони великого ризику. «Гради», які летять 40-45 км., долітають і до них. Це є дуже страшна зброя.

Отче, щоб ви хотіли сказати усім тим, хто знаходиться вдома?

 

Хочу відкрити очі всім, хто читатиме ці слова. Байдужість – це є дуже велика справа. Нас дуже тероризувала міліція дорогою, дуже є багато людей, які кажуть: «Для чого нам та війна. Лишіть той Донецьк, лишіть той Луганськ». Я хочу сказати тільки одне: щоби кожен відкрив своє серце не заради якоїсь дуже великої справи, а заради того, щоб зберегти хоча б християнську любов. Якщо буде християнська любов в серці, тоді принаймні людина знає заради чого може померти, що вона захищає родину. А родина – це Україна! Також хочу сказати, що дуже важливо, щоб пам’ятали, що є хтось, кому потрібна допомога. Волонтери – це ті люди, від яких наші бійці отримують велику допомогу: хто конверт, хто якийсь запис, малюнок, хто харчування, медикаменти. Волонтери – це як апостоли Христові. Вони просто йдуть і несуть все, що можна донести. Нехай армія буде ще не така сильна, але щоб ми, українці, просто в один день сказали: «Давайте сьогодні не вип’ємо кави, давайте ми сьогодні не вип’ємо якоїсь там кока-коли, чи будь-яку приправу, чи кожен бізнесмен просто відклав одну гривню». Кожен може докласти маленьких зусиль, щоб зробити велику справу. 

Я б хотів, щоб серцем всі зрозуміли, що наші бійці не є приналежними до якоїсь віри, вони є наші діти, наші батьки. І мені здається що спільна молитва цілої України повинна бути спрямована на те, щоб зберегти життя наших воїнів, наших простих людей, наших християн.

Хто хотів би долучитись до волонтерської справи отця Василя та допомогти бійцям в зоні АТО, просимо звертайтеся за  тел. 067-73-93-187, 095-940-57-01.

 
Кошти можна перерахувати на рахунок:
ОКПО(код):  37581372
 МФО: 336677
 Рахунок отримувача: 26006052513885
 Банк отримувача  ПАТ КБ ПриватБанк

А також ви зможете знайти усі контактні дані з отцем Василем на сайті www.prytulok.com.ua

Джерело:     КРЕДО

18.01.2015р. Б. / Молитва за перемогу над безбожними ворогами правовірних воїнів

Молитва за перемогу над безбожними ворогами правовірних воїнів

(З Требника митрополита Київського Петра Могили)

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Боже, що єдиний твориш чудеса, поглянь нині в милостях і щедротах на смиренних людей Твоїх, і чоловіколюбно почуй і пощади, і помилуй нас. Ось бо вороги наші воюють проти нас, щоб розірвати і погубити нас і святині наші. Ти і сам знаєш усе, що вони помишляють проти нас, і що ми не можемо стати перед лицем їхнім, якщо нам Ти не поможеш.

Як колись у часі Мойсея через нього люди єврейські чули словеса Твої: Хоробрі будьте, стійте і побачите спасіння від Господа, яке Він вчинить десь. Господь бо переможе через нас, почуйте. І почувши це вони були спокійні душею. Так і сьогодні до нас промов, і встань, як Сильний, витягни Сили Твоєї переможну зброю, і спрямуй її проти возстающих неправедно на нас, і визволи те, що вони відібрали в нас. І подай рабам Твоїм, воїнам нашим супроти ворогів у Твоє Святе Ім’я, хоробрість і кріпость, силу і мужність, і зміцни в руках їхніх зброю, і дай їм спасенний захист, і підпережи їх силою до боротьби з ворогами.

Господи, Боже наш, візьми Свою зброю і Свій щит, і встань, щоб допомогти нам. Скажи душі нашій: Я спасіння твоє, хай застидаються і осоромляться ті, що хочуть відібрати життя наше, хай повернуться назад засоромленими всі, що замишляють зло проти нас.

Хай вороги наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги рабам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, і хай переможені нами будуть.

О, Господи, Боже, Спасителю наш, Кріпосте і Надіє, і Допомого наша, не пам’ятай беззаконь і несправедливостей людей Твоїх, і не відвернися в силі гніву Твого від нас, але в милості й щедротах Твоїх, як Благий, навідайся до рабів Твоїх, і подай воїнству нашому, що на Тебе надіється, перемогу над ворогами так, як Ти подав преславні перемоги Мойсею над Амалеком, Гедеонові над Мідіянцями, Давиду над Голіятом та багатьом іншим рабам Твоїм, що не на зброю свою, а на Тебе істинного Бога надіялися, Бога, що спасти може тих, що надіються на Тебе.

Як колись Авраам, Йосиф, Пінхас, Ісус, Калев, Ілля, Ананія, Азарія, Мисаїл, Даниїл і багато інших, з покоління в покоління угодники Твої, в спокусах, тривогах, у бідах і переслідуваннях, на тебе і милість щедру Твою надіялися, і не втрачали сил, і не були Тобою покинуті, і преславно прославилися, так і нині ми, недостойні раби Твої, що нічого доброго в очах Твоїх не зробили, на щедроти Твої надіємося, відаючи, що не в конях і не в м’язах людських вподобання Твоє, але в тих, що бояться Тебе і надіються на Тебе.

Тебе боїмося, і в Тобі всю свою надію маємо, до Тебе прибігаємо, до Тебе припадаємо, до Тебе руки наші підносимо, і тебе смиренно в покаянні молимо: Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, ради слави Імені Святого Свого, щоб не казали вороги наші – Бог їх полишив, і не вибавить їх, і не спасе, і не вирятує з рук наших.

Але Ти, Істинний Господи і Боже наш, в Якого віримо і на Якого уповаємо, не застидай нас, що очікуємо милість Твою, але сотвори з нами знаменіє нам на благо, щоби бачили ті, що ненавидять нас і віру нашу, і щоб осоромилися вони і згинули, і щоб побачили всі кінці землі, що Ти єси Бог, а ми – люди Твої.

Яви нам, Господи, нині милість Твою і спасіння Твоє дай нам, возвесели серця рабів Твоїх милістю Твоєю – знищ ворогів наших і повергни їх під ноги наші чим скоріш, оберни у страх і втечу нечестиву і неправедну пиху їхню, і дай нам, рабам Твоїм, у відвазі великій і силі, і мужності прогнати та настигнути їх і в Імені Твоєму перемогти і знищити їх. Ти бо єси Захист, Допомога і Перемога тих, що надіються на Тебе, і Тобі славу віддаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Джерело:    Воїни Христа Царя

17.01.2015р. Б. / Священик, який спілкується з вояками на передовій, закликає всіх до молитви

Отець Юстин Бойко, який перебуває у контакті з українськими військовими, які знаходяться на передовій лінії фронту, на своїй сторінці у Фейсбуці закликає до активізації молитви за мир і спокій в Україні, через активізацію ворога по усій лінії фронту.

"Розмовляю з хлопцями з різних частин по цілому периметрі фронту, не тільки в аеропорту. Дуже неспокійно всюди і це правда. Щось вороги задумали. Тому, ніколи не слід падати духом! Коли Господь з нами і маємо таких воїнів, все буде добре!

Але, я закликаю відновити, а хто не включився, включитися у цілодобові чування за мир і спокій в Україні, а особливо за наших воїнів, що Господь беріг їх. Це не обовязково робити групою з цілого світу. Розбийте, наприклад, у місцевості, де проживаєте, молитву протягом доби на 15 хв., і не більше, щоб не змучитися. Молитва має велику силу і цієї ночі ми усі були свідками цього, точніше не ми, а солдати в аеропорту!

МОЛІМОСЯ І ДІЙМО!" - закликає усіх небайдужих отець Бойко.

Джерело:    Воїни Христа Царя

16.01.2015р. Б. / Нації виходять з кризи завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інтересів

Відомий український філософ і культуролог Сергій Кримський (1930 – 2010)

Нація — це історична особистість. Етнос перетворюється на націю тоді, коли стає суб’єктом історичного розвитку. І Україна саме в XVII столітті, коли формується українська нація, стає суб’єктом світової історії. 

Козаки були головною військовою силою Європи в захисті проти турків. Майже при всіх європейських дворах в якості військової сили і охорони були козаки. У мене є прижиттєве видання Вольтера «Козаки при дворі Людовіка XIV». І хоча цей твір не перекладався, та моя дружина добре французьку знала. Вона й допомогла прочитати. 

Так от, якось Людовіку донесли, що козаки випивають, гуляють і взагалі багато собі дозволяють, що пора привести їх до норми. І тоді французький король влаштував змагання для всіх військових, що були при його дворі. Найвправнішими вояками виявилися козаки. Вона завоювали всі перші місця! В результаті їх залишили в спокої і дозволили жити так, як вони хотіли… 

Два способи жити

У нас модно зараз казати: «Ось економіка виведе нас із всіх криз…». Я нічого не маю проти економіки, але в жодну епоху, в жодній країні нація не виходила з кризи завдяки виключно економічним чинникам. Лише завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інте­ресів. Дивіться: XIV століття, найстрашніша епоха в історії Європи, чорна смерть (чума) викосила половину її населення, повсюди страшна продовольча криза — немає хліба… Чим відповідає людство? Ренесан­сом! Небаченим підйомом культури! Те ж саме і в Україні після війн Бог­дана Хмельницького. З Руїни як виходять? Організовується Києво-Мо­гилянська академія. В освіті здійс­нюється перехід на латину (її навіть в сільських школах викладають!). Коли до Тараса Бульби приїжджають сини з Києва, він каже: «І я Го­рація читав в оригіналі». У Котля­ревського інколи важко відрізнити, де українська мова, а де латина. От послухайте: «Енеус ностер магнус панус і славний Троянорум князь блукав по світу, як циганус, ад те, о рекс, прислав нунк нас». Перехід на латину насправді був переходом на загальноєвропейську мову культури. І саме тоді набуває поширення концепція Феофана Прокоповича про синтез західно-європейської культури і слов’янської (потім цією ідеєю скористався Петро I). 

Колишній чеський президент Гавел висловився таким чином: «За сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Як подолати оці джунглі? Лише високою духовністю. Духовність я розумію не лише як розвій культури. Духовність — це створення свого власного внутрішнього світу, своєї особистості, тому що Бог розмовляє з людьми через їх особистість. Духовність на трьох китах базується — це віра, надія і любов. Віра тут розуміється не лише в релігійному сенсі. Була така росіянка, що емігрувала у Францію, її звали мати Марія. Вона зараз дуже відома. Її сини воювали з німцями і загинули. Вона теж воювала, її посадили в Освенцім. Замість однієї молодої жінки Марія пішла в крематорій. Добровільно. Сьогодні багато хто вважає її святою… Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри — і ти ідеш під воду!». Ось в такому розумінні віра. А надія — це спосіб бачити себе в дзеркалі майбутнього. Апостол Павло писав, що найстрашніший смертельний гріх — це втратити надію. Він писав: «над надією надія». А Леся Українка повторювала: «Без надії сподіваюсь». 

І третя основа — це любов. Людина завжди виходить зі своїх егоїстичних інтересів, вона не може вистрибнути з самої себе. І це не є недолік — така її природа. Вона інакше не може. Єдиний спосіб вийти за межі самого себе — це любов. Тому що любов — це завжди пошук абсолютного центра за межами самого себе. Як писав Соловйов, «любов існує не лише для продовження роду, хоча вона і освячує його, це — спосіб розвитку особистості людської». 

Архетипи української нації

Коли ми говоримо про націю, то тут потрібен дуже точний науковий аналіз, котрий має базуватися на тому, що я називаю архетипами. Архетипи — це наскрізні символічні структури, які є на всіх етапах розвитку тієї чи іншої нації, від початку і до нашого часу. Вони прокреслюють шлях вперед. Якщо говорити про архетипи української нації, то це насамперед кардіоцентризм, тобто філософія серця. Вся аргументація персонажів і героїв української історії базується на аргументах серця. Саме серце розглядається П.Кулішем, як джерело національної ідеї, як джерело премудрості Божої. Премудрість Божа іде тільки через серце людини. Ця аргументація спостерігається ще в «Слові о полку Ігоревім». Князь Ігор перед тим, як здійснити свій похід, «нагострив мужністю серце». Аргументація філософії серця була постійною в українській літературі, духовності, менталітеті. І це є архетип, тобто наскрізна символічна структура. Ще однією такою структурою є ідея софійності. У греків ідея мудрості була пов’язана з Логосом, з головою. В українській ментальності мудрість зв’язана не тільки з головою, є ще й мудрість самих речей. Ця мудрість речей і зветься софійністю. 

Православна релігія — теїстична, в її центрі не субстанція, не енергія, не якась матеріальна основа, як, скажімо, у індусів, а особистість Бога. Бог є особистістю православ’я, такою ж особистістю, як кожен із нас. Він має біографію (Євангеліє). Він має характер. Скажімо, Ісус плакав, але ніколи не сміявся. Але якщо Бог особистість, а не субстанція і не енергія, то, в такому разі, як Його зв’язати зі світом? Тоді й згадали про античну концепцію софійності. Виходили з тієї ідеї, що речі і світ — це текст Бога. Це Божі слова, якими були створені усі ці речі. Вони зберегли інформацію про Боже слово. Тому вивчення речей зовнішнього світу прилучає нас до Божествен­ної мудрості. Цей світ є книгою Бога, мовою Бога. І треба тільки зуміти дійти до цих божественних смислів. Звідси й така дуже рідкісна (відмінна від інших націй) наша особливість. Всі народи обожнюють зовнішній світ і природу. В Україні інакше. Зовнішній світ і природа акомпанують людині, відповідають на її запити, на її бажання, на її молитву. Пам’ятаєте, пролог до «Гайдамаків» Шевченка? 

Заспіваю, — море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю,— розвернулась
Висока могила…

Тобто світ відповідає людині. А у Лесі Українки Мавка, тобто сила природи, взагалі закохується в людину!.. 

Як відомо, грішним світ роблять люди. Кант стверджує, що чиста совість — це вигадка диявола. Тому що ми живемо в грішному світі і на кожному кроці вимушені робити якісь компроміси. І думати при цьому, що в тебе чиста совість — це забувати про те, що ми живемо в грішному світі. Християнство виробило віртуозну техніку визнання власної провини, признання власної гріховності. Отож, людина — гріховна. Христос засудив фарисея, який зовсім не мав гріхів. Засудив за те, що він не ніс відповідальності за гріхи інших людей. Християнство прощає гріхи, але не прощає безгрішності. Адже в такому разі людина впадає в найтяжчий гріх — гріх гордині. В християнстві навіть думки можуть бути грішними. Так що властива для українського менталітету ідея софійності цілком християнська. 

Ще однією особливістю українського менталітету є розуміння слова, як духовної зброї. В XVII столітті видатний український релігійний і громадський діяч Лазар Баранович пише книгу «Меч духовний», де порівнює слово з козацькою шаблею. Слово розумілося як зброя, більше того — відбувалося освячення слова, як духовної батьківщини. Обожнення слова спостерігається на всіх етапах української історії. Це також архетип. Шевченко їде в заслання, беручи з собою рідну мову. Таким чином він Батьківщину з собою носить. І він створює молитву слова: 

Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
(…)

Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,  
Щоб слово пламенем взялось,  
Щоб людям серце розтопило,
 І на Украйні понеслось,
 І на Україні святилось
 Те слово, божеє кадило,  
Кадило істини. Амінь.

Це молитва слова. Мова — не лише спосіб спілкування, це, насамперед, форма культури, якою ми живемо, це спосіб мислення. А значить — і спосіб діяння. 

Уже в Київській Русі була мова, схожа на нашу… Академік Булаховсь­кий, видатний мовознавець, провів експеримент. Він проаналізував помилки в написах старо­слов’янською мовою періоду Київсь­кої Русі і довів, що їх могли зробити тільки люди, які мислили українською. Мова не виникає менш, ніж за 500 років. Кажуть, що Шевченко створив українську мову. Це ж не так! Уже Котляревський писав українською!.. Це така ж дурниця, як і те, що українська культура селянська. Українці є чи не єдиною нацією, яка витримала натиск степу. Навіть китайці його не витримали. Україну називали Гайдарикою, країною городів, себто міст. Чому? Витримати натиск степу могли тільки укріплені міста-фортеці. Українська культура народжувалася в містах. 

Людину потрібно зрозуміти

Декретом XXI століття є ідея святості особистості та ідея діалогу. Як недавно заявив Ватикан: «Якщо ти кажеш, що правий, а хтось інший неправий, то це вже початок тоталітаризму». Діалог цікавий саме тим, що він ставить завдання доказати не те, що твій опонент неправий, а довести, що ми обоє належимо до деякої третьої царини істини, яка і є для нас верховною цінністю. Людину потрібно зрозуміти. А це означає, що її треба прилучити до власного досвіду, до самого себе. Це особливий стан, коли ви ставитеся до людини, як до частини самого себе. Дуже важливий педагогічний висновок зробив Гете: «Якщо ви будете ставитися до людини, як до такої, якою вона є насправді, то вона стане гіршою, ніж вона є. А якщо будете ставитися до неї, як до такої, якою вона повинна бути, то вона стане такою, якою може бути». Це особливий педагогічний напрям, який виходить з ідеї святості особистості. Людина в своєму житті проходить найдовший шлях — шлях до самої себе. Сучасна психологія стверджує, що лише 5% людей знають щось про самих себе, а в античності взагалі вважали, що про себе можуть знати лише боги. І тут виникає цікавий аспект: особистістю є не тільки індивід, тобто якась фізична особа, особистістю є насамперед нація. Кожна нація є неповторною. 

Про кілька умов щастя

Вище ми казали про високу духовність, яка базується на вірі, надії й любові. Але не тільки на цьому. Едгар По виділив кілька умов людського щастя. Перша — це спілкування з природою. У «Тріумфальній арці» Ремарка якийсь російський емігрант каже: «Всі наші нещастя від чотирьох стін». Якщо у вас депресія і ви залишитесь дома — вона у вас посилиться. Вийдіть у ліс, у поле, до моря… І перед тим, що вище вас, що є абсолютним, перед чим ви можете преклонити коліна, вам стане легше. Це розмагнічує і дає вихід. Друга умова — це кохання (про це ми говорили вище). Третя умова — це пов­на відсутність марнославства. Марнославна людина не може бути щасливою. Вона постійно ставить собі все нові й нові цілі. Як сказано в Біблії, «сила жаждет и только печаль утоляет сердца». Марнославна людина — раба бажань своїх. Вона робить кар’єру, а всяка кар’єра описується відомим у соціології принципом Пітера. Людина бажає все нових і нових посад, поки не досягає рівня своєї некомпетентності. Всяка кар’єра закінчується розчаруванням. Тому марнославна людина не може бути щасливою. 

І, нарешті, потрібно мати духовні цілі. Щастя від цього також залежить. Чим масштабніші духовні завдання ви собі ставите, тим більше у вас умов для щастя. Це напряму пов’язано з питанням смислу життя людського. І це не складно, а, навпаки, дуже просто. Сенс людсь­кого життя полягає в тому, щоб зробити щасливою хоч одну людину. І тоді ви виконаєте своє призначення в цьому світі. Один польський ксьондз був в Парижі. І коли він опинився на мосту Самогубств (так його прозвали парижани, бо з нього часто кидаються в Сену самогубці), побачив людину, що, перехилившись через перила, приречено дивилася у воду. Було зрозуміло, що чоловік хоче стрибнути вниз. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не буду вас змушувати відмовлятися від вашого бажання, це ваша справа. Але у вашій кишені, напевно, є якісь гроші, вони вам більше непотрібні. Он там на розі стоїть жебрак — віддайте гроші йому». Людина пішла і більше не повернулася. Вона зробила маленьке добро іншому, і це врятувало її. 

Сенека пише: «Якщо хочеш бути доброчинною людиною, зроби якомога більше добра багатьом людям. Якщо не можеш багатьом — зроби частині людей. Якщо й цього не можеш — зроби ближнім. Якщо й це важко — зроби добро самому собі». Якщо ти не полюбиш самого себе, якщо не сформуєш самого себе — ти не зумієш полюбити й інших. Треба працювати над собою постійно. Як вважав Сковорода, треба щодня самого себе формувати. Щовечора звітувати, у чому ти сьогодні себе подолав. У цій роботі над собою, у формування добра в собі полягає велика мета нашого життя. Людина зроблена так, що все погане вона відносить до інших людей. Не до себе. Але коли вона зазирне собі всередину, то може зустріти таке, від їй чого моторошно стане! Бо зло в ній самій ховається… 

…Агресія сидить всередині людини. В людині дуже великі запаси зла. Герцен писав: «Жорстокою є дитина в своїй невинності. Обриває мусі крила, бо не розуміє, що робить. Жорстоким є піп в своїй святості. Жорстокими є вчені в своїй науці. Всі ми жорстокі, і особливо жорстокі, коли праві. А м’якосердя приходить з обпаленими крилами. Коли, просипаючись вночі від думки, який ти поганий, ти шукаєш виправдання собі і, не знаходячи його, знаходиш іншим людям. Після цього всяка жорстокість стає неприпустимою для тебе». Завдання полягає в тому, щоб загнуздати бісів у самому собі. А для цього треба сформувати свою особистість. Коли в тебе є опонент, то, сперечаючись з ним, ти повинен усвідомлювати в собі частину зла, яке є в ньому. Бо воно в тобі теж є. А в опоненті бачити ту частину доб­ра, за яке ти борешся. Тоді виникає оця третя правда життя. І ти підіймаєшся над сущим, і бачиш всю ситуацію панорамно. Апостол Павло каже: «Поки ми живемо, ми через каламутне скло на своє життя дивимось». Ми не маємо справжнього уявлення про себе. Це поняття третьої правди я у Буніна взяв. В нього є оповідання «Сни Чанга». Там описується життя людини очима собачки по кличці Чанг. ЇЇ подарували капітану судна. Чанг був свідком, як його господар був у фаворі, жив у розкішній каюті, до нього приходили дві красиві жінки, дружина і донька… А потім Чанг бачив свого господаря, коли той спився, став жебраком і, врешті решт, помер. І ось ця собака, чекаючи зустрічі зі своїм останнім хазяїном, Богом, приходить до висновку: не можна життя людини охарактеризувати в термінах щастя і нещастя. Є якась третя правда, вона вища цих понять. 

Пам’ятаєте знамениту актрису Любов Орлову? У неї було все: і любов, і гроші, і слава! Але актриса себе так і не реалізувала. Коли Орлова пішла працювати в московський театр ім. Моссовєта, то виявилося, що в ній загинула геніальна драматична акторка. Протягом усього життя вона грала ролі, на які сьогодні соромно дивитися… Так у її житті що було: щастя чи нещастя? 

Колись люди жили в середньому 50 років. За цей час людина народжувала дітей і ставила їх на ноги. Тобто вирішувала всі свої зав­дання, після чого помирала. Вона свою місію виконала. Сьогодні середній вік 75 з лишнім років. І тому постає питання про смисл життя. Чи до тієї стіни була драбина поставлена? Може в мені великий актор сидів, а я все життя бухгалтером працював… Своє призначення не так легко визначити. Як правило, це хтось інший повинен побачити. 

Між поразкою і перемогою

Винниченко писав, що без брому українську історію читати неможливо. Це й дійсно так. Але, попри все, українці знайшли щось середнє між поразкою і перемогою. Це — залишатися непереможеними. Щоб не було. Веллінгтон, що переміг Наполеона під Ватерлоо, сказав, що після поразки найгірше — це перемога. Тому що тоді людина впевнюється навіть у своїх недоліках. Я ж переміг! Перемога все спише. Переможців не судять. І бачимо: Японія і Німеччина, що зазнали поразки і критично оцінили свою історію, вийшли зараз на передній план, а ми, завдяки «великій» перемозі, залишилися далеко позаду… Це ж була варварська перемога, коли на кожного загиблого німця припадало по десять наших. Це ж скіфське ведення війни… 40 мільйонів загиблих людей, ви можете собі уявити?! 

Так от, українці знайшли третє: залишатися непереможеними. Почитайте «Слово о полку Ігоревім». Князь Ігор зазнав нищівної поразки. Загинуло все військо, його самого в полон взяли… Але коли він утік, готські діви співали за Дунаєм і всі гради веселилися. Бо все ж таки він виконав свою клятву. Він поклявся Божій матері, що не змінить віри, що втече з полону й організує нове військо. Він залишився непереможеним. І це оспівується в «Слові…». Українці мають такий масив історичного досвіду, який мають хіба що римляни та греки. Це ж тисяча років української історії і культури! Починаючи з Київської Русі… Греки можуть бути переможені? Чи римляни? Вони назавжди ввійшли в героїчну історію людства. Після «Іліади» і перемоги над Троєю наступає «Одіссея», тобто освоєння світової культури. Це настільки великий масив історичного досвіду… Можна тягнути коріння з сивої давнини. 

От кажуть про Трипілля. Але ж трипільці — це не українці. Це середземноморська раса… Якось я запитав у антропологів: «Як же вони виглядали, ці трипільці?». І вони мені сказали: «Ти дивився фільми Рязанова? Там є акторка Лія Ахеджа­кова. Так вона типова трипілька». Саме так виглядали трипільці: маленькі, чорняві, худенькі… Це не українці. Але наше коріння там… 

Віктор Ціон, gazeta.dt.ua 

Джерело:    КРЕДО