16.01.2015р. Б. / «Тисячі картин з колекції Шептицького були знищені як ідеологічно шкідливі», – директор музею

1 листопада 2014 року в УГКЦ та в Україні розпочався Рік митрополита Андрея Шептицького. Шептицький став предстоятелем Української греко-католицької церкви 1901 року. І був її очільником аж до своєї смерті 1 листопада 1944 р. Він, без сумніву, - великий діяч. Як і Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, він задав вектор розвитку України. Нещодавно глава УГКЦ блаженніший Святослав висловив сподівання, що цього року завершиться беатифікаційний процес митрополита Андрея.

У 1905 році митрополит власним коштом заснував Національний музей у Львові (тодішня назва – Церковний музей), а в 1913 подарував його українському народові. Пан Ігор Кожан працює у Національному музеї імені Андрея Шептицького з 1986 року. 2005-го став його директором. Нині музейні фонди налічують понад 170 тисяч експонатів.

З паном Ігорем Кожаном ми поспілкувалися про життя митрополита і його дітище.

- Пане Ігорю, митрополит ретельно вишукував і збирав твори українських митців. Що стояло за цим його захопленням?

- Митрополит вірив, що Українська держава таки відбудеться. І плекав усі складники державності. Буквально в усіх галузях: передусім церква, а також економіка, банківська система... Те, що було створено на початку ХХ століття, у 20-30 роки, закладало основи державності. Митрополит на це дуже активно впливав, підказував, як і що робити, допомагав.

А культура - це фактично те, з чого він починав формувати українську державність. У 1905 році Андрей Шептицький заклав Церковний музей. А коли зрозумів, яке багатство було зібране, відокремив його від себе. І в 1913 році дарує музей з унікальною збіркою українському народові.

Це відбулося напередодні Першої світової війни, коли зійшлися дві імперії Австро-Угорська і Російська, а Україна була розділена між ними.

Варто розуміти, що вся колекція мистецьких творів, які він передав українському народові, була зібрана руками самого митрополита. Більше того, багато десятиліть він на свої кошти утримував цей музей. Митрополит купив для музею кілька будинків, їх здавали в оренду, а кошти йшли на придбання нових творів, реставрацію.

- Почалося все зі збирання ікон?

- Українська давня ікона подобалася митрополитові з раннього дитинства. У своїй статті «Мої спомини про предмет музейних збірок» він пише: «Мушу попросту ствердити факт, що заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не задавав собі справи з почувань, я серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був, відай, дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій деревляній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що її я нині назвав артистичною емоцією».

Фото: osbm.info

І Національний музей теж почався зі стародавньої української ікони. Будучи ще молодим монахом, він став свідком, як у маленькому селі Поляні біля Добромиля люди хотіли спалити старі ікони, коли побудували нову церкву. І не міг цього дозволити. Пізніше писав: «Кілько то прецінних ікон так згоріло по селах! - як то старий церковний звичай велів, щоби не була в поніверці свята річ. - І так ікони давньої церкви села Поляни набув я, і вони стали одним з перших завязків Музею. ...Відтак нераз і мені самому, а значно частіше співробітникам Музею, приходилося ратувати цінні ікони, сказані на загладу. Зразу правдоподібно ми в цих іконах цінили передусім їх вік. Доперва дуже повільним і довгим процесом вивчання дійшли ми до оцінення мистецьких прикмет нашої старої ікони».

- Він, мабуть, добре знався на стилях іконопису. Який йому був ближчим?

- Він любив давнє українське мистецтво. Любив ікону, писану у візантійському стилі, ще до епохи бароко. До бароко в нього було більше спокійне ставлення. А церковне малярство ХІХ століття, коли до певної міри втратилися стилістичні ознаки, приваблювало мало.

Коли на початку ХХ століття в радянській Україні розгорнулася антирелігійна боротьба, нищилися церкви, у Галичині було все навпаки - будувалося багато нових церков, замовлялися іконостаси, писалися ікони. Митрополит дбав, аби рівень малярства залишався на висоті. Тож маємо таких митців, як Сосенко, Бойчук, які, оглядаючись на давні традиції, намагалися зародити нові течії. Так з'являється неовізантизм.

Днями відкрито виставку, присвячену мистецтву ХХ століття. Цілий зал присвячено сакральній тематиці, де виставлено іконостас Петра Холодного, «Тайну вечерю» Михайла Бойчука... Тобто показано традицію ХХ століття, яку тісно пов`язують з Андреєм Шептицьким.

Митрополит підтримував митців власним коштом. Виділяв гроші на навчання Сосенка, на його подорожі Європою.

Пізніше запрошує Олексу Новаківського переїхати з Кракова до Львова. Надає житло для його родини. І подає ідею створення мистецької школи, яку потім вів Новаківський.

Шептицький і сам викладав у цій школі історію світового мистецтва. І підтримував учнів, серед них - Святослав Гординський, Михайло Мороз, Григорій Смольський. Багато з них виїхало за кордон, працювали в Німеччині, Франції, Америці, Канаді.

- Чи є якісь його оцінки творчості Шевченка як художника?

- Конкретних відгуків нема, але починаючи від сторіччя народження Шевченка – з 1914 року - в Національному музеї щорічно проводилися виставки, присвячені Шевченкові. Уже на той час у музеї були його оригінальні твори.Тобто цю традицію було започатковано за життя митрополита. І ми її підтримуємо досі.

- Чи багато серед нинішніх експонатів музею, подарованих митрополитом?

- У 1913 році було подаровано декілька тисяч експонатів, а також будівлю по вулиці Мохнацького (сьогодні - Драгоманова, 42), Палацовий будинок і флігель. У флігелі він поселив першого директора музею Свєнціцького. Проте цих площ під колекцію катастрофічно не вистачало, і у 1920 році Шептицький виділив 20 тисяч доларів для будівництва ше одного корпусу. На початку 1930-х років збірка музею вже нараховувала понад 80 тисяч експонатів.

Але це вже не були лише ті, що зібрав митрополит. Громадські організації, священики та прості люди, спираючись на авторитет митрополита, самі передавали мистецькі твори на депозит музею.

- Були, мабуть, і втрати...

- Найбільша датується 1952 роком, коли постановою радянського уряду України з музею було вилучено тисячі творів. Спершу вони були переведені в спецфонд, що в бібліотеці Стефаника. Склали списки... А потім тисячі творів просто знищили.

- З якою метою було вчинено цей вандалізм?

- Експонати не відповідали тогочасній ідеології. Насамперед, знищили твори українських художників, які жили за межами України. Це картини, на яких було зображено митрополита Андрея Шептицького: твори Новаківського, Труша. Себто, визначних мистців пензля. Знищили сотні картин, присвячених січовій тематиці. Наприклад, десятки творів Осипа Куриласа - і живописних, і графічних.

На жаль, сьогодні зберігся лише десяток робіт того періоду (20-30 роки), присвячених визвольним змаганням. А ми їх мали сотні й сотні! Бо якраз у 1928 році, до десятих роковин Західно-Української Республіки у музеї була велика виставка...

- Ви говорили про Новаківського. Він, як відомо, любив малювати Мойсея, насправді зображаючи Шептицького. Як сам митрополит до цього ставився?

- Громадські діячі і священики називали митрополита Мойсеєм за його титанічну працю в розвитку церкви, української державності. У той час церква на Галичині була стержнем української державності. За митрополита вона набрала великої ваги. У свій час за Австро-Угорщини австрійська влада до українства ставилася досить лояльно, хоча намісниками й урядовцями були поляки (вже менш лояльні)...

Українцям казали: якщо хочеш зайняти якусь посаду, потрібно переписатися на католика. А Шептицький боровся з цим. Він же був одним із засновників Українського таємного університету, де також викладав. Виховував у наших людей почуття гідності...

Митрополит Андрей Шептицький. Репродукція із фондів Укрінформу

- А сам митрополит не схильний був до художньої творчості?

- Так, він мав талант до малювання. У нас є два невеликі твори руки митрополита Андрея Шептицького. Йому подобалося любительське мистецтво. Портрети з митрополита малювали майже всі художники. Робили і скульптури. За життя Шептицького на території Духовної семінарії було споруджено прижиттєвий пам'ятник митрополитові. У нас чудом зберігся гіпсовий макет, який зараз покладено в основу пам'ятника митрополита Андрея Шептицького на Святоюрській площі.

- Коли планується відкриття пам'ятника?

- Докладаємо зусиль, аби зробити це в день 150-річчя від дня народження митрополита - 29 липня. Цей пам'ятник має бути не лише для галичан. Адже митрополит був особою номер один для української нації ХХ століття. Він був поза межами однієї релігії, одної національності. Він відправляв цілі валки з хлібом до Збруча, щоб люди не гинули від голоду в 32-33-му роках. Мій дідо бачив це. Я чув його розповіді.

Що ж до культури, то Іларіон Свєнціцький про діяльність митрополита сказав був, що за три останні століття жодна особистість не зробила стільки для української культури, як митрополит Андрей.

Оксана Климончук для Укрінформу.

Джерело:    Воїни Христа Царя

15.01.2015р. Б. / Колумніст «Главное»: РПЦ заохочує до насильства

Колумніст інтернет-видання «Главное» Андрій Стаханов у своїй статті «Если мы будем проигрывать – мы уничтожим весь мир» розглядає роль РПЦ у сучасній російській агресії проти України.

«Ще радянська пропаганда посилено створювала образ зовнішнього ворога, протиставляючи себе Заходу. Росія, як правонаступниця СРСР, не відступила від цієї практики. Окрім цього Кремль заручився підтримкою церкви. Їхній симбіоз призвів до того, що церква почала займатися державною пропагандою, а держава – насаджувати в суспільстві релігійні догми. І під виглядом відродження православ’я в Росії відбулося зрощення влади і РПЦ в монстра, який володіє умами й душами значної частини населення.

При цьому нова російська релігія не тільки оправдовує насилля, але і заохочує до нього. Подивіться на бойовиків, які воюють на Донбасі – вони всі «православні», за винятком, хіба що «кадирівців». Там навіть воює ціла «Русская православная армия»» - пише український колумніст.

«Священики Московського патріархату відкрито благословляють бойовиків і проводять для них богослужіння, а церкви і монастирі МП часто використовуються для зберігання зброї терористів.

Взагалі-то, війна, яку веде Росія проти України, - це не боротьба за права російськомовного населення, і не примушування сусіда до покори. Зовсім ні. В найближчій перспективі – це звичайна імперіалістична війна. А в глобальній – це «священна» війна Імперії проти Заходу, своєрідний «джихад». […]

І коли ведучий державного російського телеканалу погрожує перетворити Америку в радіоактивний попіл, або коли генерал російської армії заявляє про право Росії на превентивний ядерний удар – не настільки блеф, як артикуляція готовності йти до кінця. Так само чинять терористи, погрожуючи підірвати себе разом з заручниками. Жах в тому, що в даному випадку заручників 140 мільйонів, і більша частина з них підтримує терористів. І найголовніше – вони не можуть повернутись назад. «Релігія» не дозволяє – тобто, увесь той жахливий коктейль з шовіністичної пропаганди, марення про власну велич і особливий шлях, ненависті до Заходу і проповіді чекістів з РПЦ»

Джерело:    Воїни Христа Царя

14.01.2015р. Б. / У Києві відбудуться нічні чування за Україну

У ніч на 24 січня у греко-католицькому Соборі Воскресіння Христового відбудуться Нічні чування за Україну, українське військо, український народ та його навернення, за відвернення гріхів, що взивають про помсту до неба, за навернення Росії.

 

У програмі чувань: Божественна Літургія, Утреня, вервиця, Акафіст, Ісусова молитва, духовні науки, колядки. 

Початок о 22.00   23 січня.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:     КРЕДО 

13.01.2015р. Б. / ПОМІЖ ДВОХ ЧОРТІВ

Минулий, різдвяний для більшості громадян України, тиждень прикув увагу західної громадськості й політикуму до Франції, яку стрясла хвиля терактів. Для більшості обивателів Європи – несподіванка, а насправді – закономірність.

Але той факт, що саме з цієї країни останніми роками різко зросла репатріація євреїв в Ізраїль, свідчить про багато що. Євреї втікають з Франції, спонукувані антисемітизмом, саме мусульманським антисемітизмом. Мусульманським екстремізмом спонукані були і погроми в часі правління Саркозі. Саме Франція стала одним з головних європейських експортерів джихадистів на Близький Схід. У той же ж час, напевно, в жодній європейській країні секуляризація не доведена до такого рівня, як у Франції, до того ж, у виданні ліберального екстремізму. Тому зудар радикального ісламізму та радикального лібералізму, який Франція плекає останнім часом, був невідворотній. На превеликий жаль, принаймні, так на цей момент виглядає, випадок «Charlie Hebdo» – лише початок.

Французький ліберальний радикалізм зайшов дуже далеко: від накидання суспільству ліберальних законів, які дискримінують більшість заради вигаданих «прав» ЛГБТ-меншини, до заборони встановлення різдвяних шопок усюди, крім приватних помешкань і церков. Але, як і всяка ідеологія, а особливо лівацька та ще й радикальна, французький лібералізм таки перегнув палку.

Ну, можна утискати і дискримінувати християн, юдеїв, висміювати їхню віру, їхні святощі – вони в каральні походи не підуть, нікого не розстріляють, не підірвуть. Але з мусульманами такі жарти не проходять. Хіба редакція «Charlie Hebdo» не усвідомлювала, яку реакцію серед їхніх мусульманських співгромадян викличуть їхні «карикатури»? Чи може французька влада не усвідомлювала собі, суспільну небезпечність знущань з мусульманських святинь?

Випадок «Charlie Hebdo» – це не хвороба, а симптом, але симптом хвороби страшно небезпечної, хвороби, яка зруйнує західну цивілізацію, якщо її не лікувати. Проте дискурс, який накидають західним суспільствам: мученики за свободу слова vs. мусульманські терористи, вказує на бажання європейського політикуму і надалі по-страусячому тримати голову в піску, аж поки під ним не вибухне пекельна машинка.

Зударились ісламський та ліберальний екстремізми, а що нам, християнам до того? Най ріжуться, стріляються, підриваються, що нас то обходить? Ну, якщо ми хочемо жити в суспільстві, де теракти є нормою, то, дійсно, це нас не має цікавити. Але якщо ми прагнемо жити в безпечному суспільстві, то маємо старатися про таке суспільство, а це передбачає не лише дати адекватні відповіді на низку питань, які випадок «Charlie Hebdo» актуалізував з новою силою, але й самим – триматися цих адекватних висновків.

Українське християнство, окрім своїх внутрішніх проблем, змушене зіткнутися з ліберальною інвазією зі Заходу та з агресією зі Сходу. І одна, і друга проблеми актуальні й нагальні.

Зі Сходу маємо агресивну Московію, яка використовує релігію як засіб своєї імперіалістичної політики. А нові тенденції в національній московитській релігійній структурі – РПЦ – нічого доброго не віщують. Скоординоване відбілювання злочинів комунізму: патріарх Кіріл оправдовує більшовицький переворот 1917 року в Московії, а «міністр» Чаплін – Сталіна та його репресії і по-тихенько розпалює антисемітизм. В Московії уже оформилась фашистська абракадабра – такий собі мутант з генами царсько-православного шовінізму, більшовицько-православного месіанізму та традиційної московитського агресії. І тепер Московський патріархат усе це абсорбовує і перетравлює, щоб видозмінити концепції «русскаґо міра» відповідно до державних концепцій. Тому найближчим часом не слід від Московського патріархату очікувати чогось, окрім відвертої (в Московщині) та прихованої (в Україні) підтримки московитської агресії проти України й українського християнства.

Зі Заходу нам просувають гендеризм, екстремний лібералізм, екстремну секуляризацію. Речі не менш небезпечні, як пряма московитська агресія. Не слід себе тішити, що війна зупинить просування ворожих християнству ідеологій. Вони вже добре вкоренилися в наших ВУЗах, політикумі й навіть в самому християнстві. Найближчим часом, як тільки вспокоїться війна, накотиться хвиля антихристиянства, яка легко за масштабами зможе зрівнятися з антихристиянськими гоніннями так званої Великої французької революції чи більшовизму. Методи, щоправда, будуть некриваві.

А християнство в Україні спить, частина ж невеличка його співає ліберальних пісень, що вуха людям лоскочуть, підігруючи настроям натовпу. А за потреби махають жупелами – мракобіс, консерватор, відсталий, фанатик, екстреміст, догналіт…  

Нам стараються накинути дискурс, який вигідний московитам та ліберальному лобі, але не нам – українським християнам. Дискурс майже ідентичний до того, який накидається у випадку «Charlie Hebdo»: є два чорти і одного мусите вибрати – або чорт московитського поневолення, або чорт ліберального звиродніння.

Насправді ж дискурс мав би бути багато складнішим і багатограннішим. Якби українське християнство не спало, а зайняло дійсно активну громадську позицію не тільки в обороні Батьківщини чи скиданні гнилого режиму Януковича, але й в обороні людської гідності, опираючись на християнський, а не ліберальний фундамент, в України би був шанс побудувати дійсно нормальне суспільство.

Що далі, то стає усе більш очевидним, що так не буде. І причина одна єдина – українське християнство моторошно-сонне, приспане, як не східною секуляризацією (церква поза світським життям суспільства), то секуляризацією західною – ліберальною. Відверто кажучи, здається, що українське християнство уже втратило свій унікальний шанс стати рушійною силою українського суспільства. Тепер у нього два реальних шляхи – або зайняти кругову оборону, або розчинитися в лібералізмі. Третій – фантастичний – пробудження українського християнства практично дорівнює нулю. Та, зрештою, усе в Божих руках.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

12.01.2015р. Б. / Студенти УКУ поставили вертеп для військових на Донбасі (+VIDEO)

23 студенти УКУ різдвяним вертепом привітали українських військових в Харкові та Краматорську.

Юрій Мурин, організатор святкової вистави розповідає, що Студентське братство УКУ щороку їздить з вертепом на Схід чи Південь України. “Декілька років тому, ми робили традиційні різдвяні вертепи, їздили з ними в Одесу, Київ, намагалися популяризувати наші традиції. Сьогодні кардинально змінився час. Ми повинні підтримувати військових, показувати, що пам'ятаємо про них”, - розповідає студент. За думку Юрія Мурина, вертеп — це ще один спосіб розповісти про події, які відбуваються в Україні і, одночасно, розповісти історію Різдва Христового.

Автором слів віршованого вертепу є львівська поетеса Зоряна Лісевич, яка допомогла студентам в традиційну різдвяну історію про народження Сина Божого вплести мотиви з сучасного політичного життя суспільства.

Юрій Мурин розповідає, що цьогорічний вертеп є, в певній мірі, продовженням минулорічного: “Минулого року Студентське братство у вертепі обіграло історію з Майданом, а цього — головними героями є солдат, який відправляється на війну і дівчина-волонтер”. Окрім них, у вертепі задіяні ірод-путін, військові, які заблукали на кордоні, “шут-пропагандист”.

Студенти розказують, що більшість людей позитивно сприйняли їхню імпровізацію. “Не усі, звісно, розуміли, чому у вертепі є ірод-путін, “шут-пропагандист” і чому вони говорять російською, але швидко втягувалися в історію, про яку ми говорили”, - розповідають студенти. Зі слів місцевих,  в Краматорську понад 10 років на центральній площі міста не ставив  різдвяний вертеп.

Студенти вже відвідали з вертепом Харків (виступали в Будинку офіцерів та у військовому госпіталі), а також в Краматорську (виступ в греко-католицькій парафії, на площі Тараса Шевченка  і в Центральному штабі АТО). У планах — декілька виступів в Києві: Патріарший собор, Адміністрація президента, КМДА, посольство США в Україні та в греко-католицькій парафії на Аскольдовій могилі.

Прес-служба УКУ

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

11.01.2015р. Б. / Крилатий ерос більшовизму: Рожевий серп і молот

Шановні читачі мабуть помітили загальносвітову тенденцію: усюди, де партії лівого спямування приходять до влади, вони домагаються легалізації абортів, гомосексуальних форм співжиття та узаконюють розбещеність. Як підтвердження цього погляду, пропонуємо Вашій увазі чудову статтю Мірослава Сальвовского.

РОЖЕВИЙ СЕРП І МОЛОТ

Одним з найбільш відомих аргументів, вживаних прихильниками морального лібералізму та лібертинізму, є ототожнення суворого ставлення до сексуальної поведінки та інших питань, з нею пов’язаних (наприклад, аборту) з теорією та практикою тоталітарних систем. Тоді як демократичні країни мали б відзначатися тим, що вони залишають громадянам вільний вибір у цій сфері, а навіть відкрито пропагують явища, які згідно з традиційними нормами християнської моралі слід назвати неморальними, збоченими і злочинними. Найвищими доказами на користь такого знаку рівності між тоталітаризмом і моральним «пуританством» мали би бути: Китайська Народна Республіка, в якій карають смертю за поширення порнографії, репресії гомосексуалістів в різних комуністичних державах (зокрема СРСР, НДР і Куба), запроваджена Сталіном заборона абортів і т.д.

Коли порівняти це з безмежною свободою, якою в країнах демократичного Заходу втішається розпуста, гомосексуалізм, порнографія, контрацепція, аборт і т.д., то тим звабливішою стає спокуса розглядати більшовизм як систему, яка втілювала сувору мораль. Однак дійсність виявляється набагато складнішою, ніж цього би дехто бажав. Включення гріхів проти V і VI Божої заповідей до обсягу громадянських прав і свобод в демократичних країнах Заходу має відносно коротку традицію. В принципі, аж до кінця 60-х років ХХ сторіччя в цій сфері існував ряд репресій та карних санкцій. Порнографія була заборонена всюди — в 1910 і 1923 році ухвалено навіть міжнародну конвенцію, яка наказувала переслідувати тих, хто випускав та розповсюджував цього роду матеріали. На той час дуже розвиненою була моральна цензура, завданням якої було не допустити в обіг непристойні фільми, газети та книжки.

Гомосексуальні акти (також і ті, які були скоєні таємно та за згодою зацікавлених) як і вбивство ненароджених дітей вважалися в кримінальних кодексах злочином, за який карали кількома роками ув’язнення. Не були рідкістю й закони, які карали розпусту, перелюб та проституцію — достатньо згадати, що в Баварії ще до 1969 року існувало покарання за конкубінат. Сполучені Штати, що були довголітнім антагоністом радянського тоталітаризму, а водночас мали найдовшу традицію демократичного врядування, передували в цього типу законодавчих регулюваннях. Фільми, які сьогодні вважалися б цілком пристойними й невинними, і через те могли би бути допущеними до транслювання по телебаченню в ранніх годинах, за Океаном протягом десятків років мали серйозні проблеми з легальним показом. Кодекс Гейса (Hays), який зобов’язував Голівуд понад три десятиліття, забороняв демонстрацію наготи, довгих поцілунків, вихваляння розпусти, подружньої зради і т.д.

Про дух, який панував колись в США, може свідчити той факт, що коли в 1939 році на екранах з’явився фільм «Розвіяні вітром», то вжитий там один вульгаризм викликав велике обурення. До сьогоднішнього дня в законодавстві деяких штатів можна знайти приписи, що карають статеве співжиття поза подружжям. Щойно вирок Верховного Суду США з 23 червня 2003 року у справі «Lawrence contra Texas» (Лоренс проти Техасу) скасував закон цього штату, який передбачав покарання за содомію.

Крилатий ерос більшовизму 

Приписи, обов’язкові в комуністичних країнах, на фоні демократичних країн, зовсім не видаються ригористичними, а навіть якщо ближче до них приглянутися — роблять враження лібертинізму. Жовтневу революцію дехто небезпідставно називає «великою сексуальною революцією». У встановленому російськими більшовиками Кримінальному кодексі взагалі були відсутні поняття злочинів у сфері сексуальної моралі. Комуністична Росія була першою новітньою країною (не беручи до уваги революційної Франції кінця ХVІІІ сторіччя), в якій (в 1920 році) скасовано покарання і легалізовано гомосексуалізм та аборти.

Радянське законодавство про розлучення також відзначалося крайнім лібералізмом. Декрети, ухвалені 19-20 грудня 1917 року та радянський Сімейний кодекс, затверджений в 1918 році, вважали подружжя чисто формальною інституцією. Нове більшовицьке законодавство, крім ліквідації церковного шлюбу, передбачало можливість отримати розлучення навіть листом, за мінімальну платню і без необхідності інформування партнера. Однією з основних постатей радянської революції і пізнішого уряду Лєніна була Алєксандра М. Коллонтай. З 1920 року вона була керівником Жіночого Відділу Комуністичної Партії і народним комісаром соціального забезпечення. Коллонтай дуже гостро атакувала традиційну модель подружжя та сім’ї, проголошуючи, що їхнє місце повинен зайняти «крилатий ерос». Цей «крилатий ерос» мав проявитися в цілковитому визволенні жінок і «вільній любові». На її думку «головною помилкою» жінок «є віра в те, що остаточно знайдемо одного-єдиного чоловіка, якого будемо кохати». На тих, хто не жив згідно з цими більшовицькими ідеями, чекали репресії.

В багатьох радянських містах Комісаріати Свобідної Любові різками та батогами карали тих жінок, які відмовлялися мати статеві стосунки з чоловіками, що їх визначали дані Комісаріати. Такий широкий план побудови нової моралі швидко приніс відповідні плоди, які проявилися в різкому падінні природного приросту населення і старінні суспільства. Великою проблемою в СРСР були також діти, позбавлені як батьків, так і матерів, через що їх називали «нічиїми». Вже в 1922 році на «батьківщині світового пролетаріату» «нічиїх дітей» було аж 7 мільйонів. Позбавлені рідної домівки, ці діти ставали тягарем для держави, заселяли дитячі будинки, або з вуличних «тусовок» потрапляли в колонії для неповнолітніх. Перед радянською державою стояла перспектива швидкого занепаду.

В такій ситуації більшовицька Росія не тільки не могла претендувати на завоювання нових територій, але й серйозно могла побоювалася того, щоб самій не стати чиєюсь здобиччю. В 1934 році законодавство СРСР повернулося до заборони абортів і гомосексуалізму. Однак покарання за вбивство ненароджених дітей в Радянському Союзі не протрималося надто довго. В 1955 році радянське законодавство знову легалізувало аборти за бажанням жінки. Після 1955 року проабортне законодавство було введене в інших країнах східного блоку. Абортне людиновбивство було не лише законно санкціонованим, воно також стало позитивним героєм комуністичної пропаганди. Це приносило свої результати. В ментальності суспільств, в яких панував комунізм, поступово прижилося переконання, що аборт є одним із засобів контрацепції або хірургічним втручанням.

В Югославії право на вбивство власної ненародженої дитини було навіть записане в конституції. Комуністичний Китай сьогодні є прикладом держави, в якій аборти є не лише легальними і схвалюваними, але й примусовими. В цій країні щодо сімей, які не погоджуються на офіційно пропаговану модель «2+1», застосовують різні репресії: починаючи від позбавлення місця праці і помешкання і закінчуючи засланнями в концентраційні табори. Винятком в пропагуванні комуністичної проабортивної позиції є Румунія, де з 1967 року вбивство ненароджених дітей вважається злочином. Ставлення комуністичного уряду до сексуальної розбещеності — це окреме питання.

Навчені досвідом більшовики повернулися, щоправда, до більш традиційних і суворіших приписів у цій сфері, однак це повернення було лише частковим і вибірковим. Наприклад, якщо стосовно гомосексуалізму комуністи переважно застосовували політику, що коливалася між обмеженою юридичною толерантністю (як це було в Польській Народній Республіці, де самі гомосексуальні акти не були карані, зато офіційне функціонування клубів і часописів, що пропагували це збочення, було просто немислиме) та цілковитою забороною (як в СРСР і НДР, у яких спійманих на подібних вчинках карали ув’язненням), то розпуста і подружня зрада були цілковито безкарні і легальні.

Так само законодавство щодо розлучень в комуністичних країнах належало до найбільш ліберальних у світі. Моральна цензура в комуністичних країнах не було суворою. В Польщі, наприклад, порнографія була заборонена, однак існував не один виняток. В 60-тих роках високотиражний журнал «Форум» передруковував фотографії з західних порножурналів (між іншим з «Playboy»), а у 80-тих роках комуністична влада толерантно ставилася до неофіційного продажу порнографії. Такі матеріали без великих зусиль можна було придбати на базарах або місцях вуличної торгівлі. В громадському телебаченні з’являлися еротичні програми, а в популярній пресі були публіковані так звані «жіночі акти», а також уривки непристойних повістей, таких як «Коханець леді Четерлей» чи «Камасутра».

Крім цього, протягом десятиліть в Польській Народній Республіці свободою втішалося й інше «сміття» поп-культури: поп-рок (під кінець 60-тих виступав в нас навіть «Rolling Stones»), дискотеки, фільми низької якості, що пропагували насильство або моральний лібертинізм. Така поблажливість комуністичної влади до пропаганди неморальності викликала численні і рішучі протести з боку Церковної влади. Так, наприклад, у 1970 році польські єпископи звертали увагу на «виразно перебільшену еротизацію масової культури, а навіть порнографію» в Польській Народній Республіці. У свою чергу в 1977 році Єпископат Польщі звинуватив власників засобів масової інформації в наміреному розповсюдженні антивиховних моделей «сучасної сім’ї», а серед них — у пропагуванні серед жінок зразків, несумісних з материнством. Ще гірше виглядала ситуація в Югославії, де до перегляду порнофільмів допускали навіть 12-літніх дітей.

Рожево-червона інвазія 

Ланцюгова реакція скасування покарань та легалізації порушень проти V і VI заповідей Декалогу в демократичних країнах Заходу почала набирати серйозних темпів щойно в 70-х роках минулого століття. Це збіглося з підсиленням комуністичної інфільтрації, якій були піддані західні народи. Молодіжні бунти, які пройшли в США та країнах Західної Европи наприкінці 60-х років, в ідеологічному значенні були мішаниною різновидів комунізму-марксизму, лєнінізму, троцкізму і маоізму.

Не таємниця, що саме розвідувальні служби держав Східного блоку великою мірою надихали тогочасні контркультурні рухи. Якраз ці крайньо ліві молодіжні рухи стали головним рушійним мотором сексуальної революції. Західні комуністичні партії активно підтримували втілення в життя лозунгів моральної революції. Радикальна лівиця особливо притягувала середовища гомосексуалістів. Гаррі Гей (Harry Hay), піонер руху войовничих гомосексуалістів, мав немалий стаж в американській комуністичній партії. Ґій Окенґем (Guy Hocquenghem), один з найдовше діючих гомосексуальних активістів, міг похвалитися своїм членством в UEC («Союз Студентів Комуністів») та співпрацею з троцкістським JCRC («Молоді Комуністичні Революціоністи»). До інших відомих діячів, які поширювали більшовицькі ідеї, належав між іншим італійський режисер П’єр Павло Пассоліні (Pier Paulo Passolini).

Зрештою, мистецькі середовища, які не палають великою любов’ю до традиційних моральних та релігійних цінностей, віддавна були прихильниками лівих рухів, серед них — також комуністів. У свою чергу, відомий продуцент фільмів Джек Ворнер (Jack Warner) говорив, що серед акторів та режисерів є багато комуністів. Актор Адольф Менжу (Adolphe Menjou) зовсім не перебільшував, коли назвав Голівуд «одним з головних центрів більшовизму в США».

Мірослав Сальвовскі «Źródło», styczeń 2006, nr 1 (731) s. 14-15.

З польської переклала Галина Кришталь, УКУ

Джерела:  Інститут родини та подружнього життя

 

Воїни Христа Царя

10.01.2015р. Б. / Кутя під "градами"

Напередодні Різдва військовий капелан розповів «Урядовому кур’єру» про особливості своєї служби в зоні АТО.

Олег ЛАДНЮК: «Для солдатів свято — поняття відносне»

Православні віряни готуються до зустрічі одного з найбільших свят, яке розпочинає річний цикл, — Різдва Христового. Вже сьогодні українці у містах і селах вітаються одне з одним словами «Христос рождається! Славімо його!» Як зустрінуть Святвечір і Різдво Христове українські бійці в зоні проведення Антитерористичної операції, «Урядовому кур’єру» розповіли військові капелани.

Різдву передує Святвечір з традиційною для свята стравою — кутею. Кожна господиня готує її з молитвою. У багатьох сім’ях в канву такої молитви органічно вплітаються слова з проханнями про здоров’я, порятунок і повернення живим і неушкодженим чоловіка, сина, батька. Вперше за роки Незалежності багато сімей зустрічатимуть свято не в повному складі, по різні боки країни. Жаль охоплює душу, бо не одна українська родина з тих чи інших причин присмачить кутю ще й сльозою. І замість традиційних побажань одне одному «Веселих свят і солодкої куті!» звучить нині «Здоров’я та миру!» Далеко від домівок у такі святкові дні і водночас у скрутну хвилину солдатів підтримують духівники. Військовий капелан — посада нова для нашої армії, однак, як виявилося, необхідна. Чимало капеланів зустріли Новий рік на блокпостах, у батальйонах разом з військовослужбовцями української армії.

Отець Олег Ладнюк зі Львова на передовій уже майже місяць. Він — військовий капелан, і погодився розповісти «Урядовому кур’єру» про те, як солдати і офіцери зустрічатимуть Різдво, і загалом про роль капелана в армії.

Військовий капелан Олег ЛАНДЮК. Фото з cайту uk.me

Молитва як зброя

— Отче Олеже, які обов’язки виконує священик на лінії вогню?

— Безпосередні обов’язки капелана — це виконання священицьких функцій: сповідання, служба Божа, відспівування померлих. І, звісно, духовна підтримка солдатів. Тим паче, що тут, на місці бойових дій, мало психологів. Депресія, смуток, журба — часті гості душ людських, особливо в умовах війни. Тому психологічна розмова, моральна підтримка нині для капелана на рівні з проведенням молитви. Капелан вчить духовно не втрачати силу, не дає помилятися солдату. Зауважу, що фізичні сили тут не головне. Духовна слабкість набагато страшніша, бо непередбачувана: зброя, напруження, стрес — всяке трапляється.

— Капелан зброю в руки не бере?

— Священик на це не має права.

— Навіть в умовах війни, вочевидь, люди не забувають про традиції. Який вигляд має свято на сході країни?

— На війні як на війні. Напередодні Нового року побував у Лисичанську, де живуть цивільні люди. Проте, на жаль, не зустрів жодного натяку на свято. Ані новорічної атрибутики, ані настрою у місцевих жителів. Люди втомлені й засмучені війною.

Щодо військовослужбовців, то, звісно, вони святкують не так, як звикли в мирних умовах. Для солдатів свято — поняття відносне. Адже в польових умовах не реально зібрати всіх разом. Кожен тут виконує своє завдання.

Тому ще за тиждень-півтора до свята я розпочав правити Різдвяні богослужіння для певних груп: в окопах, на блокпостах. На відвідини одного блокпосту потрібно хоча б два дні. У перший день провести духовну розмову, сповідати бажаючих. А на другий день правлю службу Божу і причащаю. У такий спосіб дух Різдва потрапляє до кожного солдата, нехай і не 6 чи 7 січня. Настрій, як і обстановка, зазвичай далекі від святкових. Щоб підтримати морально солдатів, розповідаю, в яких умовах народжувався Ісус: в яслах, в стайні, в бідноті. Так і в зоні АТО — службу правлю в наметах, землянках, окопах.

 

Священики — бажані гості і серед тиловиків. Під час візиту на Чернігівщину. 

Фото надане департаментом ПК УГКЦ у справах душпастирства силових структур України

За правилом взаємодопомоги

— Побутує думка, що за ворога свого треба молитися. Чи звучить така молитва у ці дні?

— Під час проповідей нагадую про дві заповіді любові. Перша: люби Господа всім серцем своїм, всією душею, всім тілом своїм. А друга заповідь звучить так: люби ближнього свого, як самого себе. Солдати запитують: «І сепаратистів?» Звісно, однозначної відповіді на це не маю. Проте розповідаю реальну історію із життя однієї з африканських країн, де довелося самому побувати. В Бурунді в 1996 році відбувалися жорстокі бої між племенами. Під час протистоянь двох племен до влади приходить чоловік, батька якого живцем порізали на шматки противники. Коли той став президентом, усі чекали від нього помсти за батька. Однак головний бурундієць відповів, що за християнськими поняттями не може відповідати ненавистю на ненависть. Завдяки такому вчинку в країні й досі панує мир. На цьому прикладі пояснюю, що рано чи пізно обом сторонам доведеться зробити крок назустріч.

Завдання священика показувати світле майбутнє і приблизну стежку до нього. Ненависть і вбивство аж ніяк не здатні помирити людей. У розмовах я прошу військовослужбовців не опускатися до рівня того, хто нападає, провокує на негативні дії. Звичайно, усвідомити це важко, і зрозуміло чому.

— Що найбільше вразило вас на лінії вогню?

— Вражає діяльність волонтерів. Підтримка держави тут менш відчутна, ніж поміч добровольців. Ще донедавна під час закордонних поїздок я не міг зрозуміти, про яких волонтерів в Україні запитують іноземці. Війна показала, що і в нашій державі багато небайдужих людей, котрі від пасивного споглядання швидко переключилися на активну діяльність.

А ще спостерігаю, як щиро військові діляться привезеним волонтерами з мирним населенням тих населених пунктів, де нині тривають бої. Напередодні свята Миколая солдати занесли в одну місцеву школу солодощі. А директор іншої школи відверто зізналася, що лише завдяки підтримці військових учні мають можливість харчуватися в школі. Такий позитив від військовослужбовців, сподіваюся, змінить почуття ненависті на любов.

— Для себе щось почерпнули із перебування в зоні бойових дій?

— Лише після повернення і переосмислення пережитого зможу дійти висновку. Потрібен час. Аж занадто вражаючі події доводиться тут переживати.

ДОСЬЄ «УК»

Олег ЛАДНЮК. Народився 1982 року в місті Львові. У 2007 році закінчив факультет філософії селезіанського Папського університету місті Брефія (Італія). У 2014 році закінчив історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Ліцензіат Папського університету (місто Турин, Італія). Заступник директора молодіжного навчального центру імені святого Івана Боско у Львові. Нині є капеланом у зоні АТО.

Від редакції. Як бачимо, кутя хоч і під «градами», але буде у наших солдатів. Слова військових капеланів-душпастирів тому підтвердження. А там, де шанують свої традиції і не зазіхають на чужі, де в повазі правда, — там і перемога.

Різдвяна трапеза неодмінно буде!

ТРАДИЦІЇ. Священик Іван Гнатів з Дрогобича зустрів Новий рік у потязі дорогою до тієї місцевості, де тривають бойові дії.

«Прибув до наших захисників східних кордонів не задля того, щоб лише розділити святкову трапезу (а вона неодмінно буде). І не без помочі небайдужих людей. Волонтери і в свято активно відвідують зону АТО. Жертвують часом, везуть харчі, зокрема й кутю, одяг — усе, що необхідно тут.

Хочу поблагословити кожного військовослужбовця, укріпити дух, розрадити. Морально підтримати військових і цивільних у зоні бойових дій. Згадати про найцінніші речі у нашому житті — про сім’ю, про близьких людей, яких ми любимо, про мир, про землю. Основа — це те, що відбувається в нашому серці, світогляді, поведінці.

Іван Гнатів на запитання, чи молиться він у ці дні за тих, хто по той бік окопів, відповідає: «Так». Молиться за тих, хто нас ненавидить, бажає зла. Але цих людей священик не хоче називати ворогами. І наводить такий приклад: є двоє рідних братів, у них один батько, одна матір. І раптом між ними щось трапилося — чи то почуття заздрості, чи гніву, як у народі кажуть, пробігла чорна кішка.

Іван Гнатів переконаний, що треба докладати спільних зусиль, аби це недобре почуття відійшло. Але його не подолати за допомогою зброї, міцності м’язів, кількості грошей. Приборкати його можна лише любов’ю.

«Молитва у будь-якому разі буде і за тих, хто чинить нам кривду, і тих, хто нас не розуміє, ненавидить.

Було б добре, аби й з того боку лунала така молитва. Але не підробна, не демонстративна, а щира»,— каже Іван Гнатів.

Матеріали підготувала Ольга ПРОКОПЕНКО, «Урядовий кур’єр»

Джерела:    http://ukurier.gov.ua

Воїни Христа Царя